Міжнародні договори

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у біль­шості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного пра­ва. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально ство­рюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

Зазначені угоди можна класифікувати за різними критері­ями, зокрема за:

предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сі­мейні відносини, з авторського права тощо);

видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

суб'єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони ук­ладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприк­лад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна органі­зація праці. Всесвітня організація охорони здоров'я (далі — відповідно СНД, МОП);

ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві дер­жав (потребують трансформації в національне законодавство або ж "самовиконувані", тобто такі, що потребують тільки на­ціональної норми-відсилання).                        

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тоб­то перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним зако­нодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, ви­дання іншого національного нормативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (роз­діл IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошен­ня незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжна­родними договорами Союзу РСР, які не суперечать Консти­туції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийнят­тя нових міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, вира­жена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 p. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні від­носини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. Дй здійснення обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 p. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосто­ронніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне падают у безплатне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від ЗО березня 1977 p. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий ін­терес України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 p. було домовлено, що вона не матиме свого за­стосування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976 р. та обміну нотами у зв'язку з нею на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України сто­совно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще три­валий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 p., вважаються зобов'язаними за угодами дер­жави-попередниці з огляду на норми міжнародного публічно­го права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторон­ніх договорів. Так, 1985 p. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про бу­дівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 p. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Руму­нією і Словаччиною (правонаступницею Чеха-Словаччини) що­до продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН На цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі)*.

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Так, статті 7-10 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 — порядок їх опублікування.

До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юсти­ції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної осо­би, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсут­нім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укла­дення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовід­носини, визнання й виконання рішення суду.

Договори про надання правової допомоги у цивільних спра­вах підписані з:

Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 p. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 p., чинний з 22 березня 1993 p.);

Республікою Польща 27 травня 1993 p. (ратифікований 24 травня 1993 p., чинний з 14 серпня 1994 p.);

Литовською Республікою 7 липня 1993 p. (ратифікований 17 грудня 1993 p., чинний з 20 листопада 1994 p.);

Республікою Молдова 13 грудня 1993 p. (ратифікований 10 листопада 1994 p., чинний з 27 квітня 1995 p.);

Республікою Грузія 9 січня 1995 p. (ратифікований 22 лис­топада 1995 p.);

Латвійською Республікою 23 травня 1995 p. (ратифіко­ваний 22 листопада 1995 p.);

Естонською Республікою 15 лютого 1995 p. (ратифікований 22 листопада 1995 p.)

Монголією 27 червня 1995 p. (ратифікований 1 листопада 1997 p.);

Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 p. (ратифікований 5 листопада 1998 p.)

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з Чеською Республікою, КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із США.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 p. підписано та 10 листопада 1994 p. ратифіковано (із застереженнями) Кон­венцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД1 (далі — Мінська конвенція про правову допомогу 1993 p.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони міс­тять як матеріально-правові, так і колізійні норми.

Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладені консульські конвенції з Угор­щиною 30 травня 1991 p., Румунією 3 вересня 1992 p., Росією 15 січня 1993 p., В'єтнамом 8 липня 1994 p., Корейською На­родно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 p., Бол­гарією 24 липня 1996 p., Молдовою 5 січня 1997 p., Грузією 14 лютого 1997 p., Азербайджаном 24 березня 1997 p., Туркме­нистаном 29 січня 1998 p., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інсти­тутів міжнародного приватного права.

Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяль­ності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень;

авторського права. Нині для України характерним є укладен­ня регіональних угод в рамках СНД.

Такими є, наприклад:

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійс­ненням господарської діяльності (підписана Україною 20 бе­резня 1992 p., ратифікована 19 грудня 1992 р,)2;

Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виро­бами медичного призначення і медичної техніки, що вироб­ляються на території держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (підписана 24 грудня 1993 p., ратифікована 26 квітня 1996 p.);

Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, ван-тажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;

Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав—учас­ниць Співдружності Незалежних Держав (підписана 23 груд­ня 1993 p., ратифікована 14 березня 1995 p.).

В деяких випадках міжнародний договір є основним актом, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, від­повідно до ч. 2 ст. 7 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України" від 16 травня 1995 р.5 промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвід­ка та інші операції, пов'язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються інозем­ними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод.

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського, винахід­ницького, патентного права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та процесуаль­ного права.

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи пропонували розробити єдиний універ­сальний акт, застосовуваний до регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроб­лений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став ві­домий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписало 19 ла­тиноамериканських держав, але чинним він став тільки у дея­ких державах. Норми зазначеного договору декларують націо­нальний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадя­нами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад, застосування норм про публічний порядок. Врегульовані пи­тання, пов'язані з місцезнаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосуван­ня, зазначені питання сьогодні регулюються іншими міжна­родними договорами. Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 p. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготува­ти Європейський Звід Контрактного Права (European Restate­ment of Contract Law). Ця ідея стала реалізовуватися шляхом створення документа за назвою "Принципи Європейського Контрактного Права".

У 1989 p. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Євро­пейського Кодексу Приватного Права. Запропоновано обме­жити предмет регулювання майбутнього Кодексу тільки контрактами, квазі-контрактами, деліктами та речевим пра­вом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом. Кодекс, при­наймні на першому етапі його формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права.

Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні поло­ження (строки й позовна давність, правочини, представницт­во, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, вико­нання, невиконання, залік, відповідальність тощо). Згадані "Принципи Європейського Контрактного Права" є першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу.