Спадкування за заповітом

Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів.

Кож­ний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

За своєю юридичною природою заповіт — одностороння угода.

У цій угоді знаходить своє вираження волевиявлення тільки однієї особи — заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини.

На дійсність заповіту не впливає той факт, що спадкоємець за заповітом не тільки не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, але навіть і не знав про те, що на його користь складено заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатись через представника. Проте це не відноситься до такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх ви­падках може бути укладений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладання одного заповіту двома громадянами навіть і в тому випадку, якщо заповідалося спільне майно. Наприклад, не може бути посвідче­ний заповіт, укладений подружжям з приводу їх спільного майна.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто на­стає спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом мати­ме місце за умов, що заповіт буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини і що спадкоємці за заповітом ви­словлять згоду прийняти спадщину.

Відповідно до статті 541 ЦК України заповіт повинен бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Пору­шення зазначеної форми (укладання заповіту в простій пись­мовій формі або в усній формі) тягне за собою недійсність запо­віту (ст.47 ЦК України).

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом.

Відповідно до статті 542 ЦК України до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

1. Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, сана­торіях або проживають у будинках для пристарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікувальних закладів, а в будинках для пристарілих та інвалідів — посвідчені директорами і головними лікарями цих будинків.

2. Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плава­ють під прапором України, посвідчені капітанами цих суден.

3. Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арк­тичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальни­ками цих експедицій.

4. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебува­ють на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступника­ми по медичній частині, старшими і черговими лікарями зазна­чених закладів.

5. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військо­вих частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів.

6. Заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них збері­гається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачу.

В заповіті обов'язково зазначаються місце та час його укла­дання (ст.541 ЦК України).

Заповіт повинен бути підписаний самим спадкодавцем у при­сутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно до статті 542 ЦК України посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запросити нотаріуса додо­му.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписа­ти інша особа. Вона підписує заповіт в присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей до­кумент. При цьому необхідно зазначити причини, з яких запо­відач не міг підписати заповіт власноручно (ст.543 ЦЇІ. України). Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, пере­віряє правомірність заповітних розпоряджень та дієздатність за­повідача.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту і у випадку, якщо заповідач тимчасово перебуває в та­кому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках. Вкладник може залишити роз­порядження безпосередньо відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому підпис вкладника посвідчується завідуючим відповідним відділенням банку.

Коло спадкоємців за заповітом і змістом заповіту. Відповідно до ЦК України кожний громадянин має право залишити за запо­вітом усе своє майно або частину його (не виключаючи пред­метів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим дер­жавним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст.534 ЦК України).

Отже, заповіт на користь далекого родича чи просто приятеля буде дійсним і тоді, коли на момент відкриття спадщини будуть живі спадкоємці за законом (наприклад, діти, дружина та інші).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю другої черги незважаючи на наявність осіб, які вхо­дять у першу чергу спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку, хоча син або дочка спадкодавця — батьки цього онука — живі.

Тобто заповідач не зв'язаний ні колом спадкоємців за зако­ном, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, дер­жавним, кооперативним та громадським організаціям, незважа­ючи на те що у нього є спадкоємці за законом.

Спадкодавець може розподілити майно між спадкоємцями за законом або сторонніми особами в будь-яких частках. Наприк­лад, одному з спадкоємців може залишити 9/10 спадщини, а другому 1/10 її.

Усе це стосується всякого майна, в тому числі і предметів зви­чайної домашньої обстановки і вжитку (ст.534 ЦК України).

Законодавством України не передбачено особливого режиму для хатнього майна при спадкуванні за заповітом: заповідач може розпоряджатися ним так само, як і іншим майном.

Отже, заповідач має право залишити своє хатнє майно особам, які з ним не проживали, навіть за наявності таких законних спад­коємців, які проживали спільно з ним більше року до його смерті.

Право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповідаль­них розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і не­працездатних дітей спадкодавця (в тому числі усиновлених), ут­риманців та інших непрацездатних спадкоємців першої черги (крім онуків та правнуків).

Це обмеження полягає у тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усинови­телі) й утриманці померлого (у віці до 16 років, а ті, що вчаться, — до 18 років та після 55 років — жінки і після 60 років — чоловіки, так само й інваліди І, II та III груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, що належала б кожному з них при спадкуванні за законом (ст.535 ЦК України).

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спад­коємці, називають обов'язковою часткою. Якщо заповідач поз­бавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездат­них дітей або інших непрацездатних спадкоємців (з числа Вже згаданих), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у Н. на момент відкриття спадщини була праце­здатна дружина, дорослий працездатний син та двоє непов­нолітніх дітей. За заповітом Н. все своє майно заповідав брату і цим усунув від спадкування дружину та дітей, в тому числі, неповнолітніх. Такий заповіт буде визнаний частково недійсним. У даному випадку майно буде розділене таким чином: кожний з неповнолітніх дітей одержить по 1/6 частині спадкового майна (оскільки кожний з них при спадкуванні за законом мав би право одержати 1/4 спадщини, а їх обов'язкова частка дорівнює 2/3 від цієї частини), а решта майна перейде до брата померлого відпо­відно до заповіту.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову част­ку є вичерпним. Спадкоємці другої черги не мають права на обов'язкову частку при спадкуванні за заповітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на користь сторонньої особи, а на момент відкриття спадщини виявиться, що у спадкодавця є не­працездатна сестра, то все майно перейде до спадкоємця за за­повітом (у даному разі — до сторонньої особи), оскільки сестра як спадкоємець другої черги за законом права на обов'язкову частку не має.

Не мають права на обов'язкову частку також онуки та правну­ки спадкодавця, в тому числі і за умови, коли вони неповнолітні або непрацездатні. Нотаріальні контори послідовно керуються цим правилом у своїй практичній діяльності.

Враховуючи те, що в зазначених статтях дається вичерпний перелік спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, де онуки і правнуки не передбачені, визнання за останніми права на цю частку було б порушенням статті 535 ЦК України.

В статті 535 ЦК України зазначено, що «при визначенні роз­міру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку».

Наведену норму можна тлумачити так, що у всіх випадках при визначенні розміру обов'язкової частки слід враховувати і вартість предметів домашньої обстановки і вжитку, що належали помер­лому.

Обгрунтованість такого тлумачення наведеної норми викли­кає великі сумніви, оскільки тоді доводиться констатувати про­тиріччя між нормами статей 535 та 533 ЦК України.

Наприклад, якщо спадкоємець, який має право на обов'язко­ву частку, проживав окремо від спадкодавця, а з останнім про­жив не менше року хтось із спадкоємців за законом, виділення цьому «обов'язковому» спадкоємцю частини предметів домаш­ньої обстановки і вжитку буде порушенням норми статті 535 ЦК України, згідно з якою його обов'язкова частка дорівнює 2/3 того, що він мав одержати при спадкуванні за законом, бо при спадкуванні за законом у даному випадку він не одержав би нічого з предметів домашньої обстановки (ст.533 ЦК України).

Правило статті 535 ЦК України про те, що при визна­ченні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спад­кового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку, на нашу думку, слід розуміти так, що тут йдеться лише про спадкоємців (які претендують на обов'язкову частку), що мали б право на одержання цих предметів при спад­куванні за законом: тобто якщо такий спадкоємець проживає спільно зі спадкодавцем не менше року до його смерті, а так само коли спадкоємець не прожив спільно зі спадкодавцем (чи прожив спільно менше року), але при цьому спільно зі спадко­давцем не проживав ніхто з інших спадкоємців за законом.

Коли ж спадкоємець, який має право на обов'язкову частку, не проживав спільно зі спадкодавцем, однак серед інших спадкоємців за законом є такі, що проживали спільно з останнім не менше одного року до його смерті, тоді при визначенні розміру обов'язкової частки не слід враховувати вартість предметів зви­чайної домашньої обстановки і вжитку.

В практиці діяльності нотаріальних контор виникає питання, чи слід враховувати суму вкладу в Ощадному чи іншому банку при визначенні розміру обов'язкової частки.

Законодавством встановлені особливі правила щодо розпоряд­ження вкладами в банках. Вкладник може безпосередньо цим установам зробити розпорядження щодо вкладу.

Він може також в заповіті зазначити тих осіб, яким слід видати вклад в разі його (вкладника) смерті.

Цими особами можуть бути як громадяни, що входять в коло спадкоємців за законом, так і ті, що не є спадкоємцями за зако­ном. Таке розпорядження може бути зроблено так само на ко­ристь держави, державних, громадських, кооперативних органі­зацій.

Розпорядження на користь будь-якої особи про видачу вкладу буде повністю дійсним, незважаючи на наявність неповнолітніх і непрацездатних дітей та інших непрацездатних спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку на момент відкриття спад­щини.

Якщо вкладник зробив розпорядження щодо вкладу (безпвсередньо банку або в заповіті), то вклад не включається до складу спадкового майна, і при визначенні розміру обов'язкової частки вартість вкладу не враховується.

Якщо ж громадянин не зробив розпорядження щодо вкладу, тоді в разі його смерті вклад переходить до спадкоємців на загаль­них підставах. Отже, в даному випадку при визначенні розміру обов'язкової спадкової частки необхідно врахувати і суму вкладу.

Позбавлення спадщини. Відповідно до частини другої статті 534 ЦК України заповідач може у заповіті позбавити права спадко­ємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Слід розрізняти пряме і побічне позбавлення спадщини, ос­кільки правові наслідки в першому і другому випадку будуть неоднакові.

Наприклад, коли спадкодавець, що має дружину і повнолітнього працездатного сина, зазначить у заповіті, що все своє майно він залишає дружині, то якщо дружина не відмовиться від спад­щини, син фактично буде позбавлений спадщини, хоча про нього і не згадувалося у заповіті. Таке позбавлення називають побічним.

Заповідач у заповіті може прямо вказати, що все своє майно він заповідає дружині, а сина позбавляє права спадкоємства. В цьому випадку ми маємо пряме позбавлення спадщини — тут син так само нічого не одержить у спадщину. Проте коли б дружина відмовилась від спадщини, доля спадкового майна ви­рішувалась б по-різному в першому і другому випадку.

При побічному позбавленні спадщини все майно перейшло б до сина відповідно до статті 554 ЦК України. При прямому поз­бавленні спадщини син не одержав би нічого і майно перейшло б за законом до спадкоємців другої черги, а при їх відсутності чи їх відмові від спадщини за правом спадкоємства — до держави.

Підпризначення спадкоємця. Закон надає заповідачу право роз­порядитися, до кого перейде його майно, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її (ст.536 ЦК України).

Наприклад, заповідач може вказати, що він все своє майно заповідає дружині, а якщо б вона померла до відкриття спадщи­ни чи відмовилась від неї, він майно заповідає брату. Таке роз­порядження називається підпризначенням спадкоємця.

Не можна в заповіті підпризначати спадкоємця до того спад­коємця, який прийме спадщину. Так, нотаріус не повинен по­свідчити заповіт, у якому було б заповідано майно певному спад­коємцю за умови, що це майно після смерті спадкоємця перей­шло б до тієї чи іншої особи.

Якщо такий заповіт був би посвідчений, його необхідно було б визнати недійсним у частині підпризначення спадкоємців до спад­коємця, оскільки таке розпорядження є угодою, спрямованою на обмеження правоздатності спадкоємця, а саме — на позбавлення його такого елемента правоздатності, як право заповідати майно.

Заповідальний вщказ. Заповідач має право зобов'язати спад­коємців за заповітом виконати дію на користь однієї або кількох осіб. Такі особи називаються відказоодержувачами, а саме роз­порядження — заповідальним відказом.

Відказоодержувачами можуть бути як особи, що входять в коло спадкоємців за законом, так і особи, що не є спадкоємцями за законом (ст.538 ЦК України).

Наприклад, заповідаючи майно дружині, спадкодавець зобо­в'язує її кожного місяця виплачувати певну суму племіннику до досягнення ним 25-річного віку.

Внаслідок такого розпорядження відказоодержувач набуває пра­ва вимоги до спадкоємця, що прийняв спадщину, обтяжену «за­повідальним відказом». Якщо б дружина спадкодавця (у наведе­ному прикладі), прийнявши спадщину, відмовилась від вико­нання покладеного на неї обов'язку, племінник вправі був би звернутися з позовом до суду і в примусовому порядку домогти­ся здійснення свого права. Проте спадкоємець, на якого покла­дено заповідачем виконання заповідального відказу, зобов'яза­ний виконати його лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього.

У випадку смерті спадкоємця, на якого було покладено вико­нання заповідального відказу, або неприйняття ним спадщини зобов'язання виконання заповідального відказу переходить до інших спадкоємців, які одержали його частку (ст.538 ЦК України).

Відказоодержувач внаслідок заповідального відказу одержує лише відповідне право. По боргах спадкодавця він відповідаль­ності не несе.

Чинним законодавством України спеціально передбачено мож­ливість покласти на спадкоємця обов'язок надати іншій особі право довічного користування будинком, оскільки такі запові­дальні відкази часто зустрічаються у повсякденному житті та зачіпають істотні інтереси відказоодержувачів. У статті 539 ЦК Ук­раїни зазначено, що заповідач вправі покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його ча­стиною. У разі наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину будинку до іншої особи право довіч­ного користування зберігає силу. Отже, коли спадкоємець, який одержав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим бу­динком або його частиною відповідно до змісту заповідального відказу.

Якщо відказоодержувач відмовиться від права, що обумовлене на його користь у заповідальному відказі, то воно переходить до спадкоємця за заповітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу.

Покладання. Відповідно до статті 540 ЦК України заповідач може покласти на спадкоємця виконання будь-який дій, спря­мованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладанням. Наприклад, заповіда­ючи комусь бібліотеку, спадкодавець вправі зобов'язати цього спадкоємця дозволити студентам учбового закладу, де працював за життя спадкодавець, користуватися нею.

Отже, покладання переслідує деякі загальнокорисні цілі, вна­слідок чого його виконання мають право вимагати інші спад­коємці, організації, що зацікавлені у виконанні покладання, а також прокурор.

На відміну від заповідального відказу покладання може мати і немайновий характер.

Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт (ст.544 ЦК України). З цією метою заповідач може подати відповідну заяву до нотаріальної контори.

Змінити або скасувати заповіт можна й іншим шляхом, а саме — склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому супе­речить. При цьому необов'язково, щоб в пізніше складеному за­повіті була вказівка на те, що попередній заповіт скасовується.

Пізніше складений заповіт остаточно скасовує попередній навіть у тому разі, коли цей другий заповіт у свою чергу буде скасований заповідачем. Однак, коли пізніше складений заповіт буде визнаний судом недійсним, попередній зберігає свою чинність.

Виконання заповіту.

В основному виконання заповіту здійснюється призначеними спадкодавцем спадкоємцями. Од­нак заповідач має право доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. У цьому випадку вимагається згода виконав­ця. Ця згода має бути оформлена письмово (або шляхом вчи­нення відповідного напису на заповіті) чи шляхом складання окремої заяви, що додається до заповіту (ст.546 ЦК України).

Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту, безоплатно. Проте він має право на відшкодування не­обхідних витрат, понесених ним по охороні спадкового майна і по управлінню цим майном. Ці втрати відшкодовуються за раху­нок спадкового майна. Після виконання заповіту виконавець зобов'язаний представити спадкоємцям за їх вимогою звіт (ст.547 ЦК України).