Цивільне правовідношення

Поняття цивільного правовідношення та особливості цивільно-правових відносин

Для задоволення своїх потреб люди ви­мушені вступати в різноманітні суспільні відносини. У міру того, як ці суспільні відносини врегульовуються нормами пра­ва - вони переростають в правовідноси­ни. Таким чином, правовідносини - це ча­стина суспільних відносин, які врегульо­вані нормами права.

Одним із наслідків зворотного впливу норм права на суспільні відносини є те, що учасники цих відносин наділяються певними правами і обов'язками відносно один одного, причому невиконання обо­в'язків тягне за собою застосування до порушника засобів державно-примусово­го характеру. Врегульовані нормами ци­вільного права суспільні відносини нази­ваються цивільно-правовими відносинами.

Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, та осо­бисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридичне рівними но­сіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, реалізація яких забезпечуєть­ся можливістю застосування засобів дер­жавно-примусового впливу.

У цьому визначенні зазначені такі особливості циві­льних правовідносин:

по-перше, це певні майнові і деякі особисті немай­нові відносини, а також відносини, що виникають в сфері інтелектуальної діяльності;

по-друге, ці відносини виникають між суб'єктами на засадах юридичної рівності, незалежності, самостійності, вільного волевиявлення, що робить неможливим панування одного із суб'єктів над іншим, підпорядкування волі іншого своїй волі;

по-третє, невиконання будь-ким із учасників право­відносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів дер­жавного примусу. Як правило, засоби такого примусу носять майновий характер.

Основні елементи цивільно-правових відносин

Кожне просте (а тим більше складне) цивільно-правове відношення є інтегральним правовим явищем. Воно має принаймні три основних елементи (частини):

- суб'єктів

-об'єкт (чи об'єкти);

- зміст (суть).

Суб'єктами цивільного правовідношення виступають його учасники. Ними можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) і в передбачених законом випадках держава (скарбниця).

У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву. Наприклад, в зобов'язальному право-відношенні наділеного правами суб'єкта називають кредитором, а іншого, що має обов'язки (зобов'язаного), - боржникам. В цивільному правовідношенні боржник і кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати один без одного.

В літературі відсутня єдина точка зору щодо визна­чення поняття об'єкта цивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об'єктом є те, у зв'язку з чим ви­никає правовідношення, другі - що таким об'єктом є те, на що спрямоване правовідношення, треті - що об'єктом правовідношення є те, на що воно (правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору, необхідно підкрес­лити, що, незважаючи на розбіжність позицій, всі автори приходять до єдиного висновку - об'єктом цивільних пра­вовідносин є конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого вони й вступають у право­відносини. На нашу думку, трактування об'єктів цивіль­них правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце, яке вони займають у правовідношеннях.

До об'єкт цивільних правовідносин можна віднести:

1) майно (речі та послуги);

2) результат інтелектуальної діяльності;

3) особисті немайнові права.

Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складають цивільні права і обов'язки суб'єктів правовід­ношення. При цьому один із суб'єктів має правомочнос­ті на здійснення певних дій для задоволення свого ін­тересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов'язки)'

Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільним правом (певно, точніше було б сказати суб'єктним цивільним правом), а відповідний цьому праву обов'язок другої особи - суб'єктивним (точ­ніше: суб'єктним) цивільним обов'язком.

Зміст суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що закон уповноважує суб'єкта права:

1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись та розпоряджатись нею);

2) вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб (наприклад, передати річ, виконати роботу, сплати­ти гроші і т.д.);

3) звертатись у необхідних випадках до суду з вимо­гою розглянути питання про застосування примусової сили державного апарату до зобов'язаних осіб.

Отже, суб'єктивне цивільне право - це засноване на ци­вільно-правових нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматись від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи. Суб'єктив­ний цивільний обов 'язок - це заснована на законі міра від­повідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведін­ки зобов 'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), яке на­лежить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Необхідно звернути увагу на те, що такий поділ ци­вільного права цілком визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то при їх поділі на об'єктивні й суб'єктивні слід враховувати, що власне особа і є носієм цих прав, що ці права невід'ємні від особи.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, за­сноване на ньому. Необхідно враховувати й те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому во­но породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єк­тивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.

 

Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин проводиться за їх ознаками. Так, за характером змісту розрізняють право­відносини майнові, правовідносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і немайнові правовід­носини; за зв'язками між учасниками - абсолютні і від­носні; за залежністю задоволення інтересів уповноваженої особи від дій інших осіб розрізняють речові і зо­бов'язальні правовідносини, за структурою - прості і складні.

Розмежування цих видів цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й важливе практичне зна­чення для розуміння суті взаємовідносин сторін в право-відношенні, для конкретного застосування цивільного законодавства в тому чи іншому випадку.

Правовідносини майнові, немайнові та ті, що виника­ють у сфері інтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання і харак­теризується тим, що:

по-перше, суб'єктивні майнові права можуть переда­ватися, тоді як особисті немайнові права та право ав­торства, за загальним правилом, не можуть бути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право ав­торства не можливо продати чи подарувати іншій осо­бі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав ін­тереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику);

особисті немайнові права захищаються засо­бами немайнового характеру;

по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускається відшкодування моральної шкоди.

Майнові правовідносини за своїм складом неоднорі­дні. Деякі з них складають правовідносини власності, інші - зобов'язальні майнові правовідносини.

Абсолютні і відносні правовідносини.

Як вже зазнача­лося, правовідносини поділяють на абсолютні і відносні за їх суб'єктним складом.

В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб. На­приклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують одночасно з ним, є зобов'язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої особи, її обов'язок утри­муватись від дій, які б порушували права інших осіб. Та­ким чином, в абсолютному правовідношенні і уповно­важена особа, і зобов'язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення будь-котрим із них таких правил тягне для порушника негативні наслідки.

У відносному правовідношенні уповноваженій особі про­тистоїть конкретна зобов'язана особа, яка повинна здій­снити на користь уповноваженої особи певні дії:

передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей і т.п. Прикладом відносного цивільного правовідношення може бути будь-яке цивільно-правове зо­бов'язання, що виникає із договору чи факту заподіяння шкоди.

Відносне правовідношення виникає також у разі по­рушення прав власника, права авторства, особистих не-майнових прав, оскільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов'язана особа - поруш­ник чужих прав.

Право уповноваженої особи в абсолютному правовід­ношенні може бути порушене будь-ким. Право уповно­важеної особи в відносному правовідношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка приймає участь в цьому правовідношенні. Так, позикодавець може ви­магати повернення боргу тільки від позичальника.

Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкре­тно визначених осіб.

Речові і зобов'язальні вравовідносини. Поділ правовід­носин на речові і зобов'язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чи відсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами зв'язані не лише ре­чові, а й багато зобов'язальних правовідносин (наприк­лад, договори купівлі-продажу, майнового-найму тощо). В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальні лежить характер залежності задоволення інтересів упов­новаженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини по володінню і користуванню майном.

Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язаль­ними.

Отже, речові права реалізуються безпосередньо упов­новаженою особою, реалізація ж зобов'язальних право­відносин завжди пов'язана з виконанням обов'язку конкретною зобов'язаною особою (боржником).

Прості і складні правовідносини. Простими називаю­ться правовідносини, в яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок. Наприклад, правовідношення, що виникає із договору позики.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Так, за договором купі­влі-продажу майна покупець має право вимагати переда­чі йому проданої речі і в той же час зобов'язаний спла­тити продавцю її вартість. Продавець, в свою чергу, зо­бов'язаний передати річ, і в той же час має право вимагати сплати грошей за цю річ.

Розмежування правовідносин на прості, і складні ін­коли є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що відносяться до різ­них зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей ви­никає обов'язок не тільки перевезти річ, а й зберегти ії. Тому при вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, бо тільки це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму.

Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних правовідносин. Виникнення, зміна і припи­нення цивільних правовідносин відбуваються в силу різ­них юридичних фактів.

Юридичні факти - це обставини, з настанням яких норми права (закону) пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

В залежності від того, пов'язаний юридичний факт з волею учасника даного правовідношення чи ні, юридич­ні факти поділяють на юридичні дії і юридичні події.