Передісторія Розвитку Збройних Сил України

На початковому етапі схід­нослов'янської цивілізації воєн­на організація була родопле­мінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження, за­безпечував охорону осель, горо­дищ від ворогів. Усі важливі во­єнні справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було ніяких рангів чи ступенів. Керував воями (мал. 1) в бою воєвода або князь. Озброєння було різнома­нітним: списи різних видів (по два-три у кожного), сокира, лук (він був відомий слов'янам здав­на, проте не мав такого поширення, як, наприклад, у степо­вих народів). Пізніше слов'яни запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж. Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо йшло пішим ходом.

Про організацію та озброєність давньослов'янського війська III—IV ст. відомо небагато. Воно мало примі­тивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас сло­в'янські вої дивували світ своєю сміливістю, винахідли­вістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю. Знач­ний вплив на слов'янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали не­значну частину слов'янського війська і служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в україн­ське військо досконалішу зброю та обладунок (панцирі, металеві лаштунки на- тіло, шоломи на голову, довгий щит, меч, списи) і військове мистецтво (висока дисцип­ліна, упорядкування війська, взаємовиручка в бою).

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім'ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з» лу­ка, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

 

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО X—ХIII СТОЛІТЬ

 

У часи київської держави військо складалося з дру­жини князя та народного ополчення. До дружини вхо­дили місцеві люди з вищих верств суспільства. Члени дружини мали вірно служити князеві, бути готовими йти з ним на війну. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину за­войованого майна, давали землі. Другою частиною вій­ська було народне ополчення — вої. Спочатку вої не ма­ли постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог. Пізніше князі Олег (?—912) та Ігор (?—945) почали брати воїв у похо­ди. До ополчення приймали міський люд, селян-хліборобів. При цьому до боротьби з ворогом залучали всіх, незважаючи на вік, озброєність, досвід: «Хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк у руки взяти». В разі край­ньої небезпеки князі видавали ополченцям зброю зі сво­їх складів. Народне ополчення організовувалось і по­ділялось за територіальною ознакою на тисячі, їх на­зивали за місцем формування — володимирськими, київськими, чернігівськими і т.д. Дружини князя складалися з полків (по 100—200 чоловік), їх називали за іменем князя. Полк міг підрозділятися на менші частини.

Зброя княжої доби була двох основних видів: охоронна й зачіпна. До першої належали броня (панцир, кольчуга), шолом, щит, що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя — це списи, меч, шабля, сокира (топір) і лук зі стрілами (мал. 2). Списи були зброєю і піхоти і кінноти, мали різну назву (сулиця, рогатина), були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч (скандинавського або східного походжен­ня) був двосічною (двогострою) зброєю, завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком судової влади князя. Шаблю запозичено зі Сходу, від степових народів. Вона була значно легшою від меча, але довшою — до 1,2 м, гострою з одного боку і трохи викривленою.

За княжої доби були два основні роди війська: оруж-ники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир,

Січна зброя княжої доби, знайдена на Київщині: 1-4— мечі; 5 — шабля; 6 і 7— ножі

шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці, або ж лучники, були озброєні тільки луками та стрілами. До кінця XI ст. українське військо було пішим. Головною ударною силою виступала важкоозброєна піхота (у панцирах, із щитами, списами). Кінноту вперше використа­ли Олег та Ігор у X ст. у походах на Візантію, на греків. Кіннота підрозділялася на важку (воїни у панцирах, шо­ломах, зі списами і щитами) і легку (стрільці з луків).

Бій з ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Коли списи ламалися, бій продовжували мечами. Луч­ники із-за мурів міста обстрілювали ворога. З часом пі­хота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота здобувала перемогу, піхота закінчувала битву: розбивала залишки ворога, захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.

У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот. Воєнні човни (судна) називали подіями. Були річкові і морські лодії; вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїнів. Річковий флот боронив Київ на Дніпрі, Чернігів на Десні. Човни нерід­ко перетягували з однієї річки на іншу волоком. Так, у 907 р. князь Олег ходив на Царгород флотилією з 200 лодій (по 40 воїнів на кожній), а в 941 р. князь Ігор — на Візантію з флотилією до однієї тисячі лодій.

Війну князі найчасті­ше, проголошували уро­чисто, офіційно, через послів, а іноді й неспо­дівано нападали на во­рога, щоб не дати йому можливості підготува­тися до бою. В обороні військо було невеликим: від кількох сотень до кількох тисяч. У походи на Царгород, на Болгарію князі Олег і Святослав (?—972) брали по кілька десятків тисяч воїнів. Воїнів, які брали участь у боях, нагороджували відзнаками. Це були спеціальні шийні браслети — гривни, виготовлені з дорогоцінних металів та бронзи. Золотою шийною грив­ною, а також золотим ланцюгом нагороджували воєвод. Рядових дружинників відзначали гривною меншої вар­тості зі срібла або бронзи.

Збиралося військо за наказом князя, оскільки не було на той час постійним. Спеціальні військові тренуван­ня, маневри, навчання у війську не проводилися. Доро­слі в бою вдосконалювали свою військову майстерність. Дітей же змалечку в сім'ї знайомили зі звичаями наро­ду, виховували почуття вірності князю і громаді, поваги до полеглих у бою, привчали до коней. Хлопці мали зна­ти всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, битися рукопаш. «Борба», «дужання» були улюбленими заняттями хлопчиків. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи. Так, князь Данило Галицький (1202—1264) навчав свого сина Лева (7—1301) ще з дитячих років військової справи, а юнаком Лев зі списом у руках вийшов на бій з угорським воєводою. У таких же традиціях Лев виховував і свого сина Юрія (?—1308).

Наприкінці X ст. князь Володимир (?—1015) звелів створювати при монастирях школи для дітей феодаль­ної знаті; в них здійснювалася загальноосвітня і війсь­кова підготовка. Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони.