Українська філософія діаспори

Український філософ, історик філософії, філолог, вчений з світовим іме­нем Д. Чижевський народився 23 бе­резня 1894 р. в м. Олександрії на Херсонщині в родині нового українського дрібномаєткового дворянства з коза­ків. Початкову освіту він отримав удома і в місцевій по­чатковій школі, а потім в Олександрійській класичній гім­назії. Після закінчення гімназії в 1911 р. вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику та астрономію, відвідував філософські диспути між неокантіанцями на чолі з О. Введенським та інтуїтивістами на чолі з М. Лосським. Прослуханий уні­верситетський курс філософії М. Лосського визначив по­дальший напрям наукових інтересів Д. Чижевського. Про­вчившись два роки в Петербурзі, він переїхав до Києва, де на історико-філологічному факультеті університету вивчав філософію, російську філологію, індоєвропейську лінгвісти­ку та слов'янську філологію.

Особливу роль у формуванні поглядів Д. Чижевського в Київському університеті відіграли В. Зеньковський, який відкрив йому творчість Г. Сковороди і М. Юркевича, М. Гоголя і Т. Шевченка, а також Г. Челпанов та О. Гіляров. Студентом університету він брав активну участь в революційному русі, став марксистом. За участь у РСДРП (меншовики) в 1916 р. його було заарештовано і тільки лютнева революція врятувала його від в'язниці. В 1917 р. був обраний до Центральної Ради від фракції російських меншовиків, проголосувавши 22 січня 1918 р. проти неза­лежності Української Народної Республіки.

Політичну діяльність Д. Чижевський поєднував з нав­чанням в університеті, який закінчив восени 1919 р., от­римавши диплом першого ступеня. Його дипломна ро­бота, присвячена філософії Шіллера, була визнана однією з кращих, і її автора залишили для підготовки до профе­сорського звання на кафедрі філософії. В 1920 р. Д. Чи­жевський став доцентом загального мовознавства Вищих жіночих курсів, а в 1921 р. доцентом кафедри філософи Київського університету, який був на цей час Київським інститутом народної освіти. Влітку 1921 р. разом з дружиною через Польщу емігрував до Німеччини. Тут разом з відомим російським філософом Ф. Степуном слухав в Гейдельберзькому університеті лекції К. Ясперса, потім у Фрейбурзі — лекції М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, а також Г. Когена, Р. Корнера, Г. Ріккерта. З 1924 р. викладач, а потім доцент і професор Українського вищого педагогіч­ного інституту ім. М. Драгоманова, 1929 р. — Празького українського інституту, а з 1930 р. — Українського науко­вого інституту в Берліні. За кордоном підтримував зв'язки з російськими еміграційними товариствами та закладами, з С. Булгаковим, П. Струве, С. Франком, Ф. Степуном, німецькими науковими закладами та товариствами, висту­паючи там з лекціями і доповідями. Був членом Гегелів­ського союзу, Кантівського товариства.

У 1932 р. Д. Чижевський переїхав до Галле, почав ви­кладати в університеті, паралельно у 1935—1938 рр. ви­кладаючи слов'янські мови в Йєнському університеті. З приходом до влади фашизму Д. Чижевському забороня­лося виїздити з міста без спеціального дозволу гестапо. До нацизму і фашизму він ставився вороже. Після війни 1945 р. переїхав до Марбурга, викладав тут курс слов'ян­ської філології та керував новоствореним слов'янським се­мінаром при Марбурзькому університеті. В 1949 р. на за­прошення Гарвардського університету виїхав до США, однак переконавшись, що в науковому відношенні Аме­рика не дає нічого, в 1956 р. повернувся до Німеччини, обійнявши кафедру славістики в Гейдельберзькому уні­верситеті. Тут він очолив Слов'янський інститут, зробив­ши за короткий час його кращим славістичним центром Європи.

У 1968 р. Д. Чижевський змушений був вийти у від­ставку без пенсії, заробляючи на життя читанням лек­цій в різних університетах Німеччини (Гейдельберзькому, Кельнському), науковим редагуванням Мюнхенського видавництва Вільгельма Фінка. Відновивши після війни зв'язки з науковими та освітніми закладами української діаспори, Д. Чижевський став одним із організаторів Ук­раїнської вільної академії наук в Аусбурзі, П активним спів­робітником, був професором філософії Українського віль­ного університету (1945—1949, 1956—1963), професором філософії і логіки педагогічної академії Української авто­кефальної церкви (1946—1949).

У 1962 р. Д. Чижевського було обрано дійсним членом Гейдельберзької академії наук, а згодом Хорватської академії наук у Загребі. Постать колоритна і легендарна, Д. Чижевський попри показовості та екстравагантності свого характеру залишався людиною великої чутливості, користувався славою видатного вченого та талановитого лектора. Водночас болюче реагував на посередність у науці, був нещадним до обмежених людей, які «примазу­валися» до неї, хоча, за свідченнями сучасників, «ворога­ми науки» часто називав і тих, хто думав інакше, ніж він сам. Автор понад 900 наукових праць з різних галузей наукового знання. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейсь­кої філософи, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Хоча з усіх філософських систем він виділяв і високо цінував феноменологію Е. Гуссерля, проте завжди тяжів до син­тетичних узагальнень, свого власного осмислення тих чи інших проблем. Як філософ відзначався шириною науко­вих інтересів, глибокою енциклопедичністю. Він вільно почував себе не тільки в різних галузях знання, айв різних епохах, працюючи над тим, що поставало завжди актуальним, неперехідним. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових това­риствах впродовж 1925—1930 рр. Це «Завдання історії української філософи», «Нове в історії української філо­софії», «Шевченко і Давид Штраус», «філософський ме­тод Г. Сковороди», «До джерел символіки Сковороди», прочитані в Українському історико-філологічному това­ристві; «Обьем философского чтения в Киевской академии XVII—XVIII веков», «Шиллер й Братья Карамазовьі» — в Російському історичному товаристві; «Знак, понятие, символ», «Наторк й Достоевский», «Платон в древней Руси», «Язмк Лескова», «Из истории мистики в России» — Російський народний університет в Празі; «Со-ветская философия», «Феноменология как наука», «Нацио-нальная политика й национальное образование в СССР» — в Російському філософському товаристві. За цей час він видав курс лекцій з логіки (1924), перший том хрестоматії з історії філософи (1926), книгу «філософія в Україні (Спро­ба історіографії)» (1926, 1928), «Нариси з історії філософії України» (1931), підготував працю «Гегель в России», ряд розвідок по творчості І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Ніцше, Г. Ско­вороди, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виво­див з П традиційного визначення як «любові до мудрості», що первісне поставало у значенні «наука», «знання». З появою окремих наук змінюється слово «філософія» і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає перед-відкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шука­ють правду (істину. — Авді.). У цьому значенні во­на називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втра­чає своєї власної сфери — людської діяльності поза ме­жами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в ціло­му та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філосо­фія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм.

Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розу­міючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання люд­ського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтер­претація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». «Ідеалізм, іде­аліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе («непрактична людина»). В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє» (^ижевськиб Д. Українська філософія // Укра­їнська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антонови­ча. — К., 1993. — С. 169). Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зо­крема, до історії філософії України, що, власне, стало цент­ром наукових інтересів вченого.

   При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Так само, як і Гегель, він вважав, що кожне окреме філо­софічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, ури­вок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. «Ця «неповнота», — підкреслював вче­ний, — є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. Але і усяке сполучення таких «неповних, «часткових» правд в єдність, усяка їх «синтеза», яка може бути досягнена обмеженим людським розумом, є необхід­но теж неповна, теж часткова і тому вимагає знов допов­нення.

Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філо­софії не кінчається, тому постають усе нові й нові проти­венства між світоглядами та пунктами погляду, що сполу­чуються та з'єднуються в усе нових і нових синтезах — кроках до безмежної повноти, абсолютної правди» (Чижедськии Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 9). Перебіг цього розвитку може бути безплід­ним хитанням між однобічностями, обмеженими правда­ми, підняттям над тими однобічностями, що в певний історичний момент репрезентовані уданого народу, в даній культурі, злиттям цих «однобічностей» у єдність, до «син­тези» їх та завжди розвиток філософії є дійсно рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу, про­являючись специфічно в межах кожної національної фі­лософії.

Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світо­гляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національ­ності: «І. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, «архітектоніку», зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей» (7'ом же. — Є. 11—12). Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку філософа, вони можуть виникати немовби раптово, з од­ного мисленника, одного твору, що має характер маніфес­ту (^Сонді 7. Критика чистого розуму); так поступово, що ми не можемо знайти початків (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь старшої традиції, що в деяких ви­падках була репрезентована в минулому не один раз (ренесанс, відродження) (Чижевський Д. Початки і кінці но­вих ідеологічних епох // Історія філософії України. Хрес­томатія. — К., 1993. — С. 471—473). Основною рисою куль­турного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій.

Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер куль­тури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль». При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час. Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчен­ня і розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Отже, щоб бути дійсною історією, а не збира­чем матеріалу, історія філософії повинна подавати карти­ну розвитку філософських течій у їх зв'язку та у зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.

Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського осно­вою для дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами, де інте­лектуальний розвиток України і Російської імперії зага­лом відбувався під впливом німецького містицизму і піє­тизму XVI—XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філо­софії XVIII — початку XIX ст. Щодо французького раціоналізму та просвітництва, західного картезіанства, то вони хоча і відіграли певну роль у формуванні україн­ської філософської думки, однак ця роль була другоряд­ною. На думку Д. Чижевського, аж до XIX ст. єдино ви­датним представником східнослов'янської філософи був Г. Сковорода, під впливом якого через Україну формува­лася філософська думка в Російській імперії. Специфіку української філософії він виводив з головних рис україн­ського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; на­хил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддава­лось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: Х—XVIII ст. — формування перед філософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму. В своїх розвідках історії філософи України вчений значну увагу приділяв тим ук­раїнським мислителям, які жили за межами України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на роз­виток їх національної культури.

 (698x239, 127Kb)