Видатні представники українського мистецтва ХХ ст.

Наприкінці XIX — початку XX ст. у світовій та українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стиль модерн.

В історії української архітектури особливе місце посідає В. Кричевський (1872—1952). З його ім'ям пов'язаний розвиток нового національного напряму в архітектурі. За проектами В. Кричевського у національному декоративно-романтичному стилі збудовано ряд громадських і приватних будинків на Полтавщині.

Національний стиль на основі традицій народного мистецтва та українського бароко розвивали архітектори К. Жуков, Д. Дяченко, С. Тимошенко, П. Костирко та ін.

До здобутків національної архітектури належить творчість Д. Дяченка. Він був упорядником першої виставки національної архітектури, яку у березні 1912 р. організувала українська громада студентів Петербурзького інституту цивільних інженерів.

Збереженню багатовікових традицій народного будівництва сприяє творча діяльність зарубіжних архітекторів українського походження.

На початку XX ст. монументально-декоративне пластичне озлоблення широко використовується в архітектурі модерну та неокласицизму. Особливо вирізняється, творчість скульптора Ф. Балавенського, який разом з учнями виконав рельєфи на античну тематику для фасаду колишнього будинку інженера Ф. Ісерліса по вулиці Олександрівській (тепер Музейний провулок) у Києві (1909). Привертає увагу створене Ф. Балавенським мармурове погруддя Т. Шевченка та пам'ятник-погруддя М. Кропивницького на його могилі у Харкові. У міжнародних конкурсах на створення пам'ятника Т. Шевченку брали участь поряд з Ф. Балавенським молоді митці М. Гаврилко, І. Кавалерідзе, західноукраїнські скульптори Г. Кузневич, М. Паращук (1878—1963) та ін. Цікавим пам'ятником був відкритий у Києві 1911 р. монумент княгині Ольги. Автор проекту — видатний скульптор-монументаліст І. Кавалерідзе.

В Парижі в академії Жюльєна та у О. Родена удосконалював майстерність М. Паращук. У 1906—1913 рр. він створює низку скульптурних портретів діячів культури України (В. Стефаника, С. Людкевича, І. Франка, М. Лисенка). Впливу О. Родена зазнав В. Іщенко.

Паралельно розвивається реалістична пластика. У цьому напрямі особливо відзначився наприкінці 20-х роках скульптор І. Севера.

Одним із творців мистецтва авангардизму у світовій скульптурі став О. Архипенко (1887—1964). Його творчість формувалась в умовах певного піднесення національної школи пластики початку XX ст.

В умовах духовного відродження важливу роль відіграє творча спадщина скульптора, народного художника України Івана Гончара (1911—1993) — композиції "Берегиня", "Ярило" (1985—1990), серії живописних історико-етнографічних картин "Весілля на Україні", народних типажів, краєвидів "Мальовнича Україна" тощо.

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX століть, внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист ("В'язниця", 1914), автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав засади авангардного мистецтва. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст., так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Червоний квадрат" (1915) він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближуючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом. Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного (1876—1930), який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давньоруського іконопису. Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський, якому властиві філософська рефлексія, певний символізм ("фантастичний алегоризм"), міфологізація реальності.

Глибока творча еволюція характеризує діяльність Т. Яблонської. У 40—50-х роках визнання художниці принесли картини "Хліб", "Весна", з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігурами людей. Звернувшись до фольклору, Т. Яблонська прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості.

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був Віктор Зарецький. В пошуках власної творчої манери, перш ніж прийти до сецесії, він глибоко вивчав зразки народного мистецтва (Г. Собачко-Шостак, М. Примаченко, К. Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В. Зарецький пов'язував з творчістю О. Мурашка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута, М. Жука.

Для живопису 80—90-х років характерне відродження "фольклорного напряму", основи якого були закладені "шестидесятниками".

Утвердження національної самобутності у поєднанні зі світовим мистецьким досвідом — визначальний напрям розвитку українського живопису.

Мистецтво графіки першої чверті XX ст. позначене творчими здобутками талановитої плеяди митців українського авангарду. Передусім це О. Богомазов ("Київ. Хрещатик", 1914), М. Бойчук ("Пастушок", 1910), О. Архипенко ("Постать", 1914), завдяки яким українська графіка досягає рівня розвитку світового художнього процесу.

Серед художників нової доби чільне місце посідає Олена Кульчицька (1877—1967), творчість якої ґрунтується на традиціях демократизму й реалізму, окремі праці позначені впливом модерну та експресіонізму.

Європейські мистецькі традиції добре знали художники О. Сорохтей (1890—1941), М. Бутович (1895—1961), В. Єрмилов, Я. Музика (1898—1973), які зробили плідний внесок у розвиток вітчизняної графіки.

Значна графічна спадщина належить М. Бутовичу. Серед творів митця вирізняється серія гравюр на теми українського фольклору під назвою "Українські демони" (1924).

Як пейзажист відомий В. Мироненко (серія офортів "Українські пейзажі", 1936—1941). Графічні серії створили П. Куценко ("Київські кручі", 1970) та О. Постель ("Пори року", "Одеські пейзажі", 1950—1970).

У розвитку української графіки початку XX ст. провідне місце посідає Г. Нарбут (1886—1920). Використовуючи традиції реалістичного мистецтва книги, надбання європейської та світової культури, він збагатив книжкову графіку прекрасними зразками художнього оформлення, створив власний стиль, пізніше названий нарбутівським.

Українські художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сластіон, С. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Їжакевич, В. Касіян, М. Дерегус зробили значний внесок у розвиток графічної шевченкіани.

Увагу художників привертала особистість і творчість І. Франка. Його образ втілено у графіці (А. Базилевич, М. Добронравов, В. Касіян, О. Кульчицька, Я. Музика, Г. Томенко, Є. Трегуб, В. Форостецький).

У загальному напрямі української книжкової графіки розвивалася творчість В. Кричевського (1872—1952). В оформленні книги митець наслідував традиції народного та геральдичного мистецтва.

Помітний слід у книжковій графіці XX ст. залишили І. Бурячок (1877—1936), В. Заузе (1859—1939), О. Налешгаська-Бойчук (1884— 1937). Національну бойчуківську традицію 20—30-х років продовжив художник В. Гарбуз.

Оптимістична піднесеність притаманна творчості О. Довгаля. В ілюстраціях до "Сонячних кларнетів", "Народи йдуть" П. Тичини митець досягає активного звучання графічної мови і декоративної виразності.

Своєрідні ілюстрації до поеми Ш. Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" створив Г. Гавриленко.

У повоєнні роки українську книжкову графіку збагатили О. Адамович, А. Базилевич, О. Данченко, Ф. Коновалюк, В. Литвиненко.

Прагнення до національної визначеності українського графічного мистецтва і створення нового стилю характеризує Г. Якутовича.

Помітний внесок у розвиток вітчизняної книжкової графіки зробили А. Середа, О. Юнак та Ф. Фатальчук — майстри поєднання орнаменту зі шрифтом, В. Стеценко — знавець українського орнаменту, І. Хотінок, В. Хоменко, А. Пономаренко — художники високої культури шрифту.

Давні традиції має оформлення та ілюстрування дитячої книги. Відомі автолітографії М. Мурашка, ілюстрації В. Аверіна. Високий художній смак відзначає численні ілюстрації О. Яблонської до дитячих книг "Сонячний ранок" В. Морданя, "За лісом, за пролісом, золота діжка сходить" І. Сенченка, "Я малий собі гуцулик" В. Ладижця тощо. Художниця М. Примаченко майстерно виконала оформлення двох дитячих казок — "Ой коники-сивані" та "Журавель". О. Кульчицькій належать чудові ілюстрації до казки "Лис Микита" І. Франка (1951) та "Українських байок". А. Базилевич ілюстрував збірку українських народних казок і казки М. Стельмаха.

Українська література на переломі ХІХ—ХХ ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко).

Творчість Лесі Українки — унікальне явище в українській і світовій культурі.

В українській літературі імпресіоністична стильова манера виявляється у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської. Імпресіоністичний стиль М. Коцюбинського визначає своєрідний синтез слова і кольору ("Лялечка", "Цвіт яблуні", "На камені"). Прикмети нового психологізму відчутні у романі "Фата Моргана". До найкращих зразків світової літератури належать новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків", де письменник звертається до прапочатків української, зокрема гуцульської, ментальності.

Майстром імпресіоністичної ліричної прози був С. Васильченко. Риси імпресіоністичної образності властиві творчості Г. Михайличенка, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка та ін. Імпресіонізм як самостійний напрям вичерпав себе у середині XX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний (1871—1940). Він прагнув розширити версифікаційні можливості українського вірша, вивести його на європейський і світовий рівень.

У руслі модерністських пошуків формувалась творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків та ін.). Характерною рисою творчості "молодомузівців" був культ підсвідомого, що поєднувало їх з польським та німецьким модернізмом.

Численні літературні об'єднання виникли зразу ж після 1917 р. Помітним явищем стала київська група "Музагет" (1919), яка об'єднала кращі мистецькі сили України. З діяльністю "Музагету" пов'язаний розквіт символізму в українській літературі (Д. Загул, Я. Савченко, О. Кобилянська, О. Слісаренко, М. Терещенко, П. Тичина, П. Филипович, В. Ярошенко).

Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко ("Блакитний роман", 1918—1919), М. Хвильовий ("Сині етюди", 1923, "Осінь", 1924), В. Поліщук, Ю. Яновський ("Мамонтові бивні", 1925, "Кров землі", 1927, "Майстер корабля", 1928) та інші.

Явищем українського національного відродження стала тритомна "Історія української літератури" (1920—1924) М. Возняка.

Підвалини так званого соціалістичного реалізму закладали І. Микитенко (1897—1937), О. Корнійчук (1905—1972).

Найвидатніший представник тогочасної поезії — П. Тичина (1891—1967) був поетом глибоко національним ("Сонячні кларнети", 1918), автором своєрідного триптиха "Дума про трьох вітрів", "Золотий гомін", "Скорбна мати". Необароко в українській літературі утвердилось саме завдяки творчості П. Тичини.

У Західній Україні вирізнявся новаторським талантом поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич (1909—1937).

У повоєнний час світове визнання здобув роман "Собор" (1968) О. Гончара.

До здобутків української літератури належить творчість "шестидесятників" (М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, І. Світличний, В. Симоненко та ін.). Особливо висока поетична культура властива Ліні Костенко. Суперечливий, але місткий шлях пройшов Д. Павличко (з крутим поворотом збірки "Правда кличе", 1957). З'явилися видання літераторів-політв'язнів (Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого та ін.). Їх побратим по неволі, відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: "Шістдесятники — велике явище другої половини XX століття, дивне своєю появою в велику пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації".

Жанр історичної романістики розвивають Р. Іваничук, Ю. Мушкетик, Р. Федорів. Роман "Орда" Р. Іваничука певною мірою продовжує традицію І. Нечуя-Левицького, А. Кащенка.

Серед авторів 80—90-х років вирізняються В. Голобородько, І. Калинець, І. Римарук.

Вартісні збірки поезій створили Олена Теліга (1907—1942, "Душа на сторожі"), Олег Ольжич (Кандиба) (1907—1944, "Рінь", "Вежі", "Підзамчя"), Леонід Мосендз (1897—1948, "Зодіак"), Євген Маланюк (1897—1968, "Стилет і стилос", "Земна Мадонна", "Влада"), Оксана Лятуринська (1902—1970, "Бедрик", "Ягілка", "Туга") та ін.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професіональної школи.

Видатними творцями духовної музики на переломі XIX—XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Ф. Колесса заклав основи українського етнографічного музикознавства, структурно-типологічних досліджень фольклору. У музикознавстві й музичній творчості він був послідовником М. Лисенка.

П. Демуцький (1860—1927) був одним із перших записувачів народного багатоголосся, видав збірники "Народні українські пісні з Київщини", праці з української музичної фольклористики ("Ліра і її мотиви", 1903 та ін.), організував народний хор у с. Охматові (тепер Черкаської області), з яким виступав у багатьох містах і селах України.

Значну роботу розбудови музичної культури у Західній Україні проводили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія "Кавказ", 1902—1913, кантата "Заповіт", 1934, 1955), Я. Степовий ("Прелюд пам'яті Т. Шевченка", 1912), К. Стеценко (музика до вистави "Гайдамаки", 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи — "Думка" (з 1930 р. — заслужена академічна хорова капела України), "Трембіта" (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хорова капела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Г. Верьовка. Створено хор 1943 р. у Харкові, з 1944 р. він діє у Києві (з 1965 р. — ім. Г. Верьовки, з 1974 — академічний).

Нових барв набула хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука.

Широкої популярності набули виконавці масової естрадної пісні (Софія Ротару, Василь Зінкевич), рок-ансамблі.

Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив В. Івасюк (1949—1979) — український поет і композитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в далекі гори" (1968), "Червона рута" (1969), "Водограй" (1969) та ін. Творчість митця ґрунтується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Першому Республіканському фестивалю української пісні та музики.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. у Полтаві, з 1907 р. у Києві. М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв. Він розширив театральний репертуар українськими п'єсами соціального змісту, вперше поставив українською мовою п'єси російських драматургів (М. Островського, Л. Толстого, А. Чехова), польських (Г. Запольської). У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас.

В. Винниченко написав низку соціальних драм, де переважають мотиви бунту й соціальної нерівності.

У драматургії найпослідовнішим виразником символізму став О. Олесь (драматична поема "По дорозі в казку", 1910).

Державний народний театр очолював П. Саксаганський. До складу трупи увійшли М. Заньковецька, Л. Ліницька, Л. Шевченко. На основі Державного народного театру 1922 р. створено Український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи, що включала виховання нового інтелігентного актора-громадянина, нового типу режисера — ідейного і творчого інтерпретатора п'єси та вистави, розвиток принципу студійності, втілення на практиці етичних засад діяльності театрального колективу тощо. Серед однодумців Леся Курбаса — П. Самійленко, Й. Шевченко, М. Терещенко, С. Бондарчук, С. Мануйлович; талановита акторська молодь — Г. Юра, В. Василько (пізніше вони самостійно проводили в театрі режисерську роботу), С. Семидор.

У 1926—1933 рр. в Харкові працює театр "Березіль", до складу якого входять видатні митці — М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, Й. Гірняк, В. Чистякова, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. Його традиції наслідували учні, режисери 40—60-х років — В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін.

Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін.

Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру.

Як бачимо, українська земля багата талантами з світовими іменами, які внесли вагомий вклад в розвиток національного мистецтва.