Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається передусім через поняття «свобода совісті». Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія, свобода совісті може мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо. Нижче мова йтиме насамперед про її філософсько-релігіезнавчий вимір.

Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» і «совість».
Свобода — здатність людини діяти (чи не діяти) з власної волі.
Совість — усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження моральної самосвідомості особи.

Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) самовизначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу з давніх-давен. Згадаймо хоча б біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю. Божим повелінням першолюдям було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто самовизначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.

Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціонований її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієнтирів та визначення на цій основі позицій власного буття.

Ця біблійна історія символічно показує, як людина, незважаючи на заборону, робить крок, продиктований власним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї свободи, свободи совісті, самоцінності людини і разом із тим — ідея ціни, якої варта така свобода. Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті зароджуються й набувають розвитку як спосіб духовної комунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом зазначених ідей.

Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то поняття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науковий вжиток лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф. М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жака Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів.

Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропонує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспектах: філософському й власне релігієзнавчому.

У філософському аспекті свобода совісті — це якісна визначеність людського буття, яка відображає здатність індивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі ціннісно орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спроможність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світоглядні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі своїми життєвими установками.

У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою релігію або поширювати власні нерелігійні переконання.

Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті має кілька відмітних рис.

1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не підвладні будь-яким зовнішнім чинникам. Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недоторканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я не допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба».

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, навпаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тільки створює умови для буття свободи. Але держава не здатна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже держава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажають. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сьогодні практикується в деяких країнах світу. Але внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зовнішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власністю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження.

2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету.

Духовний суверенітет — активно-творча, незалежна духовна діяльність індивіда, який усвідомлює власну унікальність

Послаблюючи або втрачаючи духовний суверенітет, людина послаблює чи втрачає й творчу силу, власну здатність до самовизначення у світоглядно-духовній сфері, у пошуках основоположних життєвих орієнтирів. Відтак вона набуває рис аморфного суб'єкта, позбавленого власного «Я».

3. Обов'язковим моментом творчого пошуку особистості є вибір. Свобода совісті виявляється лише тоді, коли суб'єкт здатний вибирати сенси, коли є можливість досягти духовної свободи загалом.

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Вибір реалізується шляхом оцінювання, аналізу, порівняння та надання переваги певній світоглядній альтернативі. Тобто свобода совісті виявляє себе через самовизначення, вільний вибір у альтернативно-буттєвому полі різних можливостей. Вибір є не лише глибоко інтимним актом, а й надзвичайно складним процесом. Вибрати адекватну внутрішнім потребам особистості духовну цінність, необхідний світоглядний орієнтир між подібними ціннісними духовними альтернативами можливо лише за наявності достовірної інформації про них та вміння правильно її оцінити з огляду на власний життєвий досвід і орієнтацію на майбутнє.

4. Своєрідним спонукальним моментом вибору та прийняття остаточного рішення є воля.

Воля — здатність людини до вибору мети діяльності; внутрішні зусилля, необхідні для її втілення.

Людина здійснює вибір, самовизначається, вибирає, самореалізується тільки за наявності вольових зусиль. Тому волю інтерпретують інколи як «інстинкт свободи», «рух духу», вияв життєвої активності особистості при зустрічі з перешкодами. Тобто актуалізують волю безпосередня боротьба мотивів, що відбувається у свідомості суб'єкта, особливо на заключному етапі вибору, і прийняття остаточного рішення.

Отже, людина може вільно самовизначатися у духовно-світоглядній сфері та діяти відповідно до власних уподобань і потреб. Водночас її світоглядний вибір, як і поведінка в цілому, значною мірою зумовлений обставинами її власного життя та опосередкований суспільним буттям загалом. Людина не в змозі розірвати тисячі невидимих ланцюгів, що пов'язують її внутрішній духовний світ із різними зовнішніми чинниками. Все, що оточує індивіда, так чи інакше вплетено в тканину його особистого життя, відображається в його світогляді й зумовлює його самовизначення. Приватне життя кожного з нас відбиває в собі, хоч і в специфічній формі, історію, епоху, суспільні процеси, до яких ми маємо стосунок. Тож свобода совісті як атрибут особистості, як явище інтимно-індивідуальне не може бути ізольованою від зовнішніх суспільних обставин. Тому процес світоглядного самовизначення людини постає повсякчас як діалектична взаємодія суб'єктивного і об'єктивного. Іншими словами, свобода совісті має два важливих аспекти: внутрішній — як специфічно людську здатність вибирати, внутрішню творчу активність свідомості, почуттів і волі; й зовнішній — як сукупність певних суспільних умов, що впливають на самовизначення особи в духовній сфері.
Свобода релігійної совісті

Свобода релігії. Зміст поняття «свобода совісті» тісно пов'язаний із поняттям «свобода релігії». Інколи їх помилково ототожнюють. Справді, вони взаємопов'язані, але далеко не тотожні. Поняття «свобода совісті» значно ширше за змістом: воно відображає всю сферу духовного життя людини. Поняття «свобода релігії» є вужчим, оскільки охоплює свободу вибору і самоствердження особи тільки в системі релігії.

Свобода релігії —- незалежне функціонування релігійних течій, рухів та їхніх інституцій, а також правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення й самореалізації особистості.

Свобода релігії — це передусім свобода вибору певної релігії, свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона охоплює правові, соціально-економічні, суспільно-політичні можливості, гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Свобода віросповідання. Структурно поняття «свобода релігії» складається з двох основних елементів: свободи віросповідання і свободи церкви.

Свобода віросповідання — свобода вибору особистістю релігійного світогляду, тобто її здатність до релігійного самовизначення, й самореалізація у вибраній релігійній сфері.

Це поняття характеризує внутрішню здатність людини до вільного релігійного самовизначення і правові можливості для його реалізації. Свобода віросповідання передбачає рівність перед законом як віруючих, так і різних релігійних напрямів і рухів, до яких вони належать. Індивідуальна релігійна свобода, тобто свобода віросповідання, неодмінно потребує можливості колективного сповідування релігії, здійснення культових дій, ритуалів, іншими словами, можливості для віруючого індивіда добровільно й на правовій основі об'єднуватися з одновірцями в релігійні спільноти. Як вільне утворення громадян-одновірців релігійна організація має свою внутрішню структуру, статут, що регламентує внутріцерковне життя (культові дії, норми поведінки віруючих тощо) та позацерковну діяльність (відносини з державними, світськими організаціями, соціальна допомогу тощо).

Свобода церкви. Багатогранна діяльність релігійної організації вимагає і відповідного правового статусу. А такий статус обов'язково передбачає вирішення проблеми свободи церкви.

Свобода церкви — ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління певного релігійного об'єднання, його правовий статус і можливості виконання ним поставлених завдань.

Зміст поняття «свобода церкви» включає як свободу утворення, управління, функціонування релігійних організацій, так і свободу їхньої фінансово-господарської діяльності, відносин із державними або світськими організаціями чи структурними підрозділами інших конфесій.

Свобода в релігії. Надзвичайно важливим аспектом свободи совісті віруючої особистості є свобода в релігії.

Свобода в релігії — міра свободи, яку допускає певна конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних положень кодифікованого віровчення.

Свобода в релігії виражає рівень можливостей для віруючого вільно реалізуватися в релігійному колективі в межах певних приписів і норм без будь-якого втручання не тільки одновірців, а й верхівки ієрархії священнослужителів.

Релігійна толерантність. Свобода в релігії передбачає автономність суб'єктів релігійної комунікації, їх виваженість і неупередженість у ставленні до інших релігійних напрямів, культів, традицій тощо, тобто релігійну толерантність.

Релігійна толерантність — такий характер взаємовідносин представників різних конфесій, який базується на принципах взаємоповаги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і приниження гідності один одного.

Релігійна толерантність означає також визнання за окремими віруючими та віросповіданнями права на власне розуміння істини. Це своєрідний вияв рівня культури взаємин у сфері як міжконфесійних, так і внутріцерковних відносин, а отже, і вияв рівня їх гуманності. Засновники всіх світових релігій з повагою і співчуттям ставилися до кожної людини, що є найголовнішим аргументом на користь релігійної толерантності. Так, Будда проголошував: «Ненависті не зупинити ненавистю, ненависть можна зупинити тільки любов'ю». Ісус Христос наказував нам любити тих, хто ненавидить нас. А Мухаммед зазначав: «Воістину, ми вшанували кожну людську істоту». Тож релігійна толерантність ґрунтується на гідності кожної людської істоти як Божої дитини.

У християнському світі ідеал релігійної толерантності, свободи віросповідання пустив коріння ще на початку нової доби. Сам Ісус навчав загальної любові: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44). Щоправда, для християнства, особливо на його початковій стадії, було властиве не лише проповідування ідеалу свободи віри, а й релігійні переслідування. Неповага ранніх християн до інших релігій, їхня переконаність у тому, що лише вони знають єдиного правдивого Бога, що вони одні йдуть істинним шляхом до спасіння — усе це створювало потенційну можливість для релігійної нетерпимості.

Середньовічна доктрина вчила, що нехристиян не можна навертати насильно. Божа благодать є даром, який слід приймати з власної волі. А тих, хто вже прийняв віру, а потім упав у єресь, варто силоміць змусити повернутися до істини. Адже єресь ототожнювалася зі зрадою, і карали за неї смертю. Це одне з багатьох свідчень того, що свобода і релігія не завжди були союзниками, що історія відносин між церквою і демократією складна і багата на конфлікти. Однак саме на християнському Заході зародилася ідея прав людини, тобто вчення про природні права.

Природне право — право ножної людини задовольняти свої потреби й боронити своє життя, яке випливає з її належності до людського роду зокрема й живого взагалі.

Християнство підготувало ґрунт для народження ідеї прав людини своїми думками про єдність людського роду, рівність його членів, неповторність і гідність кожної особи, яка потребує відповідальності та любові до ближнього. Отже, духовне самовизначення кожної людини у релігійній сфері вільне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, а підвладне тільки поклику її власної совісті. Свобода віросповідання передбачає також релігійну толерантність, що базується на ідеї природних прав індивіда.