Релігії в Україні. Український конфесійний плюралізм

Україна, як і абсолютна більшість держав світу, має багатоетнічний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини — росіяни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань. Тут пустили коріння не лише близькі християнству вірування, а й інші, часто екзотичні, спільноти, відгалуження, групи, далекі від національної культури та релігійних традицій українського народу.

Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. Поступово вивільняючись від впливу чужих політичних та релігійних центрів, більшість релігійних організацій стала на шлях вдосконалення своїх національних форм. За офіційною статистикою, у 2000 р. в Україні діяли релігійні організації 105 конфесій, напрямів, церков і течій. Після різкого збільшення їх кількості у 1992— 1993 pp. і певного спаду темпу її зростання у 1995— 1996 pp. з 1997 р. починається стабільний приріст їх чисельності на 6—8 відсотків щорічно. Щороку з'являються нові культові споруди,відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання.
Християнство

При всій строкатості релігійної карти сучасної України більшість релігійних громад перебуває у межах різних напрямів християнства.
Українська православна церква

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.

Сьогодні українське православ'я репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) — 2900 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — 1040 парафій та Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) — 9200 парафій.

Українська православна церква Київського патріархату вважає себе правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського патріархату з 988 p., входили території сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської області (Росія). У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Московського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втрачала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, що в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Вселенський патріархат, вона була перетворена на звичайну єпархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську державність почався і рух за автокефалію Української православної церкви. У 1919 р. український уряд на чолі із Семеном Петлюрою проголосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну церкву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Липківський. Та оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянського Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відроджена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 p., по святкуванні 1000-лїття хрещення Русі-України, в нашій державі почався рух за третє відродження УАПЦ. 5—6 червня 1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю більш як 700 делегатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ в США. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ було офіційно зареєстровано. Керівництво Російської православної церкви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ ЗО—31 січня 1990 р. Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну самостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебування Української православної церкви в складі Московського патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25—26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського партіархату) в єдину помісну православну Церкву — Українську православну церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними органами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 р. очолює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій церкви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пастирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного університету, в шести духовних семінаріях та п'яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священнослужителів.

Вірні УПЦ КП об'єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апостола Андрія Первозванного), Братство Святого Володимира, Братство Архистратига Михаїла. Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічного Церковного календаря та церковно-історичної літератури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Голос православ'я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Київ), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ також шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Київ), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Українська православна церква Київського патріархату бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ'я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принаймні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис. парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православних парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону матір'ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки.

Утім, жодної православної церкви ніколи негайно не визнавали автокефальною. Та й сама РПЦ після самооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 р. дочекалася визнання тільки через 141 рік. Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної української православної церкви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерковна ситуація у світі. Російська православна церква перестане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське походження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ'я.
Українська греко-католицька церква

Спадкоємицею «Київського Володимирового християнства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-католицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми складного для України кінця XVI ст., коли Українська православна церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в оточенні Римської католицької церкви, байдуже спостерігаючи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Римом, зберігши традиційний православно-візантійський обряд, а з ним і національну самобутність українського народу. Дилему було вирішено на користь реформування церкви і самозбереження українців шляхом укладення 1596 р. на соборі у м. Бересті (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. unio — спілка, союз) — об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Риму.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства папи римського та віровчення католицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, національного церковного календаря, особливостей церковної організації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утисків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Це був вибір складного, а як засвідчила подальша українська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Польському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквідації унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; наступи конфедератів з метою насадження католицизму в Україні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уніатських мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху — яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в тій частині України, що перебувала під владою Росії (1839 р. — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 р. — ліквідовано уніатську церкву на Холмщині).

Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих висновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та якщо зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церквою. Як і православ'я стало національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які були «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом радянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь лише 214 священиків із 1270) заявив про «возз'єднання» з православною церквою. Відтак усі колишні греко-католицькі парафії автоматично набули статусу православних. Вищі ієрархи церкви були репресовані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Поступово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області), утворилися його підпільні структури.

Наприкінці 80-х років, з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні набув організованого й динамічного характеру. Прискоренню її визнання посприяла й зустріч у Римі папи Іоана Павла II і Президента СРСР Михайла Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостольською Столицею і Радянським Союзом. ЗО листопада 1988 р. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР зареєструвала громади греко-католиків Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильників почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн. віруючих і є найбільшою східною католицькою церквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Переважна більшість парафій УГКЦ функціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано-Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Греко-католики є також у інших регіонах України. Їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чоловічі — василіан, редемптористів, студитів; жіночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, що діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Америці, Австралії, Росії тощо. УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видавництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897 p.), яке протягом 90-х років видало понад 600 найменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн. примірників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитячий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закладів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: християнський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще 30 серпня 1783 р. австрійським цісарем Йосифом II. Підтримується давня традиція відкриття навчальних закладів при монастирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000 р. було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи. Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополитом Львівським і Галицьким, єпископом Кам'янець-Подільським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебуває апокризіарій (представник) верховного архієпископа — владика Іван Хома. Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні.

Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков.

На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебувало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської традиції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенською. Тобто мова йде про поєднання двох церков українського народу — православної і греко-католицької — на засадах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій папою Іоаном Павлом II: православний Схід і католицький Захід — дві легені, якими повинне дихати сучасне християнство. Православний і католик, за твердженням понтифіка, не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов'ю. Візит Папи римського до України, який відбувся у червні 2001 p., також пройшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними братами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ'я на східнослов'янських теренах — папа символічно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлінських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.
Церкви протестантського напряму

Широко представлені в Україні й церкви протестантського напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт української ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Саме Реформація, за словами Михайла Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».

Нова хвиля протестантизму в Україні пов'язана з німецькими переселенцями, які в кінці XVIII ст. були запрошені царським урядом Росії для освоєння багатих земель півдня України. Вони й утворили осередки поширення протестантських ідей різного ґатунку — баптизму, євангелізму, адвентизму тощо. За роки радянської влади, коли тільки на словах було проголошено свободу совісті, протестантські організації зазнавали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслідувань — аж до заборони діяльності. Їм навішувався ярлик «сектанти», а в суспільній свідомості формувався образ екстремістських релігійних організацій, що співпрацюють із різними закордонними шпигунськими центрами. Переслідування деяких протестантських течій (Свідків Єгови, Ради церков ЄХБ, Адвентистів-реформістів тощо) спричинило навіть появу протестантського підпілля.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почався в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віровчень. Упродовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об'єднують 34 протестантських течії, які охоплюють 6098 організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти (2506 організацій), Християни віри євангельської (п'ятдесятники) — 1661, Адвентисти сьомого дня — 823, Свідки Єгови — 656. Вельми популярними є Реформати, Євангелісти, Лютерани, Послідовники церкви Божої, Адвентисти-реформісти, Пресвітеріани тощо. Окрім названих, в Україні діють понад 300 різноманітних протестантських громад: Християни віри євангельської поза союзами, Союз вільних церков християн євангельської віри та ін.

Постійно зміцнюється матеріальна база їхньої релігійної діяльності. Активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Отже, протестантизм стає дедалі помітнішим елементом конфесійної картини України. Незважаючи на появу вельми активних так званих «нових протестантів» (здебільшого харизматичних громад), тобто протестантських спільнот, що не пов'язані ні з євангельським рухом, що виник на півдні України у другій половині XIX ст., ні з протестантськими течіями Західної України першої чверті XX ст., домінуючими в сучасній Україні все ж залишаються традиційні протестантські об'єднання. Нині вони успішно впроваджують нову модель релігійної громади, яка поєднує традиційні високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості її членів та закритість щодо зовнішніх секулярних впливів із високою соціальною активністю і відкритістю до суспільства. Найбільшими традиційними протестантськими спільнотами є Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (п'ятдесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови.

Євангельські християни-баптисти. За кількістю своїх організацій вони посідають четверте місце серед релігійних об'єднань України. Баптистські організації є в усіх областях України. Та найбільше їх у Чернівецькій (157), Донецькій (153), Київській (152), Черкаській (142), Вінницькій (140) та Хмельницькій (133) областях. Процеси, пов'язані з рухом за українське національне відродження, у 90-х роках істотно вплинули й на вітчизняний протестантизм. Так, було проголошено створення самостійного Союзу євангельських християн-баптистів України, який на XXII з'їзді у 1994 р. отримав назву Всеукраїнський союз об'єднань ЄХБ (ВСО ЄХБ). Головою союзу було обрано Григорія Коменданта.

ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань церков ЄХБ та 5 об'єднань баптистських церков діаспори — США, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Третину загальної кількості віруючих церков ВСО ЄХБ становить молодь (45 тис.)- Тому Союз веде активну й систематичну богословсько-освітню діяльність. У складі ВСО ЄХБ у 2000 р. діяло п'ять вищих навчальних закладів (три семінарії та два університети), 23 біблійних коледжі, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, приватні християнські загальноосвітні та музичні школи. ВСО ЄХБ посідає одне з перших місць серед релігійних об'єднань в Україні за кількістю навчальних закладів.

ВСО ЄХБ є повноправним членом Всесвітнього союзу баптистів та Європейської баптистської федерації. Окрім цієї баптистської спільноти, в Україні діють ще два союзи: Союз церков ЄХБ під керівництвом Ради церков, що зберегла свою структуру в межах колишнього Радянського Союзу, та Братство незалежних церков та місій, яке очолює М. Величко. В Україні існує й багато баптистських церков, які не належать до якого-небудь союзу. У вересні 2000 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський конгрес ЄХБ, на якому було проголошено єдність ВСО ЄХБ з іншими союзами євангельських християн-баптистів в Україні, і в першу чергу — із Союзом незалежних церков та місій і місіонерськими організаціями. ВСО ЄХБ активно займається культурно-благодійницькою діяльністю: створено реабілітаційні центри для наркоманів, безпритульних дітей та звільнених із місць позбавлення волі (м. Київ, м. Одеса, Чернівецька, Луганська області); організовано християнські театри (м. Київ, м. Харків); підготовлено фельдшерів-місіонерів; налагоджено роботу дитячих та підліткових таборів, молодіжних клубів тощо. На базі ВСО ЄХБ з успіхом діють міжнародні програми організації дозвілля дітей AWANA, товариство «Відкрита Біблія» та Товариство євангелізації дітей.

Отже, сучасному українському баптизму притаманна не лише євангелізаційна робота, а й соціальна активність. Він послідовно дотримується принципу невтручання церкви в політичні справи та займає толерантно-виважену позицію щодо інших конфесій. Український баптизм знайшов своє місце в сучасному українському суспільстві й відіграє вагому роль у релігійних процесах України.

Християни віри євангельської (п'ятдесятники). Порівняно молода протестантська течія. Загальноприйнята назва «п'ятдесятники» відбиває теологічну особливість цього руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П'ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Святого), і віру в те, що духовна сутність П'ятдесятниці (хрещення Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кожний віруючий. Ця особливість і визначає п'ятдесятництво як найтиповішу харизматичну течію у сучасному християнстві.

Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосереднього інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари — харизми. Хрещення Духом Святим може відбуватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П'ятдесятницьке богослов'я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це йому угодно. До духовних дарів відносяться: слово знання, слово мудрості, дарунок віри, чудотворення, зцілення хворих, говоріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можливість спілкування з Богом саме з допомогою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює віруючих і сприяє поширенню віровчення цієї конфесії.

Нині Союз є однією з найактивніших християнських церков. За своєю соціальною мобільністю, здатністю враховувати реальну дійсність, за темпами збільшення кількості членів громад п'ятдесятництво переважає інші протестантські спільноти. За час з 1992 кількість зареєстрованих громад церкви зросла майже вдвічі — у 2001 р. налічувалося 1284 громади з майже 100 тис. членів. В незалежній Україні ХВЄ діє як відкрита суспільству конфесія, що активно сприяє самореалізації своїх прихильників у середовищі віруючих і поза ним. Станом на січень 2000 р. Всеукраїнський союз християн віри євангельської мав 658 недільних шкіл із майже 30 тис. слухачів, 15 духовних навчальних закладів. Зокрема, це Євангельська теологічна семінарія (м. Київ), Київська богословська семінарія «Благодать і істина» (м. Київ), Львівський заочний Біблійний інститут (м. Львів), Львівська теологічна семінарія (м. Львів), Тернопільська Біблійна семінарія (м. Тернопіль), Нововолинський Біблійний інститут (м. Новово-линськ), Коростенський Біблійний коледж (м. Коростень), Чернівецька Біблійна семінарія (м. Чернівці), Дніпропетровський Біблійний коледж (м. Дніпропетровськ) та ін.

Церква має розгалужену мережу засобів масової інформації, її офіційними органами є журнали «Благовісник» і «Євангельський голос». В Одесі виходить журнал «Євангеліст». Крім того, помісні церкви друкують газети «Вісник спасіння» (м. Слов'янськ), «Скиния» (м. Київ), «Голос надії» (м. Луцьк) «Емануїл» (м. Одеса), «Життя з надлишком» (м. Запоріжжя) та ін.

Всеукраїнський союз християн віри євангельської п'ятдесятників України підтримує тісні відносини із Всесвітнім п'ятдесятницьким союзом Асамблеї Божої, членом Виконавчого комітету якого обрано Голову Всеукраїнського союзу Михайла Паночка. Налагоджено зв'язки з українською діаспорою в Канаді, США, Австралії, а також із християнськими центрами і церквами Фінляндії, Швеції, Норвегії, Великобританії, Польщі, Румунії, Чехії, Німеччини, Бразилії, Голландії тощо.

Адвентисти сьомого дня. Повна релігійна свобода в незалежній Україні, можливість проведення різноманітних євангельських кампаній посприяли бурхливому зростанню ще однієї протестантської церкви — Адвентистів сьомого дня (АСД), перші об'єднання яких з'явилися на теренах нашої держави ще в 90-х роках XIX ст. (Крим, Київська губернія). Якщо в 1992 р. в Україні налічувалося 276 громад адвентистів, то в 2001 р. їх уже було понад 800. Всеукраїнський з'їзд церкви АСД відбувся у травні 1988 р. На ньому першим офіційним президентом Українського уніону церкви АСД було обрано Миколу Жакалюка. З 1998 р. церкву очолює Володимир Крупський. Нині колискою адвентизму в Україні є південні міста, де західні місіонери з успіхом проводять євангелізацію.

Свідки Єгови. Складний шлях становлення в умовах виходу з підпілля переживає ще одна протестантська спільнота — Свідки Єгови. Хоча перші послідовники цієї релігійної організації в Україні з'являються в 20—30-х роках (на Буковині, Волині, Галичині, в Закарпатті), тільки в 1990 р. розпочався процес їх легалізації. 28 лютого 1991 р. вперше на території колишнього СРСР було офіційно зареєстровано і визнано організацію Свідків Єгови в Україні. Нині в нашій державі нараховується до 700 її релігійних громад. Важливою подією в новітній історії Свідків Єгови став Міжнародний релігійний конгрес, який відбувся на початку серпня 1993 р. в м. Київ. На ньому охрестилося 7402 особи — найбільша в історії організації кількість охрещених за один день в одному місці.

Послідовники Свідків Єгови позитивно ставляться до світської влади, демократичної держави, хоча й не беруть участі у виборах, не вступають до політичних партій, різного роду рухів, профспілок, не йдуть до війська, користуючись правом на альтернативну (невійськову) службу тощо. Вони відкидають догмати про Трійцю, безсмертність душі, пекло, рай, релігійні свята і обряди, що не узгоджуються з Біблією.

Нині до кола актуальних проблем, якими опікуються Свідки Єгови, включаються боротьба з наркоманією, аморальністю, алкоголізмом, СНІДом, гармонування стосунків у сім'ї, впровадження здорового способу життя, вирішення глобальних проблем сучасності. Все це вселяє впевненість у майбутньому організації, переконаність у тому, що як український конфесійний світ, так і українське суспільство загалом толерантно і з повагою сприйматиме релігійні організації Свідків Єгови в Україні.


Іслам

Хоча Україна вважається здебільшого християнською країною, у ній мешкають також багато представників інших світових, етнонаціональних релігій та неорелігій.

Одна зі складових конфесійної карти України — іслам. Його носіями є волзькі й кримські татари, представники кавказько-іберійської мовної групи, невеликі діаспорні групи інших тюркомовних народів та деякі етнічні українці, росіяни. Загальна кількість мусульман в Україні становить від 1,2 до 2 млн. осіб, і це попри його десятирічне існування (з кінця 90-х pp.). Здебільшого вони сповідують сунізм ханіфітського напряму. Шиїтів в Україні майже немає (діє лише одна шиїтська мечеть). Українські мусульмани об'єднані у 357 зареєстрованих і 40 незареєстрованих релігійних громад у різних областях держави. Проте єдиної організаційної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані центри: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), Духовний центр мусульман України (ДЦМУ) — та один незареєстрований — Об'єднання незалежних мусульманських громад (ОНМГ). Для задоволення духовно-релігійних потреб мусульман в Україні є понад 150 мечетей, у яких відправляють службу до 400 духовних осіб. Духовні центри мають свої навчальні заклади, випускають релігійну літературу, мають власну пресу. Зокрема, діє Ісламський університет (м. Донецьк), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», транслюється мусульманська радіопередача «Ассаляму алейкум!», відкрито Ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу тощо.
Етнонаціональні релігії

Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої держави ще в І ст. н. е. (Крим). Однак лише за роки незалежності держави вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січня 2001 р. в Україні було 249 зареєстрованих іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Вони належать до таких об'єднань: Об'єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій, Об'єднання іудейських релігійних організацій, Релігійні громади прогресивного іудаїзму, Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад. Є накож незалежні іудейські релігійні громади. Протягом 90-х років минулого та на початку нинішнього століть в Україні було створено понад 100 культурологічних єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успішно діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.

Караїзм. На території України, зокрема в Криму, представлена мало відома широкому загалу караїмська релігія, носіями якої є етнічні караїми — тюрки (караї) і незначні групи росіян і українців, предки яких були вихідцями з козачих станиць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії. Розквіт караїзму припадає на VIII—XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях нинішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін. У Криму перші караїми з'являються в деяких тюркських племенах, які згодом прийняли вчення Анана. Матеріальним підтвердженням існування караїмських громад на півострові саме з цього часу є пам'ятники родового кладовиша Балта-Тиймез («Сокира не доторкнеться»). У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хазар на чолі з каганом. Ця подія мала доленосне значення, оскільки почалося поширення караїзму серед язичницьких тюркських племен каганату на великій території, включаючи й український Крим. До того ж у Хазарській державі не було релігійної нетерпимості, а тому язичництво, караїзм, християнство й іслам вільно співіснували, не заважаючи один одному йти своїм шляхом до єдиної мети — Бога. Із занепадом Хазарського каганату в XI ст. умови існування для караїмів, звісно, погіршилися. Та все ж кримські караїми зберегли свою самостійність в окрузі Кирк-Йер, неподалік від м. Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів перебралася з Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі і деякі привілеї. Етноконфесійні громади кримських караїмів з'явилися в Галичі, Львові, Луцьку та інших українських містах західного регіону. А з князем Вітовтом у XIV ст. вони потрапили аж до Литви.

За часів існування Кримського ханства караїми мали самоуправління і визнавалися політичною одиницею, якій було надано певні пільги і гарантії. Караїми Криму і Галичини не раз приєднувалися до українського козацького війська, полишивши по собі добру згадку. Так, історія зберегла імена Мінаша; Ільяша Караїмовича — старшого полковника реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Російської імперії кримські караїми поступово почали мігрувати за межі півострова. Їх громади з'явилися в Бердянську, Одесі, Києві та інших містах України. А в 1837 р. було створено Таврійське караїмське духовне управління на чолі з Гаханом. Місцем його розташування став храмовий комплекс у Євпаторії. Караїми поклоняються єдиному Богу і визнають єдину священну книгу — Старий Завіт, особливо шануючи П'ятикнижжя. Тому вони називають себе ще «синами Святого Письма». Караїми дотримуються наказу пророка: «Не додавайте до того, що я вам наказую, і не зменшуйте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я заповідав вам» (Вт. 4:2). Виконання десяти заповідей — основна вимога караїзму. Старий Завіт є для них зосередженням глибокої мудрості, особливої таїни, осягнення яких можливе тільки силою власного розуму. Звідси й найголовніший принцип караїзму — уважне самостійне вивчення Святого Письма, право тлумачити його так, як підказують власні розум та совість.

Деякі дослідники вважають, що караїмське віровчення за часом виникнення є ровесником земного життя самого Ісуса Христа. Безпосередньо сформував як ідейні засади, так і організаційні структури караїзму Анан бен Давид (752—840) із Басри. Тому й прихильники його вчення спочатку називалися ананітами. А термін «караїми» («караїти») з'явився трохи пізніше. Служителі культу виводять його від слів того ж кореня з текстів Старого Завіту і Корану, перекладаючи як «ті, що читають», «ті, що закликають», «знавці Святого Письма». Інше, обґрунтованіше, пояснення назви вказує на походження від етноніму «карай». Анан визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Мухаммеда, яких вважав великими пророками. Коротко вчення Анана зводиться до: 1) віри у безсмертя душі і в те, що її доля залежить від поведінки людини під час її земного життя; 2) віри в особисту відповідальність людини; 3) заперечення авторитету духовенства; 4) ігнорування значущості зовнішніх обрядів і таїнств.

У віровченні караїзму Бог не тільки єдиний, а й всемогутній, він існує довічно. Осягнути його єдність і могутність людині не дано. Бог створив усе суще і через Мойсея на Синайській горі дав найдосконаліший закон — п'ять книг Мойсея, які ніколи не доповнюються і не змінюються. Бог визначає людям нагороди і покарання згідно із заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду. Караїми чекають і приходу Месії.

У культовій сфері караїмів переплітаються впливи ісламу і християнства. Так, їх храми — кенаси — і поховання зорієнтовано на схід, на зразок мусульманських мечетей. Певний вплив мусульманства простежується і в поділі храму на чоловічу й жіночу частину. Головне приміщення храмів призначено тільки для чоловіків і складається з трьох частин: із південного боку на підвищенні розміщено вівтар, далі від нього — місця для прихожан, а ближче до виходу — лави для літніх, хворих і тих, хто в траурі. Над привхідною північною частиною — балкон з ажурними ґратами для заміжніх жінок (неодружені в кенасі взагалі не моляться), куди знадвору ведуть окремі сходи. Перед молитвою практикується обряд омовіння. До храму заходять без взуття. Молитви в кенасі проводяться двічі на день (вранці і ввечері). Псалми Давида становлять основи літургії караїзму. Вони доповнюються гімнами, піснями, складеними газзанами (священиками) або поетами. Богослужіння ведеться караїмською мовою. Особливо шанують віруючі день суботи, дотримуючись заповіді: «Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як наказав тобі Господь, Бог твій» (Вт. 5:12). Зі свят, що випливають із традиції Старого Завіту, караїми особливо шанують Хиджі тамбиларнин (Пасху) та Хиджі афталарнин (П'ятдесятницю). Існує традиція індивідуальних постів, практикується аскетизм.

Як і українське православ'я, караїмська релігія ввібрала в себе багато давніх язичницьких вірувань. Так, Бога караїми величають іменем стародавнього тюркського божества Тенгри. На пасхальних коржиках зображається Сонце, Місяць і зірки. До наших днів зберігся і культ священних дубів. Тож можна погодитись із твердженням, що караїмська віра нагадує християнство у його зародковому стані, тобто за життя Ісуса Христа.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Кале-Джуфт-Кале-Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії. Вони докладають зусиль для повернення своїй церкві кенасів, які до 1959 р. (коли радянською владою було закрито останній діючий в Криму караїмський храм) належали їм у різних містах України. Зокрема, київська громада караїмів добивається повернення споруди свого колишнього храму, що височіє в центрі столиці на вул. Ярославів Вал неподалік від Золотих воріт (нині Будинок актора). У 1989 р. в м. Сімферополь утворено Асоціацію кримських караїмів, яка включає Науковий центр і Раду старійшин та ставить завдання збереження релігії й культури свого народу.

Вірмено-апостольська (Вірменська) церква. Ще у 301—302 pp. Вірменія стала першою у світі країною, яка назвала християнство своєю державною релігією. Тобто ця подія сталася за 89 років до того, як християнство було оголошено державною релігією Римської імперії. Перші віруючі вірмени з'явилися на теренах нашої країни ще за часів Київської Русі. Їхні поселення виникають у XI ст. у Львові та Луцьку. Масовішими були друга хвиля переселення вірмен — у 1280 p., яка відбувалася за закликом князя Льва І Даниловича; і третя (1358—1360), коли вірмени мігрували на землі України, рятуючись від нашестя турків-сельджуків. Найбільша вірменська колонія мешкала у Львові, де 1363 р. розпочалося будівництво Вірменського кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви, що став головною святинею переселенців на українських землях. Історія Вірменської церкви в Україні непроста: часи спокійного розвитку чергувались із неймовірно бурхливими і складними періодами — аж до небезпеки розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою. За часів незалежності єпархію національної Вірменської церкви відновлено. Нині вона має 15 громад. Очолює її висвячений в м. Ечміадзін архімандрит Натан Оганесян (місцеперебування — м. Львів).
Неорелігії

Майже повністю зруйнована традиційна релігійність і «заатеїзовані» могутньою радянською ідеологічною машиною духовні джерела виявилися чи не найкращим ґрунтом для поширення в Україні нових релігій. Їх поява у різних областях нашої держави відрізняється від поширення традиційних віровчень. Так, найрелігійніший західний регіон України, де діє більше половини всіх релігійних громад, зазнав найменшого впливу неорелігійних рухів. Найінтенсивнішого розвитку вони набули в містах Півдня та Сходу і в столиці — м. Київ. Тому поширення неорелігійних течій має здебільшого не всеукраїнський, а регіональний характер.
Неохристиянські рухи

Сучасна палітра нетрадиційної релігійності в нашій державі вельми строката. Вона репрезентує широкий спектр найвідоміших у світі неорелігійних течій і організацій. Серед них, зважаючи на традиційну релігійність українців в останню тисячу років, поширеними є, звичайно, неохристиянські рухи. Головне їхнє віросповідне джерело — Біблія, а центральна постать релігійних доктрин — особа Ісуса Христа.

Неохристиянські рухи в Україні поділяють на дві групи, з огляду на їхнє походження. Першу й найчисленнішу групу складають новітні місії, церкви, які прийшли з-за кордону. Друга група значно менша, ніж перша за кількістю як громад, так і послідовників. До неї належать неохристиянські утворення, що виникли на українському ґрунті. Найчисленнішими неохристиянськими об'єднаннями цієї групи є Союз церкви Божої України, що мала понад 20 громад на січень 2002 p., і Собор церков України ХВЄ «Відкрита Біблія» — 18 громад.

Найпопулярнішими серед привнесених неохристиянських течій є:
— Церква повного Євангелія, що на 1 січня 2002 р. нараховувала 297 зареєстрованих громад;
— Церква Христа — 87 громад;
— Новоапостольська церква, 53 громади якої діють майже в усіх областях нашої держави; центри апостольських округів — у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Запоріжжі; видається журнал «Наша сім'я»;
— Церква Божа в пророцтвах, послідовники якої об'єднані в 63 зареєстровані громади;
— Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, що має 53 громади; найбільші з них — у Києві, Одесі, Донецьку та Дніпропетровську.

Поширеним в Україні є й харизматичний рух, що започаткувався на наших землях 12—15 років тому й представлений сьогодні 197 зареєстрованими громадами (порівняно з 31 в 1993 p.). Притягальна сила руху полягає у всебічному врахуванні особливостей об'єктів впливу. Він має різноманітну соціально-культурну програму, що пропонується симпатикам і просто нужденним.

Прикладом харизматичного об'єднання в Україні є неохристиянська церква «Перемога», що діє в м. Київ з 1993 р. Церква поєднує людей різних соціальних станів, статі, віку, національностей, професій, із різними і водночас схожими проблемами, потребами й інтересами. Тому її діяльність різноманітна. Церква має майже 500 груп. Окрім недільної школи для дітей, є групи для роботи з підлітками, молоддю, зокрема студентською, групи для роботи з жінками, чоловіками, розлученими, вдовами, самотніми. Є також групи за інтересами: для лікарів, художників, архітекторів, спортсменів, юристів, бізнесменів тощо. Церква регулярно надає благодійну допомогу. Щомісяця її отримують до 500 осіб. Серед них діти-сироти, багатодітні сім'ї, безпритульні, пенсіонери-інваліди тощо. Церква особливу увагу звертає на людей, залежних від алкоголю та наркотиків, проводячи серед них не лише спеціальні служіння, тобто словом Божим повертаючи їх до нормального життя, а й лікуючи їх у стаціонарному центрі. Кінцева мета такої допомоги — наповнити буття цих людей реальним сенсом, миром і радістю, водночас звільнивши їх від згубної залежності.
Орієнтальні течії

Неорелігії орієнтального напряму в Україні в основному репрезентовано неоіндуїзмом та буддійськими течіями.

Неоіндуїстським рухам притаманне вдале поєднання давніх ведичних традицій з цінностями інших релігій. В основу їх учень, як правило, покладено принципи монізму, єдності в багатоманітті, неподільності буття духовного і матеріального, мирського і сакрального. Вони дуже активно й широко використовують ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій на шляху до Бога. В Україні неоіндуїзм представлений: Товариством свідомості Крішни, послідовниками Саї-Баби, Всесвітньою чистою релігією (Сахаджа-йогою), Громадами Шрі Чинмоя, Трансцендентальною медитацією тощо.

Товариство свідомості Крішни. З'явилося в Україні в 1981 р. в умовах переслідування і гонінь з боку тодішньої влади. І тільки в 1990 р. воно отримало офіційний дозвіл на свою діяльність. А в 1995 р. було офіційно зареєстровано Всеукраїнський центр громад свідомості Крішни. Сьогодні цей орган поєднує 37 громад послідовників крішнаїзму, що діють майже в усіх областях нашої держави. Вони не лише пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільство, поширюють «свідомість Крішни», практикують бхакті-йогу, а й демонструють соціальну активність. Ними започатковано кілька гуманітарних програм, зокрема «їжа для життя» (безкоштовне надання їжі малозабезпеченим, інвалідам, хворим, іншим нужденним — щотижня в Україні роздається до 4 тис. таких обідів); «Дайте людям шанс!» (робота серед ув'язнених з метою повернення їх до Бога, до нормального суспільного життя); «Ведичне кулінарне мистецтво» (пропагування ведичної культури їжі, яка передбачає утримання від вживання м'яса, риби, яєць, кави, чаю, тютюну тощо); «Відродження інституту сім'ї»; «Сільськогосподарська громада», що має на меті захист і збереження навколишнього середовища, тощо.

Характерним для діяльності крішнаїтів на українських землях є те, що вони прагнуть обґрунтувати нерозривну єдність української та ведичної культур. Це, на їхню думку, буде сприяти «вплетенню» товариства в етно- та соціокультурну тканину українського суспільства, що стоїть на шляху національного пробудження. Товариство свідомості Крішни здійснює в Україні активну місіонерську діяльність. При цьому воно не наголошує на винятковості своєї релігійної віри, не вважає її єдино істинною.

Необуддійські громади в Україні нечисленні й поширені, як правило, серед національних меншин, традиційно буддійських за віросповіданням. Характерним для них є акцентування на одній, рідше декількох рисах буддійського вчення, поєднання ідей східних і західної традицій, зокрема християнства. Звідси й претензії на ортодоксальність тлумачення вчення Будди. Необуддизм в Україні має кілька шкіл: дзен-буддизм, Нітерен, школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзогчен, ріме тощо), Аум Синрікьо та інші.
Синтетичні релігії

Синтетичні релігії представлені в Україні громадами Церкви єднання, Віри Багаї та Великого білого братства.

Велике біле братство. Започаткувало свою діяльність у Києві в 1990 р. Його очолив фахівець у галузі кібернетики, кандидат фізико-математичних наук Юрій Кривоногов. Воно має ще одну назву — ЮСМАЛОС, що розшифровується так: ЮС — Юоан Свамі (сам Кривоногов), МА — Марія Деві (його дружина Марія Цвигун), ЛОС — Логос (Ісус Христос). Нова течія проголосила себе надрелігією, тобто епохальною релігією майбутнього. Характерними рисами цього об'єднання є: 1) намагання синтезувати елементи традиційних релігій (буддизму, крішнаїзму, християнства) і східних філософій; 2) запозичення теософських ідей; 3) звернення до біоенергетичних теорій і окультних доктрин, серед яких домінують уявлення про загальні зв'язки між елементами Всесвіту, між смислом слова та його накресленнями в Кабалі; 4) метафізичні концепції, які передбачають існування інопланетних цивілізацій; 5) використання в релігійній практиці психотехнічних прийомів східних культів і різноманітних технік сучасної психотерапії.

Морально-етичною основою віровчення «білих братів», що визнає існування зла, гріха та моральних наслідків за вчинки, є закон карми. Душа розуміється як духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини. Вона вважається невіддільною від Бога вічною енергетичною субстанцією, яка після смерті одного фізичного тіла переходить в інше. Душа («божественна частинка») протиставляється тілу («уособленню зла», «кайданам сатани»). Її вдосконалення досягається медитативною практикою та шляхом відмови від чуттєвих задоволень. Своєрідним компромісом між східними та християнськими моральними нормами стало твердження про індивідуальне спасіння, що потребує віри у спокутну жертву Марії Деві, яка поставала як земне уособлення поєднаних на небесах двох божественних сутностей — Ісуса Христа та Богоматері і як прийдешній триєдиний Бог, поєднуючи три іпостасі в одній особі.

Відречення «білобратчиків» від матеріального життя («світу зла») привело й до несприйняття ними родинних зв'язків, суспільних інтересів. «Абсолютне зло» зображувалося у вигляді своєрідної «ієрархії Темряви», що протистоїть «ієрархії Світла», тобто Великому білому братству. Будь-яка соціально-політична система поціновувалася як «сатанинська». Поступово діяльність братства набувала відверто антисуспільного спрямування. Поділ людей на «білих» і «чорних» логічно не міг не спричинити нарощування деструктивних чинників в діяльності об'єднання, провокування конфліктів і конфронтації «з усіма». Тому правоохоронні органи припинили його функціонування, а над лідерами в 1994— 1995 р. відбувся суд. Із виходом М. Цвигун з ув'язнення (1997) і відходу від неї Ю. Кривоногова ця релігійна течія зазнала певної трансформації. Так, основа віровчення нині тлумачиться як любов до всього сущого, гармонія між небесним і земним, духовним і матеріальним, зовнішнім і внутрішнім, чоловічим і жіночим началами. Символічно це відображає рівнобічний хрест Матері світу — основний символ Великого білого братства.
Саєнтологічні течії

Представлені в Україні, зокрема, прибічниками Діанетики. Осередки цього культу офіційно зареєстровані в Києві, Харкові, Херсоні, Кременчуці. Саєнтологи проводять своєрідні тренінги з удосконалення інтелектуальних здібностей, широко використовуючи при цьому синтез положень сучасної психології, східної філософії й релігій, інформатики, знахарства тощо. Вони активно пропагують динамічний принцип існування, спрямований на забезпечення успішного виживання. Динаміка для них — це жага до життя, енергійність та наполегливість у виживанні, адаптації до умов існування. Широко культивується спрямування людини до виживання через усі форми життя, зокрема через світ тварин і рослин, через дух, метанів (духовних істот, які в людині поєднуються з її тілом, а після смерті полишають його), демонів, через Вище Буття (нескінченність, в інтерпретації Р. Хаббарда). Саєнтологи не терплять критики як у своїх лавах, так і ззовні, а тому вони уникають спілкування з усіма, хто намагається ревізувати їхнє вчення, заперечувати їхні основоположні ідеї, ставити під сумнів їхню істинність. Ця церква має вельми продуману і розгалужену систему залучення нових членів, що спрямована на її подальше розширення та зміцнення.
Езотеричні об'єднання

Репрезентовані громадами Реріхівського товариства, асоціацією Жива етика, послідовниками теософії О. Блаватської, Данила Андреєва, Олеся Бердника тощо.

Громада «Світло душі». Серед теософських груп, що діють в Україні й мають розвинуте й систематизоване вчення, громада «Світло душі». Це вчення пов'язане з аналізом проблем людства, викликаних переходом від астрологічної ери Риб, повної конфліктів, суперечностей, насильств і падіння моралі, до ери Водолія. На думку прихильників цієї громади, в нову еру має відновитися втрачена гармонія світу, поступово настане духовне піднесення людства. «Світло душі» прагне з'ясувати природу душі, виявити її сутнісні засади, системно-структурні й космічні взаємозв'язки. Члени громади вельми активно пропагують систематичне самовиховання, духовне і фізичне вдосконалення, відмову від шкідливих звичок, бережне ставлення до довкілля у думках та вчинках. Головна мета членів громади — «прорив у божественне», що може бути досягнуто, на їхню думку, тільки за умов чистої свідомості. Засоби «прориву» — систематична медитативна практика, досягнення внутрішнього мовчання шляхом припинення внутрішнього діалогу.
Неоязичництво

Основним контингентом неоязичництва є національно зорієнтована інтелігенція, свідомі українці інших соціальних верств. Для більшості з них процес відродження язичництва за умов слабкої національної самосвідомості більшості українців є шляхом відродження свідомого, духовно багатого українства.

Язичницькими неорелігіями власне українського походження є РУН-віра, Рідна віра, Великий вогонь.

РУН-віра— Рідна українська національна віра. Була започаткована Левом Силенком (народ, у 1923 p.), який вважається посланим Богом учителем та пророком. Реформуючи політеїстичну дохристиянську віру українців, Л. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Згідно з нею українці мають своє розуміння Бога. Він явився їм як Дажбог — свідомість світу, вічна енергія, несвідоме і свідоме буття, свята правда, воля, любов і милосердя. І всі біди України від зради її народом Дажбожої віри. За вченням духовного вчителя, викладеного у Святому Письмі РУН-вірівців — «Мага Віра», візантійське християнство, потрапивши в Україну, насильницьки підірвало духовні сили її мешканців і завдало нищівного удару як державності, так прадавнім віруванням. Відновлення їх — головна мета послідовників РУН-віри. Основні заповіді РУН-віри вчать віруючих жити і діяти заради добра України, любити і розуміти Бога по-рідному, боронити духовні скарби народу свого, шанувати духовність предків своїх.

Згідно із катехізисом РУН-віри «Повчання. Пісні. Молитви» світ не створений Дажбогом, а існує й існуватиме вічно, утримуючись у природному стані завдяки його троїстості — Трисутності. Трисутність має три складові: Яв — світ явний, матеріальний; Нав — світ невидимий, духовний; Прав — світ правил, законів, матеріального і духовного буття. Знак-символ РУН-віри — три основи світу, зображені у вигляді тризуба, обрамленого Сонцем.

РУН-віра намагається у своїй діяльності активно протидіяти чужим духовним впливам, берегти душу і свідомість українців від усього чужинецького: *Людина народжується двічі. Перше народження тілесне, а друге — духовне. Ми будемо гідними й щасливими людьми, якщо народимося не тільки тілесно, а й духовно. Робімо так, щоб духовно не народилися від чужих сил. З чужого надходить чуже». Культова практика передбачає обряди вінчання, освячення дитини, поховання.

Громади і представництва цієї неорелігії є в містах Канади, США, Австралії, Німеччини, Англії, Нової Зеландії, де компактно мешкають українці. В Україні громади РУН-віри вперше було зареєстровано у вересні 1991 р. Нині вони діють у Києві, Донецьку, Полтаві, Дніпропетровську, Львові та інших обласних центрах.

Рідна віра. Це сучасне теологічне вчення, започатковане професором Володимиром Шаяном (1908—1974) у 1934 р. Воно ґрунтується на язичницькому розумінні Бога як сутності, що має багато виявів та реально постає у вигляді численних імен богів. Це вчення спрямоване на вдосконалення людської особистості та піднесення національної свідомості українців. Воно апелює і до збереження прадавньої української обрядовості. Рідновіри, як правило, пропагують автентичні язичницькі молитви і співи. Так, діяльність київської громади українських язичників «Православ'я» ґрунтується на книгах «Волховник» (виклад віровчення), «Правослов: молитви до Рідних Богів» і обрядовому календарі «Коло Свароже». Автохтонне коріння цього віровчення яскраво ілюструє їхній Символ віри.
Символ віри рідновірів України
Вірую:
В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі, вічних і незнищенних, як Всесвіт.
Вірую:
У триєдиність світів Права, Ява і Нава, створених Сварогом і удержаних у Ньому.
Вірую:
У божественне народження українців — Онуків Дажбожих, і в силу Предків, яка перебуває з нами завжди.
Вірую:
У радість Життя Вічного, в чистоту Душі праведної, яка ніколи не зникає, а переходить у нове тіло.
Наша Віра Правдива, бо Права Славімо!

Рідновіри обстоюють сім засторог нащадкам: 1) не цурайся роду свого, його звичаю та мови, бо рідна мова і звичай зберігають енергію нації; 2) не оскверняй душу чужинськими звичаями; пам'ятай, що чужі пісня і молитва дають силу твоєму ворогові; 3) будь терплячим, але не допускай наруги над твоїми рідними святинями; 4) не руйнуй природу, серед якої живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, зрубуєш гілку роду свого; 5) не потурай ворогам свого народу; якщо треба — ставай до священного бою; 6) не віддавайся в рабство, бо хто прийме рабську смерть, той у вічність відійде рабом; 7) не зраджуй віру Дажбожих онуків, бо чужа віра руйнує дух і тіло, знищує націю.

Рідновіри переконані у триєдності буття, що відображено у Священному дереві життя, коріння якого сягає підземних глибин, світу предків, світу Нава (Нав'я). Це коріння українського роду. Стовбур і гілки Священного дерева уособлюють проявлене буття — світ живих людей, світ Ява. Його крона і листя є житлом володарів вищого світу, світу Права — світу богів, які правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли на небо богів — у Сваргу.

Члени цієї громади вважають, що Бог всеєдиний, вічний, багатовиявний, багатоіменний, як світ, створений ним, що постає різноликою цілісністю і єдністю одночасно. Українські боги, на їх переконання, єдині у Сварозі і є різними виявами безмежного, складного і багатогранного Всесвіту. Боги є різними виявами божественної істоти та вічно існують на чолі із всеєднаючим верховним прабогом. Прабогом рідновірів є Сварог, верховний Бог Всесвіту, небесний зодіак. Його сини — Сварожичі: Дажбог, Перун, Велес, Стрибог, Ярило, Хорс, Ладо, Купайло, Симаргл, Позвізд та ін. Його доньки — Лада, Леля, Купала, Дана, Перуниця, Мокоша, Коляда та ін. Кожного з них наші предки, як гадають рідновіри, пізнавали й шанували не одночасно, бо приходили боги до людей у певний, визначений Сварожим правом час. І коли наставав час іншого божества, пам'ять людська ще довго зберігала священну шану до його попередника. Тому, переконані рідновіри, люди й знають нині імена багатьох рідних богів.

Головне у віровченні рідновірів — обожнення природного начала Всесвіту та славлення своїх богів радістю життя. Відчуття радості, на їхню думку, необхідна умова щастя життя людини. Радість — винагорода за страждання чи важку буденну працю. Таке щастя покликані приносити свята на честь рідних богів — із обрядовими дарунками, співом, хороводами, очищенням священним вогнищем, священними напоями тощо. Ці свята сприяють прилученню людини до Всесвіту, допомагають відчути себе частинкою життя, живою клітинкою небесного океану, прийняти добрий струмінь життєдайної любові богів — сонячної сили. Саме до цього, переконані рідновіри, прагне людська душа, втілюючись у тілесній людині. Називають себе рідновіри по-різному — «дітьми Сонця», «онуками Сварожими», «онуками Дажбожими», «онуками Божими», «синами своїх богів», «синами Перуна», «синами Творця» тощо.

Громади рідновірів існують у багатьох містах і селах України, зокрема у Києві, Харкові, Чернігові, Миколаєві, Львові, Одесі тощо. Найпотужнішою зарубіжною громадою є рідновіри при Святині Дажбожій у м. Гамільтон (Канада). В Україні діє Релігійний центр об'єднання рідновірів України (ОРУ), зареєстрований у Державному комітеті у справах релігій. ОРУ є колективним членом Світового конгресу етнічних релігій.

Собор рідної української віри. У 1994 р. на Вінничині виникла ще одна течія українського язичництва — Собор рідної української віри. Його послідовники вважають своїми попередниками В. Шаяна, Л. Силенка, С. Кокряцького, кожен із яких, на їхню думку, зробив помітний внесок у розвій рідної віри, але не зміг повністю її відродити. Мета Собору — поєднати їх праці і поширити як єдине ціле. Прихильники цієї релігії поклоняються єдиному Богу Всесвіту — Господу Дажбогу (за українським йменням). Відомо, що арії у Ведах називають єдиного Бога Всесвіту на ім'я «Єдиний».

Створення Собору пов'язується з пророцтвом волхвів, виголошеним понад 1000 років тому. Начебто після насильницької християнізації волхви отримали Дажбоже слово про відродження рідної віри русичів через 1000 років. Дажбог приписував волхвам припинити безперспективну за тих умов відкриту боротьбу з християнством і таємно від покоління до покоління передавати у своїх родах духовне знання — аж до часу відродження їхньої релігії, який мав настати наприкінці XX ст. Саме тому, переконані віруючі Собору, дохристиянська релігія українців ніколи не була остаточно знищеною, вона лише змінювала форму свого існування. Із масової релігії вона перетворилася на таємне поклоніння знахарських родів Господу Дажбогу і духовним силам України. І сьогодні, на межі тисячоліть, ця таємна віра знахарів знову постає як традиційна релігія українців.

Установчий з'їзд Собору рідної української віри відбувся 28—29 жовтня 2000 р. в м. Вінниця. Складовими Собору є: Духовний центр, крайові духовні центри та релігійні громади. Духовний центр Собору включає в себе Священну раду та Духовне правління. Священна рада — це зібрання священиків та проповідників, які репрезентують усі релігійні громади. Вона вирішує всі ключові питання діяльності Собору. Духовне правління складається з п'яти осіб і керує поточною діяльністю. Громади Собору безпосередньо підпорядковані одному з двох крайових центрів — Східноукраїнському (з центром у м. Запоріжжя) чи Західноукраїнському (з центром у м. Вінниця). Кожен крайовий центр підпорядкований Духовному центру Собору.

В основу віровчення Собору рідної української віри покладено духовні знання, отримані духовними особами Собору від знахарських рідновірських родів. Згідно з ними Всесвіт — тріадний. Він складається з трьох світів — Прави, Нави і Яви. Права (світ божественний) складається з особливих божественних енергій, які недоступні для відчуттів людини. Це центр перебування Господа Дажбога — могутньої, найдосконалішої духовної особистості, яка утворена кристалізованими божественними енергіями, випромінює їх та може впливати на життя людей. Народжені у Праві божественні енергії пронизують увесь Всесвіт (Праву, Наву і Яву).

Нава (світ духовний) відділена від Прави і Яви та включає недоступні для відчуттів духовні енергії. У Наву після смерті людини переходить її енергетична основа — дух.

У Яву (земний світ) крім божественних і духовних енергій, входять речовина і фізичні поля, Земля, Сонячна система та небесні тіла, що є частиною матеріального Космосу. Ява — найскладніший, наймінливіший і найрізноманітніший із світів. Він поєднує три види субстанцій — божественні енергії, духовні енергії та матерію.

Господь Дажбог володіє найвищою мудрістю, найвищою силою та найвищим добром. Він може бути пізнаним духовно розвиненими українцями в особливому медитаційному божественному стані свідомості. Україна для рідновірів є святою. Її терени пронизані божественними енергіями, які утворюють живе та духовне тіло. Віруючі Собору вважають, що Україна єдина на землі отримала божественне тіло і стала обраною Богом. Доказом обрання Богом України став бурхливий розвиток духовної культури, який тут розпочався вперше в історії людства 20 тис. років тому. Україна є святою землею Дажбожою, якій судилося відіграти вирішальну роль у здійсненні Дажбого задуму. Божественне тіло, яке має Україна, є підставою вважати її духовним центром людства.

На основі індоєвропейської спільноти для здійснення свого задуму на Землі Господь Дажбог створив народ, який відомий в історії як арії. Прямим кровним нащадком арійського народу є українці, яким було послано важке випробування через панування чужої духовності. Відродження рідної української віри означає, що український народ витримав це випробування і довів своє право стати будівничим на Землі Дажбожої України.

Головні свята рідновірів — Різдво, Великдень, Рахманський Великдень, Зелені свята, Купала, Великий (Медовий) Спас, Покрова. Урочисто відзначаються також Водосвяття, Стрітення, Благовіщення, Колодій, Свято Перуна, Квітковий Спас, Здвиження. Серед календарних обрядів особливо шануються рідновірами колядування, щедрування, посівання, писанкарство та ін. Обов'язковими є щоденні молитви, відвідування щотижневих богослужінь. Діє інститут духовного цілительства. Розпочав роботу вищий релігійний навчальний заклад — Університет Рідної української віри. Функціонують всеукраїнські релігійні організації: сестринство «Берегиня», місія «Шлях до Бога», братство «Дажбожі онуки» тощо.

Великий вогонь. Неоязичницька духовно-релігійна течія, що виникла у 90-х роках XX ст. на Житомирщині. Її засновником був Г. Боценюк. На відміну від інших язичників, послідовники Великого вогню обстоюють ідею абстрактності слов'янськості. Вони вірять у присутність душ великих пращурів, які жили за законами розуму; вшановують Сварога, що дарував людям вічне життя і поєднував силу вогню й розуму, Рода і синів його — Перуна, Одина і Водина, дружину Перуна Ладу, а також Дажбога. Пропагують шлюбну вірність, духовну спільність людини з рослинним і тваринним світом, необхідність для щастя людини свободи.
Резюме
Україна — багатоконфесійна країна, де успішно функціонують громади понад сотні конфесій, напрямів і течій. Це є очевидним свідченням динамічного відродження релігійно-церковного життя за роки незалежності.
Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я. Сьогодні його репрезентують Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Московського патріархату.
В українському суспільстві утверджується конфесійний плюралізм: не тільки християни, а й представники інших віровчень — іудаїзму, ісламу, етно- та неорелігій — прагнуть будувати свої відносини на принципах релігійної толерантності.
Неорелігійні рухи в Україні, на відміну від Заходу, наповнювалися переважно невіруючими, колишніми атеїстами, тобто тими, хто не мав відповідної віросповідної підготовки, що спричинило два наслідки. Перший — позитивний: відсутність попереднього містичного досвіду робить віру щирішою, сердечнішою, а отже, й чистішою. Другий — негативний: колишня атеїзація позбавила досвіду духовних пошуків, духовних переживань, що нині сприяє переважанню зовнішніх виявів релігійності.