Козацькі думи

Козак нетяга

Ой од поля Килиїмського їдеть козак нетяга,
Рукою махає,
Ні о чім не дбає.
Ой у його сермяжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавелнянії,
Напотім пищаль семип'ядная за плечима.
Аж где ся взяв татарин старий бородатий,
На двох конях лисавих за ним уганяє.
Аж до нього козак промовляє:
«Старий татарине бородатий,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї яснії,
Чи на мої коні воронії,
Чи на мої шати дорогії?»
Що промовить старий татарин бородатий
    до козака запоровського:
«Не набігаю на твої коні воронії
Ані на твої шати дорогії,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тілько я набігаю на тебе, козака молодого.
Коли б тебе мені судив бог узяти,
Не зарікав би я ся в Килиї за тебе шликом
    червонців брати».
Аж промовить к ньому козак український:
«Старий татарине бородатий,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в Килимськом полю погуляти».
До річки до Вітки примикає,
Навколішки припадав,
Семип'ядний пищаль з плеч іздіймав,
Двома кульками набивав,
З татарином жартував,
З обох коні позбивав,
Словами промовляв:
«Татарине старий,
Не буду я злий такий на тебе,
Як ти на мене.
Як ти мене хотів брати,
До Килиї мя приводити,
Хотів червонії за мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,
Та із коня ся валяєш,
Нічому ся [не] спротивляєш.
Тепер буду скарби твої брати,
До війська до табору козацького прибивати,
Буду Килимськоє поле вихваляти,
Що маю здобичі з військом козацьким пропивати».


Записано в кінці XVII ст. (Дума дійшла до нас завдяки рукописному збірнику Кондрацького, датованому 1684 p.).

Вперше думу опублікував відомий вчений М. Возняк у 1928 р.

Килиїмське поле — місцевість біля міста Кілії (за народною вимовою — Килия), розміщеного на Кілійському рукаві р. Дунай, захопленого турками і перетвореного ними в фортецю. Тепер Кілія — районний центр Одеської області.

Козак запоровський — неточно зроблений записувачем вислів: «козак запорозький».


Козак Голота

Ой полем, полем Килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дирка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килию поглядає.
У городі Килиї татарин сидить бородатий,
По гірницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по гірницях
    походжаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килию запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами
    вихваляти.
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляв,— дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килию запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає,
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же, ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п'є-гуляє,
Поле Килиїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!


Записано в 1854 р. від лірника А. Никоненка в с. Оржиці, Лубенського повіту, на Полтавщині.

Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси, т. I. СПб., 1856, с. 14—19.

Подається за першодруком. Це один із ширших варіантів думи, головним героєм яких є козак Голота.

Дума про козака Голоту записана в шести варіантах. У збірному образі козака Голоти (нетяги, летяги) втілені кмітливість, мужність, оптимізм і сила рядового козацтва.

Гординський шлях — дорога через територію, що контролювалась і була під владою Орди (Гординське поле). Очевидно, і назва походить від слова «орда», що в деяких місцевостях вимовлялось як «горда»).

...А третя й на хлів незгожа. — «Уже й закинуть не способна», — пояснював співак, тобто нею й дірки в стрісі не прикрити.

Січ — осередок українського козацтва, де воно організовувалось як військова сила протягом XVI—XVIII ст. (до 1775 p., коли Запорозька Січ перестала існувати). Січ була опорою українського народу в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту та іноземних загарбників. Спершу Запорозька Січ знаходилась па острові Токмаківка в нижній течії Дніпра, з кінця XVI до початку XVIII ст. — на острові Базавлук (Чортомлик).


Смерть Корецького

Од неділі першого дня
Стояв обоз невелик
В чистім полі на Цецорі.
А в тім обозі був гетьманом,
Всім жолніром і всім паном
Князь Дмитро, князь Корецький.
Третього дня з своєю дружиною
Обід з ними обідає,
А о своїй пригоді не відає.
Аж де ся взяв хан татарський,
Вдарив на обоз син поганський,
Весь табор преч розгромив.
Там всі полки вирубали,
Всю дружину зарубали,
Корецького живцем взяли,
До Царигорода його повели,
Назад йому очі зав'язали
Чорним бритом азаматом.
Аж к ньому яничари промовляють:
«Княже Дмитро, пан Корецький,
Чи воюєш, чи крамуєш,
Чи нашого Царигорода розглядаєш?»
А тоді князь Корецький листи пише,
Листи пише, тяжко здише,
До своєї матухи посилає:
«Ой мати моя Корецькая,
Продай Корець і Межиріче,
Викуп мене з неволеньки!»
А к ньому мати листи одписала:
«Же-м тебе три рази з неволі викупала,
Міста-села потратила,
Потіхи і разу з тебе не мала.
Четвертий раз уже не буду,
Міста, села не тратить буду,
Скарбів своїх не тратить буду».
А що рече турський цар:
«Ввіруй, князю, в віру нашу,
А потопчи віру вашу,
А сестру рідну мою бери».
А що ж рече князь Дмитер:
«Бодай ти того, царю, не дождав,
Щоб я твою віру вірував,
А християнську поламав.
Ей, коли б тепер при мені був мій острий міч,
То я б тобі, поганче, зняв голову з пліч;
Научив би я тебе віри свої,
Міч свій утопивши у крові твої».
Взлився в той час турський царевич,
Сказав на слуги свої яничари:
«Озьміте його на море Чорноє,
Скиньте його на гак високий.
Нехай високо сидить,
Далеко глядить,
Где зобачить на морі джавра —
Нехай нам повідає».
Повисів князь Корецький два дні
І пити-їсти не їв.
Аж третього дня наступає.
Приходили од турецького царевича яничари його
    наглядати,
Стали до нього словами промовляти:
«Княже Дмитер, пан Корецький,
Високо сидиш,
Далеко глядиш,
Чи не бачиш на морі де джавра?»
Аж он промовить княже Дмитер:
«Високо сиджу,
Далеко гляджу,
Не бачу ніде на морю джавра,
Тільки бачу на дубі високім голуба з голубкою.
Коли б при мні мій тугий лук і мої стрілки,
Убив би голуба з голубкою:
Єдно вашому пану на сніданнє,
А другое на обіданнє».
Яничари на сміх тоє піднімали,
Тугий лучок йому подавали.
Дві стрілки-калинівки на лук накладає,
А до голубів міряє.
Як налучив,
Так умірив
Та забив голуба з голубкою,
Назад тугий лучок подає,
До яничар промовляє:
«Підіте, яничари,
Візьміте два голуби,
Свему пану єдного на сніданнє,
А другого на обіданнє».
Аж прийшли яничари до свого пана:
«Пане, пане наш, царю турський,
Вбив князь Корецький два голуби,
Одного на вечерю, другого на обіданнє,
Аж не вбив княже Корецький голуба з голубкою,
З його рідною сестрою».
Вбив царевича з царівною,
А що мовить турський царю до яничар:
«Подіте князя Корецького з гаків здійміте,
А перед мене приведіте».
Княже Дмитер перед царем став,
На криж свої руки складав,
До пана свого промовляв:
«Ой пане мій, пане царю,
Зготував я тобі з голубів вечерю».
Рече турський цар до князя Дмитра:
«Не голуби то, мої то діти,
Син царевич з царівною,
Княже Дмитер тоже-сь хитер.
Ніхто тебе не ухитрить,
Хіба тебе смерть ухитрить».


Текст думи зберігся у збірнику Кондрацького (1684 p.). Опублікував її М. Возняк («Україна», 1929, № 3—4).

Цецора — село поблизу Ясс в Румунії, відоме поразкою польсько-шляхетського війська в битві з турецько-татарськими військами в 1620—1621 pp. Під час бою тут загинув М. Хмельницький, батько Богдана Хмельницького, а останній потрапив у полон.

Царгород, Царград — давня слов'янська назва Стамбула, кількавікової столиці Туреччини і великого торгового міста, де в XV—XVII ст. вівся продаж захоплених у полон невільників.

Корець — містечко на Новоград-Волинщині.

Межиріччя — населений пункт на Волині.


Отаман Матяш старий

На усті Самари — Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли:
Тілько два терни-байраки не горіли,
Що под собой гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків бравославців-небувальців.
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип'яднії пищалі поза кустами ховати.
Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте,—
Козацьких коней із припона не пущайте,
Сідла козацькії под голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече здесь земля татарськая».
Тогді козаки з отамана Матяша насміхали:
«Десь ти, отамане, Матяшу старенький,
    між козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав».
Тогді отаман Матяш од них далеко одступав,
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав,
Біля себе припинав.
То саме вночі, заждав малую годинку, невелику часинку,—
Як не буйнії вітри повівали,—
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали,
Дванадцять козаків бравославців-небувальців
    в полон забрали.
Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,
Шість тисяч турок-яничар побіждає,
Бравославців-небувальців із полону одбиває,
Ще й словами промовляє:
«Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
Мні, старому, помощі давайте!»
Тогді козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурменів побіждали,
Сребро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали,
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли,
За отамана Матяша господа бога прохали:
«Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе (лицаря да) породила,
Що ти в чистом полі пробував
Із нас, бравославців-небувальців, ні одного козака
    із войська не утеряв».


Відомий єдиний запис думи, опублікований П. Житецьким за рукописом «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст слепца Ивана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале XIX в.» в кн.: Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 238—240.

Подається за першодруком.

Одна з копій «Повестей» позначена 1805 p. Записувач дум надав ряду слів російських форм, що в даній книзі но відтворюється, проте лексика зберігається повністю. В третьому від кінця рядку в дужках подано нерозбірливо написане слово, яке П. Житецький прочитав як «лицаря да».

Образ отамана Матяша — збірний, епічний. Його, як досвідченого старого воїна, дума протиставляє легковажній необстріляній молоді — бравославцям-небувальцям. Словом «бравославці» тут означено молодих козаків, що хизувалися своїм становищем, красувалися (бравий — гарний, красивий) козацькою славою, хоч ще й не мали для цього достатніх підстав.

Устя Самари — Богу — йдеться про місцевість, де впадає річка Савранка (за народною вимовою — Самарка) в Південний Буг.

Семенів козацький ріг — один із півостровів у Південно-Бузькому лимані поблизу Дніпровського лиману.

Кайнарська долина — існує думка, що назва відноситься до низини при впадінні річки Савранки в Південний Буг. Проте є назва річки Кайнара, яка впадає в р. Реут, притоку Дністра.

Отаман Матяш... // Шість тисяч турок-яничар побіждає...— епічний прийом гіперболи, яким народна творчість характеризує воїна-богатиря, лицаря.


Федір безродний, бездольний

Ой по потребі, по потребі барзе царській,
До там-то много війська, гей, понажено
Да через мечу положено.
Да й ні єдиного тіла козацького молодецького
Живого не оставлено.
Тільки поміжду тим трупом Федор бездольний,
Посічений да порубаний,
Да й на рани смертельнії не змагає;
А коло його джура Ярема, гей, промешкає!
До Федор бездольний, безродний, гей,
Промовляє словами
Да обіллється горко сльозами:
«Гей, джуро Яремо,
До дарую я тобі по смерті своєї
Коня вороного,
Ей, а другого білогривого,
І тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І шаблю булатную,
Пищаль семип'ядную!
Ой да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да передо мною повертай,
Да нехай я буду знати,
Ай чи удобен ти будеш проміжду козаками
    пробувати».
До джура Ярема, ой да добре дбає,
Да на коня сідає,
Ой да перед ним повертає.
До Федор бездольний, безродний,
Ей, да промовляє словами,
Да обіллється горко сльозами:
«Ой да благодарю ж тебе, господа милосердного,
Ой, що не ледай кому,
Гей, моя худоба буде доставати —
До він буде за мене господа милосердного прохати.
Ей, джуро Яремо,
Да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да їдь понад лугом Базалугом,
Та понад Дніпром-Славутою.
До як ушкала гудуть, ей,— до ти схоронися,
А як лебеді ячать, ей,— до ти озовися,
А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —
Ой до ти об'явися
Да шличок на копію іскладай,
Ой да сам низенько укланяй
Наперед господу богу,
І батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному, сердечному».
Ой добре же то він дбає,
Ой да на коня сідає
Да понад лугом Базалугом проїжджає,
Понад Дніпром-Славутою,
Ей, да козаків стрічає,
Да шличок на копію складає,
А сам низько укланяє
Наперед батькові кошовому,
Отаману войськовому,
І всьому товариству кревному й сердечному.
До-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Промовляє словами:
«Ей, джуро Яремо!
Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,
І не свої тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І не свою шаблю булатную,
Не свою пищаль семип'ядну маєш.
А десь ти свого пана убив, або істребив,
Або ж ти молодого душі ізбавив».
«Ой, батьку кошовий,
Отамане войськовий,
Я свого пана ані вбив, ні стребив,
Ані молодого душі я не збавив —
А мій пан лежить у лузі, в Базалузі,
Постріляний да порубаний,
І на рани смертельні не змагає.
Да прошу я вас всенижающе
У луг Базалуг прибувати,
Ой да тіло козацьке молодецькеє поховати,
Да звіру-птиці на поталу не дати!»
До-то батько кошовий,
Отаман войськовий,
Да добре він дбав,
Да в суботу із семисот п'ятдесят козаків вибирав,
Да в суботу проти неділі,
У четвертій полуношній годині,
У луг Базалуг козаків висилав.
Ой до вони прибували
Да тіло козацькеє знаходжали,
На червону китайку клали,
Тіло козацьке молодецьке обмивали,
А шаблями суходол копали,
А шапками да приполами перст носили,
Да високу могилу висипали,
І прапірок у головах, ей, устромили,
Да премудрому лицарю славу учинили.
А тим його поминали,
Що в себе мали,—
Цвіленькими войськовими сухарями!
Услиши, господи, у просьбах, у молитвах
Люду царському,
Народу християнському
І всім головам слухающим,
Вот на многії літа
До конця віка,
До конця віка!


Записав 1873 р. М. Лисенко від кобзаря О. Вересая з с. Калюжниці, Прилуцького повіту, Полтавської губернії.

Вперше надруковано в «Записках Юго-Западного отдела ИРГО за 1873 г.», т. I. К., 1874, додаток «Ноты к думам и песням, исполняемым О. Вересаем».

Подається за першодруком.

Від різних кобзарів протягом 1805—1900-х pp. записано дев'ять варіантів цієї думи, одні з яких змальовують смерть Федора Безродного в бою, інші — від несподіваного нападу «безбожних ушкалів», тобто турецьких яничарів, на нього і джуру, коли вони «понад сагою Дніпровою» «обід обідали».

Федор безродний — епічний персонаж дум.

...много війська... через мечу положено — багато війська загинуло від меча в бою.

Військо дніпрове — тобто козацьке військо, запорозькі козаки.

Базалуг — йдеться про Базавлук, праву притоку Дніпра поблизу м. Чортомлика (нині — в районі м. Нікополя), а також острів під тією ж назвою в місці впадіння притоки в Дніпро.


Самарські брати

Гей, усі поля самарські почорніли
Та ясними пожарами погоріли,
Тільки не згоріли
У річки Самарки
У криниці Салтанки
Три терни дрібненькі,
Три байраки зелененькі.
О, то тільки не згоріли три брати рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,—
Постріляні та порубані почивають,
Ой то тим вони спочивають,
Що на рани постріляні та й порубані
Дуже знемагають.
Гей, як обізветься старший брат
До середущого словами,
Обіллється дрібними сльозами:
«Ой брате мій середущий!
Та добре ти, брате, учини,
Хоч з річки Самарки
Або з криниці Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої постріляні та порубані
Окропи, охолоди!»
«Гей, ти брате мій рідненький,
Голубочку сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не діймаєш,
Чи ти мене, брате, на сміх підіймаєш?
Чи не одна нас шабля порубала,
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі
Дев'ять ран рубаних, широких,
А чотири стріляні то й глибокі...
Ой то добре ми, брате, учинімо,
Хоч свого найменшого брата попросімо,
Нехай наш менший брат
А ще добре дбає,
Хоч на колінка й уставає,
В військову суремку
Добре грає-програває.
Нехай же нас будуть странні козаки зачувати,
Гей, та будуть до нас приїжджати,
Будуть нашої смерті доглядати,
І тіло наше козацьке молодецьке
А в чистому полі поховати».
Гей, то менший брат теє зачуває,
До старших братів словами промовляє:
«Ой брати рідненькі,
Голубочки сивенькі!
Не єсть то нас шабля турецька порубала,
Не єсть то нас куля яничарська постріляла,
А єсть то нас та й отцева молитва покарала.
Гей, бо як ми в охотне військо
Од отця, од матері од'їжджали,
То ми з отцем, і з матір'ю, і з родом
Опрощенія та й не брали.
Ой як напроти церкви, дому божого, проїжджали,
То ми з себе шапок з голов не здіймали
І господа милосердного
Собі на поміч не прохали.
Хотя й я, браття, буду у сурму турецьку
Жалібненько грати,
То тільки нас будуть
Турки-яничари,
Безбожні бусурмани,
Наші ігри козацькі зачувати,
То будуть до нас приїжджати,
Будуть наше тіло
Сікти та рубати
Або будуть у тяжку неволю завертати.
Ой уже ми будем, брати рідненькі,
Голубоньки сивенькі,
От тут помирати,
Уже нам отця, паньматки й родини сердешної
Повік у вічі не забачати...»
Гей, як стала то на небі
Чорна хмара наступати,
То стали бідні козаки
А в чистому полі помирати,
Гей, свої голови козацькі молодецькі
А в чистому полі коло річки Самарки покладати.
Сотвори їм, господи, та вічную пам'ять,
А всім слухающим головам,
І всьому товариству кревному, сердечному,
І військам запорозьким
Пошли, боже, на многая літа,
До конця віка!


Записав 1908 р. на фонограф Ф. Колесса від кобзаря М. Кравченка з с. Великих Сорочинців, Миргородського повіту, Полтавської губернії, і опублікував у виданні: Українські народні думи, 1920, с. 98—100.

Подається за першодруком.

В думі знайшла відображення ідея покарання за порушення усталених традицій (в даному разі — самовільний вступ до охотного — добровільного — війська всіх трьох братів, що суперечило звичаю: один повинен був лишитися на господарстві; зневажання благословення батьків, порушення релігійних традицій).

Дума відома в десяти записах, найдавніший із яких — 1805 p., а найновіший — 1930-го. Всі варіанти близькі сюжетами.

Криниця Салтанка — джерело на березі річки Салтанки.

Не єсть то нас куля яничарська постріляла, // А єсть то нас та й отцева молитва покарала — відгомони язичницької віри в магічну дію слова, що вилилася в форму християнсько-релігійної моралістичності.


Смерть козака на Кодині-долині

На узбоччі долини, біля двох сокорів козацьких,
Там козак, постреляний, порубаний, на рани смертельні
    знемагає.
І праведного судію з неба бажає;
При собі отця-неньки не має...
Постреляні — кров'ю зійшли,
Порубані — к серцю прийшли...
Тогді козак долину Кодину трьома клятьбами проклинає:
«Бодай ти, долино Кодино, мхами, болотами западала,
Щоб у весну божу ніколи не зоряла, не позоряла!
Що я на тобі третій раз гуляю —
В тебе козацької добичі собі ніякої не маю...
Первий раз гуляв,—
Коня вороного втеряв;
Другий раз гуляв,—
Товариша сердешного втеряв;
Третій раз гуляю,—
Сам голову вже козацькую покладаю».
Орли-чорнокрильці,
Козацькі дозірці
Налітають,
Козацьку душу доглядають.
То вже козак молодий отця й мати споминає:
«Поможи мені отцева-матчина молитва на коліньця встати.
Семип'ядну пищаль у руки достати,
По три мірці пороху підсипати,
По три кульки свинцевих набивати.
Орлам-чорнокрильцям,
Козацьким дозірцям
Великий подарунок посилати».
То вже козак молодий,
Товариш войськовий,
По три мірці підсипає,
По три кульки набиває,
Орлам-чорнокрильцям,
Козацьким дозірцям,
Великий подарунок посилає...
Сам на себе в землю щирим серцем впадає,
Тичячу пищаль на колінця одкидає,
Ще й на море поглядає,
Що море трьома цвітами процвітає:
Первим цвітом — островами,
Другим цвітом — кораблями,
Третім цвітом — молодими козаками.
Що козаки — добрі молодці —
На долину Кодину прибували,
Срібла-злота много набирали,
Козака постреляного, порубаного знахождали,
Шаблями, наділками яму копали;
В семип'ядну пищаль продзвонили:
Славу козацьку учинили,
Шапками, приполами семикопну висипали,
На могилі прапір устромляли:
Славу козацьку учиняли.
У неділю барзо рано-порану, зорями пораненьку
Сива зозуля налітала,
На могилі сідала,
Жалібненько закувала:
«Голово козацька, голово молодецька!
Да чи є в тебе на Русі отець, або мати,
Або сестра найменшая?
Якби отець або мати видали,
Білу кошулю на смерть би твою присилали,
Або сестра найменшая видала,
То в неділю б рано-раненько уставала,
Жалібненько оплакала,
Так як би зозуля окувала.
Голово козацька, голово молодецька!
Ти по чужих землях пробувала,
Дорогими кіньми трибувала,
А тепер не потребуєш ні шат дорогих,
    ні коней вороних,
А тільки потребуєш спасения з неба».
Ой помер козак;
Слава козацька не вмре, не поляже,
Од нині до віка.


Записано від кобзаря в м. Сенчі, Лохвицького повіту, на Полтавщині.

Друкується за автографом.

Кодима (Кодина) — права притока Південного Бугу.


Плач невольника

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурменської
У города християнськії — до отця, до матусі,
Що не можеть він їм поклонитися,—
Тілько поклоняється голубоньком сивеньким:
«Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полини ти в города християнськії
До отця мойого, до матусі,
Сядь-пади на подвір'ї отцовськім,
Жалобненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом'яни.
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки-маєтки збувають,
Великі скарби собирають —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорноє море согравати,
То не знатиме отець, либонь, матерь,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі.
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червоноє море у арабську землю запродати,
Будуть за них сребро-злато не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи
За них брати».
Тогді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки, ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькоє проїдала...
То біднії невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецькую, віру бусурменськую проклинали:
«Ти, земле турецькая, віро бусурменськая,
Ти єсть наповнена сребром-златом
І дорогими напитками;
Тілько же бідному невольнику на світі не вільно,
Що бідний невольник у тобі пробуваєть,
Празника рождества будьлі воскресенія не знаєть,
Все у неволі проклятої, на каторзі турецької,
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурменськую проклинають:
«Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Уже-бо ти розлучила не єдиного за сім літ войною:
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою».
Визволь, боже, бідного невольника
На святоруський берег,
На край веселий, меж народ хрещений!..


Записано на початку 1830-х pp. у Полтавській губернії. Опубліковано у виданні: Малорусские и червонорусские народные думы и песни. СПб, 1836, с. 64—65.

Подається за першодруком.

Дума відома в кількох записах.

Пристань Козловська — пристань у місті Козлові, нинішня назва — Євпаторія.


Плач невольників

Що на Чорному морю,
Потребі царській,
Громаді козацькій,
Там много війська понажено,
У три ряди бідних, безщасних невольників посаджено,
По два та по три докупи посковано,
По двоє кайданів на ноги покладено,
Сирою сирицею назад руки пов'язано.
Тогді бідні, безщасні невольники на коліна упадали,
Вгору руки підіймали,
Господа милосердного прохали та благали:
«Господи милосердний, создай з неба ясне сонце-мати.
Нехай будуть кайдани коло ніг ослабати,
Сирая сириця коло рук ослабати.
Хай ми будем, бідні, безщасні невольники,
У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».
Тоє промовляли,
Землю турецьку кляли-проклинали:
«Земле турецька,
Проклята віро бусурманська,
Розлуко ти на світі християнська!
Що ти не одного розлучила мужа з жоною,
Або брата з сестрою,
Альбо кровну родину з родиною,
Альбо близьку сусіду з сусідою.
Хто у тобі срібло-злато виробляє,
По всіх землях проходжає,
У турецькій землі нікогда собі отрадності не має».
Визволь, господи, невольника з неволі
На простії дороги,
На ясні зорі,
На руський берег,
На край веселий,
Меж мир хрещений!


Записано в 1850-х pp. в м. Вільшана, Богодухівського повіту, на Харківщині, від кобзаря П. Колибаби. Вперше надруковано в кн.: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова, т. I. К., 1874, с. 90.

Подається за першодруком.


Невольники на каторзі

Гей, гей! Ой у святую неділеньку да барзо рано-пораненьку,
Ой да тож-то то не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники у тяжкій турецькій неволі заплакали,
    гей!
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали, гей!
«Гей! Подай, подай нам, господи, з неба дрібен дощик,
А знизу-то буйний вітер.
А чи не встала б на Чорному морі бистрая хвиля,
Да чи не позривала б вона якорів з турецької каторги, гей!
Бо вже ж нам сяя турецькая каторга надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривало,
Білеє тіло козацьке пані-молодське коло жовтої кості пошмугляло».
Гей, гей! Отож-то то баша турецький бусурманський,
    недовірок християнський,
Ой то тож-то то він на чердак ісходжає,
Да сам-то теє добре зачуває,
Да на свої слуги, турки-яниченьки, зозла гукає:
«Гей, гей, кажу, кажу я вам, турки-яниченьки,
Ой добре ж ви дбайте, барзо гадайте,
По три пучки тернини, по чотири червоної тавологи у руку
    набирайте, гей, гей!»
До тож-то то тії слуги турки-яниченьки,
Добре дбали, барзо гадали,
По три пучки тернини, по чотири червоної тавологи
    у руку набирали, гей!
Із ряду до ряду заходжали,
По тричі в однім місті бідного невольника затинали,
Кров християнськую неповинну проливали, гей, гей!
Ой як стали ж то тії козаки, пани-молодці,
На собі кров християнську зобачати,
То стали землю турецькую,
Віру бусурменськую
Клясти-проклинати, гей, гей!
«Гей,— каже,— земле, земле турецькая,
Віро проклятая бусурманськая,
Розлуко ти християнськая,
Ой десь же то ти не одного розлучила,
Чи брата з сестрою,
Чи мужа з вірною жоною,
А чи вірненького товариша з товаришем, гей!
Гей! Земле, земле, десь справді ти єсть проклятая,
Тільки турчину-кальянинину на срібло, на злато вельми багатая, гей!
Гей, визволь нас, визволь нас, господи,
    усіх, бідних невольників,
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
Промежду народ хрещений
В городи християнськії,
До отця, до неньки,
До родини сердешної
І на многія літа
І до конця віка».
Ой наперед уклоняюся господу богу,
І отаману, батькові кошовому,
І всьому товариству кревному й сердечному,
І всім головам слухающим
На многія літа,
До конця віка.


Записав М. Лисенко 1903 р. від О. Сластіона, який вивчив думу в 1870-х pp. від кобзаря з Полтавщини.

Вперше надруковано в ж. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 4, с. 76—78 (з мелодією).

Друкується за автографом.

Невільницький цикл дум нараховує близько 20 варіантів, які, розходячись сюжетно, в сукупності яскраво змальовують тяжку біду козаків, що попадали в турецький полон, і тисяч людей, захоплених татарсько-турецькими наїзниками в ясир. З винятковою емоційністю в них висловлена туга за батьківщиною, протест проти загарбників та прагнення до свободи.


Маруся Богуславка

Гей, що на Чорному морі,
Та на тому білому камені,
Там стояла темниця кам'яная,
Гей, там стояла темниця кам'яная,
А в тій темниці пробувало
Сімсот бідних козаків,
А в неволі пробували
Та божого світу
І сонця праведного не забачали.
Гей, то дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
А все добре дбає,
До кам'яної темниці прибуває,
Гей, до козаків словами промовляє:
«Козаки, ви, бідні невольники!
Чи ви знаєте,
Що в нашій землі
Та й день затепера?»
Гей, то козаки, бідні невольники,
А все зачували,
Та й до дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Дівку-бранку, Марусю, попівну
Богуславку, називали:
«Гей, ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
А все добре дбаєш,
Хотя й ми тебе дівкою-бранкою називаєм,
Почому ми знаєм,
Що в нашій землі християнській
Ой день затепера?»
«Гей, козаки, ви, бідні невольники!
Ще й у нашій землі та тепера
Великодня субота,
А завтра дасть бог святий день,
Сороковий день, ой Великдень».
Гей, то козаки теє зачували,
До дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Гей, та дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя-долі не мала,
Як ти нам святий великдень ісказала!
Як ми вже в неволі пробували,
А ще в темній темниці проживали,
Аж за тридцять три годи
Світа божого не забачали...»
То дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
А ще добре дбала,
Козакам сказала:
«Ей, козаки, ви, бідні невольники!
Не лайте мене,
Не заклинайте мене!
Гей, як діждемо святого великодня,
То буде наш пан турецький
До мечеті од'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
Ключі на руки віддавати,—
Буду на руки приймати,
До кам'яної темниці прибувати.
Ой то буду до кам'яної темниці
Прибувати, отвирати,
Вас, бідних невольників,
А з кам'яної темниці випускати.
Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!
А ще добре дбайте,
В города християнськії утікайте,
Тільки города Богуслава не минайте!
І города Богуслава не минайте,
До батька до мого й матері прибувайте
І батьку моєму та матері
То знать давайте:
Нехай буде батько і мати
Та ще добре дбати,
То статків-маєтків не збувають,
Великих скарбів не збирають,
Моєї голови
А з тяжкої неволі не визволяють,
Бо вже я потурчилась,
Побусурменилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного».
То визволь нас, господи,
Із тяжкої неволі,
Гей, на тихі води,
На ясні зорі,
На край веселий,
Между мир хрещений!
Даруй, боже, милості вашій,
І всім військам запорозьким,
І всім слухающим головам,
І всьому товариству і кревному, і сердечному
Пошли, боже, на многая літа
І до конця віка!


Записав Ф. Колесса 1908 р. в м. Миргороді на Полтавщині від кобзаря М. Кравченка.

Друкується за виданням: Ф. М. Колесса. Мелодії українських народних дум. К., 1969, с 270—272 (мелодія — на с. 131—139).

Записано від різних кобзарів та лірників близько 10 варіантів цієї думи і кілька уривків. Сюжет думи про Марусю Богуславку широко використаний в літературі та мистецтві, її героїня — взірець мужньої жінки-патріотки, що і в чужому оточенні знаходить можливість виконати свій обов'язок перед народом. За своїми художніми якостями дума належить до найдовершеніших творів українського народного епосу.


Іван Богуславець

В городі Козлові стояла темниця кам'яная,
Сім сажень в землю вмурованая;
У тій темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Меж ними без старшини козацької не бувало —
Був один старший старшиною Іван Богуславець,
Гетьман запорозький.
Вони десять літ пробували в неволі.
То Іван Богуславець, сидя собі, думає да гадає,
До козаків словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Що у нас сьогодні за день — великая субота,
Завтра буде святий день — Великдень,
Будуть наші отці рано вставати,
До божого дому приступати,
Божеє слово вислухати,
Нас, бідних невольників, поминати».
То всі невольники теє зачували,
Дрібними сльозами обливали,
Іванця Богуславця лаяли-проклинали:
«Бодай ти собі, Іванець Богуславець, щастя і долі не мав,
Що ти нам сей празник одказав».
Іван Богуславець теє зачуває,
Словами промовляє:
«Не лайте мене, братці, не проклинайте,
Може, нам, братці, бог милосердний буде помагати,
Чи не будем ми з неволі виступати?»
То в неділю рано-пораненько
Алкан-пашова турецькая од мужа зоставала,
Свого мужа поховала,
До темниці приходжала,
Темницю одмикала,
Помеж невольниками походжала,
Іванця Богуславця за білую руку брала
Ще словами промовляла:
«Іванче Богуславче!
Коли б ти свою віру християнськую поламав,
А нашу бусурманську на себе брав,
Уже б ти в городі Козлові панував...
Я б твоїх невольників усіх із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько проводжала».
Іванець Богуславець теє зачуває,
Словами промовляє:
«Алкан-пашова, пані молодая!
Як не будеш ти мні християнською вірою урікати,
Буду я тебе за жону до себе брати!»
То вже Алкан-пашова, пані молодая,
Сім неділь хмелю не заживала,
Християнською вірою не урікала,
Всіх невольників із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько проводжала.
Як стала на восьмій неділі хмель заживати,
Стала з молодими турецькими панами гуляти,
Стала Іванцеві Богуславцеві християнською вірою урікати:
«Дивіться, панове,
Який у мене муж прекрасний!
Та він у нас побусурменився для розкоші турецької».
Іванець Богуславець теє зачуває,
До Чорного моря швиденько прибігає,
В лодку сідає,
Козаків серед Чорного моря доганяє,
До козаків в судно вступає.
Алкан-пашова, пані молодая, до Чорного моря прихожає,
Іванця Богуславця в судні забачає,
Дробними сльозами обливає:
«Іванче Богуславче!
Бодай тебе господь милосердний на сім світі ізбавив,
Як ти мене, молоденьку, зрадив!»
То ще як стала темная ніч наступати,
Стали козаки до города Козлова назад прибувати,
Стали на турок, на сонних, набігати,
Стали їх рубати,
Город Козлов огнем-мечем воювати,
Стали турецькії льохи розбивати,
Сребро-злато, дорогую одежу забирати,
Став Іванець Богуславець Алкан-пашовую, паню молодую,
    рубати,
Стали од пристані Козловської поспішати
І ще до світа до города Січі прибувати,
В городі Січі сокровища турецькії розділяти,
Стали уже козаки словами промовляти:
«Іванче Богуславче, гетьмане запорозький!
Десять літ ти в неволі пробував,
Ні одного козака не утеряв!»
Визволь, господи, невольника із неволі
На край веселий,
Между мир християнський!

 

Запис думи зберігся в рукописі «Повести малороссийские числом 16...».

Опублікував її П. Житецький у кн.: Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 221—224.

Подається за виданням: Думи, 1969, с. 70—73.


Сокіл і соколя

У неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі,
Да звили собі гніздо шарлатноє,
Знесли яйце жемчужное,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольное, безродное соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає
Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив ти мого соколяти,
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили?»
«Соколе-брате, твого соколяти
Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Царигород
До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло,
    і крилечка опускало.
Ой то чи не мог би Іван Богословець
Великого милосердія мати:
Чи не звелів би він з його ніг
Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?»
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло
І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав
І жемчуж коло очей познімав
Та й звелів його на вал виношати:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його взнов забирати
Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-ropy підношав:
«Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити».
Ей, як то б'ється птиця об птиці,
А родина об родині,
Ей, то так-то б'ється отець і мати
Об своїй кревній дитині.
Дай, боже, на здоров'є на многі літа
Всім православним християнам,
На многі літа,
До конця віка!


Записано 1873 р. від кобзаря О. Вересая.

Вперше надруковано в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества», т. I, К., 1874, с. 16—18 (Материалы). Подається за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 114—115.

Дума належить до найдавніших в українському народному епосі. Твір дійшов до нас у чотирьох записах. Алегорія думи виникла внаслідок нападів на українські землі турецько-татарських наїзників, які забирали молодь в ясир, продавали на невільничих ринках, за великі викупи звільняли з неволі і т. п. Дума мобілізувала козаків до боротьби з нападниками, які замірялися на мирні міста і села, де проживали рідні козаків-воїнів, закликала їх до походів з метою звільнення невільників.


Коваленко

Давно тому на Вкраїні ковалював Коваленко,
І не було кувати єму легонько:
Покинув він ковалювати,
А пішов в козаки козакувати.
Зібрав сто хлопців таких, як він,
Бо він був сильний легінь,
У Чорне море він ся запускав,
Галери турецькі рабував,
Багато лиха наробив,
Тому султанові ся не здобрив.
То приказав [султан] єго шукати,
Живого в Туреччину припровадити:
«Бо я не буду їсти і спати,
Доки в руках єго не буду мати!»
Пішло триста турків і довго шукали,
Аж по трьох місяцях їх відшукали
І добру тут баталію зчинили:
Козаки з турками добре ся били.
Але що? Турки в кінці перевагу взяли,
Бо більше війська мали.
То сімдесятьох козаків порубали,
В Чорне море рибі кидали,
А трийцятьох і Коваленка спіймали,
В тяжкі кайдани закували
І втіхи не знали, що зробити,.
Чи утопити,
Чи порубати
І всіх з башти на гаки покидати.
«Ні! — крикнув султан.— У льох киньте,
А самі по довгих трудах ідіть спочиньте,
Але щоби-сьте потрійну сторожу дали,
Щоб ті схизмати не поутікали!
А ти, полководцю, от пас дорогий маєш,
За що тобі даю, то ти знаєш!»
Вже третій рік в неволі,
Що взяли їх поневолі,
Третій рік в льоху пробувають,
Сонця праведного, України не видають,
А кайдани руки, ноги обривають.
Попід стіни льоху козаки сиділи
Та кайданами дзеленькотіли,
Голосно закричали: «Віро бусурменська,
Ти земле, земле турецька,
Ой земле, де ж ми могли знати,
Що ми будем у тебе пробувати,
Що по степу гуляли,
Під голим небом спали...»
«Ой, не згадуй, не згадуй,— крикнув Коваленко,—
Бо як про Україну почую, то болить серденько!
Волів би я, щоб нас четвертували
Або щоб завтра по степу гуляли».
Аж тут двері заскрипіли,
А козаки заніміли,
Сестра гожа увійшла,
Хліб-воду подала і сказала:
«Се дівка-бранка пекла!»
І по тих словах відійшла,
Козаки голодні скоро хліб розломили,
А в хлібі ножі і маленькі пили.
«Ох, боже, се дівка-бранка дала,—
Бодай она здорова була!
Дівка-бранка довго хай жиє,
Нам, хлопці, робота є».
Козаки скоро кайдани розташували
Та доброї хвилі чекали:
«Ох, боже, коби ті два дні скоро зійшли,
Щоб за мною ви, орли, вилетіли!»
На другий вечір хліб-воду принесли,
А козаки на турків вітром ся понесли,
Щосили кололи, рубали,
Збрую у трупів забрали,
На чаки турецькі сідали,
Від берега турецького відпливали,
Що сили мали, веслами веслували.
В гирло Дніпра прибували,
А щоби коло Очакова, Кизикермені не полапали,—
То від гирла Дніпра степами-лісами маширували,
До Запорожжя прибували
І тут ся остали.
А бандуристи про Коваленка думу складали
Та по цілій Україні співали.


Записано 1912 р. в с. Синевідське Вижне на Львівщині. Опубліковано в ж.: «Народна творчість та етнографія», 1963, № 3, с. 103—104. Досі твір відомий в цьому единому варіанті, хоч пісня про полонення Коваленка була поширена по всій Україні.

Подається за першодруком.

Коваленко — поетичний персонаж пісень і даної думи.

Пас дорогий — подарунок султана своєму підлеглому, вияв султанської ласки.

Очаков, Кизикермень — турецькі фортеці того часу.


Самійло Кішка

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами ориштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в той галері Алкан-паша,
Трапезонтськоє княжа, гуляє;
Маєть собі ізбранного люду:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника почвартаста
Без старшини войськової.
Первий старший меж ними пробуваєть:
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя войськовий;
Третій — Меїсій Грач, войськовий трембач;
Четвертий — Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири, як став по волі,
Потурчився, побусурменився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Против Кефи-города
Там собі великий да довгий опочинок мали,
То представиться Алкан-пашаті,
Трапезонтському княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
На турків, яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки,— каже,— турки, яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би мог турчин, яничар сей сон одгадати,
Мог би йому три гради турецькії дарувати;
А котрий би мог бідний невольник одгадати,
Мог би йому листи визволенії писати,
Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.
Тілько обозветься меж турків
Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгадати,
Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся ободрана, на пожару спускана;
Видиться: мої турки, яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорноє море пометав...»
То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,
К нему словами промовляв:
«Алкан-пашо, трапезонтський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати.
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати, з ряду до ряду саджати,
Червоною таволгою, по два дубця брати,
По шиях затинати, кров християнськую на землю проливати!»
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників до опачин руками приймали.
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали:
До города Козлова,
До дівки Санджаковни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаковна навстрічу виходжає,
Алкана-пашу в город Козлів
Зо всім войськом затягала,
Алкана за білу руку брала,
У світлиці-кам'яниці визивала,
За білу скам'ю саджала,
Дорогими напитками напувала,
А войсько серед ринку саджала.
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
Не барзо дорогії напитки вживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не мог Ляше Бутурлак Кішку Самійла одмикати,
Упоруч себе саджати!
То скоро ся тії два турчина
До галери прибували...
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі,
Як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одомкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький! Добро ти вчини,
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поломни!
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого
За рідного брата пробувати!»
То скоро Кішка Самійло зачував:
«Ой Ляше Бутурлаче, недовірку християнський!
Бодай же ти того не дождав,
Щоб я віру християнськую под нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак тоє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає:
«Ой,— каже,— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнської укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду брати!»
То ті два турчина тоє зачували,
До Алкана-паші прибували:
«Алкан-пашо,
Трапезонтськоє княжа, безпечно гуляй:
Доброго і вірного ключника маєш —
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
    великую радость мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаковною уживало.
Став [Лях Бутурлак] дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
«Господи, єсть у мене що іспити і ісходити,
Тілько ні з ким об вірі християнській розговорити».
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубка в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубка в руки брав,
То у рукава, то у пазуху, сквозь третю хусту додолу пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав:
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав.
На п'яти чоловік по ключу давав:
«Козаки-панове, добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ног, із рук не кидайте,
Полуночної години ожидайте!»
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук і із ніг не кидали,
Полуночної години ожидали,
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години ожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-паша з войськом до галери прибувати.
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки, яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре помеж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав».
То турки, яничари свічі у руки брали,
Помеж рядів проходжали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог помог — за замок руками не приймали.
«Алкан-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».
Тогді турки, яничари у галеру входжали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали...
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам меж козаків устав,
Кайдани із рук і із ног у Чорноє море пороняв;
У галеру входжає, козаків побуджає,
Саблі булатні на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Некоторого турчина в галері не збудіте...»
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорноє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці, добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турок, яничар впень рубайте,
Котрих живцем у Чорноє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забі[га]ли,
Турок, яничар впень рубали,
Котрих живих в Чорноє море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв, у Чорноє море побросав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці, добре дбайте,
Всіх у Чорноє море бросайте,
Тілько Ляха Бутурлака не рубайте:
Между войськом для порядку,
За яризу войськового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали:
Всіх турків у Чорноє море пометали,
Тілько Ляха Бутурлака не зрубали,
Между войськом для порядку
За яризу войськового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли...
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаковна коло пристані походжала
Да білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкан-пашо, трапезонтськоє княжату,
Нащо ти на мене такоє великоє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі
Сорома й наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ноч переночувала!..»
Скоро ся тоє промовляли: галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку, у полуденную годину,
Лях Бутурлак од сна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький, батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити!
Добро ти учини: половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькоє дорогоє плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова
До города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаковною
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?..»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькоє дорогоє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаковною
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге — по-турецьки,
Каже: «Ви, турки, яничари, помаленьку, братія, ячіте,
Од галери одверніте,
Бо теперя він подгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає.
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: «Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!»
Тогді турки, яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Яссу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі ориштували,
Яссу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п'ятдесят штири годи у неволі,
А теперя хоч не дасть нам бог на час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З войськом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці! Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте,
По дві штук гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Єслі турки, яничари, то упень рубайте,
Єслі біднії невольники, то помочі дайте!»
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страшишся:
Єсть сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се, можеть, є давній бідний невольник
Із неволі утікає».
«Ви віри не діймайте,
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки, яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали...
Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось одгадав, сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав.
Розпустив...
До води похилив...
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці, сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се єсть давній бідний невольник
Кішка Самійло із неволі утікає:
Були п'ятдесят чотири годи у неволі,
Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі...»
Тогді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали
Да на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба паювали,
Тую галеру на пристань стягали.
Тогді злато-синії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.
А галеру на пожар спускали,
А сребро-злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трахтемировський монастир,
На святую Січовую покров давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть помеж собою паювали;
А третю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип'ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздравляли:
«Здоров,— кажуть,— здоров, Кішко Самійлу,
Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»
Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова
В Києві-Каневі монастирі...
Слава не умре, не поляже!
Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська Запорозького, Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До конця віка!


Записано 1832 р. від бандуриста Івана Стрічки на Полтавщині. Опубліковано в зб.: Малорусские и червонорусские народные думы и песни. СПб, 1836, с. 15—27.

Подається за першодруком.

Дума відзначається історичною достовірністю. В 1570-і роки Самійло Кішка брав участь у морських походах проти Туреччини, потрапив з козаками в полон, де пробув двадцять п'ять років, 1599 р. підняв повстання на галері, невільники перемогли яничарів і повернулись на Україну, де був обраний гетьманом.

...Гарматами ориштована — раніше друкувалось неточно: «гарматами арештована», що затемнювало зміст; риштувати — обладнати, обсадити, озброїти; риштунок — озброювання; префікс о означає дію, що поширюється на весь об'єкт (напр., окропити, озолотити і т. п.); ненаголошені о та и в слові «ориштувати» можуть при співі звучати як а і е, внаслідок — хибна передача слова «арештувати», що ми й виправляємо у цьому виданні.

...трапезонтськоє княжа — син володаря із Трапезунта (Трапезона), міста і порту на березі Чорного моря в північно-східній Туреччині (тепер — Тробзон), одного з невільничих ринків.

Почвартаста — триста п'ятдесят (осіб).

Марко Рудий, суддя войськовий — особа, не зафіксована історичними документами.

Меїсій Грач, войськовий трембач — історичні джерела свідчень про нього не зберегли; в деяких варіантах думи він має ім'я Марко.

Кефа-город — місто Кафа (нині Феодосія), в XV—XVII ст.— великий невільничий ринок.

Листи визволенії — своєрідні пропуски для звільнених з неволі (звичайно, викуплених), що давали змогу пройти контрольовані турецько-татарськими силами території.

Дівка Санджаковна — дочка санджака, тобто воєнного урядовця султанської Туреччини, власника подарованих за службу земель.

Лиман-ріка — очевидно, Дніпровський лиман.

Тендров-острів — острів Тендра в північній частині Чорного моря, так звана Тендровська коса.

Скалозуб Семен — літописні джерела називають кількох Скалозубів із козацької старшини кінця XV ст., котрий із них був прототипом героя думи, досі не встановлено.

...гармати набирайте — в деяких варіантах — «гармати набивайте» (порохом).

...Гостинця їй дайте! — поетичний образ іронічного характеру, що означав «вистрілити по галері».

...на чердак виступав...— виходив на палубу.

Межигорський спас — Межигірський Спасо-Преображенський монастир, що був заснований 988 р. і знаходився поблизу м. Києва біля Вишгорода. Після зруйнування польською шляхтою Трахтемирівського монастиря в 1660-х pp. став шпиталем для старих запорожців. 1786 р. монастир було закрито.

Трахтемирівський монастир — заснований в 70-х роках XVI ст. поблизу м. Трахтемирова і с. Зубринців (нині — Переяслав-Хмельницького району на Київщині). Був шпиталем та притулком для поранених і старих козаків. Зруйнований польсько-шляхетськими загарбниками в 1664—1665 pp.

Січова покров — козацька церква в Запорозькій Січі.

...полягла Кішки Самійла голова // В Кивві-Каневі монастирі...— вказівка на похорон Самійла Кішки у Каневі; оскільки співці дум не мали достовірних даних, то й згадували обидва козацькі монастирі — Межигорського спаса, що неподалеку від Києва, і Трахтемирівський, що територіально прилягав до Канева.

...Війська Запорозького, Донського, // З усією черню дніпровою, // Низовою...— вславлення бойової дружби українського та російського козацтва, що не раз спільно вело боротьбу проти османсько-турецької агресії.


Олексій Попович

На Чорному морі та на камені білому,
Там сидів ясний сокіл-білозорець.
Він смутно себе має і на Чорне море
Спильна поглядає,
Що на Чорному морі все недобре починає:
Що на небі всі звізди потьмарило,
Половина місяця у чорну хмару заступило.
А із низу буйний вітер повіває,
А на Чорному морі злая хуртовина і бистрая хвиля наступає,
Якорі зриває, судна козацькі запорозькі
На три часті розбиває.
Що первую часть судна взяло —
В землю агарську за[по]несло;
А другу часть судна гирло дунайське пожерло,
А третя часть судна, де саме Чорноє море, там потопає.
А при тій часті був Грицько Зборовський,
Отаман козацький запорозький,
То він-то проміжду козаками проходжає
І до козаків словами промовляє:
«Гей, козаки-панове! Хтось-то міжду нами
На собі великий гріх має.
Сповідайтесь, козаки-панове, милосердному богу,
Та Чорному морю, та й мені, отаману кошовому;
В Чорноє море один упадіте,
Козацького війська всього не губіте».
Тоді козаки все це зачували
Та всі замовчали,
Бо вони на собі великого гріха не мали.
А тілько міжду їми обізвався
Писар військовий, козак лейстровий,
Пирятинський Попович Олексій:
«Добре ви, братця, зробіте, мене самого возьміте,
Назад руки зв'яжіте,
Чорною китайкою очі зав'яжіте
До шиї камінь білий причепіте
Та самого мене одного в море зіпхніте:
Нехай я буду у Чорному морі сам-один потопати,
Щоб козацького війська Запорозького всього не згубляти».
То тоді ж козаки все це зачували
Та до Олексія Поповича словами промовляли:
«Ти ж, було, Олексію Поповичу, на день тричі святе письмо
    у руки береш, та й читаєш,
Та й нас, козаків простих, на все добре навчаєш,
А чого ж ти більше від нас на собі гріха маєш?»
Тоді Олексій Попович став до козаків словами промовляти
Та й сльозами ридати:
«Хоч я, було, козаки, панове-молодці,
І тричі на день святе письмо у руки беру, та читаю,
Та вас, козаків, на все добре навчаю,
А я сам негаразд починаю.
То тим же я більше від вас на собі гріха маю:
Як я з города Пирятина виїжджав,
То я від отця й від матусі прощенія не прохав! [вар.: не брав]
І отця, й матусі не почитав і не поважав,
А на старшого брата гнів великий покладав,
Сусіду ближню безвинно хлібом і сіллю оставляв;
Та ще і на свого доброго коня сідав,
По вулицях проїжджав,
Малих дітей топтав,
А старих людей стременами в груди штовхав.
Та іще проти церкви, божого дому, проїжджав,
Шапки з себе не скидав і хреста на себе не покладав;
Та іще їхав селами й городами,
Чужими сторонами,
То старі люди стояли, вони думали та гадали,
То, може, вони що й добре проти мене сказали,
А я проти їх своєю гордостію та пишностію
Противное слово старим людям сказав.
Я не питався старих людей — яка в вас у селенії церква
    святая,
Я питався старих людей — де у вас корчма новая
Та шинкарка молодая?
Що другі козаки у святу неділеньку у божім домі
    молебні наймали,
Господа милосердного на поміч прохали,
А ми тоді в корчмі пили, та гуляли,
Та музики наймали, та танці справляли.
Отим-то я, козаки-молодці, більше від вас на собі гріха маю.
Тепер я сам погибаю, на Чорному морі потопаю.
Це ж бо, козаки-панове, на Чорному морі
Не бистрая хвиля наступає,
А це мене отцева та матусина молитва карає.
Коли б мене цяя злая хуртовина і бистрая хвиля
На Чорному морі не втопила,
Щоб отцева та матусина молитва
Мене від смерті боронила,
Тоді б я знав, як отця й матусю почитати й поважати,
Старшого брата за рідного отця щитати,
А рідну сестрицю за матусю в себе мати».
Тоді ж козаки-запорожці усе добра дбали
Та Олексієві Поповичу назад руки зв'язали,
Чорним платком очі затьмили,
Та все такого козака у Чорноє море пускати пожаліли.
Та на правій руці палець мезинний Олексієві відрубали,
Та в Чорноє море кров Олексієву пускали.
Коли Чорне море стало християнськую кров заживати,
То тоді на Чорному морі злая хуртовина
І бистрая хвиля стала притихати,
А судна козацькі під гору
Як руками підоймати, до Тендрова-острова прибивати.
Тоді ж ті козаки у судні стали дивом дивувати:
«В якому ми страсі пробували,
На Чорному морі та на бистрій хвилі потопали,
Ані одного козака з межі войськової [?] не втеряли».
То Олексій Попович став із судна на пристань виходжати,
Та на вколінка впадати,
Та святе письмо брати та й читати,
Та всіх козаків на все добре научати:
«Треба, козаки-панове, отця й матусю почитати й поважати.
Котрий чоловік на світі живе,
Отця-матусю почитає й поважає,
То той собі навік щастя має,
Того смертельний меч минає,
Отцева-матусина молитва зо дна моря винімає,
Од гріхів смертвених душу одкупляє.
На полі та на морі отцева-матусина молитва на поміч
    призиває».
То Олексію Поповичу пирятинському слава однині до віка,
А вам пошли, боже, на здравіє та на многая літа.


Записано в 1908—1910 pp. від лірника І. Скубія з с. Лелюховки, Кобеляцького повіту, Полтавської губернії.

Друкується за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 395—398.

Дума про Олексія Поповича належить до найпопулярніших. Існує близько 30 записів твору. В більшості їх буря на морі стихає від одного визнання своїх гріхів Олексієм Поповичем. В даному ж варіанті море заспокоюється тільки після принесеної жертви, яку символізує кров з урубаного мізинця головного героя думи. Подібний старовинний мотив зустрічається в російській билині про Садка. Твір перегукується також з російською билиною про Альошу Поповича та з деякими південнослов'янськими піснями. Провідною темою в думі є не навернення грішника, а самопожертва козака-воїна в інтересах товаришів, тема мужності й колективізму. В цьому — її важливе виховне значення в умовах постійної боротьби козацтва з іноземними загарбниками.

Олексій Попович пирятинський — історичного прототипу цього героя не встановлено.

Зборовський Грицько — очевидно, йдеться про Самуеля Зборовського, який в 1580-х pp. був посланий польським королем з дипломатичною місією в Запорожжя, плавав з козаками як кошовий отаман до устя Дністра, щоб привернути козаків на свій бік. Козаки відмовили польському королю в підтримці.

Агарська земля — мусульманська чужина (назва узагальнена).


Буря на Чорному морі

Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквиляє;
Та на святее небо,
На Чорноє море
Іспильно поглядає,
Що на святому небі,
На Чорнім морі негаразд починає:
На святому небі усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Першу часть одбивало —
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало —
У землю Грабськую
На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало —
Да на Чорному морі затопляло.
То-то же при тій часті два братики рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли.
Гірко ридали —
Прощенія домагали,
Перед господом милосердним гріхи свої сповідали.
Ой между ними третій, чужий-чужениця,
Бездольний, безродний і безпомощний, потопає,
Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає,—
Прощенія домагає,
Перед господом милосердним
Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами,
Обіллються гірко сльозами:
«Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля
    затопляє;
Се то отцева молитва і материна
Нас видимо карає:
Що як ми у охотне войсько виряджалися,
То од отця, од матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали;
То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марно зневажали,
Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина
    молитва відсіля визволяти,
То нехай же б ми могли вже знати,
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати,—
Став господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати
Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
«Ой сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?»
«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
Тільки недобре було, отець і мати,
Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:
Йому прощенія ні од кого прийняти
І на чужині порятунку дати!»
Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах
Люду царському,
Народу християнському
І усім головам слухающим
На многая літа,
До конця віка!


Записано 1873 р. від кобзаря Остапа Вересая.

Вперше надруковано в «Записках Юго-Западного отдела ИРГО за 1873 г.», т. I. К., 1874, додаток «Ноты к думам и песням, исполняемым О. Вересаем».

Подається за першодруком. Всього записано близько десяти варіантів цієї думи — переважно в другій половині XIX ст.

Земля Грабська (в деяких варіантах — арабська) — очевидно, йдеться про далекі арабські землі.

...Отцеву і матчину молитву споминати...— кобзарі в думах вкладали в ці слова широке розуміння — добру батьківську науку й осторогу дітям, а не вузьке поняття церковної молитви.


Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі

Ой та то ж не пили пилили
І не тумани вставали,
Як із землі турецької
Та із віри бусурменської
З города Озова, з тяжкої неволі
Три брата утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння
Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
    доходжати».
І ті брати теє зачували
Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо
І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках
    минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам в землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає,
Та словами промовляє,
І сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте,
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте».
І тії брати сеє зачували
Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І душа наша гріхів до віку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали
Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає
І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали,
І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали.
А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає
Та сльозами обливає:
«Осюди же то мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі
В городи християнські
До отця, до матері,
До роду утікати».
Тут сеє промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший
На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
І меншому брату у признаку покидати.
То став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати
І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати».
То старший же брат до середульшого брата став гордо
    промовляти:
«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке
На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські
До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
Чи сириця в руки не в'їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озова
Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати
Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо
І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких
В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими, в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького молодецького шукати.
Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,
Звірям і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає.
Та побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб'я,
А третє — буйний вітер у полі повіває
Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває,
І на Савур-могилу ісходжає,
І там собі дев'ятого дня спочивок має.
Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає
І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
То він їх забачає
Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати
І комишами укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихае:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя:молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких
І в вірах бусурменських,
А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибаю».
Та став же він на Савур-могилі спочивати
І на небо взирати,
Доброї години вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати».
Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
    вовків-сіроманців забачати,
Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте ж ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати
І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати
Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
І тіло козацьке молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри кували;
Що й вовки-сіроманці находжали
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквиляли —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,
Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного
Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сонце обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великоє усердіє маю
І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».
«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев'ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали
І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали
Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами
    промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут
    наджидати,
То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
    переймати,
То будуть нас стріляти та рубати
А лібо живцем у плін завертати».
Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє:
«Братику мій милий,
Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо,
А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,
Стали тії козаки із коней уставати
І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали
І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали
Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав
То словами істиха промовляв:
«Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв».
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє:
«Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою взяти,
Як він же за нами гнався
І на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата
    і повік його не видати —
Що вже дев'ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли
І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили
    хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.
Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!


Записано в 1916 р. від лірника І. Мережка в с. Чаплинка, Новомосковського повіту, Катеринославської губернії.

Вперше надруковано у виданні: Украинские народные думы. 1972, с. 201—209.

Подається за цим виданням з урахуванням рукописного джерела.

Відомо близько сорока записів думи.

Епізод зустрічі вмираючого брата з вовками-сіроманцями та орлами-чорнокрильцями на Савур-могилі співак повторив у двох редакціях, проте як прийом емоційного посилення в думі це може бути виправданим.


Івась Удовиченко, Коновченко

Ей, як на славній, панове, Україні
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,—
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»
От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова,
Старенька жена,
По мужеві Грициха,
А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;
Змалку леліла, у найми не пущала,
Чужим рукам на стараннє не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,
Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсилає.
От тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,
Осаули по улицях розсилав,
Червонії праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
Червонії праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали.
Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:
«Ей, винники, броварники!
Годі вам по запічкам валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити.
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!
Ходіте з Филоном, корсунським полковником,
На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати».
От тогді ж то Івась Удовиченко
    у полі глас козацький зачуває,
Із поля до господи піхотою прибуває.
До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:
«Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жено!
Благослови мені, козаку молодому, у первому разі
    на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді-то вдова стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!
Чи тобі в мене нічого спити,
Чи нічого з'їсти,
Чи ні в чім хороше сходити?
Чп тебе городова старшина не знає?
Чи міщанська челядь не поважає?
Єсть у нас коні воронії
І чотири воли плуговії —
Будем ми у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати,—
Будуть нас без лицерствія добре знати».
«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Хотя ж у нас є й коні воронії,
І чотири воли плуговії,
Хотя ми будем у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль, затягати —
Будуть мене пани і козаки напідпитку зневажати,
Полежієм, домотуром, гречкосієм узивати.
А коли б ти, мати, добре дбала,
Дев'ятеро скоту із кошари на вибор займала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу спаровляла,
Що моя душа козацька барзде улюбувала».
Тогді-то удова,
Старенька жена,
Істиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,
Щоб я тобі коня на славу спаровляла!..»
«Щоб же ти сього говорить не дождала!»
От тогді-то, як у святий день у воскресний
Удова,
Старенька жена,
До божої церкви ік утрені одходила,
Всю козацьку зброю у кімнату замикала,
Тільки шаблю булатну та пищаль семип'ядну
На колку покидала.
Тогді ж то Івась Удовиченко
Шаблю булатну і пищаль семип'ядну забирає,
Козацьке собі запальчиве серце, має,
Келепом комнату одбиває,
Всю козацьку зброю на плечі забирає,
Піхотою ув охотне військо поспішає,
Матір старенькую на воротях стрічає,
Ізгорда словами отвергає:
«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить,
Подобало б тобі в кутку сидіти,
Та хоть чужую дитину малую колихати;
Абияк з упокоєм хліба-солі уживати».
Тогді-то вдова,
Старенька жена,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Бодай ти й туди не дойшло,
І відти не прийшло!
Щоб тебе перва куля не минувала,
У первій військовій потребі споткала!»
Отогді-то вдова,
Старенька жена,
Два дні свого сина кляне-проклинає,
На третій день подумає-погадає,
Руки до бога здіймає,
Господа з небес благає:
«Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,
А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!»
Тогді ж то вдова — не вбогою себе мала —
Одинадцятеро скоту з кошари на вибор занімала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,
Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,
А три копи на мед та на ковиту горілку:
«Ей, козаче, козаче!
Коли б ти добре дбав —
Де мого сина нагониш,
Там його окониш,
Добрим лицарем настановиш:
Нехай він по походах піхотою не ходить,
Своїх молодецьких ніжок не вриває,
Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!»
Тогді-то козак — як він коня до рук принімав —
На Гайман-долині козаків наганяв,
Чотири сотні обминував,
У п'ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,
Коня до рук йому уручав.
Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,
Міжду козаками як сокіл літає:
«Я ж думав, що мене мати у домі клене-проклинає,
Аж вона обо мні великеє стараннє має.
Дай мені, боже, сей поход сходити,
Знав би я, як свою матір у домі споважати!»
Отогді-то на Черкень-долину прибували,
Козацькими табурами постали.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно і праведно стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»
Тогді-то всі козаки замовчали...
Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно-праведно стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку!
Ще ти дитя молоде,
Розумом недійшле,
У походах не бувало,
Крові християнської не видало;
Кров християнську увидиш,
Барзде скоро ізомлієш.
Чи не обереться котрий козак старинний?..»
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Возьми ти утя єдно стареє,
А друге мла де є,
Пусти ти на воду:
Чи не равно буде плисти младе,
Як би старе?
Чи не равно буде козак младий
На герці гуляти, як би старий?»
«Ой Івасю Вдовиченку, дитя младеє!
Коли ж ти мою загадку одгадав,
Благословляю ж тобі у первому разі на герці погуляти...»
Тогді ж то Івась Удовиченко,
Як од Филона, корсунського полковника,
Благословеніє принімав,
Сам на доброго коня сідав,
Міжду козацькими табурами пробігав,
Шлик із себе скидав,
Хрест на себе слагав,
Отцеву і матчину молитву споминав,
Із усяким козаком сердешне прощеніє мав,
Старого козака рідним отцем узивав,
Младого козака рідним братом узивав.
На турецькі табури пробігав,
Турецькі намети поперевертав,
Турок п'ятдесят під міч узяв,
Дев'ятеро живцем ізв'язав,
Перед Филона, корсунського полковника, в намет
    приставляв.
Тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
Івася Вдовиченка рідним братом узиває:
«Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!
Десь ти,— каже,— у походах бував,
Козацьких звичаев познав;
Прошу ж тепер до свого намета —
Сядем ми з тобою, поговоримо об козацьких
    прикметах...»
Тогді ж то Івась Удовиченко
З Филоном, корсунським полковником,
Попліч сідає,
Мед та ковиту горілку попиває.
Як став у собі нещасний хмель зачувати,
Став другий раз у Филона, корсунського
    полковника,
Благословенія прохати.
Тогді-то Филоне, корсунський полковник,
Істиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,
А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати».
Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,
Другий раз на доброго коня сідає,
Міжду козацькими табурами пробігає,
Шлика не скидає,
Хреста на себе не слагає,
Отцевої і материної молитви не споминає
І всякого козака зневажає.
Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...
Як став із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хмель ізнемагати,
Став він коневі на гриву ізлягати,
Став і поводи з рук упущати...
Стали його турки у хмелю познавати,
Стали по комишах засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
На Черкень-долину поглядає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
На коні сідайте,
На Черкень-долину пробігайте:
Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;
Видно, нашого первого лицаря на світі немає?
Хоть тіло його у трупу знахождайте,
Перед Филона, корсунського полковника,
У намет представте».
Отогді-то козаки добре дбали,
На коні сідали,
На Черкень-долину пробігали,
Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.
Вже ж він і очима не гляне,
І руками не здійме,
І ногами не пійде,
Тільки стиха словами промовляє:
«Помалу, братці, не вразьте моїх смертельних ран.
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами з коня збивали,—
Се мене отцева молитва та материні сльози
    побили!»
Отогді-то козаки добре дбали,
Івася Вдовиченку взяли,
Пред Филона, корсунського полковника,
У намет представили.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намета вихождає
І стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти,
А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати...»
Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами
    промовляє:
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами із коня збивали —
Се мене отцева молитва та материні сльози побили...»
«Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:
Чи до города Крилова одбавляти,
Чи на Черкені-долині по-козацьки поховати?»
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,
Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати».
Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили —
Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили —
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуня
    прибували.
То ще вдова козаків стрічала,
У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:
«Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині
    оженився —
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає».
Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:
«Ей, удово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині
    оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку —
У чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі
І цвіти біленькі...»
«А я ж думала, що буду із своїм сином жити,
Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»
От тогді ж то удова — не убогою себе мала —
Всіх козаків у двір завертала,
Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,—
Всіх козаків поїла, кормила,
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє
    зчинила.
Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.


Записано в 1853 р. від кобзаря А. Шута в с. Олександрівка, Сосницького повіту, на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 413—424.

Подається за першодруком.

Одна з найпоширеніших дум, відома в записах з різних кінців України (близько п'ятдесяти варіантів).

Корсунь — місто на р. Рось, тепер — Корсунь-Шевченківський на Черкащині.

Филоне, корсунський полковниче — давня форма передачі називного відмінка кличною формою, стилістичне значення якої — досягнення вишуканості, піднесеності, врочистості вислову.

Филон (в інших варіантах — Филоненко) —поетичний персонаж старовинної думи.

Черкень-долина — місцезнаходження її точно не встановлено.

Гайман-долина — місцезнаходження її не встановлено.

Крилов — старовинне місто-фортеця в гирлі правої притоки Дніпра — річки Тясмин; 1822 року було перейменоване на Новогеоргіївськ; в зв'язку зі створенням Кременчуцького водосховища його мешканці переселені в м. Світловодськ.


Розмова Дніпра з Дунаєм

Питається Дніпр тихого Дунаю:
«Тихий Дунаю,
Що я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло,
Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»
Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:
«Дніпр-батьку, Славуто!
Сам собі думаю да гадаю,
Що твоїх козаків у себе не видаю:
Уже чверть года три місяця вибиває,
Як твоїх козаків у мене немає,
Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло,
Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,
Їх турки не постреляли, не порубали,
До города-царя в полон не забрали...
Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи.
Твої козаки на черкеській горі пробувають,
Холодної води в барила набирають,
Шляхи і дороги замічали,
Городи бусурменські плюндрували,
Огнем-мечем воювали,
Сребра-злата по достатках набирали,
До річки Хортиці прибували,
Велику переправу собі мали,
До стародавньої Січі поспішали,
У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три часті паювали,
Мед і оковиту горілку подпивали,
За весь мир господа прохали...
Которії козаки чистим полем гуляли,
Річки низовії, помощниці дніпровії, добре знали!»


Записано 1805 р. від сліпця Івана на Полтавщині («Повести малороссийские числом 16...»).

Опубліковано П. Житецьким у кн.: Мысли о народных малорусских думах. К., 1893, с. 244—245.

Подається за першодруком.

Тихий Дунаю, // Що я своїх козаків на тобі не видаю? — натяк на попередні походи запорозьких козаків до гирла Дунаю.

Город-цар — Царгород.

Твої козаки на черкеській горі пробувать — тобто на Північному Кавказі, де жили черкеси.

Холодної води в барила набирають — йдеться про гірські ріки, вода яких завжди холодна.

До річки Хортиці прибували...— тобто на острів Хортицю на Дніпрі, який в часи існування Запорозької Січі був її опорним пунктом: тут запорозькі козаки збудували укріплення, звідси збиралися в походи проти татарсько-турецьких та польсько-шляхетських нападників на українські землі.

Очертою сідали...— сідали колом на майдані в Січі.

Річки низовії, помощниці Дніпровії — метафоричний вислів, узагальнення єдності дій козаків Запорозької Січі і козацької голоти, що оселилась на нижніх притоках Дніпра і сприяла запорозьким козакам.


Смерть козака бандуриста

На татарських полях
Та на козацьких шляхах
То ж не вовки-сіроманці
Квилять та проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть,
Попід небесами літають,—
То ж сидить на могилі
Козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
Та на бандуру грає-виграває,
Голосно-жалібно співає.
Гей, і кінь же біля його
Постріляний та порубаний,
І ратища поламані,
І в ладівниці — ні днісенького [набою].
І [піхви] — без шаблі булатної,
Тільки осталася козакові бандура подорожня,
Та в глибокій кишені тютюну півпапушки,
Та люлька-бурулька.
Гей, сидить же кобзар на могилі,
І люлечку потягає,
І на бандурі грає-виграває,
І голосно-жалібно співає:
«Гей, панове-молодці,
Козаки-запорожці!
Ой де ж то ви пробуваєте?
Чи до Січі-матері приїжджаєте,
Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,
Чи татар-бусурмен
Малахаями, як череду, в плін завертаєте?
Гей, коли б же мені бог поміг
Старі ноги розправляти
Та й за вами поспішати,
Хоч би я на останку віку вам заіграв
Та голосно жалібно заспівав.
Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,
Уже нездужаю по степах я чвалати;
Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати
І дідом за обідом коня мого заїдати...»
Сидить козак на могилі,
На кобзі грає-виграває,
Жалібно співає:
«Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована!
Де ж мені тебе діти:
А чи в чистому степу спалити
І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити?
А будуть буйні вітри по степу пролітати,
Твої струни зачіпати
І жалібно вигравати,
І будуть козаки подорожні проїжджати,
І твій голос зачувати,
І до могили будуть привертати...»


Записано в 1926 р. від кобзаря Д. Симоненка з с. Стільне, Менського району, Чернігівської області.

Вперше варіант цієї думи надруковано в 1853 р. в «Памятниках II отделения Академии наук», XVI, СПб, 1853, с. 253—254.

Друкується за виданням: Українські народні думи та історичні пісні. 1955, с. 37—38.


Козацьке життя

Не один козак сам собі шкоду шкодив,
Що від молодої жінки у військо ходив.
Його жінка кляла-проклинала:
«Бодай тебе, козаче-сіромахо, побило в чистому полі
Три недолі:
Перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав;
Друга недоля — щоб ти козаків не догнав;
Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили
І в курінь не пустили!»
А козак добре дбає,
На жінку не потурає,
Жінці віри не діймає,
Коневі частенько зеленого сіна підкладає,
Жовтого вівса підсипає,
Холодною криничною водою коня напуває,
У поход виступає.
Господь йому дав,
Що під ним добрий кінь не пристав,
Він козаків доганяв;
Що його козаки злюбили,
До себе в курінь пустили,
Ще й отаманом настановили.
Тогді козак у війську пробуває,
Свою новину козакам оповідає:
«Слухайте, панові молодці,
Як то жіноцька клятьба дурно йде,
Так як мимо сухе дерево вітер гуде;
Жіноцькі сльози — дурні, як вода тече».
Жінка в корчмі пила та гуляла
Та домівки не знала,
Мов її хата к нечистій матері пусткою завоняла.
Скоро стала козака з походу сподіватись,
Стала до домівки прихождати,
Стала в печі розтопляти,
Стала той борщ кислий,
Оскомистий, чортзна-колишній
Із-під лави виставляти,
Стала до печі приставляти,
От тим борщем хотіла козака привітати.
Скоро став козак з походу прибувати,
Став до нових воріт, до ламаних, доїжджати;
Він з коня не вставає,
Келепом нові ламані ворота відчиняє,
Козацьким голосом гукає.
Скоро стала козачка козацький голос зачувати,
То вона не стала против нього дверми вихождатн,
Стала, мов сивою голубкою, в вікно вилітати.
Тогді козак добре дбає,
Хорошенько її келепом по плечах привітає,
Карбачем по спині затинає.
Тогді козачка у хату вбігала,
Буцім нехотя той борщ поліном штиркнула,
Ну його к нечистій матері! У піч обертала,
Новий борщ унов варити зачинала;
До скрині тягла,
Не простого — лляного полотна тридцять локтів узяла;
До шинкарки тягла,
Три кварти не простої горілки — оковити узяла,
З медом та з перцем розогрівала,
От тим козака частувала та вітала.
От то вийшла козачка на другий день за ворота,
Аж сидить жінок превеликая рота,—
А сказано — жінки, як сороки:
Одна на одну зглядали
Та й козачку осуждали,
Та й козачці не казали.
Одна-таки старушка не втерпіла
І козачці сказала:
«Гей, козачко, козачко!
Десь твій козак нерано з походу прибував,
Що попід очима добрі гостинці подавав».
То козачка добре дбала,
По-свойому козака покривала:
«Чи ви ж то, жіночки-голубочки, не знаєте,
Що мій козак нерано з походу прибував,
Заставив мене в печі потопити,
Вечеряти варити,
А я пішла по дрова,
Та не втрапила по дрова,
А втрапила по лучину,
Попідбивала собі очі на ключину.
Роблю ж я таки те ремество синило,
Так воно мені добре взнаки далося:
Як я його мішала, так воно мені за очі взялося».
А козак сидить у корчмі та мед-вино кружає,
Корчму сохваляє:
«Гей, корчмо, корчмо-княгине!
Чом-то в тобі козацького добра багато гине?
І сама єси неошатно ходиш,
І нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш!
Знати, знати козацьку хату,
Скрізь десяту:
Вона соломою не покрита,
Приспою не осипана,
Коло двора нечиста-ма і кола,
На дривітні дров ні поліна,
Сидить в ній козацька жінка — околіла.
Знати, знати козацьку жінку,
Що всю зиму боса ходить,
Горшком воду носить,
Полоником діти напуває!»


Записано в 1850-х pp. від кобзаря Ригоренка з с. Красний Кут, Богодухівського повіту, на Харківщині.

Опубліковано в зб.: Записки о Южной Руси, т. I. СПб, 1856, с. 215—220.

Подається за першодруком.

Ремество синило — синильне ремесло, фарбування полотна та полотняних речей, підсинювання стін тощо.


Проводи козака до війська

Ой у неділю барзо рано-пораненьо
Не сива зозуля закувала —
Сестра брата своєго із подвірні своєї
В войсько виряджала,
Словами промовляла
І сльозами ридала:
«Ей же, мій брате рідненький,
Голубонько сивенький!
Відкіля тебе виглядати,
Із якої сторонки у гостині сподіватись:
Чи з Чорного моря,
Чи з чистого поля,
Чи з славного із войного люду, войська Запорожжя?»
«Ей, сестро моя рідненька,
Як голубка сивенька!
Не виглядай мене ні з Чорного моря,
Ні з чистого поля,
Ні з славного люду, войська Запорожжя.
А виглядай мене, сестро,
Як будуть о Петрі сині озера замерзати,
А о святім Василії калина білим цвітом процвітати».
«Ей, добре ж ти, братко, знаєш,
Добре, братко, ти відаєш:
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом
    не процвітати...
То я іще скільки у світі проживала,
А у старих людей не чувала,
Щоб синім озерам о Петрі замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом
    процвітати».
«Добре ж ти, сестро, знаєш,
Добре ти, сестро, і відаєш:
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати,
Так мені вік-віком у гостинях не бувати...»
«Ей, як будеш ти, братко, на чужій стороні
    проживати,
Будеш ти пити і гуляти,
Будуть ранньою зорею і вечірньою
До тебе куми і побратими прихождати,
Будуть тебе рідним братком називати...»
При добрій годині —
Куми й побратими!
Як пристигла козака-летягу нещасливая година,
Злая хуртовина,
То одцуралася й притаманная родина.
На святую неділю люди з церкви йдуть,
Як бджоли гудуть,
Плече об плече торкаються,
Род з родом,
Брат із братом,
Сват із сватом
На здоров'є питаються;
А козака-летяги при нещасливій годині
Ніхто не займає
І на здоров'є не питає,
Наче б ніколи не бували
І хліба-солі не вживали!
Господи, утверди й подержи
Пана Грицька
І всіх вислухающих
На многії літа.


Записано в 1851 р. від кобзаря I. Романенка з с. Британи, Борзенського повіту, на Чернігівщині.

Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 434—436.

Подається за виданням: Украинские народные думы. 1972, с. 317—318.

Відомо десять записів думи, зроблених протягом XIX ст.


Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер

Ой полем, полем Килиїнським,
Битим шляхом Ордиїнським,
Ей, гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год
    і чотири
Да потеряв з-під себе три коні воронії.
На козаку, бідному летязі,
Три серомязі,
Опанчина рогожовая,
Поясина хмельовая;
На козаку, бідному летязі, сап'янці —
Видні п'яти і пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише;
А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дирка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає,
Іще ж то козак, бідний летяга, до города Килиї
    прибуває,
Та не питається, де б то стати
Коня попасти,
А питається, де корчма новая,
Шинкарка молодая,
Настя кабачна:
«Тая на нас, на бідних летяг,
    хоч зла, да й обачна».
Городом Килиєю іде,
Слухає-прислухається,
Чи не радиться хто на славне Запорожжя гуляти.
Аж тільки радяться-поражаються
Три дуки-сребраники
На кабак іти
Меду та оковитої горілки попивати.
Тогді-то козак добре дбав,
Попереду собі у кабаку кватеру займав,
Край груби сідає,
Плечі свої козацькі пригріває.
Тогді дуки-сребраники у кабак ухождали,
У стола сідали,
По цебру меду, оковитої горілки постановляли,
Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко
    переяславський,
А другий Войтенко ніжинський,
Третій Золотаренко черніговський.
Іще ж бідного козака-летяги не вітають
Ні медом шклянкою,
Ні горілки чаркою.
То козак, бідний летяга, на дуків-сребраників скоса
    поглядає;
То один дука-сребраника був обачний,—
Гаврило Довгополенко переяславський,—
Із кармана людську денежку виймав,—
Насті кабачній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей,— каже,— ти, шинкарко молода,
    ти, Насте кабачна!
Ти,— каже,— до сих бідних козаків-летяг хоч злая,
    да й обачна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч норцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному летязі,
На похміллє живіт його козацький скріпила».
От тогді-то Настя кабачна денежку приймала,
До погреба одходила,
Меду да оковитої горілки вточила,
Козаку, бідному летязі, коновку в руки втеребила,
От тогді козак, бідний летяга, як узяв коновку за ухо,
Оглядиться — аж і в дні сухо.
От тогді-то козак, бідний летяга,
Як став у собі хмель козацький зачувати,
Став коновкою по мосту погримати,—
Стали в дуків-сребраників
Із стола чарки й шклянки літати.
От тогді ж то козак, бідний летяга,
Як став у собі більший хмель зачувати,
Став з-під [о]панчини рогожової,
З-під поясини хмельової,
Щирозлотний обушок виймати,
Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти;
Стали дуки-сребраники
Один до одного стиха словами промовляти:
«Ей, шинкарко молода,
Настя кабачна!
Нехай сей козак, бідний летяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,
Нам, дукам-сребраникам,
Нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабачній, груб топити!»
От тогді-то козак, бідний летяга,
Як став сії слова зачувати,
Так він став по конець стола сідати,
Став чересок винімати,
Став шинкарці молодій,
Насті кабачній,
Увесь стіл червінцями устилати.
Тогді дуки-сребраники,
Як стали в його червінці зоглядати,
Тогді стали його вітати
Медом шклянкою
І горілки чаркою.
Тогді й шинкарка молода,
Настя кабачна,
Істиха словами промовляє:
«Ей, козаче,— каже,— козаче!
Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?
Ходи зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм
Ли пообідаєм».
Тогді-то козак, бідний летяга,
По кабаку похождає,
Кватиру одчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
«Ой ріки,— каже,— ви, ріки низовії,
Помошниці дніпровії!
Або мені помочі дайте,
Або мене з собою візьміте!»
От тогді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіє;
Другий козак іде,
Боти сап'янові несе,
На його козацькі ноги надіє;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку главу надіє.
Тогді дуки-сребраники
Стиха словами промовляли:
«Ей, не єсть же се, братці,
Козак, бідний летяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!
Присунься ти до нас,— кажуть,— ближче,
Поклонимось ми тобі нижче;
Будем радиться,
Чи гаразд-добре на славній Україні проживати».
Тогді стали його вітати
Медом шклянкою
І горілки чаркою.
То він теє од дуків-сребраників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
«Ей, шати мої, шати!
Пийте, гуляйте:
Не мене шанують,
А вас поважають;
Як я вас на собі не мав,
Ніхто мене й гетьманом не почитав».
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Стиха словами промовляв:
«Ей, козаки,— каже,— діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-сребраників
За лоб, паче волів, із-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте,
У три березини потягайте!»
Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,
Добре дбали —
Сих дуків-сребраників за лоб брали,
Із-за стола, паче волів, вивождали,
Перед окнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—
Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати
Й коня попасти!»
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Хоча помер,
Дак слава його козацька не вмре, не поляже.
Теперешнього часу,
Господи, утверди й подержи
Люду царського,
Народу християнського
На многая літа.


Записано в 1853 р. від кобзарів А. Шута з с. Олександрівка та А. Бешка з м. Мена на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 377—382.

Подається за першодруком.

Відомо сім записів цієї думи.

Фесько Ганжа Андибер — збірний образ захисника народних мас, який сміливо виступав проти багатіїв.


Хмельницький та Барабаш

Як із день-години
Зчиналися великі войни на Україні,
От тогді ж то не могли обібрати,
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький,
Да Клиша білоцерківський.
От тогді вони од своїх рук листи писали,
До кроля Радислава посилали.
Тогді ж то кроль Радислав листи читає,
Назад одсилає,
У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє:
«Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,
А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,
А ти, Хмельницький, у городі Чигрині хоть писарем
    військовим».
От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий,
    гетьманував,
Тільки півтора года.
Тогді ж Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вітав
І стиха словами промовляв:
«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий!
Чи не могли б ми з тобою удвох королевських листів
    прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?»
От тогді ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане-куме, пане Хмельницький, пане писарю
    військовий!
Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати,
Нащо нам козакам козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?»
От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша
Велике пересердіє має,
Ще кращими напитками вітає.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,
Дак у його і спать поваливсь.
От тогді-то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця
    щирозлотний перстень ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого повірного добре кликав-покликав:
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати,
Кролевські листи до рук добре приймати».
От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Добре дбав.
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом, пильною годиною
    прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,
У сіни ввійшов — шличок із себе скидав,
У світлицю ввійшов — низький поклон послав,
Тії значки на скам'ї покладав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, пані,— каже,— ти, пані Барабашева, гетьманова
    молодая!
Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні з Хмельницьким великі банкети
    взчинають,
Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,
А мені листи кролевські оддати,
Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким
Удвох прочитати
І козакам козацькі порядки давати?»
От тогді ж то пані Барабашева, гетьманова,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, не з горя-біди мойму пану Барабашу
Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким
Великі банкети взчинати!
Нащо б їм кролевські листи удвох читати?
Не лучче б їм із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-соль вічнії часи уживати?
А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні огнів да тернів ізгашати,
Тілом своїм панським комарі годувати —
Од кума свого Хмельницького».
От тогді ж то пані молодая Барабашевая
Стиха словами промовляє:
«Ей, слуго, повірений Хмельницького!
Не могу я тобі листи кролевські до рук подати,
А велю я тобі до воріт отхождати,
Кролевські листи у шкатулі із землі виймати».
От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Як сі слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною до воріт отхождав,
Шкатулку з землі з кролевськими листами виймав,
Сам на доброго коня сідав,
Скорим часом, пильною годиною до города Чигрина прибував,
Свойому пану Хмельницькому
Кролевські листи до рук добре оддавав.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає,
Кролевські листи у кума свого Хмельницького зоглядає,
Тогді й напитку дорогого не пропиває,
А тільки з двора тихо з'їжджає
Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликає:
«Ей, старосто,— каже,— ти мій, старосто Крачевський!
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав,—
Ще б нас могли ляхи, мостивії пани,
    за білозорів почитати».
От тогді-то Хмельницький як сії слова зачував,
Так на кума свого Барабаша велике пересердіє мав,
Сам на доброго коня сідав,
Слугу свого повіреного з собою забирав,
От тогді-то припало йому з правої руки
Чотири полковники:
Первий полковниче — Максиме ольшанський,
А другий полковниче — Мартине полтавський,
Третій полковниче — Іване Богуне,
А четвертий — Матвій Бороховичу.
От тогді-то вони на славну Україну прибували,
Кролевські листи читали,
Козакам козацькі порядки давали.
Тогді-то у святий день, у божественний, у вовторник
Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає
І стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна уставайте,
Руський оченаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!»
От тогді-то козаки, друзі, молодці, добре дбали,
Од сна уставали,
Руський оченаш читали,
На лядськії табори наїжджали,
Лядськії табори на три часті розбивали,
Ляхів, мостивих панів, упень рубали,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, конем поїжджає,
Плаче-ридає
І стиха словами промовляє:
«Ей, пане-куме, пане Хмельницький, пане писарю
    військовий!
Нащо б тобі кролевські листи у пані Барабашевої визволяти?
Нащо б тобі козакам козацькі порядки давати?
Не лучче б тобі з нами, із ляхами,
З мостивими панами,
Хліб-соль з упокоєм уживати?»
От тогді-то Хмельницький
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий!
Як будеш ти мені сими словами докоряти,—
Не зарікаюсь я тобі самому з пліч головку, як галку, зняти,
Жону твою і дітей у полон живцем забрати,
Турському салтану у подарунку одослати».
От тогді-то Хмельницький, як сі слова зговорив,
Так гаразд-добре й учинив:
Куму свойму Барабашеві, гетьману молодому,
З пліч головку, як галку, зняв,
Жону його і дітей живцем забрав,
Турському салтану у подарунку одослав.
З того ж то часу Хмельницький гетьманувати став.
От тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,
Стиха словами промовляли:
«Ей, гетьмане Хмельницький,
Батю наш, Зинов Богдане чигиринський!
Дай, боже, щоб ми за твоєю головою пили да гуляли,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи
    не подали!»
Господи, утверди люду царського,
Народу християнського,
Всім слухающим,
Всім православним християнам
Пошли, боже, много літ!


Записано 1853 р. від кобзарів А. Шута та А. Бешка.

Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 385—391.

Подається за першодруком.

Відомо ще три записи цієї думи.

Хмельницький — Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (близько 1595—1657), гетьман України, видатний державний діяч і полководець, що очолив визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Барабаш Іван. В думах змальований як негативний персонаж, запроданець шляхетської Польщі.

Клиша білоцерківський — полковник білоцерківського полку Яцько Клиша, що входив у коло ініціаторів повстання на чолі з Богданом Хмельницьким.

Король Радислав — йдеться про короля Польщі Владислава IV.

Королевські листи — йдеться про листи, в яких король Владислав IV доручив козацькій старшині готувати військо, будувати човни для походу проти Туреччини. Діставши в 1647 р. ці листи від Барабаша, Богдан Хмельницький використав їх як свідчення того, що король рахувався із Запорозьким військом і визнавав його право на самостійні бойові походи.

...Великі банкети взчинають — алегорія, яка говорить про початок масової антишляхетської боротьби селян і козаків.

На славній Україні огнів да тернів ізгашати... — алегорія, що ясно натякає на народні повстання проти шляхетського панування на Україні.

Крачевський — чигиринський полковник Михайло (Станіслав) Кричевський, якого польський гетьман посилав придушувати повстання на Україні, але він влився в загони повсталих, став другом Богдана Хмельницького, брав участь у Жовтоводській битві, був призначений Богданом Хмельницьким київським полковником.

...Ще б нас могли ляхи, мостивії пани, // За білозоров почитати — тобто за мудрих, ясноликих представників шляхетської верстви.

Максим ольшанський — Максим Кривоніс, ватажок повсталого селянства, герой визвольної війни 1648—1654 pp.

Мартин полтавський — Мартин Пушкар, учасник визвольної війни, борець проти політики І. Виговського після смерті Богдана Хмельницького.

Богун Іван — кальницький полковник, соратник Богдана Хмельницького, герой визвольної війни 1648—1654 pp., який особливо відзначився при обороні Вінниці, у битві під Берестечком, в другому поході в Молдавію тощо.

Борохович Матвій — особа, не зафіксована в історичних документах та джерелах, що стосуються визвольної війни 1648—1654 pp.

У святий день, у божественний, у вовторник // Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає — точна вказівка дня розгрому польських військ під Корсунем.


Перемога корсунська

Ой обозветься пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод — козацька вода,
Лядські дрова — козацькі труда».
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той не знать-який квас
Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли
Пана Потоцького піймали,
Як барана, зв'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці пробувати,
Печеного поросяти, куриці з перцем та з шапраном
    уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком [уплітати].
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На [орендарів] нарікали:
«Гей, ви [орендарове],
Поганські синове!
Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового —
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали й сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця.
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького єднайте,
А то як не будете Хмельницького єднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного
    прудко тікати».
[Орендарі] чогось догадались,
На річку Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо
    крута.
На річці Случі
Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі...
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Отсе, панове-молодці, над Полонним не чорна хмара
    вставала;
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
«Нема мого пана Яна!
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані-ляшка:
«Нема мого пана Кардаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого
    коша».
Озоветься третя пані-ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь Хмельницького козаки та, либонь,
    повісили його десь на дубі».


Записано в 1855 р. від кобзаря Ригоренка.

Вперше надруковано в «Записках о Южной Руси», т. І. СПб, 1856, с. 223—228.

Подається за першодруком з деякими скороченнями.

Дума відома в двох записах-варіантах.

...пиво варити зачинайте...— алегоричний заклик починати бій.

Під городом Корсунем вони станом стали... — 14—15 травня 1648 р. Богдан Хмельницький оточив польський табір, що окопався під Корсунем.

Під Стеблевом вони солод замочили... — поетичне відображення дій козаків: під Стеблевим вони загатили річку Рось, щоб поляки не могли використати її як оборонний рубіж.

Пана Потоцького піймали... — під час бою у Гороховій Діброві козаки захопили штаб польсько-шляхетського війська, взяли в полон гетьманів М. Потоцького та М. Калиновського і багато шляхетської знаті.

...На [орендарів] нарікали... — польська шляхта віддавала в оренду євреям-шинкарям і торговцям захоплені українські землі.

...не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко тікати — тут переінакшена давня назва Польщі Полонія на Полонне.


Богдан Хмельницький і Василій Молдавський (Похід в Молдавію)

Як із низу із Дністра тихий вітер повіває,
Бог святий знає, бог святий і відає,
Що Хмельницький думає-гадає.
Тогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,
Ні джури козацькії,
Ні мужі громадськії,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батю Зинов Богдану чигиринський
У городі Чигрині задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,
А ще сам з города Чигрина рушав;
За їм козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Которий козак не міє в себе шаблі булатної,
Пищалі семип'ядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьманом Хмельницьким
Ув охотне військо поспішає!
От тогді ж то, як до річки Дністра прибував,
На три часті козаків переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Під городом Сорокою шанці копав,
У шанцях куренем стояв,
А ще од своїх рук листи писав,
До Василія молдавського посилав,
А в листах приписував:
«Ей, Василію молдавський,
Господарю волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться,
Чи мириться?
Чи города свої волоські уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?»
Тогді ж то Василій молдавський,
Господар волоський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов Богдану чигринський!
Не буду я з тобою ні биться,
Ні мириться,
Ні городів тобі своїх волоських уступати,
Ні червінцями полумисків сповняти:
Не лучче б тобі покориться меншому,
Ненужлі мені тобі, старшому?»
От тогді ж то Хмельницький, як сії слова зачував,
Так він сам на доброго коня сідав,
Коло города Сороки поїжджав,
На город Сороку поглядав,
Іще стиха словами промовляв:
«Ей, городе, городе Сороко!
Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великії скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому тарелю на місяць жаловання давати».
От тогді-то Хмельницький як похваливсь,
Так гаразд-добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано за добіддє взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Січави припав,
Город Січаву огнем запалив
І мечем ісплюндрував.
От тогді-то інії січавці гетьмана Хмельницького
    у вічі не видали,
Усі до города Ясси повтікали,
До Василя молдавського істиха словами промовляли:
«Ей, Василю молдавський,
Господарю наш волоський!
Чи будеш за нас одностайне стояти?
Будем тобі голдувати;
Коли ж ти не будеш за нас одностайне стояти,
Будем іншому пану кров'ю вже голдувати».
От тогді-то Василь молдавський,
Господар волоський,
Пару коней у колясу закладав,
До города Хотині од'їжджав,
У Хвилецького-капітана станцією стояв.
Тогді ж то од своїх рук листи писав,
До Івана Потоцького,
Кроля польського, посилав:
«Ей, Івану Потоцький,
Кролю польський!
Ти ж бо то на славній Україні п'єш-гуляєш,
А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;
Що ж то в вас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю волоську обрушив,
Все моє поле коп'єм ізорав.
Усім моїм волохам, як галкам,
З пліч головки познімав;
Де були в полі стежки-доріжки,—
Волоськими головками повимощував,
Де були в полі глибокії долини,—
Волоською кров'ю повиповнював».
От тогді-то Івану Потоцький,
Кролю польський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Ей, Василію молдавський,
Господарю волоський!
Коли ж ти хотів на своїй україні проживати,
Було тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.
Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати:
У первій войні —
На Жовтій Воді —
П'ятнадцять моїх лицарів стрічав,
Невеликий їм одвіт оддав —
Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав,
Трьох синів моїх живцем узяв,
Турському султану в подарунку одіслав,
Мене, Йвана Потоцького,
Кроля польського,
Три дні на прикові край пушки держав.
Ані пить мені, ні їсти не дав.
То дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати,
Буду його во вік вічний пам'ятати!»
От тогді-то Хмельницький помер,
А слава його козацька не вмре, не поляже!
Теперешнього часу, господи, утверди і подержи
Люду царського,
І всім слухающим,
І всім православним християнам,
Сьому домодержавцю,
Хазяїну й хазяйці
Подай, боже, на многа літа!


Записано 1853 р. від кобзаря А. Шута.

Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 391—395.

Подається за першодруком.

Відомо чотири записи цієї думи, зроблені в XIX—XX ст. на Полтавщині та Чернігівщині.

Василій Молдавський — молдавський господар Василій Лупу (1634—1653 pp.). Був союзником шляхетської Польщі. Після двох походів Богдана Хмельницького на Молдавію (1650, 1652) та завдяки його дипломатичним здібностям став спільником запорозьких військ у боротьбі проти польських магнатів.

...На три часті козаків переправляв...— справді переправа через річку Дністер відбувалася в трьох місцях.

...листи писав, // До Василя молдавського посилав...— У зміст листів творці дум внесли чимало домислу, характерного для народної епіки (наприклад, колядок, історичних легенд).

Город Сорока — нині селище і залізнична станція в Дашівському районі, Вінницької області.

Город Січава — в XVII ст. місто і фортеця Сучава, одна із столиць тодішнього Молдавського князівства; тепер — місто в Соціалістичній Республіці Румунії.

Город Хотинь — місто Хотин на р. Дністер, сюди перебрався Василій Лупу, тікаючи від козацьких військ Богдана Хмельницького, які оволоділи в серпні 1650 р. обома столицями Молдавського князівства — містами Ясси та Сучава.

Хвилецький-капітан — історичних даних про цю особу немає.

Ясси — місто на р. Прут, столиця Молдавського князівства в XVII ст. Нині — місто в Соціалістичній Республіці Румунії.

...на своїй україні проживати...— тут у розумінні окраїни.


Іван Богун

У Вінниці на границі,
Під могилою над Бугом-рікою —
Там стояв Іван Богун вільницький
Під обителем-монастирем кальницьким.
Під кальницькою обителлю
Богун стояв,
Із турками-пашами,
Крулевськими ляхами,
Камлицькими князями
Богун воював!
Силу він ляхів-турків стріляв
І шабельками рубав,
На аркан забирав,
В річку Буг їх утопляв.
А ляський круль
І турецький коноїд-паша,
Нехрещена душа,
Силу війська збирали
Івана Богуна і його войсько
Хмарою бусурменською обступали.
Веселились ляхи-турки,
Круль і князь раділи,
Що обложили Богуна
На довгі неділі.
Обступили ляхи-турки,
Кругом обложили,
Козаченьків Богунових голодом морили.
Три тяжкі неділі
Богун з військом
У тяжкій облозі бував...
Од свого ума білими руками
Хмельницькому листа писав,
Богун у Хмельницького батьківської поради питав
Та собі підмоги з Чигрина прохав:
«Просю бога й тебе,
Дай помочі, порадь і повесели нас!..
Бо вже нас ляхи й турки обступають,
Кругом знаменами своїми обкидають,
І кругом нас облягають,
І дуже сильно побіждають».
Як Хмельницький [цеє] зачуває,
До Вінниці за штири доби прибуває.
Його військо гетьманськеє морем нахлинає,
Турецько-польське крульське військо зничтожає,
Богуна з козаками з неволі визволяє.
А сам Хмельницький
До Богуна під'їжджає
І словами промовляє:
«Не сам бог вас спасав —
І я не менше помагав!»
Іван Богун відмовляє:
«Слава богу і хвала гетьману,
Що не дав нас у неволю, ляхам на поталу!»
Все козацтво
І вояцтво
У ряди ставало,
На всі голоси кричало,
Промовляло,
А кобзарі грали,
В струни дотинали
Та Богдана із Богуном
Піснями хваляли!


Записано 1928 р. від І. Чаловського, с Рясне, Краснопільського району, Сумської області.

Уривок думи записаний 75 років перед тим від кобзаря А. Шута і опублікований у зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 407—408.

Друкується за виданням: Українські народні думи та історичні пісні. 1955, с. 115—116.

У Вінниці на границі...— У 1651 р. Вінниця була кордоном між козацькими і польсько-шляхетськими військами. Іван Богун зосередив свій полк у Вінницькому монастирі, що став своєрідним укріпленням для козацького війська.

Із турками-пашами, // Кролевськими ляхами, // Камлицькими князями // Богун воював...— Тут відбулося зміщення історичних подій різного часу: І. Богун воював у час визвольної війни 1648—1654 pp. з польсько-шляхетськими військами. З Туреччиною тоді козаки не воювали. Калмицькі війська перебували в складі російських військ, які разом з козаками на чолі з кошовим отаманом Запорозької Січі І. Сірком в 1675 р. здійснили успішний похід проти Кримського ханства.

В річку Буг їх утопляв...— Йдеться про пастку, влаштовану І. Богуном для шляхетських військ: він наказав порубати лід на р. Буг і притрусити сіном; коли ж ворог вирушив через річку, то зазнав багато втрат.

Хмельницький... // До Вінниці за штири доби прибуває. — Йдеться про надіслані Богданом Хмельницьким на допомогу І. Богуну війська полковників Мартина Пушкаря та Осипа Глуха в березні 1651 р.


Повстання проти польських панів

Ой чи добре пан Хмельницький починав,
Як з берестецького року всіх панів-ляхів на Вкраїну
На чотири місяці висилав
І велів панам-ляхам на Вкраїні чотири місяці стояти,
Ані козаку, ні мужику ні жадної кривди починати.
Да вже ж пани-ляхи на Вкраїні три місяці стояли;
Стало на четвертий місяць повертати,
Стали пани-ляхи способ прибирати:
Од козацьких, од мужицьких комор ключі одбирати,
Над козацьким, над мужицьким добром господарями
    знаходжатись.
То вже де бідний козак
Розгадає п'ятак,
То нельзя по улиці пойти, погуляти,
Щоб у корчмі п'ятак прогуляти.
То вже не один козак, доброго клича і луччої руки, один
    шостак розгадав,
Да й той к катовій матері у корчмі прогуляв.
То вже ж, каже, лях містом іде,
Як свиня ухом веде.
То лях до корчми приходжає,
Як свиня, ухо до корчми прикладає,
А слухає лях, що козак про ляхів розмовляє.
То лях у корчму убігає
І козака за чуб хватає,
То козак козацький звичай знає:
То будто до ляха медом, вином і оковитою горілкою припиває,
А тут ляха за чуб хватає
І скляницею межи очі морськає,
І келепом по ребрам торкає:
«Не лучче б тобі, ляше, преуражий сину, на Вкраїні
    з жінкою спати,
Аніж в корчму входжати?
Да вже ж на Вкраїні не одна жінка курку зготувала,
Тебе, ляха, кручого сина, на ніч чекала!»
То вже ж, каже, козаки й мужики
У неділю рано, богу помолившись,
    листи писали,
В листах добре докладали
І до пана Хмельницького у Полонне посилали:
«Ей, пане Хмельницький,
І отамане чигиринський,
І батько козацький!
Звели нам під москалей тікати
Або звели нам з ляхами бунт великий зривати!»
То Хмельницький листи читає,
До козаків словами промовляє:
«Ей, стійте, діти,
Ладу ждіте!
Не благословляю вам ні під москаля тікати,
Ні з ляхами великого бунту зривати».
То вже ж Хмельницький до козаків приїжджає
І словами промовляє:
«Ей, нуте, діти, по три, по чотири з куренів вставайте,
І до дрючків і до голобель хватайте,
І ляхів-панів у нічку у Четвертеньку так, як кабанів,
    заганяйте!»
То вже ж із куренів по три, по чотири вставали,
До дрючків і до оглобель хватали,
І ляхів-панів так, як кабанів, у нічку [у] Четвертеньку
    заганяли,
То вже ж один козак лугом біжить,
Коли дивиться у кущ, аж кущ дрижить;
Коли дивиться у кущ, аж у кущі лях, як жлукто, лежить.
То козак козацький звичай знає,
Із коня вставає
І ляха за чуб хватає,
І келепом по ребрах торкає,
То лях до козака словами промовляє:
«Лучче б, козурю, могли мої очі на потилиці стати,
Так би я міг із-за річки Вісли на Вкраїну поглядати».


Записано в 1840-х pp. на Херсонщині. Вперше надрукував М. Максимович у кн.: Сборник украинских песен, ч. I. К, 1849, с. 74—77.

Друкується за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 286—287.

Берестецький рік — 1651 рік, коли війська Богдана Хмельницького потерпіли поразку під Берестечком. За Білоцерківською угодою 18 вересня 1651 р. польська шляхта одержала право повернутися в свої маєтки в Брацлавському та Чернігівському воєводствах. Безчинства і сваволя шляхти в українських містах і селах викликали протест, і в травні 1652 р. піднялось нове повстання селян і козаків.

...велів панам-ляхам на Вкраїні чотири місяці стояти. — В Білоцерківській угоді не йшлося про чотири місяці, в цьому обмеженні терміну відображені бажання трудових мас України швидше позбутися поневолювачів.

...до пана Хмельницького у Полонне посилали...— тут неточне визначення резиденції Богдана Хмельницького, адже місто Полонне займали тоді польсько-шляхетські війська.

...ляхів-панів у нічку у Четвертеньку так, як кабанів, заганяйте. — Очевидно, тут мається на увазі Батогський бій 22 і 23 травня 1652 року, що відбувся поблизу села Четвертиновки на річці Батогу.


Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти

Ей чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
Що з ляхами, з мостивими панами, у Білій Церкві замирив?
Да велів ляхам, мостивим панам, по козаках, по мужиках
    стаціею стояти,
Да не велів великої стації вимишляти.
То ще ж то ляхи, мостивії пани, по козаках і по мужиках
    стацією постали,
Да великую стацію вимишляли.
Од їх ключі поодбирали,
Да стали над їх домами господарями.
Хазяїна на конюшню одсилає,
А сам із його жоною на подушках почиває.
То козак, альбо мужик із конюшні прихождає,
У кватирку поглядає —
Аж лях, мостивий пан, іще з його жоною на подушках
    опочиває.
То він один осьмак у кармані має,
Пійде з тоски да з печалі у кабак, да й той прогуляє.
То лях, мостивий пан, од сна уставає,
Юлицею йде,
Казав би, як свиня нескребена, попереду ухом веде,
Іще слухає-прослухає,
Чи не судить його де козак альбо мужик.
У кабак ухождає —
То йому здається, що його козак медом шклянкою
    або горілки чаркою вітає,
Аж його козак межи очі шклянкою шмагає,
Іще стиха словами промовляє:
«Ей ляхи ж ви, ляхи,
Мостивії пани!
Хотя ж ви од нас ключі поодбирали
І стали над нашими домами господарями...
Хотя б ви на нашу кунпанію не нахождали».
Тогді ж козаки стали у раді, як малії діти;
Од своїх рук листи писали,
До гетьмана Хмельницького посилали,
А в листах прописували:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов наш чигиринський!
За що ти на нас такий гнів положив?
На що ти на нас такий ясир наслав?
Уже ж ми тепер ні в чому волі не маєм:
Ляхи, мостивії пани, од нас ключі поодбирали
І стали над нашими домами господарями».
Тогді-то Хмельницький листи читає,
Стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі, небожата!
Підождіте ви мало, трохи, небагато,—
Як од святої покрови до світлого тридневного воскресенія.
Як дасть бог, що прийде весна красна,
Буде вся наша голота рясна».
Тогді-то пан Хмельницький добре дбав,
Козаків до сход сонця у поход випроводжав
І стиха словами промовляв:
«Ех, козаки, діти, друзі!
Прошу вас, добре дбайте,
На славну Україну прибувайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри святої християнської у поругу не подайте!»
Тогді ляхи, мостивії пани, догадливі бували,
Усі по лісах, по кущах повтікали.
То козак і лісом біжить,
А лях за кущем і лежачи дрижить.
То козак ляха за кущем знахождає,
Келепом межи плечі наганяє
І стиха словами промовляє:
«Ей ляхи ж ви, ляхи,
Мостивії пани!
Годі ж вам поза кущами валяться,
Пора до наших жінок на опочивок іти.
Уже наші жінки і подушки поперебивали,
Вас, ляхів, мостивих панів, ожидали».
Тогді-то ляхи козаків рідними братами узивали:
«Ей козаки, ріднії братці!
Коли б ви добре дбали
Да нас за Віслу-річку хоть у одних сорочках пускали!»
От тогді-то ляхами бог погодив,
На Віслі-річці лід обломив.
Тогді козаки ляхів «рятували» —
За патли хватали,
Да ще й далі під лід підпихали,
І стиха словами промовляли:
«Ей ляхи ж ви, ляхи,
Мостивії пани!
Колись наші діди над сією річкою козакували
Да в сій річці скарби поховали.
Як будете скарби находити,
Будем з вами пополам ділити,
Тогді будем з вами за рідного брата жити.
Ступайте! Тут вам дорога одна —
До самого дна».


Записано 1853 р. від кобзаря А. Шута.

Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси, т. І. СПб, 1856, с. 51—56.

Подається за першодруком.

Да не велів великої стації вимишляти...— йдеться про забезпечення шляхетських військ продуктами, коней сіном і т. п., що викликало велике незадоволення населення.

...як од святої покрови до світлого тридневного воскресенія — дума точно подає період, коли шляхетські війська перебували на зайнятих ними за Білоцерківською угодою територіях — з осені 1651 р. до весни 1652 р. В універсалі від 24 березня 1652 р. Богдан Хмельницький закликав бути готовими до походу проти шляхетських військ; в травні і розпочався цей похід, що завершився Батогською перемогою козаків.

Буде вся наша голота рясна...— тобто збереться за закликом Богдана Хмельницького численне військо з козаків та селян для продовження боротьби з польсько-шляхетськими силами.