Емоційно-вольові процеси

Поняття про емоції та почуття

Людина не лише пізнає світ в процесах сприймання, уяви та мислення, але разом з тим і відноситься так чи інакше до певних фактів життя. Різноманітні реакції психіки на об'єкт або ситуацію пов'язуються з виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються не лише такими, якими є насправді, а й у своєму емоційному значенні.

Емоціями (афектами, щиросердечними хвилюваннями) називають такі стани, як страх, гнів, туга, радість, любов, надія, смуток, відраза, гордість і т. п. Психологія колишнього часу перелічувала безліч подібних переживань. Те загальне, що є між емоціями, почуттями і потягами, викликає потребу в загальній груповій назві. Блейлер (1929) об'єднав почуття й емоції під загальною назвою «афективність».

Часто слова «емоція» та «почуття» використовують як синоніми. Проте ці поняття необхідно відрізняти. Почуття - це внутрішнє відношення людини до того, що відбувається в її житті, що вона пізнає або робить, яке переживається в різноманітній формі. А емоція, в більш вузькому значенні, - це безпосереднє, тимчасове переживання якогось певного більш постійного почуття.

Переживання почуття виступає як особливий психічний стан, в якому сприймання та розуміння будь-чого, знання про щось виступає в єдності з особистим відношенням до явища, яке сприймається та розуміється. В усіх цих випадках говорять про переживання почуття як про особливий емоційний стан людини. Разом з тим, переживання почуття являється психічним процесом, який має свою динаміку.

Емоційний процес включає в себе три основних компоненти.

Перший компонент - це емоційне збудження, яке визначає мобілізаційні зрушення в організмі. В усіх випадках, коли відбувається подія, яка має значення для індивіда, і така подія констатується у формі емоційного процесу, відбувається зростання збудливості, швидкості та інтенсивності протікання психічних, моторних та вегетативних процесів. В окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшуватись. Емоційне збудження може прийняти також форму емоційного напруження, яке виникає у всіх випадках, коли спостерігається сильна тенденція до певних дій, але ця тенденція блокується (наприклад, у ситуаціях, які викликають страх, але виключають втечу, викликають гнів, але роблять неможливим його вираження, викликають бажання, але перешкоджають їх здійсненню, викликають радість, але потребують зберігати серйозність).

Другий компонент - знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли подія оцінюється як позитивна, негативна - коли вона оцінюється як негативна. Позитивна емоція спонукає дії підтримки позитивної події, негативна - спонукає дії, спрямовані на усунення контакту з негативною подією. Негативна емоція дезорганізує ту діяльність, яка приводить до її виникнення, але організує дії, спрямовані на зменшення на усунення шкідливих впливів.

Третій компонент - ступінь контролю емоції. Слід розрізняти два стани сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), при яких ще зберігається орієнтація та контроль, та крайнє збудження (паніка, жах, сказ, екстаз, повний відчай), коли орієнтація та контроль практично неможливі.

Як зазначає К. Ізард, емоція - це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і феноменологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамусу тощо). Нервово-м'язовий - це насамперед мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Чим більше значення мають для людини зміни, що відбуваються навколо нього, тим більш глибоким буде переживання почуттів. Внаслідок цього виникає процес збудження, який поширюється по корі великих півкуль та підкорковій частині. В тих же відділах головного мозку знаходяться різні центри фізіологічної діяльності організму. Саме з цим пов'язують супроводження переживання певного почуття змінами ритму дихання (людина задихається від хвилювання) та серцевої діяльності (серце завмирає та посилено б'ється), зміною кровопостачання різних частин організму (від сорому червоніють, від жаху стають блідими), порушенням функціонування секреторних залоз (сльози від горя, «холодний» піт від жаху) тощо.

Суттєво важливі дані для розуміння природи емоцій були отримані при вивченні функціональної асиметрії мозку. З'ясувалося, що ліва півкуля в більшій мірі пов'язана з виникненням та підтримкою позитивних емоцій, а права - з негативними емоціями. Усі дослідження фізіологічних основ емоцій ясно вказують на їх полярний характер: задоволення - невдоволення, насолода - страждання, приємне - неприємне тощо.


Роль емоцій та почуттів в житті людини

Емоції завжди суб'єктивні. Вони передусім виконують функцію відображення суб'єктивного відношення людини до оточуючого середовища та до себе самої.

В еволюційному розвитку психіки емоції виконували найпростіші, хоча і життєво необхідні функції. Вони прогнозували зміни навколишнього середовища, причому робили це комплексно, цілісно, без детального аналізу. Емоційний відгук базується на відображенні найбільш загальних, стійких та частих ознак корисних та шкідливих факторів. На основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко прийняти орієнтоване рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідках (корисно/шкідливо).

На відміну від мислення емоції не тільки усвідомлюються та осмислюються, але й переживаються. Переживання -безпосереднє відображення людиною свого власного внутрішнього світу. Тому в емоції завжди переплетені два світи: об'єктивний (через властивості подразника, що викликає певну реакцію) та суб'єктивний (через відношення людини до цього об'єкту та в цілому до ситуації). Переживання, що виникають у людини, являються своєрідними сигналами, які інформують про те, що в даний момент найбільш актуально, наскільки ефективно йде процес задоволення потреб, наскільки великі перепони, що виникають перед ним, та що необхідно виділити як головний фактор даного моменту життєдіяльності.

Відображуючи можливі події, емоція являється важливим компонентом будь-якого навчання. Вона підкріплює життєво важливі знання та «відсіває» ті, які не представляють для людини особливого значення. Емоції як особливі психічні процеси представляють собою діяльність оцінювання інформації, яку накопичують пізнавальні процеси. Головна функція емоцій - оцінка дійсності в особливих еталонах. В усіх випадках, коли відбувається якась подія. Яка має значення для людини, спостерігається додатковий емоційний фон: наростання збудження, швидкості та інтенсивності протікання психічних, моторних та вегетативних процесів, або навпаки, їх зменшення.

Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що відображаються на всіх внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи підкреслювали позитивну пристосовну роль емоцій: вони приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи усі його сили, які будуть потрібні, наприклад, у випадках страху, гніву чи болю.

Крім того, емоції виконують функцію мотивації, коли виступають додатковим мотивуючим фактором: прагнення уникнути подій, що породжують негативні емоції, або включитися в події, що призводять до появи позитивних переживань.

Емоції також відіграють діагностичну функцію. Багато зі спонукань людини не завжди усвідомлюються, або неадекватно усвідомлюються людиною. Наявність певних емоцій може бути важливим засобом ідентифікації спонукань, виявлення їх зв'язку із базовими життєвими потребами, цінностями.

Внаслідок своєї предметної зумовленості емоції визначають спрямованість діяльності. Це специфічна форма контролю за діяльністю, за її напрямом у вигляді переживань. Отже, переживання виступають регулятором діяльності. Емоційні переживання як регулятор діяльності виконують оціночну та спонукальну функції.

Особливу роль відіграють емоції у міжособистісній взаємодії. З одного боку, вони поширюють можливості спілкування, оскільки несуть додаткову інформацію. Крім того, емоції дають можливість «заглянути» у внутрішній світ іншої людини.

Крім цих основних функцій емоції відіграють моральну функцію - сигналізують про розходження між буттям та свідомістю, між вчинком та його моральним значенням. Важлива моральна категорія - совість - формується саме на основі сигнальної функції про відхилення від нормальної поведінки.

Сукупність перерахованих функцій зумовлюють загальну - регулятивну - роль емоцій в психічному житті людини.


Класифікація емоцій

Емоції класифікують в залежності від сфери явищ, що визначають їх появу. Одну з найбільш повних класифікацій запропонував Б.И. Додонов. В ній виділяються:

Альтруїстичні емоції - переживання, які виникають на основі потреби в допомозі, підтримці іншим людям: бажання приносити людям радість, почуття занепокоєння долею іншої людини, турбота про неї.

Комунікативні емоції виникають на основі потреби у спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками та переживаннями.

Глоричні емоції (від лат. «слава») пов'язані з потребою у самоповазі та славі: прагнення завоювати визнання; почуття гордості, почуття переваги, почуття задоволення собою, своїми успіхами.

Праксичні емоції - такі емоції викликані діяльністю, змінами в ході роботи, успішністю та неуспішністю, труднощами здійснення та завершення; бажання дійти успіху в роботі; почуття напруження; захопленість роботою; приємне задоволення від того, що робота зроблена.

Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребами в подоланні небезпеки, інтересом до боротьби; жадоба до гострих почувань; почуття ризику; почуття спортивного азарту; рішучість.

Романтичні емоції - прагнення до всього незвичайного, очікування чогось світлого, доброго; почуття лиховісно-таємничого, містичного.

Гностичні емоції (від грецького «знання»), пов'язані з потребою у пізнавальній гармонії, прагнення зрозуміти те, що відбувається, проникнути в сутність явища.

Естетичні емоції пов'язані з ліричними переживаннями, жадоба краси та гармонії, почуття прекрасного.

Гедоністичні емоції пов'язані із задоволенням потреб в тілесному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями - від смачної їжі, сонця; почуття безтурботності; почуття веселості.

Акизитивні емоції (від франц. «надбання»), породжуються інтересом, прагненням до накопичення, колекціонування, володіння.

Виділяють також так звані фундаментальні емоції. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має власний механізм виникнення та виражається особливими мімічними та пантомімічними засобами. Вважається, що такі емоції вроджені.

До фундаментальних емоцій відносять (за К. Є. Ізардом):

• інтерес-хвилювання - позитивна емоція, яка мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість;

• радість - позитивне емоційне збудження, яке виникає при появі можливості повного задоволення актуальної потреби. В суб'єктивному плані це найбільш бажана емоція. Радість може виникнути в результаті послаблення дії негативного чинника;

• горе-страждання - емоція, яка викликається комплексом причин, пов'язаним з життєвими втратами. Часто переживається, як почуття самітності, жалості до себе, почуття непотрібності, нерозуміння оточенням;

• гнів - виникає при явному розходженні поведінки іншої людини з нормами етики, моралі;

• відраза - часто виникає разом з гнівом. Відраза являє собою бажання позбутися від когось або чогось;

• презирство - емоція, що відображає деперсоналізацію іншої людини або цілої групи, втрату їх значущості для індивіда, переживання переваги в порівнянні з ними;

• страх - переживання, що викликано отриманою прямою або непрямою інформацією про реальну або уявлювану небезпеку, очікування невдачі. Страх є найсильнішою негативною емоцією;

• подив - різке підвищення нервової стимуляції, яке виникає після якоїсь несподіваної події;

• сором - виникає як переживання неузгодженості між нормою поведінки та фактичною поведінкою, прогнозування осудливої або різко негативної оцінки оточуючих на свою адресу;

• вина - емоція схожа на сором, оскільки також виникає в результаті неузгодженості між очікуваною та реальною поведінкою. Вина виникає при порушеннях морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли людина відчуває особисту відповідальність.

Емоції проявляються у певних психічних переживаннях, відомих кожному на власному досвіді, і в тілесних явищах. Як і відчуття, емоції мають позитивний і негативний почуттєвий тон, зв'язані з почуттям задоволення чи невдоволення. Почуття задоволення при посиленні переходить в афект радості.

На підставі тілесних переживань Кант поділяв емоції на стенічні (радість, наснага, гнів) - збудливі (підвищувальний м'язовий тонус, силу) і астенічні (страх, туга, сум) - що послаблюють.

Розподіл емоцій на стенічні й астенічні має схематичний характер. Деякі афекти важко віднести до тієї чи іншої рубрики, і навіть той самий афект при різній інтенсивності може виявляти то стенічні, то астенічні риси. По тривалості плину емоції можуть бути короткостроковими (гнів, переляк) і тривалими.


Структура емоційної сфери людини

Різні форми переживання почуття - емоції, афекти, настрої, стресові стани та почуття - утворюють емоційну сферу особистості, яка являється одним з регуляторів поведінки людини та пізнання. Вираженням складних відносин між людьми.

Структура емоційної сфери особистості (за С. Л. Рубінштейном) складається з трьох основних рівнів:

• рівень безпредметних емоційних явищ (настроїв) -тобто недиференційованих емоційних станів суб'єкта, які не спрямовані до якогось об'єкта;

• рівень предметних почуттів, що виникають з приводу якогось предмету - ці почуття бувають інтелектуальними (прикладом може бути почуття смішності якогось предмету), моральними, естетичними;

• рівень світоглядних почуттів, які не прив'язані до якогось предмету, а характеризують загальне відношення людини до життя (прикладом може слугувати почуття гумору, почуття трагічного, комічного).

Серед компонентів емоційної сфери людини виділяють емоційний тон відчуттів, ситуативні емоції, емоційні стани.

Емоційність людини - тобто зміст, якість та динаміка її емоцій та почуттів.

Емоційний досвід людини - способи реагування, що закріпилися, ієрархізована система емоцій та почуттів.

Емоційний тон відчуттів - безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі впливи та спонукають людину до їх збереження або усунення (інакше - бажання).

Ситуативні емоції являються суб'єктивною формою вираження ступеня задоволеності тієї чи іншої потреби, що містить оцінне ставлення до окремих умов, які сприяють або перешкоджають здійсненню діяльності, конкретним досягненням в ній, до можливих ситуацій та перспектив задоволення потреб.

Пристрасті - абсолютно домінуючі, стійкі почуття до певних предметів або явищ.

До емоційних станів відносять настрої (загальний емоційний фон), афекти (інтенсивні реакції на екстремальні умови, коли людина втрачає здатність до саморегуляції), стреси (реакції на недостатність задоволення життєво важливих потреб, що потребують мобілізації усіх зусиль), фрустрації (реакції на ситуації перешкоди, що виявляються у тимчасових порушеннях зв'язку між свідомістю й діяльністю).

Настрої. Тривалі емоції називаються настроями. Під настроями розуміють загальний емоційний стан особистості, що виражається в «строї» усіх її проявів. Дві основні риси характеризують настрій на відміну від інших емоційних утворень. Якщо окремі емоції предметні, то настрій не предметний, а особистіший - це по-перше, а, по-друге, він не спеціальне переживання, що відноситься до якоїсь певної події, а розмитий, загальний стан.

Настрій часто характеризують як радісний або сумний, глузливий або іронічний - за тим емоційним станом, який в ньому переважає. В настрої відбиваються також інтелектуальні та вольові прояви: ми говоримо, наприклад, про задумливий або про рішучій настрій. Внаслідок «безпредметності» настрій виникає часто поза свідомого контролю: ми далеко не завжди можемо сказати, чому в нас саме такий настрій.

У виникненні настроїв беруть участь багато факторів. Чуттєву основу його часто утворюють органічне самопочуття, тонус життєдіяльності організму та різні органічні відчуття, що виходять від внутрішніх органів. Однак це лише чуттєвий фон, настрій залежить в більшій мірі від тих взаємовідносин, що складаються між людиною та оточуючим середовищем.

Є люди, що завжди веселі, знаходяться в підвищеному настрої, інші схильні до пригнобленого стану чи до туги, завжди роздратовані. Настрій - складний комплекс, що частково пов'язаний із зовнішніми переживаннями, частково заснований на загальному розташуванні організму до визначених емоційних станів, частково залежить від відчуттів, що виходять з органів тіла.

Афекти. Афект - це емоційний процес, що стрімко та бурно протікає та має вибуховий характер. Афект характеризується значними змінами свідомості, порушенням контролю за діяльністю, втратою самовладання, а також зміною всієї життєдіяльності організму. Афекти короткочасні, бо відразу потребують великої затрати сил. Розвиток афектів характеризується різними стадіями, які змінюють одна одну. На початку афективного стану людина не може не думати про предмет свого почуття, але на цій стадії людина ще може контролювати свої емоції, загальмувати розвиток афекту. На подальших стадіях афекту, якщо вони наступають, людина втрачає над собою контроль. Після афективного спалаху наступає втрата сил, байдужість до усього, розбитість.

Стрес. Особливу форму переживання почуття, близьку за своїми психологічними характеристиками до афекту, але за тривалістю наближену до настрою, представляють стресові стани (від англ. Stress - тиск, напруга), або емоційний стрес. Емоційний стрес виникає в ситуаціях небезпеки, образи, сорому, загрози тощо. Далеко не завжди досягається інтенсивність афекту, стан людини при стресі характеризується дезорганізацією поведінки та мовлення, що проявляється в одних випадках в безладній активності, а в інших - в пасивності, бездіяльності в ситуаціях, що потребують прийняття рішення. Разом з тим, коли стрес виявляється незначним, він може сприяти мобілізації сил, активізації діяльності.

Поведінка індивіда в стресових станах суттєво залежить від типу нервової системи людини, сили або слабкості її нервових процесів.

Фрустрація. Фрустрація - це психічний стан, викликаний неуспіхом у задоволенні потреби, бажання. Стан фрустрації супроводжується різними негативними переживаннями: розчаруванням, роздратуванням, тривогою, відчаєм тощо. Фрустрація виникає в ситуаціях конфлікту, коли, наприклад, задоволення потреби натикається на нездоланні та важко здоланні перепони. Високий рівень фрустрації призводить до дезорганізації діяльності та зниження її ефективності.

Виникнення фрустрації зумовлене не лише об'єктивною ситуацією, але й залежить від особливостей особистості.

Переживання почуттів у формі емоцій, афектів, настроїв та стресових ситуацій, як правило супроводжується більш або менш помітними зовнішніми проявами. До них відносяться характерні рухи, зокрема міміка (виразні рухи обличчя), пантоміміка (виразні рухи всього тіла), а також голосові реакції (інтонації та тембр голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних, виразних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць).


Емоційні особливості особистості

В емоційній сфері між людьми виявляються особливо яскраві індивідуальні розходження. Почуття - одне з найяскравіших проявів особистості людини. Зміст почуттів складає стійкі відношення особистості до того, що вона познає та робить. Охарактеризувати особистість означає сказати, що взагалі ця конкретна людина любить, ненавидить, чим вона нехтує, пишається, чому радіє, чому заздрить тощо. Предмет стійких почуттів індивіда, їх інтенсивність, характер та частота переживань у формі емоцій, афектів, стресових станів та настроїв розкривають емоційний світ людини, її почуття і тим самим ЇЇ індивідуальність.

Основні розходження в емоційній сфері особистості пов'язані з різницею у змісті людських почуттів, в тому, на що, на які об'єкти вони спрямовані і яке відношення до них людини вони виражають. В почуттях людини у формі безпосереднього переживання виражаються усі настанови особистості, світосприймання, та її відношення до світу та передусім до людей.

Типові розходження емоційних особливостей особистості можуть виявлятися:

• в сильній чи слабкій збудливості;

• в більшій чи меншій емоційній стабільності;

• у силі (інтенсивності) почуттів;

• в глибині почуттів.

Особливості в емоційній збудливості та стабільності суттєво характеризують темперамент людини. Існують люди, які легко загоряються та швидко згасають, як і ті, у яких почуття виникають не одразу, але вони є стійкими. Почуття сильне в смислі інтенсивності може бути неглибоким. Глибина проникнення почуття визначається тим, наскільки суттєво для даної особистості дане почуття і та сфера, з якою воно пов'язано. Суттєву роль далі відіграє і ступінь поширення почуття. Вона визначається тим, наскільки широкі та різноманітні ті сфери особистості, з якими воно переплелося. Від цього значною мірою залежить міцність почуття.

Характерологічно дуже суттєвими та глибокими є розходження між емоційними, сентиментальними та пристрасними натурами.

Власне емоційні натури переживають свої почуття, повністю віддаючись їм; сентиментальні натури скоріше споглядають свої почуття; натури пристрасні живуть своїми почуттями. У перших переважає афективність; вони вразливі, збудливі, але скоріше поривчасті, ніж діючі; для них саме почуття з його хвилюваннями, що захоплюють, важливіше його об'єктів. Другі - споглядальні і чуттєві, але пасивні; любов для них є переважно милуванням. Треті - діючі; а ні переживання свого почуття, а ні споглядальне милування його об'єктом їх не задовольняє. Для них почуття - це не хвилювання, а страсне прагнення.

Однак емоції протягом життя змінюються, навіть ті ж самі ситуації можуть викликати згодом зовсім інші емоції. Формування та переробка емоцій здійснюється в результаті включення людини в нову практику, яка змінює її основні настанови, загальну спрямованість особистості. Суттєве значення при цьому має не сама діяльність, а усвідомлення нових цілей та задач. Важливе значення для виховання емоцій має підвищення загального рівня розвитку та його широта.

Якщо прагнення придушувати та викорінювати емоції в корні невірне, то вміння регулювати їх прояви необхідно. Бажано, щоб діяльність, що спрямована на вирішення задач людини, була емоційною, мобілізувала енергію, але емоції не повинні перетворюватися в головний регулятор діяльності. Визнання їх головним регулятором в результаті виявляється певною формою старої гедонічної теорії, згідно якій вищий закон, який визначає людську поведінку, зводиться до того, що людина завжди прагне насолоди та задоволення та уникає неприємного. Але насправді емоційні фактори можуть бути одним з мотивів поведінки, але питання про регулювання людської діяльності в цілому не вирішується одними емоціями та почуттями.


Поняття про волю

Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності - у рамках спіритуалістичного напряму. За уявленням Платона, людська душа складається з таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов'язаного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню розумових цілей.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є). За С. А. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:

• про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);

• про свободу вибору (тобто чи здатна людська воля вибирати між мотивами; згідно детерміністам, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, в якій найсильніший мотив автоматично перемагає - але критерієм сили мотиву може бути тільки його дієвість, отож, про те, який мотив вважати найсильнішим, ми дізнаємось не раніше, ніж він переможе);

• про свободу хотіння, бажання (це питання про те, чи відповідає відчуття можливості обирати дійсній можливості вибору - цей рівень питання є найбільш глибоким, він стосується проблеми моральної відповідальності людини за свої вчинки).

Цікаво, що як детермінізм (із його твердженням про наперед визначені напрями вчинків людини), так само й індетермінізм (із його уявленням про випадковість цих вчинків) залишають людину без відповідальності за власні дії: відповідальність покладається або на загальні закони світобудови, або на ситуативні капризи інстинктів.

Діалог прихильника «свободи волі» із прихильником безумовного закону психічної мотивації може виглядати так:
- Я хочу піти додому, потім у гості та до ресторану.
- Добре, але чому ти хочеш піти додому?
- Я хочу їсти, а моя жінка дуже пунктуальна.
- Отож, ти під башмаком у жінки, а вважаєш себе вільним. А до кого ти хочеш піти у гості?
- Сьогодні день народження мого начальника. Було б незручно не поздоровити його.
- Отож, ти залежний від думки про тебе начальства.
- Але до ресторану я піду як вільна людина, із власної волі! Я звик там випивати мій улюблений вермут.
- Отож, ти раб власної звички.
- Добре, я туди не піду, а залишусь вдома, щоб довести тобі мою свободу!
- Але ж тоді ти залишишся вдома не за власною ініціативою, а під впливом духу протиріччя.

У цьому діалозі детермініст переміг індетермініста, але його перемога не остаточна. Слабкість детермініста полягає в ототожненні волі із мотивом, або геометричною сумою кількох мотивів. Насправді для такого ототожнення немає достатнього приводу. Якщо мотиви - то не є сама воля, а лише матеріал для вольового акту, довільність вчинків не повинна викликати сумніву.

Найбільш вдалі рішення проблеми свободи волі полягають у визнанні внутрішньої, суб'єктної детермінації довільних вчинків людини, яка постає такою закономірністю, що реалізується тільки через вільне волевиявлення. Б. С. Братусь підкреслював, що справжня воля перш за все пов'язана із позитивною свободою, із можливістю творчої постановки цілей, які прямо не витікають із даних обставин, але спрямовані на перетворення цих обставин і себе в них.

Згідно з видатним психологом С. Л. Рубінштейном, становлення волі - це становлення суб'єкта, здатного до самовизначення. Самовизначення не слід розуміти як абсолютну невизначеність нічим. Мова йде про дотримання міри між власним впливом людини на свої вчинки та впливом інших сил. Джерелом такої детермінації є не якийсь загальний «закон мотивації», а сутність людини, її неповторне «я».

Саме воля, на думку багатьох дослідників, є тим психічним процесом, який відрізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі - довільні - форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам'яті, та ін.), які не властиві жодній істоті, окрім людини. У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підкорення індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, які розумілися як засвоєні суспільні ціннісні надбання. Є інший погляд на індивідуальні цінності, згідно з яким їхнє походження постає не як суспільне (зовнішнє), а як сутнісне, духовне (внутрішнє). Тоді волю слід розуміти не як засіб підкорення особистості соціуму, а як засіб реалізації, втілення людиною власної сутності у її життєдіяльності. Останніми роками уявлення про соціальну сутність волі втрачає минулу популярність у вітчизняній науці, а уявлення про волю як духовну, сутнісну силу людини дедалі поширюється.

Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами:

• через вольові якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо.

• через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів.

• через вольові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці.

У психологічній науці є декілька найбільш поширених визначень поняття волі.

За В. Селівановим, під волею слід розуміти активність особистості - і передусім активність регуляції в умовах подолання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовий та аспект форми виявлення процесу. Взагалі форми активності особистості поділяються на:

• імпульсивну (миттєву психічну реактивність особистості на внутрішні чи зовнішні впливи - без роздумів, оцінки наслідків);

• звичну (стереотипну - тут вольовий контроль відбувається в міру звички);

• вольову (вищу форму активності, за якої особливості ситуації - напруження між мотивацією і перешкодою - чинять найбільшій опір особистості й вимагають зусиль свідомої саморегуляції поведінки.

За В. Іванніковим, під волею слід розуміти довільну форму мотивації зі створенням додаткового спонукання (чи гальмування) до суспільно-необхідної чи соціально-контрольованої дії. Воля - це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме - в опануванні власним мотиваційним процесом. Воля - це довільне створення спонукання до дії через уявний мотив. Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою - довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характеризується наявністю особистісного смислу - тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.

За К. Левіном, якщо поведінка взагалі є результатом розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля - це така поведінка, яка опирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби - уявні потреби - створюють напруження, яке й призводить до рішення. Д. М. Узнадзе вважав, що основою перебігу такої поведінки є настановлення, яке робить його цілеспрямованим і впорядкованим.

У наведених вище визначеннях воля трактувалася як активність, як форма мотивації, як діяльність. Є визначення, в яких вона постає і як психічний процес. Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети.


Стадії вольової дії

Елементарний акт волевиявлення називається потягом. Це хотіння, прагнення до якогось предмету, завжди емоційно забарвлене, якому не протистоїть інше прагнення, яке призводить до дієвої реалізації цього хотіння і не зустрічає внутрішніх перешкод.

Більш складним актом волевиявлення є боротьба мотивів - яка належить до сфери волі у власному розумінні слова. Мотив є внутрішньою руховою силою поведінки людини, він складається з уявлення та почуття, яке насичує його емоційним змістом; одному уявленню протистоїть інше (або інші), оскільки відповідні їм почуття не завжди сумісні одне з одним. Душа людини перетворюється на арену для боротьби мотивів, які можуть узгоджуватись у прийнятті рішення, а можуть паралізовувати один одного й викликати стан нерішучості. В такій внутрішній боротьбі відбувається більша частина свідомого духовного життя людини.

Вольовий акт у власному сенсі постає як рішення, яке припиняє хитання людини під впливом сил окремих мотивів. Основною якістю особистості, пов'язаною з виконанням вольового акту, виступає рішучість. Рішуча людина легше за інших обирає шлях дії, не потрапляючи у пастки неузгодженості мотивів.

Якщо зробити спробу розкласти вольовий процес на складові та етапи його розгортання, то і отримаємо таку картину, індивід з його конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів формує певні уявлення; ці уявлення мають на такому його душевному фоні конкретний емоційний тон. Із сукупності уявлень (чи ідей) і пов'язаного з ними почуття народжуються мотиви: вони вступають, залежно від ступеня їхньої суперечності, в більш чи менш інтенсивну боротьбу один з одним, в результаті якої індивід здійснює вибір між ними, потім остаточно формується рішення, а воно здійснюється та завершується актом дії.

У вольовім процесі, за С. Л. Рубінштейном, можна виділити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають в розгорнутому вигляді, а у простому - в згорнутому:

• перша фаза - виникнення потягу і попереднє встановлення мети;

• друга фаза - розгляду і боротьби мотивів;

• третя фаза - вирішення;

• четверта фаза - виконання.

Якщо вольовий процес розглянути відповідно певній діяльності людини, він може бути описаний терміном «вольова дія», тобто вольова дія - це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті. Вольовою є цілеспрямована свідома дія, через яку людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні імпульси свідомому контролю й трансформуючи дійсність у відповідності з задумом. Всі ознаки і якості волі виявляються у вольових діях. Вольові дії (прості й складні) звичайно відрізняють не тільки від недовільних, але й від довільних дій.

Недовільні дії здійснюються внаслідок виникнення неусвідомлюваних (або недостатньо усвідомлюваних) потягів; вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану. До недовільних дій можна зарахувати і так звану «польову поведінку», коли людина діє цілком під впливом зовнішніх обставин. Довільні дії передбачають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, за допомогою яких ЇЇ можна досягти, їх послідовність. Але довільні дії зовсім не обов'язково передбачають вольове зусилля, оскільки досягнення мети не завжди вимагає подолання труднощів.

Тільки в тому разі, коли довільні дії пов'язані з подоланням труднощів і вимагають вольового зусилля, ми можемо їх назвати дійсно вольовими діями. Труднощі й перешкоди на шляху досягнення мети бувають двох видів: зовнішні та внутрішні. Під зовнішніми перешкодами розуміються труднощі самого діла, його складність, екстремальні умови діяльності, опір інших людей та ін. Зовнішні перешкоди обмежують свободу дії людини, але майже не впливають на свободу вибору і свободу бажання. Внутрішні перешкоди створюють різноманітні потяги самого суб'єкта, які заважають виконати заплановане, коли, щоб змусити себе працювати, людина повинна долати лінощі, втому, бажання займатись чимось іншим, цікавішим. Подолання перешкод вимагає від людини здійснення вольового зусилля. Вольове зусилля - це особливий стан психічної напруги, який мобілізує фізичні, моральні та інтелектуальні сили людини.

В. Іванніков наводить такі характеристики вольової дії:

• вона є усвідомленою, цілеспрямованою, навмисною, приймається до виконання за власним свідомим рішенням;

• вона необхідна з певних причин (соціальних чи особистих), тобто завжди існують підстави, завдяки яким дія береться до виконання;

• вона викликається дефіцитом спонукання при активних умовах або дефіцитом гальмування при стримуванні;

• вона врешті забезпечується додатковим спонуканням (або гальмуванням) і закінчується досягненням поставленої мети.

Вольові дії бувають простими та складними. До простих вольових дій належать ті, під час яких людина без вагань прямує до певної визначеної мети. У простій вольовій дії можна визначити такі етапи:

• усвідомлення мети й бажання досягти її;

• усвідомлення можливостей досягнення мети;

• прийняття рішення;

• виконання рішення.

Перші три етапи можна об'єднати єдиною назвою «підготовча ланка», тоді 4-й етап буде мати назву «виконавчої ланки». Для простої вольової дії є характерним те, що ніякої боротьби мотивів тут не відбувається.

Складна вольова дія включає більшу кількість етапів, які реалізуються у такій послідовності:

• усвідомлення мети й бажання досягти її;

• усвідомлення можливостей досягнення мети;

• появу мотивів, які стверджують, або заперечують ці можливості;

• боротьба мотивів і вибір;

• прийняття однієї з можливостей у якості рішення;

• здійснення прийнятого рішення.

Питання механізму вольової дії ставилося окремо. Д. М. Узнадзе таким механізмом вважав уміння актуалізувати настановлення, яке відповідає необхідному акту поведінки. Завданням вольової дії виступає перетворення установки в актуальну силу, що спрямовує людську активність у певний бік. Декотрі автори вказували на механізм висування особистістю цілей (Л. Божович), на конфлікт між реальними та ідеальними цілями (Б. Братусь), на конфлікт між близькими і віддаленими цілями (Г. Бреслав). За думкою В. Іваннікова, механізмом вольової дії є зміна її смислу і формування додаткового смислу дії. Є декілька способів довільної зміни спонукання через зміну смислу дії. Це досягається через уявну ситуацію з новим мотивом.

Зміни смислу дії можна конкретно досягти таким чином:

• через переоцінку значущості мотиву (бажання, інтересу, прагнення), тобто зниження значущості непотрібного і збільшення значущості того, що відповідає корисній поведінці;

• через зміну ролі, позиції людини в даних обставинах на таку, котра є більш відповідальною щодо певної діяльності;

• через передбачення наслідків відмови від здійснення необхідної дії.

Крім зміни смислу дії, можна також поєднувати в одній дії два смисли, один з яких задається ситуацією, а інший -створюється самостійно (чи задається ззовні іншою людиною) через зв'язок дії з новим реальним мотивом.


Вольові якості особистості

Воля особистості, за В. Селівановим, це певна сукупність психічних властивостей, яка характеризує досягнутий рівень свідомої саморегуляції особистості; ця сукупність властивостей складається протягом життя. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, настійливість, стриманість, дисциплінованість та ін.

Цілеспрямованість виявляється у підкоренні людиною своєї поведінки певній життєвій меті; цією головною метою обумовлені більш окремі цілі, досягнення яких стає засобами на шляху до головної. Самостійність знаходить виявлення у вмінні людини дотримуватись власних принципів, єдиної власної лінії у діях, незважаючи на тиск суспільства, зовнішньої ситуації.

Рішучість (в якій співвідносяться імпульсивність і поміркованість, афект і інтелект) виявляється у швидкому та свідомому обранні мети, визначенні шляхів її досягнення, у певності в прийнятому рішенні (тоді як нерішучість виявляється у марних роздумах, ваганнях, передуючих прийняттю рішення, у підкоренні волі людини, боротьбі мотивів, у постійному перегляді вже готових рішень). Настійливість стосується виконання рішень, вона виявляється у здатності людини втілювати прийняті рішення, досягати мети навіть в умовах серйозних перешкод. Ініціативність передбачає здатність людини до започатковування змін, тобто до встановлення новаторських цілей, до прийняття гнучких рішень і дієвого втілення новацій.

Стриманість виявляється у здатності утримувати психічні та фізичні прояви, які можуть зашкодити досягненню мети. У свідомому підкоренні власної поведінки певним правилам та нормам виявляється дисциплінованість.

Сміливість - це здатність людини долати почуття страху та розгубленості. Мужність - складна якість, яка поєднує сміливість, настійливість, стриманість, впевненість у собі, вона допомагає людині йти до мети, не зважаючи на втрати й страждання.

Вказані вольові якості особистості не тільки реально виявляються, але й формуються у здійсненні нею вчинків. Можна сказати, що саме через вчинення (яке вимагає від людини активної, дієвої самодетермінації) відбувається розгортання потенціалу вольових якостей особистості. У цьому розгортанні велику роль відіграють найперші в житті особистості випадки зіткнення мотивів.

Перший вольовий акт в житті людини (як зазначає І. П. Маноха), є дуже тривалим, складним і енергомістким. Подальші вольові акти вже йдуть «протореним шляхом» (склався образ вольового діяння), вони з часом «механізуються», переходять у неусвідомлюваний план.

Шляхом механізації психічних процесів і актів діяння закріплюються деякі види психічної діяльності, на основі чого формуються неповторні стилі поведінки особистостей.

Факторами розвитку вольових процесів індивіда також є очікування успіху (важлива впевненість у можливості досягнення мети) та цілеспрямування (ціль постає перед особистістю як соціально-визнаний та індивідуально-прийнятий компонент діяльності, який надає дії сенс і керує дією в процесі виконання).

Орієнтація індивіда на завершеність дій виступає як фактор, що впливає на організацію циклу дій від початку до кінця. Важливим для розвитку волі є мотивування процесу діяння, тобто свідоме утворення індивідуальної значущості цього процесу.

Будова волі людини суттєво залежить від її змісту, тобто від того, яке відношення складається між партикулярно-особистісним і суспільно-значущім (С. Л. Рубінштейн), між феноменальним і сутнісним. Вольові якості людини належать до найістотніших її якостей, вони завжди грали провідну роль у найбільш величних подіях історії людства: у героїчних вчинках та відкриттях.