Предмет та основні етапи розвитку психології

Особливості психології як науки. Значення психологічних знань для людини

Є багато шляхів пізнання світу, світу людей, світу конкретної людини. Серед цих шляхів є безпосередній, а також культурно обумовлені: міфологічний, художній, науковий, релігійний, практичний та ін. Кожен з культурно обумовлених шляхів існує у суспільно інституціоналізованих формах. Науковий шлях дослідження людини і світу спирається на інститут науки. Цей шлях є досить жорстко формалізованим, з чітко визначеними вимогами. Дослідник-науковець менш вільний у власній професійній пізнавальній діяльності, ніж дослідник-художник, але той шлях пізнання буття, яким іде він, має свої переваги. Ці переваги стосуються характеру отримуваного знання - обґрунтованого, логічно обумовленого.

Усі науки разом утворюють спільність, яка базується на застосуванні наукового методу для пізнання певної сфери дійсності. Відрізняються науки передусім за тією областю буття (сутнього), на яку вони спрямовані і яка дає предмет вивчення, а також за методом - тим різновидом наукового методу, який є найбільш спорідненим з досліджуваною реальністю.

Психологія - складне й багаторівневе наукове утворення, воно існує у науковій діяльності багатьох шкіл, між якими не завжди наявна згода відносно ключових питань.

Найперше, висхідне, традиційне, найбільш адекватне назві і, зрештою, найпростіше визначення психології формулюється так: Психологія - це вчення про душу. Дійсно, у перекладі з давньогрецької «псюхе» - це душа, «логос» - слово, пізнання, наука. Це найбільш загальне визначення психології є базовим для створення інших визначень, певна частина яких конкретизує його, певна частина - заперечує. Оскільки існування душі не є наочним, таке визначення викликає невдоволення у певних представників сучасної психології, вони вважають, що традиційне визначення не є науковим. У пошуках наукового визначення психології дослідники вибудовують більш складні конструкції, наприклад: психологія - це наука про закономірності функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності. Це формулювання є більш подібним до наукового, проте має суттєві недоліки. По-перше, воно якесь «обірване»: не зовсім ясно, про чию життєдіяльність іде мова (мабуть, про життєдіяльність організму - але чи належить біологічний організм до предмету психології?). По-друге, якщо досліджується якась особлива форма життєдіяльності, то її особливість слід порівнювати з іншими («не особливими») формами того ж самого, тобто знаходити щось спільне у психічному і непсихічному. По-третє, психіка - це не лише форма життєдіяльності. Це цілий світ, який взаємодіє із тим -оточуючим - світом, що його вивчають природничі науки, але взаємодіє на засадах власної автономності як світу.

Особлива складність завдання дослідника-психолога полягає у тому, що об'єкт, який він вивчає і той інструмент вивчення, який він застосовує, в певному розумінні є одне й те саме. Психолог вивчає психіку за допомогою психіки. Зрештою, без застосування психіки не можуть відбуватися пізнавальні дії в жодній науці, але якщо представники природничих наук можуть звести суб'єктивний момент у знанні до припустимого мінімуму, то психологи від цього моменту вивільнятись не можуть і не повинні.

Психологію не можна вважати природничою наукою, хоча метод, завдяки якому вона отримала самостійність, запозичений нею саме з природничих наук. Не можна її вважати й соціальною наукою, хоча соціум не лежить поза її науковою увагою. Психологія існує на перетині природничих і соціальних наук, але має власне неповторне поле дослідження -психічну реальність (так само і людина не є ані суто біологічною, ані суто соціальною істотою, а являє собою передусім окремий світ - а саме світ психічний).

Отож, особливості психології як науки обумовлені передусім особливостями психічної реальності. З того, що психічна реальність має особливий статус в людському житті, витікає й непересічне значення психологічних знань для людини. Кожна людина є світом і цей світ - психічний. Він має певні закономірності, що їх вивчає психологічна наука. Орієнтуватися в цьому світі - тобто в самому собі - не менш важливо, ніж орієнтуватися у світі зовнішньому. Людина і оточуючий світ - це дві безодні, пізнавати їх можна без кінця. Коли хтось гадає, що він знає себе досконально - це лише свідчення того, що ця людина зіткнулася із певними перешкодами у самопізнанні. Великий шар несвідомого, в якому зберігаються не тільки власні психічні таємниці людини, але й вселюдські, кожної миті може цю людину здивувати. Цей подив може бути приємним або неприємним.

Шлях життя людини ніколи не нагадує рівну лінію, яку можна накреслити зарані. На цьому шляху людина зустрічається із життєвими кризами. Ці події для людини мають більшу вагу, ніж соціальні, економічні, чи політичні кризи, які впливають на її психічне життя лише опосередковано. Вміння вийти переможцем із власної життєвої кризи (а воно потребує володіння своїм внутрішнім світом, покладання на себе відповідальності за внутрішні наслідки своїх вчинків) є складним утворенням, у якому пізнавальний аспект відіграє не останню роль.


Предмет та об'єкт психології

Об'єктом кожної науки є та реальність, яку вона вивчає, безвідносно до самого факту вивчення (тобто оскільки ця реальність є об'єктивною). Об'єкт психології становить психічна реальність як така. Якщо не мати сумнів у існуванні цієї реальності (а далі цей можливий сумнів буде нами розвіяний), то психологія теж має право на існування. У чому ж специфіка психічної реальності? За видатним вітчизняним психологом Г. І. Челпановим, який стояв біля витоків наукової психології взагалі, відмінність психічних явищ від явищ фізичних і матеріальних, які складають предмет наук про природу, полягає в тому, що:

1) психічні явища не можуть бути сприйнятими через посередництво зовнішніх органів чуття (зовнішнього досвіду), а можуть безпосередньо пізнаватися тільки шляхом внутрішнього досвіду;

2) психічні явища можуть бути підвладні безпосередньому спогляданню тільки тієї особи, яка їх переживає - тоді як фізичні явища можуть сприйматися великою кількістю споглядачів;

3) психічним явищам не може бути приписана просторова протяжність (на відміну від явищ, скажімо, фізіологічних).

Щодо третього пункту можна зазначити, що згідно сучасним поглядам просторовість психічним явищам може бути приписана (але не протяжність у «фізичному» просторі, яку справедливо заперечував Г. І. Челпанов).

Психічна реальність - чи є вона взагалі? Як це не дивно, у цьому не впевнені навіть деякі психологи, хоча якщо її немає, то нема й сенсу в існуванні психології як окремої науки. Довести існування психічної реальності можна за допомогою зв'язків психіки з іншими планами, рівнями дійсності. Якщо вона не є повністю обумовленою жодним із них, якщо взаємодія психічного з непсихічним відбувається «на рівних», то психіка становить самостійну реальність, таку ж об'єктивно існуючу, як всі інші. Головні аргументи існування психічної реальності:

1) психофізичний - психічний образ не визначається остаточно структурою фізичного об'єкта, який у ньому відображується, залежність між інтенсивністю подразника та інтенсивністю відчуття не пряма, а логарифмічна (психофізичний закон Вебера-Фехнера) чи ступенева (закон Стівенса);

2) психохімічний - вплив на психіку фармакологічних речовин викликає такі явища (наприклад, галюцинації), які не можна пояснити, виходячи з формули речовини;

3) психофізіологічний - психічний образ у своєму змісті не збігається із фізіологічним носієм - нервовим імпульсом, який іде рефлекторною дугою через нервову систему;

4) психосоматичний - психічні особливості певною мірою залежать від будови тіла (конституціональні типології характеру Кречмера й Шелдона, френологія Галля), але не визначаються ними остаточно - так збільшений об'єм мозку зовсім не свідчить про вищі розумові здібності людини, тоді як недостатній може спричинити їх відсутність;

5) психосоціальний - психіка людини не є повністю залежною від оточуючого суспільного світу, інакше уніфікація людей у межах певного суспільства була б всеосяжною і повною.

Кожна наука відрізняється від інших за своїм предметом та методом як шляхом його пізнання. Предметом кожної науки має бути сутність її об'єкту. Що ж може бути визначеним як сутність психічного? На це питання є дуже багато відповідей, оскільки предмет науки (на відміну від об'єкту) залежить від того кута зору, під яким сприймають досліджувану реальність науковці. Протягом існування науки її предмет може певним чином трансформуватись, і це не завжди буде свідчити про те, що на зміну одній науці прийшла інша. Рефлексія над своїм предметом, прагнення до його все більш точного визначення, переформулювання у зв'язку з новими точками зору й повернення до попередніх формулювань у пошуку втрачених аспектів смислу - все це нормальні процеси життя науки. Кожне з наведених нижче формулювань предмету психології має певні переваги.

Найперше формулювання предмету психології, властиве саме філософській психології - і єдине до середини XIX століття, є таким: предметом психології виступає людська душа. Хоча наукова психологія не сприйняла від філософської предмет у такому формулюванні, проте саме воно є базовим орієнтиром, навколо якого і зараз ведуться наукові пошуки. Навіть тоді, коли душа заперечується у якості предмета психології, все одно залишається потреба в ідентифікації того, що мається на увазі під словом «душа». Зрештою, цього вимагає сама назва науки. Під душею ми розуміємо сутність психічних явищ.

У науковій психології кінця XIX століття предметом виступила свідомість, яка ототожнювалась з усією психікою. Таке визначення не перейшло у XX століття, оскільки у психоаналізі відбулось відкриття несвідомого психічного, - і саме в 1900 році вийшла книга 3. Фрейда «Тлумачення сновидінь», яка викликала в науці великий резонанс і завдала нищівного удару по ототожненню психіки зі свідомістю. Визначення предмету психології у класичному психоаналізі та споріднених напрямах глибинної психології, на противагу попередньому, акцентувало саме несвідоме. 3. Фрейд порівнював відносну вагу свідомих і несвідомих чинників поведінки людини із нафтовою плівкою на поверхні океану. У американському біхевіоризмі також заперечувалась свідомість у якості предмету психології - але разом із нею було заперечене і все суб'єктивне у психіці взагалі, предметом же психології вважалась об'єктивна поведінка - як сукупність нервовом'язових реакцій на зовнішні подразники.

Предметом вітчизняної психології радянських часів в найбільш загальному виразі були психічні явища. Поняття «психічні явища» більш конкретне, ніж «душа»; кожен психолог розуміє його однаково, без залежності від того, традиції якої психологічної школи він презентує у своїй творчості. До психічних явищ зараховуються психічні процеси (сприймання, мислення та ін.), психічні стани (наприклад, стан афекту або кризи), психічні якості (наприклад, особистісна тривожність, креативність), сюди ж попадає і особистість як складне інтегральне психічне утворення, обумовлене біологічно і соціально. Поняття «психічні явища» не бере до уваги сутнісної сторони психіки. Воно концентрується на одному боці філософської опозиції між сутністю та явищем, а саме на боці явища. Але дослідження явищ (психічних, чи будь-яких) узятих окремо, не дає доторкнутися до глибинних сутнісних механізмів цих явищ. У явищах проявляють себе сутності. Сутнісного рівня в предметі радянської психології позначено не було. Психологія, що присвятила себе дослідженню психічних явищ, виграла в можливості більш точного знання, програла в глибині розуміння.

Наука, яка концентрується на дослідженні явищ, обираючи їх предметом, працює у «поверхневому» пласті реальності, не наближаючись до глибинного, сутнісного розуміння досліджуваного. Сутність людини («душа») опинялася поза увагою психології. Людина розглядалася як біосоціальна істота, майже повністю детермінована зовнішніми чинниками. Не маючи власної сутності, вона обумовлювалась іншими сутностями.

Сучасними визначеннями предмету психології є такі: індивідуальний світ «Я» людини (у цьому визначенні підкреслюється сутнісна єдність психічних явищ, бо «світ» - це вже не проста їх сукупність, а цілісне самостійне утворення); людина, як суб'єкт психіки (в останньому визначенні підкреслено поняття суб'єкту, котре вказує на активність людини в самотворенні, самовизначенні в психічному розвитку. Біологічне і соціальне з цієї точки зору є не причинами, утворюючими людину, а тільки умовами її самотворення).

Який предмет слід обрати як остаточний? На це питання кожний дослідник відповідає сам, виходячи з власного досвіду, але ці відповіді мають різний ступінь виправданості. Людині, яка бажає зрозуміти сутність психології як науки, необхідно досконально знати всі наявні варіанти з їх недоліками та перевагами.


Методологічні, теоретичні та природничі основи психології. Принципи психології

Методологія - це вчення про загальні точки зору, з яких повинен виходити дослідник психічної природи «Я» людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має користуватись. Методологія базується на своєрідності предмета науки. Методологія поділяється на технічну та філософську.

Технічна методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного дослідження, так і методик психологічного впливу.

Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська антропологія). Вона виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження - тобто висхідних положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.

Найбільш повний виклад тих методологічних принципів, що були розроблені у радянській психології (які хоча й розроблені на засадах філософії діалектичного матеріалізму, але певним чином відповідають і вимогам західної академічної психології, побудованої на принципах позитивізму) дає український психолог О. М. Ткаченко. Згідно йому, суб'єкт (людина) взаємодіє з об'єктом (дійсністю) на трьох основних рівнях: організму, індивіда, особистості. Ці рівні стають визначальними у тлумаченні методологічних принципів: детермінізму, відображення, єдності свідомості та діяльності, розвитку, системно-структурного.

Принцип детермінізму був запропонований С. Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови); О. М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (тобто внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); О. М. Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.

• У формулюванні Рубінштейна головне те, що за внутрішнім як суб'єктом визнається влада самодетермінації (внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ); внутрішнє корегує зовнішні впливи, а значить, воно не повністю залежить від зовнішнього, воно має власну сутність, розвивається за власною логікою. Самий принцип був необхідним, щоб вказати на інший тип детермінації у гуманітарному знанні порівняно зі знанням природничонауковим, де детермінізм є прямим.

• У формулюванні Леонтьєва важливим виявляється вже не те, що внутрішнє (суб'єкт) діє, а те, що через зовнішнє; тут підкреслено, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених засобів діяльності, соціалізації особистості.

• Ткаченко також не акцентує момент самодетермінації суб'єкта (як чисто психічної детермінації): у нього діє біопсихічна детермінація (на рівні організму, якому притаманний реактивний характер організації поведінки); соціопсихичічна (на рівні індивіда - суб'єкта суспільних відношень у процесі засвоєння готового соціального досвіду); окремий підрівень соціопсихічної (на рівні особистості, котра досягла спроможності до творчості нового соціального досвіду).

Принцип відображення (він походить безпосередньо з ленінської теорії відображення), у найбільш жорсткій формі стверджує, ніби психічне не є саме по собі об'єктивним буттям, а просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно цьому принципу всі психічні функції за своєю природою є відображувальними; психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників). Жодної внутрішньої (сутнісної) єдності у такій відображувальній системі не передбачено; послідовне застосування цього принципу веде до функціоналізму (напряму, котрий розглядає психіку-свідомість як засіб адаптації організму до умов середовища, що змінюються. Цей принцип також можна розглянути на різних рівнях суб'єкта. На рівні організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність суб'єкта, на рівні індивіда - привласнення соціального досвіду, на рівні особистості - творчість соціально значущих продуктів. Чогось значущого не біологічно або соціально, а просто індивідуально-психічно психічне відображення не дає, бо віддзеркалює воно тільки щось зовнішнє суб'єкту.

Принцип єдності психіки та діяльності (належить він С. Л. Рубінштейну, але у нього мова йшла про єдність із діяльністю не психіки, а саме свідомості). Згідно цьому принципу психіка являє собою внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва - відповідно рівням суб'єкта).

У С. Л. Рубінштейна принцип єдності свідомості та діяльності не зводиться до того, що свідомість виступає внутрішнім планом діяльності, повторює її всередині суб'єкта (ідея інтеріоризації); він принципово відрізняє свідомість від діяльності. Єдність їх - це не тотожність. Ця єдність витікає з належності як свідомості, так і діяльності свідомому і діючому суб'єкту. Особистість стає підставою зв'язку свідомості та діяльності, саме в особистості й особистістю цей зв'язок реалізується (тобто зв'язок свідомості та діяльності виявляється особистісно опосередкованим). Це особистісне опосередкування зв'язку свідомості і діяльності долає функціоналізм: психічні процеси не мають самостійних ліній розвитку, а розвиваються в процесі розвитку особистості.

Якщо в Рубінштейна центральною категорією в розумінні єдності свідомості й діяльності виступає суб'єкт (особистість), то в Леонтьєва на його місце підставлена діяльність; особистісне опосередкування замінене діяльнісним. В Рубінштейна особистості як суб'єкту належить і свідомість, і діяльність; в Леонтьєва і свідомість, і особистість належать до діяльності.

Принцип розвитку в діалектико-матеріалістичному тлумаченні є таким: кожному рівню детермінації відповідає свій тип розвитку (як організм суб'єкт розвивається у процесі визрівання психофізіологічних своїх підструктур, як індивід - у процесі діяльнісного привласнення, як особистість - у процесі перетворюючої діяльності. Разом з тим мається на увазі, що організм, індивіда й особистість також пов'язує між собою певна лінія розвитку - як три послідовні якісні стадії. Цей розвиток не нагадує саморозгортання психічної сутності, воно виявляється похідним від розвитку біологічної та соціальної систем.

Системно-структурний принцип бере психіку як систему взаємопов'язаних елементів; особливий акцент робиться на відкритість системи: взаємодія із біологічною системою (на рівні організму); із соціальною системою (на рівні індивіда); із культурно-історичними цінностями суспільства (на рівні особистості). Застосування даного принципу в радянській психології має ряд особливостей, похідних з певної позитивістської настанови на первинність соціальної системи по відношенню до індивідуальної психіки (котра набуває системних якостей ніби саме від суспільства). Л. С. Виготський (чия ідея про «динамічні смислові системи» спричинила згадану тенденцію), отримав цю настанову, коли вивчав психічні особливості мовлення. Через структурну лінгвістику Ф. де Соссюра він отримав уявлення про мову як про систему знаків, кожен з яких отримує певне значення лише завдяки цілісній системі (котра існує у певний момент у суспільній свідомості). Наслідком стало уявлення про те, що і свідомість і особистість людини походить від її прилучення до актуальної соціальної системи.

Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-орієнтована психологія, засновником якої є С. Л.Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І. П. Манохою: об'єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмета психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

Принцип об'єктивності психологічного дослідження вирішує проблему об'єктивного і суб'єктивного у науковому пізнанні. Цей принцип стверджує, що індивідуальний світ «Я» людини (предмет психології) існує об'єктивно. Він є цілісним і завершеним у своїй сутності, а тому немає потреби пояснювати психічне через інші («більш об'єктивні») рівні реальності -біологічне або соціальне. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди є суб'єктивним.

Принцип багатомірного і багаторівневого існування предмета психології вказує на те, що визначення сутності предмета психологічного дослідження можуть стосуватись різних рівнів його існування, але вони мають бути спорідненими і перебувати в певній ієрархії, залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища. Дотримання цього принципу є необхідним у синтетичних дослідженнях на перетині різних галузей науки: філософії, психології, лінгвістики, соціології та ін.

Принцип дослідження психічних явищ у їхньому розвитку базується на розумінні індивідуального світу «Я» особистості (предмета психології) як динамічного явища, яке постійно перебуває у стані зміни. На відміну від принципу розвитку у попередньому переліку, даний принцип передбачає, що психічне явище розгортається з власної сутності, а не є пасивним об'єктом вирішальних для розвитку впливів зовні - з біологічної природи або соціуму.

Принцип творчої самодіяльності (С. Л. Рубінштейн) вказує на основну рушійну силу розвитку індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) та на змістовий напрям динаміки психічних явищ. Цей принцип вимагає визнання взаємозалежності буття світу і людини, що утворюються одним і тим же актом творчої самодіяльності, яким особистість включається в світове ціле, яке її охоплює. І. П. Маноха виділила п'ять основних положень, що складають у єдності зміст даного принципу:

• про необхідність включення в об'єктивне буття, котре становить модель конструктивного цілого, елементу творчої конструктивності;

• про те, що об'єктивність суб'єктивного психічного змісту залежить не від того, що він створений об'єктивними факторами, а від того, чи замикається він в самостійну цілісність;

• про визнання акту творчої самодіяльності таким, що має в якості об'єкту самостійний світ (об'єктивне буття) й таким, що вибудовує перед суб'єктом світ у цілісності й завершеності;

• про те, що суб'єкт в актах творчої самодіяльності не лише виявляє себе, але й створюється, визначається;

• про визначення створюваною суб'єктом діяльністю не тільки завершеного її продукту, але й багатства самого суб'єкта.

Творча самодіяльність (як шлях розвитку людини, пов'язаний із внутрішньою детермінацією) альтернативна соціалізації, вирішальному впливу суспільства.

Принцип організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів визначає умови, за яких вплив психолога на психічне явище може дійсно вважатися розвиваючим. Головною умовою для здійснення такого впливу є «змістове співнастроювання» з предметом, з його сутністю, з індивідуальною логікою його розвитку. Також цей принцип визначає необхідний і очікуваний ефект взаємодії психолога із предметом свого дослідження й перетворення.

Теоретичні основи психології утворюють пояснювальні моделі. Ці моделі можуть бути різного рівня узагальнення. Вони можуть охоплювати психічний світ в цілому, або стосуватись лише певних класів психічних явищ. Методи теоретизації, які застосовуються під час створення цих моделей, повинні узгоджуватись із методологічними принципами (не обов'язково з усіма викладеними вище й тільки з ними - але чітка методологічна визначеність теоретику необхідна). Психологічні теорії мають зворотній вплив на методологію. Коли знайдений пояснювальний принцип виявляється більш широким, ніж теоретичні рамки, в яких його створено, він може поширитися далі й утворити парадигму - принцип, який домінує в науці протягом якогось часу і набуває в цей час методологічного значення. Прикладом парадигми може вважатися, наприклад, ленінська теорія віддзеркалення, яка заперечувала існування психіки як світу, наділеного самостійною сутністю.

Природничі основи психології (до яких можна віднести еволюційну теорію Ч. Дарвіна, вчення І. М. Сєченова про рефлекси головного мозку та І. П. Павлова про вищу нервову діяльність) довгий час існували у якості рівних по значенню теоретичним і методологічним основам. Психологія, щоб утвердитись як серйозна наука, вимушена була спиратися на факти фізіології, навіть коли мала достатньо власне психологічних фактів. Підкреслювати матеріальність предмету психології - а це було ідеологічно необхідно - дозволяло посилання на зв'язок психіки із діяльністю нервової системи. Цей зв'язок дійсно існує, але коли він перетворюється на ототожнення, психологія тим самим перетворюється на фізіологію центральної нервової системи - бо втрачає власний об'єкт вивчення - психічну реальність.


Основні розділи психології

Процес диференціації наукового знання торкнувся психології. Зараз психологія становить собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні предмета й методу, але мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані виходячи з її потреб.

Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень, формує категоріальний апарат, найбільш загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси пам'яті, уяву та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і психологію особистості - як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне утворення - особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв'язки між ними. Формування людини як суб'єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія потенцій дійсно людського буття - це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості. Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку, становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного аспектів розвитку психіки й знань про неї - специфіка історії психології як галузі психологічної науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є психодіагностика.

Відносно відокремленою від загальної психології є соціальна психологія, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені включенням у соціальні групи. Соціальних психологів цікавлять процеси спілкування та психічні феномени, пов'язані з функціонуванням малих та великих груп. До соціальної психології тяжіє цілий ряд психологічних наук, пов'язаних із загальною психологією саме через неї (політична психологія тощо). Психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів вивчає психологія управління. Психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності в умовах педагогічного впливу вивчає педагогічна психологія. Психологічні особливості трудової діяльності людини вивчає психологія праці. Психологічні закономірності функціонування систем «людина-машина» досліджує інженерна психологія.

Найкращою метафорою, що пояснює структурну побудову психологічної науки, буде дерево. Можна вважати, що «корінням» психології є історія психології, «стовбур» дерева психологічної науки утворює загальна психологія, а інші галузі психології нагадують розгалужені гілки, деякі з яких відходять прямо від стовбура. «Листям» на цих «гілках» можна позначити конкретні шляхи практичного застосування психологічних знань у реальному житті. Щоб дерево зеленіло, йому потрібен міцний стовбур та надійне коріння. Умови для найшвидшого розвитку цього дерева створюють також інші науки.


Зв'язок психології з іншими науками

Коли місце психології в колі інших наук визначав В. Вундт, він стверджував, що із природничими науками вона входить у відношення доповнення (бо вони вивчають різні сторони єдиного досвіду людини), для наук про дух (філологія, правознавство тощо) вона виступає надійним підґрунтям, а щодо філософії вона становить підготовчу емпіричну науку. Останнє твердження - щодо відношення психології до філософії - має сенс тільки відносно певних філософських напрямів, а не до філософського пізнання в цілому.

Психологія має тісний генетичний зв'язок передусім із філософією. У нашій метафорі «дерева» філософія виступає тим «ґрунтом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська антропологія - для загальної психології, та соціальна філософія - для соціальної психології) становить наукову методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості. Сучасна філософія багатоманітна, тож психолог може вирішувати, якої саме філософської методології він буде дотримуватись у конкретному дослідженні: екзистенціалізму, позитивізму, герменевтики, феноменології чи, може, марксизму.

Психологія пов'язана із природничими науками. На перетині з фізикою Г. Т. Фехнером утворена галузь психології психофізика, яка вивчає психічні явища в залежності від фізичних ситуацій, наприклад, залежність інтенсивності відчуття від сили чи тривалості фізичного подразника. На перетині з нейрофізіологією існує спеціальна галузь дослідження психофізіологія, головною проблемою якої є причинне пояснення психічних явищ через діяльність нейрофізіологічних механізмів. На перетині медичної психології, нейрофізіології та патопсихології склалася галузь психофармакологія, яка досліджує вплив на психіку людини фармакологічних засобів. На перетині з зоологією існує наука зоопсихологія, яка займається особливостями психіки тварин. Плідні зв'язки психології з гуманітарними науками. Синтетичною науковою дисципліною є психолінгвістика, яка вивчає обумовленість процесів мовлення та сприйняття мови структурою самої мови.

Психологія активно застосовує у власне-психологічних цілях методи математичного моделювання й статистики, при цьому математичний апарат, що його застосовують у психології, має певну специфіку.


Історичні етапи розвитку психологічної науки

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

Відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз).

Представники другого підходу (М. С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід на сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.

Згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися у контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В. А. Роменцем. Згідно останнього підходу, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами - отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми -її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах. Так, психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва -на мотиваційних, а у ХІХ-ХХ ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважалася також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи скоректували це самовпевнене уявлення.

Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.

З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.

Субстанцгйність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.

Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.


Провідні напрями в психології XX століття

Найбільш поширеним у психології кінця XIX ст. був суб'єктивний метод (або інтроспекція). Головним його апологетом виступив В. Вундт (1832-1920). Психологія, за Вундтом, є наукою про безпосередній досвід, який людина може осягнути шляхом наукового самоспостереження. Науковість самоспостереженню додають контроль і порядок, які забезпечуються певними процедурами фізіологічного експерименту. Вундтом засновано у Лейпцигу першу в світі експериментально-психологічну лабораторію, на базі якої створено психологічний інститут, у якому відбулося становлення багатьох корифеїв психологічної думки, у тому числі вітчизняних (Г. І. Челпанов, 1862-1936).

Структуралізм. Засновником структурної школи в психології є Е. Тітченер (1867-1927). Сам Тітченер був послідовником В. Вундта, і структуралізм як напрям у психології є прямим втіленням вундтівських ідей. Головним завданням психології структуралісти вважають експериментальне дослідження структури свідомості. Дослідження свідомості як структури потребує знайдення вихідних елементів свідомості та зв'язків між ними. Зусилля школи Тітченера були спрямовані передусім на пошуки елементів психіки (яка ототожнювалась зі свідомістю).

Головні питання, які намагався висвітлити Тітченер, такі:

• що являють собою елементи психіки;

• як вони комбінуються, синтезуючи психіку;

• чому вони комбінуються саме так, а не інакше.

Третє питання Тітченер висвітлював через пояснення психічних процесів у термінах паралельних їм фізіологічних процесів. Свідомість Тітченер визначив як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час. За Тітченером, психологія є наукою про досвід, який залежить від суб'єкта, котрий цей досвід отримує. Цей досвід людина отримує шляхом інтроспекції (самоспоглядання), у якій вона для цього повинна тренуватись. Тренування необхідно для того, щоб самий психічний процес, який підлягає вивченню, не змішувався із зовнішніми об'єктами, на які свідомість звично спрямована. Тітченер відрізняв три категорії елементів свідомості: відчуття, образ і почуття. Усе інше, згідно його структурній школі, до свідомості не належить (наприклад, абстрактне мислення). Спроба поєднання методу інтроспекції з експериментом у структуралізмі не була досить вдалою.

Функціоналізм. Функціоналізм набув світового визнання як американська течія у психології (хоча були європейські попередники). Лідерами цієї течії стали У. Джемс (1842-1910), Дж. Дьюї (1859-1952), Р. Вудвортс (1869-1962). Програма функціонального напряму полягає у 1) з'ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування. Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб'єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивались одночасно і пристосовувались одне до одного. Телеологічний принцип (принцип доцільності) у функціоналізмі стає головним у поясненні розвитку душевного життя. Різні види відчуттів і способи мислення досягли сучасного стану саме завдяки своїй корисності для регулювання впливів людини на зовнішній світ. Джемс визнає, що всі психічні процеси супроводжуються певними тілесними явищами і стверджує, що вони є функцією мозкової діяльності. Структуру психічного життя Джемс пов'язує з функціонуванням нервової системи. Дьюї вимагає визнання предметом психології цілісний організм у його адаптивній по відношенню до середовища активності. Адаптивний характер свідомості, який підкреслює функціоналізм, вимагає розгляду відношення психічних явищ як до умов середовища, так і до потреб організму.

Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. - час зустрічі М. Вертгеймера (1880-1943), В. Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) - виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.

Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Пєрлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

Психоаналіз. 1895 р. - рік, коли 3. Фрейд і Й. Брейер почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії -вважають датою народження класичного психоаналізу. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. - у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз - теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.

Згідно із Фрейдом, психіка аж ніяк не співпадає із свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки. Вчення психоаналізу має три рівня:

• метод дослідження, який спирається на виявлення неусвідомлюваного значення слів, вчинків і продуктів уяви (снів, марень, фантазування) шляхом тлумачення вільних асоціацій;

• психотерапевтичний метод, який спирається на це дослідження;

• сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої сексуальності тощо), в яких систематизовано дані, отримані психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме -уявлення про те, що існує психічна діяльність, яка суб'єктом не усвідомлюється, опір - ідея про те, що свідомість опирається проникненню в неї несвідомих тенденцій (і робить це шляхом психічного захисту), трансфер - поняття про те, що на відношення людини до об'єкту впливає її відношення до минулих об'єктів (перш за все тих, що оточували її в дитинстві). Важливим також є поняття лібідо - психічної енергії, джерело якої знаходиться у несвідомому.

Біхевіоризм. Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем - він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіористами, є поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість вивчалась за допомогою суб'єктивних методів, поведінка цілком була у сфері дії методу об'єктивного. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована з секреторних та м'язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати і передбачати поведінку - і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез відносно людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів та пацюків - що й дозволяло обминати певні ускладнення, пов'язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй певні, точно відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В. М. Бєхтєрєва (1857-1927).

Когнітивна психологія (когнітивізм). З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцію вже дозволяла існування певних суб'єктивних факторів, бере виток напрям когнітивної психології. Загальні уявлення когнітивної психології про психіку зводяться до того, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, які уявляються по аналогії з функціонуванням обчислювальних пристроїв. Першим завданням цього напряму було вивчення перетворень сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу із рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися. Когнітивна психологія - напрям, який намагається довести вирішальну роль знання в організації поведінки суб'єкта. До когнітивної психології можна віднести теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.

Гуманістична психологія. Цей напрям в психології пов'язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Олпорта (1897-1967), він вкорінений у психотерапевтичній практиці. Головним предметом психології він визнає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації - неповторного прояву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині. Людина повинна вивчатися у цілісності й унікальності. Людина відкрита до світу. Переживання світу в собі та себе в світі є головною психологічною реальністю. Людина - істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота. Віра в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація стає на перешкоді людському щастю, бо спотворює первинно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю й прекрасною, але суспільство, оточення не дає цьому потенціалу ствердитись у реальному житті, нищить його. Це винищення відбувається шляхом прищеплення людині певних цінностей, стандартів і цілей, які не є справжніми її цінностями, цілями. Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з точки зору її власного розвитку. Щоб бути щасливою, людині потрібно прислухатися до себе.


Класифікація методів психологічної науки

Нагадаємо, що метод - це шлях наукового дослідження або спосіб пізнання будь-якої реальності.

Методи психологічної науки звичайно поділяють на 4 групи.

Методи теоретичного дослідження - вони застосовуються на першому та другому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають подумки пізнавати сутність певного психічного явища. До цієї групи методів належать моделювання, реконструкція, типізація.

Моделювання має за мету створення аналогу певного явища, в якому акцентовано головні закономірності цього явища і виключено другорядні, випадкові фактори.

Реконструкція полягає у змістовій або структурній перебудові явища з метою кращого його розуміння.

Типізація спрямована на визначення варіантів даного явища відповідно певним ознакам.

Методи емпіричного дослідження - вони застосовуються на третьому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають реальній взаємодії дослідника з проявами психічного явища. Ці методи спрямовані на отримання фактичного матеріалу і застосовуються до певних носіїв психічних явищ: до людей-випробуваних, інколи до тварин, інколи - до самого дослідника (при застосуванні методу самоспостереження). До цієї групи належать методи спостереження, експерименту, опитування, бесіди, тестів, аналізу продуктів діяльності та ін., які більш докладно розглянуті в наступному параграфі.

Аналітичні методи - вони застосовуються на четвертому етапі загальної методики психологічного дослідження і слугують об'єктивації отриманих результатів. Аналітичні методи поділяються на якісні та кількісні.

Якісні методи аналізу спрямовані на з'ясування причин високого чи низького рівня досягнень, розвитку здібностей, залежність їх від індивідуальних та вікових проявів особистості, умов життя та діяльності, стосунків у колективі, ставлення до діяльності тощо (до них можна віднести контент-аналіз, який застосовується у роботі з психологічно змістовними текстами і полягає у переводі змістової інформації в кількісну).

Кількісні методи аналізу спрямовані на обчислення коефіцієнтів правильного розв'язання завдань, частоти повторення спостережуваного психічного явища та інших характеристик (це такі методи математичної статистики, як варіаційний аналіз, кореляційний аналіз, регресійний аналіз, факторний аналіз та ін.).

Методи організації дослідження складають окрему групу методів; вони мають відношення не тільки цо певного етапу загальної методики психологічного дослідження, але й до пізнавального циклу в цілому. До цієї групи належать лонгітюдний та порівняльний методи.

Лонгітюдний метод передбачає вивчення різних стадій розвитку певного психічного явища на одному й тому ж випробуваному протягом тривалого часу (на різних вікових етапах розвитку особистості тощо). Цей метод широко використовується у дитячій та віковій психології. Лонгітюдне дослідження є найбільш ефективним, коли воно базується на дослідженні різних варіантів розвитку. Організація лонгітюдного дослідження передбачає одночасне застосування інших методів: спостереження, тестування, психографії та ін.

Порівняльний метод (метод зрізів) дозволяє вивчати паралельно й одночасно єдине психічне явище на різних випробуваних. Якщо він застосовується для порівняння психіки випробуваних різного віку, то дослідження називають порівняльно-онтогенетичним. Порівняння одного й того ж явища у здорових та психічно хворих випробуваних називають порівняльно-патологічним дослідженням. У випадку збору фактичного матеріалу про випробуваних, що знаходяться в однакових педагогічних умовах, мова йде про порівняльно-педагогічне дослідження.

Методика наукового дослідження становить собою певну послідовність пізнавальних дій. Загальна методика психологічного дослідження включає такі основні етапи:

1. Визначення предмету дослідження (у тому числі первинна його теоретизація). Предмет конкретного психологічного дослідження повинен бути включеним у предмет психології як науки - інакше таке дослідження буде якщо й науковим, але не психологічним; він має містити у собі певну пізнавальну проблему, якусь невизначеність.

2. Теоретичне дослідження. Воно передбачає розумову взаємодію із сутністю предмета дослідження, створення теоретичної концепції цього психічного явища.

3. Емпіричне дослідження. Воно передбачає взаємодію дослідника із реальними проявами досліджуваного психічного явища з метою підтвердження або заперечення вихідних теоретичних положень.

4. Аналіз та інтерпретація емпіричних даних. На цьому етапі дослідження здійснюється якісний та кількісний аналіз матеріалів дослідження, вирішується питання підтвердження об'єктивності висновків, отриманих емпіричних закономірностей.

5. Презентація результатів. Видання наукових праць: монографій, статей, дисертаційних робот тощо.

Науковий метод в широкому розумінні цього слова утворюється в результаті поєднання методології з методикою та конкретними техніками.


Емпіричні методи психології

За своєю структурою кожний емпіричний метод психологічної науки являє собою сукупність прийомів та операцій, спрямованих на вивчення реальних проявів тих чи інших психологічних явищ. Добір методів залежить від конкретних умов, цілей і завдань дослідження. Існує велика кількість засобів вивчення психологічних явищ, однак усі вони в процесі практичної реалізації спираються на головні принципи побудови психологічних досліджень: об'єктивність вивчення психічних явищ; вивчення психічних явищ у їх розвитку; аналітико-синтетичний підхід до вивчення психічних явищ.

Найпоширенішими з емпіричних методів є такі: спостереження; експеримент; опитування; тести; аналіз документів; вивчення продуктів діяльності; експертна оцінка.

Метод спостереження. Під спостереженням розуміють цілеспрямоване вивчення поведінки і діяльності особистості в природних ситуаціях, засноване на їх безпосередньому сприйманні.

Найдревнішим емпіричним методом психології справедливо вважають самоспостереження, або інтроспекцію, що в перекладі означає «дивитися всередину». Для кожної людини самоспостереження є необхідним елементом самопізнання і самовиховання. Не можна вдосконалювати себе, не вивчаючи свій внутрішній світ. Саме це примушує людину змінюватися. Результати самоспостереження можна фіксувати у різних документах: листах, автобіографіях, анкетах тощо. Проте цьому методу, найбільш доступному на перший погляд, притаманний цілий ряд недоліків. Спостерігаючи за самим собою дуже важко бути об'єктивним. Важко переключати увагу з того, що ми робимо, на те, як це відбувається. Окрім того, в психіці людини існують підсвідомі та неусвідомлені переживання, про які людина може взагалі не здогадуватися.

Позбутися зазначених недоліків дозволяє об'єктивне спостереження, яке здійснюється психологом-спостерігачем. План і програму такого спостереження складають виходячи з цілей та завдань психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження може бути реалізоване у двох формах:

а) у формі простого спостереження, за якого спостерігач особисто в ситуації участі не бере, а люди, яких він спостерігає, про це не знають;

б) у формі включеного спостереження, коли дослідник адаптується до певного соціального оточення і люди, яких спостерігають, мають можливість з ним взаємодіяти.

Усі отримані в процесі спостереження факти, які стосуються об'єкта дослідження, обов'язково реєструються. Якість реєстрації залежить від досвіду й кваліфікації спостерігача. Щоб зменшити суб'єктивний вплив спостерігача, використовують технічні засоби: магнітофони, фотоапарати, відеокамери. Окрім того, об'єктивність спостереження зростає при збільшенні його тривалості та паралельному використанні інших методів дослідження психічних явищ.

Метод експерименту. Одним з основних методів наукового психологічного дослідження є експеримент. На відміну від спостереження, експеримент передбачає активний вплив дослідника на досліджувані психічні явища через окремі керовані і контрольовані дослідником чинники.

Розрізняють лабораторний і природний експерименти. Перший проводять у спеціально створених умовах, де апаратура дозволяє досліджувати взаємодію сенсорних, моторних, інтелектуальних, характерологічних компонентів і таким чином вивчати діяльність людини в цілому.

У природному експерименті поєднуються активність методу експерименту і природність методу спостереження: дослідник створює умови, що викликають бажане явище, а зміст звичних для людини умов лишається без змін.

Обидва методи можуть мати констатуючий або формуючий характер. Експеримент констатуючого характеру вивчає рівень розвитку окремих якостей особистості або готовності до професійної діяльності в цілому. Формуючий експеримент спрямований на вивчення й розвиток професійних якостей в умовах цілеспрямованих виховних впливів.

Важливою перевагою методу експерименту є можливість повтору з метою накопичення кількісних даних про типовість явища, що досліджується. Водночас умови експерименту можуть призвести до порушення природного плину діяльності людини, внаслідок чого можливі помилкові висновки.

Переваги й недоліки методу слід враховувати при розробці програм дослідження.

Метод опитування базується на пропонуванні учаснику дослідження серії запитань, відповідаючи на які він надає досліднику деяку інформацію про себе. Опитування проводиться як в усній (бесіда), так і письмовій формі (анкета). Розрізняють два види запитань: закриті і відкриті. У першому випадку опитуваний вибирає відповідь на запитання з кількох запропонованих, у другому він сам формулює відповідь у довільній формі.

Метод бесіди. Бесіда - метод отримання інформації про індивідуально-психологічні особливості в процесі безпосередньої вербальної (усної) комунікації за спеціальною програмою. Можливість вести спостереження за співбесідником під час особистого спілкування дозволяє досліднику при необхідності змінювати напрям розмови на підставі спостережуваних жестів, міміки, інтонації співбесідника, робити висновки щодо його особистого ставлення до фактів, про які він повідомляє. Неприпустимо, щоб бесіда перетворилася на розпитування чи допит.

Метод бесіди відіграє допоміжну роль, оскільки всю інформацію дає сам опитуваний. Тому бесіду як метод дослідження треба використовувати на початковому етапі для підготовки людини до участі в експерименті.

Одним з різновидів бесіди є інтерв'ю - одержання вихідного матеріалу для наукового дослідження шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди дослідника з випробуваним. У разі проведення інтерв'ю двобічний зв'язок є обмеженим, оскільки дослідник лише фіксує відповідні відповіді випробуваного, зберігаючи нейтральну позицію.

Метод анкети. Анкета - методичний засіб для отримання соціально-психологічної інформації на основі письмового самозвіту випробуваного. Анкета являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов'язане з центральним завданням дослідження. Практична реалізація методу анкети відбувається, як правило, у два етапи. На першому етапі за допомогою відкритих анкет виконують «пілотажне» дослідження. На другому - відбирають більш типові відповіді і на їх основі розробляють закриті анкети. Перевага використання закритих анкет полягає в можливості автоматизації процесу обробки отриманих результатів, що дуже важливо при проведенні масових опитувань.

Для вивчення й оцінки окремих рис і проявів особистості розроблена велика кількість опитувальних листів, які включають питання щодо переживань, стану, реакцій тощо, з якими випробуваний має погодитися чи ні. За допомогою опитувальних листів можна отримати від випробуваного різнобічну інформацію - від особливостей його психофізіологічного стану до переконань та ідеалів.

Метод тестів. Серед методів психології особливе місце посідає метод тестів (тестування). На відміну від інших методів, тестування спрямоване не на дослідження психічних явищ для отримання тих чи інших нових даних, а на вимірювання вже відомих психологічних особливостей випробуваних за допомогою стандартизованих завдань (тестів). Найбільш відомими в психології є три види тестів: тести досягнень; тести здібностей; проективні тести.

Тести досягнень являють собою методики психологічної діагностики, які мають на меті вияв ступеня оволодіння певними уміннями, навичками і знаннями. Використовують їх у професійному доборі. Наприклад, тести «Перевірте, який ви керівник», «Чи вмієте ви проводити ділове обговорення?» тощо.

Тести здібностей дозволяють визначити рівень розумового потенціалу, творчих здібностей, а також рівень готовності до розв'язання певних типів навчальних та професійних завдань.

Проективні тести - це методики цілісного вивчення особистості. Назва їх пов'язана з використанням у них процесу проеціювання, коли випробуваний свідомо чи підсвідомо переносить свої установки, емоційні стани чи особистісні якості на запропоновані до розв'язання завдання чи ситуації. Приміром, дописати речення чи розповідь, зробити малюнок на вільну тему, скласти розповідь за малюнком тощо. Виконуючи такі завдання, він допомагає скласти уявлення про свою індивідуальність. До найбільш застосовуваних проективних методів належать тести Рошарха і Люшера, тематичний операційний тест тощо.

Крім названих існують і так звані групові тести для вимірювання групових психічних процесів - психологічного клімату групи, рівня її згуртованості, взаємовідносин між членами групи тощо. Найпоширенішою серед групових тестів є соціометрична процедура, призначена для визначення структури емоційних зв'язків між членами групи, тобто взаємних симпатій і антипатій.

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту розглядають як стабільність його результатів при повторному тестуванні. Крім того, дуже важливо, щоб тест дозволяв визначати з високою точністю саме ту якість, котра цікавить дослідника. Це умова валідності. Чим вища валідність тесту, тим точніше він вимірює ту рису, для визначення якої був розроблений.

Процедура тестування включає декілька етапів. На першому дослідник вибирає тести. Другий етап - безпосередньо тестування одного чи групи учасників. Третій етап - інтерпретація результатів, висновки. Ефективність тестування значною мірою залежить від досвіду і кваліфікації дослідника.

Метод аналізу документів. Під документом у психології розуміють будь-яку інформацію, зафіксовану у вигляді рукописного або друкованого тексту, фотографії, відео- або магнітних записів. Інакше кажучи, аналіз документів є методом збирання фактів про учасника дослідження, що матеріалізовані у тій чи іншій формі.

Щодо конкретної людини розрізняють документи особові і безособові. Особові документи - це карти індивідуального обліку, що завірені підписом особи, щоденники, листи, заяви тощо. До безособових належать статистичні дані, протоколи зборів, повідомлення в пресі. Метод аналізу документів потребує перевірки їх справжності. Цей метод успішно застосовують при формуванні гіпотези дослідження й визначенні загальних напрямів вивчення особистості. Він має допоміжний характер, оскільки документи відображають тільки результати діяльності людини, а не сам процес.

Метод вивчення продуктів діяльності. Під продуктом діяльності особистості розуміються реально-практичні та ідеальні за формою вияви її активності щодо явищ об'єктивного та суб'єктивного світу. Метод вивчення продуктів діяльності являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення результатів попередньої психічної діяльності людини: трудової, учбової, ігрової.

В продуктах діяльності людини відображається її ставлення до самої діяльності, до оточуючих, до навколишнього світу, а також рівень розвитку її розумових, сенсорних та моторних навичок. Отже, при аналізі продуктів діяльності їх характеристика є необхідною для відтворення процесу створення готового продукту.

Використовуючи цей метод, дослідник має з'ясувати:

а) чи є продукт, що аналізується, результатом типової для даної людини діяльності, чи створений нею випадково;

б) в яких умовах здійснювалася діяльність людини;

в) чи можна дослідити аналогічні та інші різноманітні продукти діяльності цієї людини.

Цінністю цього методу є наявність у дослідника зафіксованих матеріально результатів психічної діяльності людини. Проте, метод вивчення продуктів діяльності частіше використовують як допоміжний, оскільки він не дозволяє дослідити багатогранність психічної діяльності, що призвела до створення продукту.

Метод експертної оцінки. Сьогодні психолог все частіше виступає як експерт з питань управління, організаційного розвитку, розв'язання конфліктів тощо. Управлінці, педагоги, юристи запрошують психолога, щоб сумісно з ними проаналізувати будь-яку ситуацію, дати оцінку нововведень, того чи іншого способу поведінки в конкретній ситуації. Продуктом діяльності психолога у даному випадку є експертний висновок.


Математичні методи обробки матеріалів психологічних досліджень

Статистичне групування. Дані, що були отримані в процесі психологічного дослідження, можуть бути систематизовані за допомогою простого або перехресного групування. Просте групування полягає в упорядкуванні або класифікації за однією ознакою. Залежно від гіпотези, усіх випробуваних, що увійшли до вибіркової сукупності, можна згрупувати за певними ознаками: статтю, віком, типом темпераменту, рівнем розвитку здібностей тощо.

Результат групування одиниць спостереження за будь-якою ознакою називають статистичним рядом. Ознаку, за якою групують, позначимо х.

Приклад 1. Припустимо, що х - це обсяг уваги кожного студента в академічній групі. Отримаємо неупорядкований ряд окремих спостережень:
6,8,4,7,8,5,9,6,7,7,8,7,7,6,9,5,7,8 (об'єктів).

Якщо окремі спостереження записати у порядку збільшення вказаних вище значень ознаки, то отримаємо варіаційний ряд:
4,5,5,6, б, 6,7,7,7,7,7,7,8,8,8,8,9,9 (об'єктів).

Далі можна підрахувати, як часто кожне значення цієї ознаки зустрічається в сукупності. В результаті отримаємо частотний розподіл для даної ознаки. Іноді його називають емпіричним або статистичним розподілом. Для прикладу 1 частотний розподіл має вигляд, наведений у таблиці 1.

Таблиця 1 Обсяг уваги
xi Частота
fi Накопичена частота
fн i
4
5
6
7
8
9 1
2
3
6
4
2 1
3
6
12
16
18
Кількість значень k=6  Кількість студентів n=18 -

 

Кожне окреме значення ознаки позначають х1, х2, х3, ..., хk. У наведеному прикладі це 4,5,6,7,8,9 (об'єктів), а кількість значень k = 6.

Абсолютні числа, які показують, скільки разів зустрічається те чи інше значення ознаки х, називають частотами і позначають відповідно f1, f2, f3, ..., fk.

Відносною частотою називають долю значень ознаки в загальному числі спостережень і позначають ω1, ω2, ω3, ..., ωk.

Наприклад, для наведеного в таблиці 1 частотного розподілу частота найбільшого значення ознаки 9 об'єктів дорівнює 2, а відносна частота

ω6=f6/n=2/18=0,11.      (1)


Відносну частоту звичайно виражають у відсотках: ω6=11%.

Згруповані дані. Як правило, для подальшого статистичного опрацювання або більш наочного подання даних окремі значення ознак об'єднують в групи (інтервали). В такому випадку частоти співвідносять вже не з кожним окремим значенням ознаки, а з рядом значень, які потрапляють у певний інтервал. Розподіл обсягу уваги для вищенаведеного прикладу представлений у вигляді інтервального ряду в таблиці 2.

Таблиця 2 Інтервали
обсягу уваги
m Частота
f Відносна
частота
ω, % Накопичена
частота
fн Накопичена
відносна
частота
ωн, %
4-5
6-7
8-9 3
9
6 16,7
50,0
33,3 3
12
18 16,7
66,7
100,0
m=3 18 100 - -

 

На відміну від простого групування, яке виконується за однією ознакою, перехресне групування являє собою зв'язування фактів за рядом ознак, що були виділені у гіпотезах. Перехресне групування дозволяє визначити тісноту зв'язків, а в деяких випадках - і напрям взаємодії.

Варіаційний аналіз. Групування - це лише перший етап статистичного аналізу отриманих даних. Наступний крок опрацювання полягає в отриманні деяких узагальнюючих характеристик, які дозволяють глибше зрозуміти особливості одиниці спостереження. Сюди перш за все відносять середнє значення ознаки, навколо якого варіюють інші її значення, а також міру розсіювання ознаки. До середніх величин у математичній статистиці відносять середнє арифметичне, медіану, моду, до показників міри розсіяння - варіаційний розмах, дисперсію, середнє квадратичне відхилення тощо.

Середнє арифметичне значення є часткою від поділу суми всіх значень ознаки на кількість вимірів. Позначається воно x. Формула для обчислення має вигляд:

x=(x1+x2+x3+...+xn)/n=(1/n)*Σxi ,      (2)


де x1, ..., хn - значення ознаки; n - кількість вимірів (або випробуваних).

Отже, середнє значення обсягу уваги, характерне для групи студентів (приклад 1) буде таким:

x=(6+8+4+7+8+5+9+6+7+7+8+7+7+6+9+5+7+8)/18=6,9(об'єктів).


Необхідність визначення середнього значення ознаки особливо часто виникає за результатами групування. В цьому випадку користуються середнім арифметичним зваженим значенням ознаки, яке визначається за формулою:

x=(x1f1+x2f2+x3f3+...+xkfk)/(f1+f2+f3+...+fk)      (3)


де x1, x2, x3,..., xk - варіанти значень ознаки; f1, f2, f3, ..., fk - частоти варіантів значень ознаки.

Для прикладу 1 середнє зважене значення обсягу уваги буде таким:

x=(4*1+5*2+6*3+7*6+8*4+9*2)/(1+2+3+6+4+2)=124/18=6,9(об'єктів).


Медіаною (Me) називають значення ознаки, яке знаходиться всередині варіаційного ряду і поділяє його строго навпіл. Щоб знайти медіану, спочатку визначають її порядковий номер. Для цього при непарному числі одиниць спостереження до суми усіх частот додається одиниця і все ділять на два. При парному числі одиниць спостереження в ряду будуть дві середні одиниці і за усіма правилами медіана має визначатися як середня із значень цих двох одиниць. Проте на практиці при парному числі одиниць спостереження медіана визначається як значення ознаки тієї одиниці, порядковий номер якої дорівнює загальній сумі частот, поділеній на 2. Знаючи порядковий номер медіани, легко за накопиченими частотами знайти її значення.

Обчислимо значення медіани для прикладу 1 (таблиця 1), Поділивши суму частот на 2, визначаємо порядковий номер медіани. Він дорівнює 18:2=9. По накопиченій частоті fн=12 визначаємо, що всі окремі спостереження з 7 по 12 мають значення 7. Отже, медіана Me - 7.

В інтервальних рядах з різними значеннями частот; обчислення медіани складається з двох етапів: спочатку знаходять медіанний інтервал, якому відповідає перша з накопичених частот, що перевищує половину всього обсягу сукупності, а потім знаходять значення медіани за формулою

Me=x0+h/ωMe(1/2*Σωi-ωн(Me-1))      (4)


де х0 - початок (нижня границя) медіанного інтервалу; h - величина медіанного інтервалу;

Σωi - сума відносних частот;

ωн(Me-1) - відносна частота, що накопичена до медіанного інтервалу;

ωMe - відносна частота медіанного інтервалу.

Проведемо обчислення за даними таблиці 2, де в останньому стовпчику наведені відносні накопичені частоти. Перша з них, що перевищує половину сукупності, дорівнює 66,7%, Отже, медіана належить інтервалу 6-7 об'єктів. Тому

Me=6+1/50(1/2*100-16,7)=6,7 (об'єктів).


Мода. Модою (Mo) в математичній статистиці називають значення ознаки, яке частіше за все зустрічається в даній сукупності. Так, у прикладі 1 модою буде обсяг уваги 7 об'єктів, оскільки саме це значення зустрічається у виборці найчастіше.

Варіаційний розмах - це різниця між максимальним та мінімальним значеннями ознаки у даній сукупності. Для наведеного вище прикладу варіаційний розмах дорівнює 9-4=5 (об'єктів).

Дисперсія. Дисперсією називається величина, яка дорівнює середньому значенню квадрата відхилень окремих значень ознак від середньої арифметичної.

Перевірка статистичних гіпотез полягає у перевірці припущень про характер розподілу випадкових величин та про зв'язок між ними, про належність даних до однієї генеральної сукупності, про значимість відмінностей тощо.

Кореляційний аналіз призначений для оцінювання форми, знаку й тісноти зв'язку між кількома ознаками або факторами, що досліджуються. При визначенні форми зв'язку розглядається її лінійність або нелінійність.

Регресійний аналіз дозволяє вивчати залежності однієї або декількох середніх величин від інших. Поняття регресійного аналізу запровадив Ф. Гальтон, який встановив факт певного співвідношення між зростом батьків і їх дорослих дітей. Він помітив, що у батьків найнижчого зросту діти виявлялися трохи вищими, а у батьків найвищого зросту - трохи нижчими. Такого роду закономірність він назвав регресією. Регресійний аналіз застосовується переважно в емпіричних психологічних дослідженнях при розв'язанні завдань, пов'язаних з оцінюванням будь-якого впливу (наприклад, впливу мотивів на поведінку), при конструюванні психологічних тестів тощо.

Факторний аналіз - метод багатофакторної математичної статистики, який застосовується при дослідженні статистично пов'язаних ознак з метою виявлення певної кількості прихованих від безпосереднього спостереження факторів. Розроблений для потреб психології, факторний аналіз згодом набув широкого розповсюдження в економіці, медицині, соціологи та інших науках, які мають величезну кількість; змінних, з яких необхідно виділити провідні.

Основні ідеї факторного аналізу були закладені в працях відомого англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона (1822-1911), який зробив значний внесок у дослідження індивідуальних відмінностей. Надалі продовжували розвивати факторний аналіз багато вчених, але подальшому його впровадженню в психологію ми більш за все завдячуємо Ч. Спірмену, Л. Терстоуну, Р. Кеттелу, Г. Айзенку. Необхідність застосування факторного аналізу в психології в першу чергу витікає з багатовимірності об'єктів, які вивчає ця дисципліна. За допомогою факторного аналізу не просто встановлюється зв'язок змінювання однієї змінної в залежності від іншої змінної, а визначається міра цього зв'язку і встановлюються основні фактори, що лежать в основі зазначених змін.

Основними цілями застосування факторного аналізу в психології є такі:

1. Зниження кількості змінних, що використовуються, за рахунок їх пояснення меншим числом факторів, узагальнення отриманих даних.

2. Групування, структурування і компактна візуалізація отриманих даних.

3. Опосередковане, непряме оцінювання змінних, що вивчаються, у випадку неможливості або незручності їх прямого вимірювання.

4. Генерування нових ідей на етапі прогностичного аналізу. Оцінка відповідності емпіричних даних теорії, що використовується, на етапі її підтвердження.

В процесі дослідження із застосуванням факторного аналізу можна виділити три основні етапи:

I етап - збір емпіричних даних. Слід зазначити, що використання на цьому етапі різних варіантів бальних оцінок (шкал порядку) призводить до обмежень застосування факторного аналізу, оскільки його обчислювальні алгоритми вимагають, щоб вимірювання змінних, які спостерігаються, були проведені не нижче, ніж за шкалою інтервалів. Кількість змінних, що припадають на один фактор, має бути не менше трьох. Завершується перший етап обчисленням кореляційної матриці (матриці попарних кореляцій).

II етап - власне факторизація матриці кореляцій або виділення первісних (ортогональних) факторів. Сьогодні - це повністю комп'ютеризована процедура, яку можна знайти майже в усіх сучасних статистичних програмах, зокрема, «Stadia» й «SPSS».

III етап - змістовна інтерпретація результатів факторного аналізу.

Факторний аналіз є особливо продуктивним на початкових етапах наукових досліджень, коли необхідно виділити будь-які попередні закономірності в галузі, що досліджується. Це дозволяє майбутній експеримент зробити більш досконалим порівняно з експериментом на змінних, які обрані довільно або випадково.


Історичний розвиток психіки (філогенез)

Філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядається за аналогією з філогенезом організмів; тому в дослідженні філогенезу мова йде про видовий розвиток психіки у тварин. Філогенез вивчався переважно об'єктивними методами (дійсно, інтроспекція - самоспостереження, самоспоглядання як метод пізнання психіки для тварин виявляється неможливою). Погляд на філогенез, який існував у радянській психології і зараз є найбільш розробленим, вказує на те, що існує взаємообумовленість між рівнем розвитку психіки і рівнем організації нервової системи її тілесного носія. Про це переконливо свідчать порівняльно-фізіологічні й зоопсихологічні дані. Ця взаємообумовленість склалася у процесі адаптації організму та його психічного складу до середовища.

Життя у біологічному сенсі розглядається у єдності процесів росту, розмноження, обміну речовин; живі організми на відміну від неживих здатні до активної відповіді на подразнення - тобто такої, яка здійснюється за рахунок енергії самого організму. Допсихічною (біологічною) формою реакції організму на середовище є проста подразливість - це здатність організму відповідати на життєво важливі впливи середовища. Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість - психічна форма реакції на середовище, яка передбачає подразливість по відношенню до тих явищ середовища, котрі не мають життєвого значення, але орієнтують організм у середовищі, тобто виконують сигнальну функцію.

Філогенез психіки вивчають дві психологічні науки: загальна психологія та зоопсихологія. Усі психологи згодні з тим, що процес розвитку психіки тварин налічує три стадії:

• елементарної сенсорної психіки;

• перцептивної психіки;

• тваринного інтелекту.

Є одностайність і з питання основного змісту стадій. Але коли справа стосується віднесення тієї чи іншої тварини до певної стадії, можливі суперечки. Для визначення рівню розвитку тієї чи іншої тварини застосовують канон Ллойда-Моргана, згідно з яким якщо поведінку тварини можна пояснити більш простою її психічною організацією, то не слід пояснювати більш складною. Проте, цей канон не рятує від певних розбіжностей у поглядах між представниками зоопсихології (які схильні до завищення рівню психічного розвитку досліджуваної тварини, оскільки центровані саме на психіці тварини) та загальної психології (які схильні до заниження, оскільки психіка тварини як такої їх не цікавить, а важливим є саме її порівняння із людською психікою). Так, останні відмовляють одноклітинним організмам у наявності психіки і, визнають усіх безхребетних тварин належними до стадії елементарної сенсорної психіки.

Нижчим рівнем розвитку психіки в філогенезі вважається елементарна сенсорна психіка. Вона, за О. М. Леонтьєвим, наявна в багатоклітинних безхребетних організмів. Зоопсихолог Г. Чайченко із таким твердженням не згоден; він цю стадію розвитку психіки поділяє на 1) нижній рівень, до якого належать одноклітинні організми, які взагалі не мають нервової системи й можуть реагувати на подразнення у формі локомоції - руху до позитивних подразників і від негативних (сюди попадають одноклітинні й деякі багатоклітинні організми); 2) вищій рівень, на якому нервова система виникає, у дифузній та гангліозній формах.

На стадії елементарної сенсорної психіки поведінка тварин обумовлена впливом окремих властивостей предметів або явищ зовнішнього світу. Відображення дійсності цього світу тваринами відбувається у формі чутливості. Чутливість відрізняється від простої подразливості тим, що подразник, на який тварина реагує, може не мати безпосереднього біологічного сенсу, тоді він виконує сигнальну функцію (сигналізує про наявність біологічно значущих подразників), а, отже, орієнтує організм у середовищі. Тварини отримують від дійсності лише елементарні відчуття, що сприяє їх адаптації в постійних умовах середовища, але не дозволяє їм адаптуватися до мінливого середовища. Отож, головним психічним процесом на даній стадії є відчуття.

Розвиток організму, який відповідає цій стадії, головними напрямами має диференціацію органів відчуття (що впливає на краще розрізнення відчуттів), розвиток органів руху та розвиток нервової системи від дифузної до гангліозної. Гідра, в якої дифузна нервова система, реагує на подразнення усією поверхнею тіла, бо її нервові клітини не спеціалізовані. В нервовій системі дощових хробаків вже є спеціалізація - їх нейрони об'єднані в нервові вузли - ганглії, вони вже мають окремі органи чуття. Це сприяє виникненню зародків більш складних форм поведінки. Активний пошук позитивних подразників є домінуючим над пристосуванням до існуючих умов.

До стадії перцептивної психіки належать хребетні тварини (за розширювальним уявленням зоопсихологів, вищі безхребетні й хребетні). На цій стадії організми здатні розрізнювати не лише окремі фактори середовища, а цілісні предмети, речі. Відбуваються процеси не лише відчуття, але й сприймання. Поведінка тварин керується одразу багатьма спільно діючими подразниками. Головним психічним процесом стадії перцептивної психіки є сприймання.

Розвиток тілесного організму, який відповідає даній стадії, полягає у розвитку дистантних органів відчуття (зору, слуху - які на відміну від дотику вимагають дистанції від предмету), кортикалізації органів руху (рухові акти переходять під контроль кори головного мозку, тому стають більш довільними), розвиток нервової системи (передусім - центральної нервової системи, а у ній - переднього мозку, великих півкуль, насамперед їх кори).

Г. Чайченком ця стадія також поділяється на два рівні: 1) нижчій рівень - до нього належать вищі безхребетні (ракоподібні, павуки, комахи), яким властива складна організація рухового апарату, складна будова органів чуття (фасеткові очі комах), ускладнення нервової системи (потужній надглотковий ганглій виконує координуючі функції аналогічно мозку). Комахи здатні до оптичного сприйняття форми; 2) вищий рівень властивий всім хребетним, але у повній мірі виявляє себе у вищих хребетних, в яких відбувається взаємодія різних аналізаторних систем: зорової, слухової, нюхової, кінестетичної; вони вже можуть сприймати цілісні речі й -звісно - більш вдало пристосовуватись до середовища.

Стадія тваринного інтелекту пов'язується вже головним чином із людиноподібними приматами (хоча наявна і в дельфінів). Ці тварини здатні до наочно-дійового мислення. Якщо тварини на стадії елементарної сенсорної психіки можуть відчувати лише певні моменти, сторони речей (в реагувати на них), а тварини на стадії перцептивної психіки мають справу з цілісними речами, то на стадії тваринного інтелекту перед твариною відкриваються відношення між речами (хоча й не у словесній абстракції, а в наглядній дії). Поведінка цих тварин перетворюється на набір цілеспрямованих операцій. Отож, мислення (у наочно-дійовій формі) виступає головним психічним процесом на даній стадії.

Згідно з В. Келером, гештальтпсихологом, який став широко відомий завдяки дослідам із шимпанзе, вищі примати мають чотири кардинальні відмінності від тварин, які знаходяться на попередній стадії розвитку психіки:

• здатність до інсайтів (раптових осяянь), коли мавпа здогадується, як вирішити складне завдання;

• здатність відтворити одного разу здійснену операцію без нових спроб;

• здатність перенесення знайденого рішення у інші принципово подібні умови;

• здатність до рішення двохфазних завдань (тобто завдань, у яких виділяються попередня фаза (підготовча) і фаза здійснення (досягнення головної мети).

На вищому щаблі філогенезу психіки стоїть людина. Вона звичайно розглядається окремо від попереднього матеріалу. Людська психіка, згідно Ф. Енгельсу та згодним з ним психологам, детермінована вже переважно соціально: трудова діяльність із суспільною організацією є головними факторами. Внутрішня детермінація психіки людини в такому розумінні не відіграє великої ролі, людина розглядається як біосоціальна істота.


Розвиток психіки в онтогенезі. Вікова періодизація розвитку психіки

Онтогенез - це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду в цілому. Біологічний онтогенез, згідно з законом Мюллера-Геккеля, є копіюванням філогенезу. Щодо онтогенезу психіки людини це твердження не є таким безсумнівним. Людина народжується саме людиною, і опанування нею вищих форм психічної діяльності відбувається інакше, ніж у тварин. Соціологізуючи онтогенез людської психіки можна стверджувати, що ця відмінність остаточно обумовлюється впливом суспільства. Але якщо застосувати методологічний принцип творчої самодіяльності, онтогенез психіки постане як розгортання суто людської сутності у біологічних і соціальних умовах. Ці умови можуть виключити можливість цього саморозвитку людини (генетичні аномалії призводять до розумової нецовноцінності, відсутність соціальних контактів у сензитивний період розвитку також виявляється руйнівною), але не вносять у індивідуальний розвиток людини нічого такого, що не було присутнім у її потенції.

Вивченням онтогенезу психіки людини займаються дві психологічні науки: загальна психологія і вікова психологія.

Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сензитивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень. Якщо новоутворення не з'явиться в свій час, імовірно, що воно може не з'явитися взагалі, тому виховний вплив на певні сторони особистості повинен бути своєчасним (інакше він буде неефективним). Сензитивні періоди об'єднуються у стадії. Ці стадії існують об'єктивно, вони відокремлюються одна від одної віковими кризами (1-го, 3-го, 7-го років життя, підліткового віку та ін.), проте про зміст цих стадій у психологів єдиної думки немає. Є велика кількість теорій онтогенезу, деякі з яких наведено нижче:

Теорія рекапітуляції Холла-Болдуїна, згідно з якою в онтогенезі повторюється соціогенез (розвиток суспільства). Звідси й досить дивні назви стадій онтогенезу: первісне дикунство, мисливство, пастушество, землеробство, торгово-промислова.

Теорія дитячої сексуальності 3. Фрейда твердить, що стадії онтогенезу обумовлені розвитком сексуальності. Він відрізняє оральну, анальну, фалічну, латентну та генітальну стадії, прив'язуючи їх до опанування людиною різними ерогенними зонами. Фіксація на якійсь стадії, обумовлена найбільш яскравими враженнями, пов'язаними з нею, є джерелом психопатології.

Епігенетична теорія Е. Еріксона (теорія життєвого циклу) поділяє онтогенез на вісім стадій психосоціального розвитку, на кожній з яких людиною вирішується певна проблема - і наслідком вирішення є певне вікове психічне новоутворення. У вирішенні проблеми базової довіри-недовіри до світу народжується надія; у протистоянні автономії та сорому й сумніву - сила волі; у виборі між ініціативою та почуттям провини - цілеспрямованість; у протиборстві працелюбності й меншовартості - компетентність; у обранні ідентичності всупереч змішанню ролей - вірність; у конфлікті близькості й ізоляції - любов; у ствердженні генеративності проти стагнації - опікування; у здобутті цілісності всупереч відчаю - мудрість.

Теорія провідної діяльності О. М. Леонтьєва, згідно з якою змістом стадій психічного онтогенезу є послідовне оволодіння людиною видами діяльності, такими як гра, вчення, труд.

Згідно уявлень про індивідуальний розвиток психіки людини, що склалися в межах суб'єктного підходу В. О. Татенка, зміст стадій онтогенезу полягає в черговості розгортань (а потім згортань) так званих «інтуїцій суб'єктного ядра» людини: екзистенціальної, експірієнтальної, рефлексивної, інтенціальної, потенціальної, актуальної, віртуальної, - тобто внутрішніх сутнісних утворень людини, які актуалізуються в конкретних психічних явищах.

Психологічний вік виступає часовим аспектом індивідуального розвитку людини. Вікова періодизація розвитку психіки людини утворює своєрідний каркас вікової психології як цілісної науки. Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку. Визначають такі періоди вікового розвитку людини:

• до народження - пренатальний період (сьогодні він взагалі не підлягає психологічному дослідженню);

• перед народженням та навколо нього - перінатальний період (він досить плідно досліджений у трансперсональній психології С. Грофа, яка через техніки глибокого дихання і ЛСД-терапії дозволяє людині знов пережити досвід плоду в утробі матері та кризу народження - найвідповідальнішу в житті, згідно з О.Ранку);

• від народження до 1 року - вік немовляти (цей період завершується кризою 1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й нейрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуванням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумового стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест дитини);

• від 1 до 3 років - період переддошкільного дитинства (він закінчується кризою 3-х років, що її пов'язують з розвитком предметної діяльності; прояви цієї кризи вже більш яскраві: впертість, негатівізм - тобто схильність до дій, протилежних вимогам, непокірливість, свавілля, деспотизм);

• від 3 до 6-7 років - період дошкільного дитинства (він закінчується кризою 7-ми років, котру пов'язують із викликаною походом до школи зміною соціальної ситуації, розумовим напруженням та розвитком самосвідомості);

• від 6-7 до 10 років - молодший шкільний вік (у цей період для розвитку самосвідомості дитини є дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціально-нормативною поведінкою);

• від 10 до 15 років - підлітковий вік (цей період супроводжується найбільш помітною кризою в житті людини, головним фактором якої визнається пубертат - статеве дозрівання; у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, моральний, соціальний розвиток; перебудовується організм, самосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії);

• від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік (цей період пов'язаний з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намаганнями збагнути сутність світу -одразу і назавжди, із побудовою власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базується на певній індивідуалізованій картині світу);

• від 17 до 21 року - юність, або друга юність (цей вік є періодом першого випробування власних сил і здібностей людини, коли вона розкриває свій потенціал на певному шляху творчого життєдіяння; відбувається професійне самовизначення);

• від 21 до 35 років - період молодості, або першої дорослості (у цей вік людина досягає певного піку своїх можливостей; саме характер і обсяг її досягнень постають факторами кризи 30-ти років, котра звично складається із загострення проблем наслідків професійного визначення, побудови сімейного життя, загального самоствердження);

• від 35 до 60 років - період зрілості, або другої дорослості (цей період є часом, коли людина опиняється не на «піці» своїх можливостей, але на певному їх «плато» - сталому стабільному рівні, на якому вона закріпилася; кризи 40-ка і 50-ти років є змістовно близькими одна до одної - розчарування, невдоволеність рутиною, намагання вирватися з обіймів буденності до справжнього буття - тільки зростають обсяги симптомів стагнації розвитку);

• від 60 до 75 років - похилий вік (цей період звичайно є часом, коли людина стикається із першими ознаками власної психічної інволюції; вона або докладає зусиль, щоб оптимально функціонувати і досягти того новоутворення, яким визначається цей вік - мудрості, або впадає у відчай і швидко деградує; кризи цього і двох наступних періодів пов'язані із розвитком ставлення людини до кінця своєї життєдіяльності, із примиренням з його наближенням);

• від 75 до 90 - старечий вік;

• вище за 90 - довгожителі.


Психологія конституціональних відмінностей

Для того щоб розглядати специфіку прояву людської психіки, доцільно, хоча б побіжно, визначити біологічні умови за яких психіка людини починає успішно функціонувати. Отже, людська психіка може сформуватися при певних біологічних умовах, а саме: певному рівні насиченості крові та клітин мозку киснем, нормальній температурі тіла, правильно функціонуючому обміну речовин в організмі тощо. При всій загальнозрозумілості цих слів визначимо, що існує значна кількість фізіологічних параметрів, при порушенні яких відбуваються значні зміни в стані психіки. Особливе значення для психічної діяльності мають такі особливості людського організму: вік, стать, специфіка будови нервової системи та мозку, тип будови тіла, генетичні особливості та рівень гормональної активності.

Перша ілюстрація цього теоретичного положення: будь-які хронічні хвороби неминуче впливають на людську психіку. Це обумовлюється впливом на організм хімічних речовин, що утворюються під час протікання хвороби. Загальновідомо: хворі на туберкульоз відзначаються розумовою активністю, оптимістичним настроєм, підвищеним сексуальним потягом. Для оточуючих така поведінка є безглуздою, оскільки не відповідає тяжкому, іноді безнадійному станові таких хворих. Відповідь на цей парадокс вчені знайшли, аналізуючи фізіологічну картину туберкульозу. Виявляється, продукти життєдіяльності туберкульозної бацили пригнічують відчуття втоми. Дія на організм продуктів життєдіяльності туберкульозної палички схожа на відчуття легкого алкогольного сп'яніння. Тому туберкульозний хворий, постійно знаходячись в стані ейфорії, некритично оцінює свій стан.

Зовсім інша картина виникає при хронічному захворюванні печінки. Для такого хворого типовими ознаками є: пригніченість, апатія, зниження рівня інтелектуальної діяльності. Якщо така людина чимось не задоволена - легко впадає в стан роздратування або уїдливості. Це знайшло своє відображення на побутовому рівні у вислові «жовчний характер».

Багато легенд в історії людства пов'язано із такою хворобою як подагра, яку навіть охрестили «хворобою геніїв». Основною фізіологічною ознакою цієї хвороби є значне підвищення у складі крові рівня мочевинної кислоти. Хімічний склад цієї кислоти дуже схожий на склад так званих пуринів. Відповідно, збільшення в організмі вмісту мочевинної кислоти стимулює психічну активність. Саме тому подагрики, як правило відзначаються надзвичайною працьовитістю, цілеспрямованістю, наполегливістю. Платою за це є періодично виникаючий страшенний біль у суглобах нижніх кінцівок.

Цілком можливо, що саме мочевинна кислота зіграла вирішальну роль у становленні людської психіки. Ця речовина дуже токсично діє на все живе і тому в усіх ссавців існує відповідний фермент - уріказа. Цей фермент розщеплює мочевинну кислоту на нешкідливі для організму компоненти у всіх нижчих ссавців. Тільки людиноподібні та люди позбавлені захисної дії урікази. В їх організмах мочевинної кислоти міститься в десять раз більше, ніж к інших живих істот. Саме мочевинна кислота змушує працювати нервові клітини приматів та людей більш інтенсивно. Плата за це - певне пригноблення організму, обумовлене отруєнням його мочевинною кислотою. Цілком можливо, що уріказу втратила одна із гілок прадавніх мавп, і завдяки цьому мозок почав розвиватися значно інтенсивніше. Як результат - перемога в природному відборі та відтісненая конкурентів на другорядні позиції.

Таким чином, конституціональні відмінності людини дозволяють фахівцям робити попередні висновки щодо можливих особливостей її психічної діяльності. В психології традиційно велика роль відводиться дослідженням впливу будови тіла (так звані конституціональні особливості) та специфіці людської психіки. Найбільш відомі конституціональні теорії були створені Е. Кречмером та У. Шелдоном.

Німецький психолог та психіатр Ернст Кречмер видав на початку XX сторіччя книгу «Будова тіла та характер», в якій спробував визначити зв'язки, що існують між будовою тіла та психічними особливостями власника цього тіла. За Е. Кречмером існують три основні типи будови людського тіла, які можливі не лише так би мовити, в «чистому вигляді», а й в різних комбінаціях між собою. Основні типи: астенічний; атлетичний, пікнічний.

Для астеніків є характерними такі зовнішні ознаки: худі, вузькогруді, тонкі кінцівки, бліда шкіра, слабкі м'язи. В психологічному плані вони характеризуються замкнутістю, впертістю, неконтактністю, поганим пристосуванням до людей, схильністю до абстрактного мислення. Консервативні в поглядах, мало емоційні, вони є, за Е. Кречмером, або кабінетними вченими, або холодними честолюбцями, що сприймають людей як шахові фігури, або ж так званими «джентльменами, що мають гарний смак», і поважають лише тих, кого вважають за рівних собі.

Атлетики мають тіло із міцними м'язами, широкі плечі, та вузькі стегна. В психологічному плані - стримані в міміці та жестах люди, схильні «загрузати» в дрібницях, такі, що погано пристосовуються до нового. Характерна схильність до агресивного, силового способу розв'язання конфліктної ситуації.

Пікніки мають такі зовнішні ознаки: схильність до ожиріння, при слабких руках і ногах, низький або середній зріст, міцну фігуру з великим черевом, коротку масивну шию, велику круглу голову із тенденцією до облисіння «після досягнення 30-ти річного віку». Психологічні характеристики пікнічного типу: конкретність мислення, безпосередність емоцій, схильність до простого, дещо безтактного почуття гумору, орієнтація на прості життєві радощі (наприклад застілля). Пікніки досить часто є гарними керівниками промислових виробництв та сильними організаторами.

У відповідності до цих типів будови тіла Е. Кречмер розрізняв такі види темпераменту:
1) Шизотимічний;
2) Циклотимічний;
3) Іксотимічний.

Власник шизотимічного темпераменту має, як правило, атлетичне чи астенічне тіло. Цим людям притаманні такі особливості як: відлюдність, замкнутість, схильність до значних коливань емоцій - від найсильнішого роздратування до стриманості, від емоційності до байдужості. Це дуже вперта людина із досить стабільними, незмінними поглядами на життя. Її характерними рисами є також контраст між її імпульсивністю та скутістю дій.

Циклотимік має пікнічну будову тіла, це людина яка дуже легко вступає в контакт з іншими людьми. Особливості його настрою - від постійно підвищеного, веселого у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого. В той же час депресивним індивідам циклоїдного типу властива адекватна реакція на соціальну ситуацію, відкритість, природність, м'якість та плавність рухів. Третій тип циклотиміка: комбінація маніакальних та депресивних ознак темпераменту. Їм притаманні різкі не завжди вмотивовані зміни настроїв. В разі виникнення психічної хвороби - за Е. Кречмером - найбільш ймовірні симптоми маніакально-депресивного психозу.

Іксотимік має атлетичне тіло, це завжди врівноважена та спокійна людина, яка здається незворушною. Жести та міміка іксотиміка невиразні, гнучкість мислення та творчі здібності невисокі. Як правило, іксотимік - людина відверта, прямолінійна, завжди говорить, що думає (за що і страждає).

Система Е. Кречмера використовувалась в першу чергу для діагнозування психічних захворювань, оскільки дозволяла спрогнозувати характер психічної патології. Разом з тим, із літературних джерел [Р. Кім. «Кіо-ку-міцу». - М.: Иностранная литература, 1968] відомо, що цю теорію ґрунтовно вивчали в школах по підготовці агентів Центрального Розвідувального Управління США. Оскільки, практичне використання цієї теорії дозволяла агентові ЦРУ вступати в контакт з незнайомою людиною, миттєво «вирахувавши» сильні та слабкі риси її особистості. Таким чином формувався «спільний продукт спілкування»: з'являлись цікаві теми для розмови з незнайомцем, які були для нього особливо значущими. Отже, це дозволяло знайти підхід до незнайомої людини. У вище вказаній книзі Е. Кречмер писав, що серед його пацієнтів астенічної(слабкої) будови тіла, так само, як і серед осіб атлетичної статури, часто були хворі на шизофренію, а серед людей з округлими формами тіла (пікнік) страждали на маніакально-депресивний психоз.

Однак висновки Е. Кречмера неповною мірою підтвердилися при експериментальній перевірці. Так професор У. Шелдон із Чиказького університету(США), спробував класифікувати своїх студентів за теорією Е. Кречмера. Він виявив, що лише 112 з них вписуються в певні параметри, інші 288 - залишились в групі невизначених (диспластиків). Сам же Шелдон висунув власну конституціональну теорію особистості, яка набула більш широкого розповсюдження, ніж її попередниці.

Він виділив такі типи будови тіла:

ендоморфний тип - відрізняється великими внутрішніми органами та слабкою будовою тіла із надлишком жиру;

мезоморфний тип - притаманна добре розвинена система м'язів, міцне та струнке тіло, велика фізична стійкість та сила;

ектоморфний тип - організм слабкий та тонкий, грудна клітка сплощена. Відносно слабкий розвиток внутрішніх органів. Кінцівки довгі, тонкі, із слабкими м'язами.

Таким чином, ендоморфний тип У. Шелдона, багато в чому співпадає із пікнічним типом Е. Кречмера, мезоморфний - із атлетичним, а ектоморфний - із атоніком. Цим основним типам будови тіла відповідає, за У. Шелдоном, три варіанти психологічної конституції людини. А саме, вісцеротонічний темперамент (у пікніків чи ендоморфів), коли домінують органи травлення; мезоморфний темперамент (у атлетиків чи соматотоніків), т. т. домінують м'язи; церебротонічному темпераменту (атонік чи ектоморф) відповідає домінування мозку в діяльності людини.

Так У. Шелдон та Е. Кречмер проводили в своїх працях ідею про прямий зв'язок психологічних особливостей людини із будовою її тіла. Сучасні дослідники менш категоричні в оцінці зв'язку будови тіла та поведінки людини, але в цілому підтверджують наявність певних взаємозв'язків між конституціональними та психологічними особливостями людини. Мова йде про такі параметри: стійкість до стресу, контактність, працездатність. Отримано результати, що астеніки більш стійкі до стресу, ніж пікніки. Це пов'язано із різною інтенсивністю фізіологічних процесів в їх організмах. У астеніків - середня інтенсивність фізіологічних процесів, а у пікніків - низька. В стресових ситуаціях астеніки мають невеликі емоційні витрати, а пікніки більш емоційні і, відповідно, швидше перестають витримувати стресове перевантаження, оскільки виснажуються. Доведено, що у пікніків більш слабкий тип нервової системи, у астеніків - середній тип, а у атлетиків -сильний тип нервової системи.

Астеніки малоконтактні, суб'єктивні в оцінках. Часто мають проблеми в особистому житті, великі труднощі в налагоджені міжособистісних контактів. Пікніки вміють висловлювати свої почуття, схильні до спілкування та співробітництва, коливань настрою, добре переключаються з одного виду діяльності на інший, але їх працелюбність недовготривала.

Атлетики - схильні до лідерства, мають проблеми у спілкуванні, особливо, якщо змушені вступати в контакт із подібними собі. Їх галаслива та самозакохана поведінка пригнічує представників інших типів і може викликати несподівану для них зустрічну агресію. Але вони блискуче проявляють себе в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо, аварія).

Сучасний представник конституціональної теорії особистості В. І. Куликов запропонував розрізняти два типи конституції людини на основі пропорції її тіла: кінцівковий та тулубний. Кінцівковий - ноги довші за тулуб, короткий тулуб, низька талія. Тулубний - довгий тулуб, висока талія, короткі кінцівки. Тулубний тип - мислителі (правдиві, логічні, раціональні, здатні до творчості, схильні до розумової праці, стійкі до стресу). Кінцівковий тип - артистичні натури (домінування образного мислення, схильність до перебільшень, емоційність, рішучість, нераціональність, цінують власну незалежність, мають широкі, інколи нестандартні життєві цінності та норми моралі).

Інша цікава проблема: вплив статі на психічну діяльність особистості. З точки зору відомого санкт-петербурзького дослідника професора Ігоря Кона, специфіка впливу статі на характер полягає в тому, що жінки переважають чоловіків у вербальних здібностях, а чоловіки відзначаються більшою агресивністю, математичними здібностями та здатністю орієнтуватися у просторі. Нейрофізіологи стверджують, що зв'язки між великими півкулями головного мозку жінок більш численні, ніж у чоловіків. Тому в них синтез інформації (на відміну від чоловіків) відбувається в обох півкулях. Цей факт може пояснити й витоки знаменитої жіночої інтуїції, коли жінка, розглядаючи другорядні факти, раптом робить безпомилкові висновки. Крім того, більш високі показники розвитку у жінок лінгвістичних, аналітичних здібностей та їх схильність до роботи, що вимагає тонкої координації рухів (вишивка, гаптування, в'язання) пов'язані, очевидно, із більшою відносною активністю лівої півкулі їхнього мозку. Навпаки, творчі та мистецькі здібності та здатність точного орієнтування у просторі, що є притаманним для представників сильної статі, обумовлені більшим розвитком правої півкулі мозку.

Жінки легко пристосовуються, на індивідуальному рівні, до вимог зовнішнього світу, але в той час, в наслідуванні загальноприйнятим вимогам, вони більшою мірою, ніж чоловіки, схильні орієнтуватися на групові норми поведінки (тобто робити так «як люди роблять»). Чоловіки більш різноманітні у своїх проявах взаємодії зі світом при значно меншій здатності до виживання у складних умовах. Тому чоловіки самореалізовуються в більш різноманітних формах поведінки при значно більшій схильності до виродження.

Так специфіка впливу статі на психіку обумовлена еволюцією. А саме, чоловіки пристосовуються до нових ситуацій (за рахунок більш різноманітних форм поведінки), а жінки будучи більш психічно стабільними (що обумовлюється їх функціями продовження роду), закріплюють ці нові психічні особливості в своїх дітях. Таким чином, дані науки вступають в протиріччя з так званою «логікою здорового глузду», коли жінок завдяки їх підвищеній емоційності суспільство традиційно оцінює як схильних до психологічної нестабільності.

Оцінюючи конституціональні теорії особистості Е. Кречмера, а особливо В. Шелдона, важливо звернути увагу на десятки і навіть сотні досліджень, які вони свого часу ініціювали вже самим фактом своєї появи. Цей імпульс призвів до значної кількості відкриттів у різних галузях психології. Таким чином, можна сказати, що праці представників конституціонального підходу мають значний інтерес для нащадків.

Якими б не були недоліки цього підходу з погляду сучасної психології, він призвів до відкриттів, що гідно оцінили сучасні дослідники, а цілком можливо, що і майбутні.


Психіка та особливості будови мозку

Практично всі, хто читає ці рядки, вивчали будову людського мозку під час шкільного курсу «Анатомія і фізіологія людини». Тому дуже коротко нагадаємо основні частини цієї надзвичайно складної структури. У хребетних тварин та людини розрізняють головний мозок, що розміщений в черепі та спинний мозок, що перебуває в каналі хребта.

Головний мозок складається зі стволу та великого мозку. Великий мозок розділяється продольною щілиною на дві півкулі - праву та ліву. Півкулі з'єднує між собою так зване мозолисте тіло, в склад якого входять тканини, що об'єднують між собою симетричні ділянки кори лівої та правої півкуль. Основну масу півкуль складає підкіркова біла речовина. Півкулі вкриті шаром сірої речовини кори головного мозку. Спинний та головний мозок оточені мозковими оболонками (м'якою павутинчатою та твердою). У підоболонковому просторі й в спинномозковому каналі перебуває спинно-мозкова рідина, яка оточує мозок немов би своєрідний гідроамортизатор, що забезпечує його, звичайно в певних межах, від струсів.

Проблема співвідношення мозку та психічних процесів завжди цікавила медицину, психологію, психіатрію. Оскільки для того щоб людину можна було лікувати, фахівці повинні були знати, як саме функціонує людський мозок взагалі, і ті психічні функції, що треба коригувати зокрема.

Представники найдавнішого напрямку - вузького локалізаціонгзму - розглядали психологічні функції як єдині психічні здібності, що не можна розділити на окремі компоненти. Відповідно, пошкодження певного «центру» на корі півкуль мозку веде до випадання певної психічної функції. Невипадково в XIX сторіччі виникла наука «френологія», «хрещений батько» якої Ф. Галль жорстко «прив'язував» всі здібності до певних ділянок кори півкуль. За цим підходом ділянки кори головного мозку, що розвинені сильніше за інші, мають тиснути на людський череп із середини. Відповідно, на людському черепі з'являються «гулі» та «холми» що дозволять визначити майбутні таланти дитини. Висновки на кшталт: «відданий охоронець», «чесний фінансист», «талановитий музика придворного оркестру» були типовими для представників цього напрямку. Сюди ж можна віднести й «Локалізаційну карту» К. Кляйста, що являла собою логічне завершення ідеї вузького локалізаціонізму про роботу кори великих півкуль як сукупності різних «центрів» психічних здібностей.

Другий напрямок - «антилокалізаціонізм» - розглядав мозок як єдине ціле, з яким обов'язково пов'язані всі психічні функції. Розглядались психічні здібності як такі, що є неподільними. Ураження будь якої ділянки мозку призводить до загального зниження функції (наприклад до зниження рівня інтелекту). Ступінь порушення психічної функції не залежить від місця пошкодження мозку, а визначається обсягом частини мозку, що була ушкодженою.

Клінічні спостереження за хворими, що перенесли локальні ушкодження головного мозку (в першу чергу це стосувалось десятків тисяч поранених у голову солдат та офіцерів під час Другої світової війни), немов би підтвердили правомірність обох напрямків, що розглядалися. Дійсно, ушкодження окремих ділянок мозку часто призводило до порушення різних психічних процесів. В той же час досить часто, в локальних пошкодженнях головного мозку нейропсихологи спостерігали факти компенсації мозком поранень, що були отримані.

Це протиріччя знайшло розв'язання в теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій, яку розробив в середині XX сторіччя російський психолог А. Р. Лурія, що виходив із концепції іншого метра психології - Л. С. Виготського. Згідно з теорією системної динамічної локалізації вищих психічних функцій ці функції потрібно розглядати як складні системні утворення, що сформувалися вже при житті людини та є опосередковані мовою. Фізіологічна основа психічної функції - складана функціональна система. Різні ланки функціональної системи в змозі заміщувати одна одну, кожна така ланка пов'язана із певною мозковою структурою, а вся функціональна система - із декількома мозковими структурами як кори, так і підкірки. Існують загальні ланки функціональних систем, що беруть участь одночасно в реалізації декількох психічних функцій. Ушкодження цих ланок призводить до появи закономірних порушень психічних функцій. Відповідно до цієї теорії безпосередньо зі структурами мозку треба співвідносити не всю психічну функцію і, навіть не окремі її ланки, а лише ті фізіологічні процеси, що відбуваються у відповідних структурах мозку. Порушення цих фізіологічних процесів призводить до появи первісних дефектів, негативна дія яких розповсюджується на цілу низку функцій, що є взаємопов'язаними.

Таким чином, в рамках цієї теорії була розв'язана проблема про локалізацію психічної функції як такої. Тобто, проблема як саме розглядати зв'язок психічної функції (чи психічної здібності), чи з окремою вузькоспеціалізованою ділянкою кори великих півкуль, чи із усім мозком як єдиним цілим, знайшла своє розв'язання. Теорія системної динамічної локалізації вищих психічних функцій - важливий етап у розв'язанні проблеми матеріального носія психічних процесів. Оскільки її застосування дозволить наблизитись до розв'язання проблеми створення «штучного інтелекту». В той же час, вона привернула увагу дослідників до тих проблем, що вважалися уже остаточно розв'язаними. Мова йде про функціональну спеціалізацію великих півкуль мозку, поділ їх на домінантну та субдомінантну, вплив статевого деморфізму на функціонування мозку.

За даними відомого радянського нейропсихолога А. Р. Лурія в людському мозку існує певна спеціалізація його частин, мова йде, принаймні, про три найважливіші блоки мозку.

Перший, «енергетичний блок тонусу» розміщений в глибині мозку, а саме - у верхніх відділах мозкового стовбуру. В цьому ж місці перебувають ті утворення так званої «сірої речовини», що складають найдавнішу основу життєдіяльності мозку. Тут відбувається регуляція процесів обміну речовин в організмі.

В іншій частині цього ж блоку, так званій «ретикулярній формації» (від латинського слова «ретикула» - мережа) виникають імпульси збудження, що спрямовуються на енергозабезпечення кори великих півкуль головного мозку. В разі переривання цього енергетичного потоку - тонус кори півкуль знижується й людина впадає в напівсонний стан, а пізніше й засинає.

Другий, основний блок, що розташований в задніх відділах великих півкуль головного мозку - відповідає за сприймання, переробку та збереження інформації, яка потрапляє у мозок із зовнішнього світу. Наприклад, на ділянці, що має назву «первісної зорової кори» зорові образи зовнішнього світу розкладаються на мільйони елементів. У вторинній зоровій корі відбувається їх об'єднання в цілісні складні структури. Людина, в якої ця зона вражена, добре бачить окремі частини, але не в змозі об'єднати їх в цілісний зоровий образ. А. Р. Лурія наводить такий приклад: пораненому у голову показують малюнок із зображенням окулярів. Його відповідь: «Що це таке? Коло...ще коло...перекладена і якийсь дрючок і ще дрючок...Мабуть, велосипед?»

У цього хворого - розлад функціонування задніх відділів великих півкуль. Це має назву - «оптична агнозія». Спеціальні відділи кори відповідають і за об'єднання окремих предметів та явищ в цілісні структури.

Третинні області потиличних ділянок кори півкуль мають пряме відношення до найважливішої психічної діяльності -мови, поза якою взагалі неможливі ані пам'ять, ані мислення чи свідомість. Людина, у якої ці ділянки великих півкуль пошкоджені, починає жити у розтрощеному на окремі друзки світі: все, що вона знає і вміє, розпадається на окремі, так би мовити «шматки» свідомості, що ніяк не пов'язані між собою.

Третій, основний блок розташований у лобних долях головного мозку. Саме тут перебуває могутній психічний апарат, що формує та зберігає наміри, програми, регулює їх практичне виконання.

Якщо всі вивчали будову мозку, то чи можна сказати, що науковцям вже достеменно все відомо про мозок як матеріальний субстрат людської відомості? Виявляється, що впевненість людства в знанні своєї матеріальної природи дуже перебільшена. Оскільки, за останні 10-15 років нейрофізіологи зробили цілу низку відкриттів, які багато в цьому змінили установлену точку зору. Далеко не всі традиційні факти, що були загальноприйнятими, такими виявились. Наприклад, всі чули про так звані «звивини», кількість яких, як, до речі, і вага мозку, характеризують, знов таки з точки зору загальноприйнятної побутової логіки, ступінь розуму людини. Та виявилось, що середня вага мозку кроманьйонців, що проживали близько 40 000 років тому, становила близько 1880 грамів, в той час, як середня вага мозку сучасного європейця -1450 грамів. Мозок же такої непересічної особистості як французький письменник Анатоль Франс, взагалі важив лише 950 грамів. То невже ця людина гострого розуму, відома почуттям вбивчого гумору, була дурнішою за своїх волохатих предків?

Друга істина, що виявилась застарілою: традиційний поділ півкуль на домінантне та субдомінантне. Звичайно, функціональна асиметрія півкуль відома здавна: більшість людей поділяють на правшів та лівшів. Майже у кожного з нас одна рука розвинена краще за другу. Завдяки чому ми можемо нею робити більш складні рухи. Виняток становлять так звані амбідекстри - люди, в яких праві та ліві кінцівки розвинені однаково. Але, ця традиційна точка зору виявилась неточною та неповною. З'ясувалось, що у правшів, ліва півкуля керує не лише усною мовою, але й письмом, рахунком, пам'яттю на слова. Загальна закономірність зберігається: одне й те завдання обидві півкулі розв'язують з різних точок зору. При виході із ладу однієї з півкуль, порушуються й функції, за які вона відповідає. Наприклад, коли у французького композитора М. Равеля стався крововилив у ліву півкулю, він більше був не в змозі говорити та писати, але продовжував створювати музику, оскільки нотна грамота не має нічого спільного зі словами.

Сучасні педагоги негативно ставляться до практики 50-х -60-х років, коли лівшів переучували, оскільки стовідсоткових правшей з цих учнів все одно не виходило, а спеціалізація півкуль слабшала. Ця проблема не є суто академічною, цікавою лише для вузьких фахівців. Зараз поширюється точка зору, що функціональна асиметрія півкуль мозку стимулює подальшу біологічну еволюцію людини, яка зовсім не закінчилась.

Саме спеціалізація півкуль й дозволяє людині дивитись на світ з двох точок зору, пізнаючи його не тільки суто логічно, а й інтуїтивно, охоплюючи проблему в цілому. Якщо хвороба пригнічує діяльність правої півкулі - виникає стан ейфорії, якому притаманний постійний оптимізм та нецілеспрямована активність (згадаймо знамените жіноче: «Роби хоч би що-небудь!»). Що значно гірше для такої людини, так це повна втрата мети використання творчих здібностей. В цьому разі розмова, що відбувається, йде заради розмови, без чітко вираженої мети. Зовсім інша ситуація - якщо в силу будь-яких обставин пригнічується ліва півкуля. В цьому разі, творчі здібності, які не пов'язані із вербальними (словесними) формами, залишаються на попередньому рівні. Композитор пише музику, скульптор та живописець створюють скульптури та картини, але все це відбувається на тлі дуже похмурого сприйняття, коли все, що відбувається навколо митця, він бачить в похмурих тонах.

В нормі ж, коли ж півкулі функціонують так, як повинні, їх взаємодія обумовлює плідні результати. Оскільки, права півкуля, будучи раціонально-песимістичною, пригальмовує безоглядний оптимізм лівої. Таким чином, блокується можливість авантюрних дурниць. З іншого боку, ліва півкуля, завдяки притаманному їй життєлюбству, пом'якшує сприйняття світу в чорно-білих тонах, що є характерним для правої півкулі.

Особливості побудови мозку людини не прямо, а опосередковано, впливають на специфіку сприйняття світу та оцінку його.