Висвітлення народного виховного досвіду в педагогічній літературі

Виховний і навчальний досвід став золотим фондом наукової педагогіки, предметом наукового аналізу й наукового обгрунтування. Думки й висловлення видатних педагогів про народну педагогічну творчість стали основоположними для дослідної роботи в цій галузі.

Вчені, особливо останні десятиріччя, досить активно працюють над вивченням виховного досвіду трудящих мас. Вони опублікували ряд наукових праць з етнопедагогіки. Першою серед них стала публікація Г. Виноградова «Народна педагогіка». Це невеличка праця, написана у вигляді начерків. Автор її поставив перед собою завдання привернути увагу дослідників до вивчення народної педагогіки, визначити програму збирання матеріалу з надією на те, що поставлені тут проблеми спонукатимуть інших до їх розробки. «Важко сказати, — зауважив Виноградов, — чому у народознавців не вистачило уваги до питань, які ставляться до народних ідеалів, поглядів, шляхів і засобів виховання та навчання. У цій галузі у нас зроблено дуже мало». Він наголошує на необхідності наукового вивчення народної педагогіки як суми знань і умінь, сукупності навичок і прийомів, застосовуваних для формування особистості.

У поле зору дослідників згодом потрапляє українська етнопедагогіка. Зокрема, в монографії Н. Заглади «Побут селянської дитини» розповідається про життя дітей села Старосілля Остерського району Чернігівської області. Авторка виявила широке коло різноманітних явищ з дитячого життя 20-х—30-х років XX століття на Україні, показала роль і місце дітей у родині, у громадському і господарському житті. У монографії багато оригінального матеріалу, документальних фотоілюстрацій, використано різноманітні наукові джерела.

У монографії Є. І. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів досліджується народне виховання на Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка висвітлюється в тісному зв'язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення.

Монографія Г. В. Довженок «Український дитячий фольклор» присвячена дитячому фольклору як одному з дійових виховних засобів народної педагогіки

Досить цікавим й оригінальним є посібник Н. Є. Мойсеюк, у якому йдеться про систему виховання учнів на традиціях сільських трудівників. Зокрема, досліджується, як під впливом традицій сім'ї, трудівників землі, виховної дії свят, обрядів, ритуалів формується внутрішній світ сільського школяра, засвоюється ним суспільно-політичний досвід, пізнаються сільськогосподарські секрети, що сприяють підготовці молодої хліборобської зміни. У книжці поряд з узагальненнями й висновками даються конкретні тематичні поради й рекомендації щодо поліпшення трудового виховання учнів на основі досвіду старших поколінь, закріпленого в традиціях села.

«Мудрі заповіді народної педагогіки» — так назвала свою книжку З. П. Васильцова, в якій розповіла про кращі виховні традиції різних народів.

Інтерес до народної педагогіки за останні десятиріччя зростає. Одним з яскравих свідчень цього є помітна активізація публікацій про народну педагогіку на сторінках періодичної преси. Свого часу була опублікована стаття в журналі «Дніпро» «Щоб роду не було переводу», де йдеться про рибалку із села Покровка Очаківського району Миколаївської області Луку Івановича Книгу, який напам'ять знає весь свій родовід. Автор наголошує на необхідності збереження цієї та інших традицій народної педагогіки. «Звичайно, — зазначається в статті, — не всі засоби народної педагогіки рівноцінні і мають сліпо копіюватися, але найдоцільніші з них варто було б використати, оскільки людський досвід базувався переважно на знанні дитячої психології. Писані, що нерідко відірвані од життя канони не завжди дають на практиці бажані наслідки». Один з найістотніших прорахунків сучасної родинної педагогіки, на думку автора статті, полягає саме в тому, що «ми свідомо чи несвідомо відмовилися од віками усталеного і випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаними на стінах історичних пам'яток, зневажливим ставленням до найсвятішого — хліба, коли дітлахи спокійнісінько футболять буханець, панібратськи «ти» зі старшими й батьками (цей перелік можна вести до безконечності)». Далі Скуратівський пише «Здається, дурничка — чи в багатьох родинах знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки дешевеньких співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок. Старі фотокартки близьких людей припадають — це у кращому випадку — пилюкою у безладно напханих альбомах. Гірше того, стало поганою звичкою вважати прибраний домотканим рушником портрет батька або мами, ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масове колекціонування кришталю, неужиткового посуду, дорогоцінних меблів та інших коштовностей. Що запам'ятає і якого смаку набуде вихована в такому мікросередовищі дитина — зрозуміти неважко». А звідси й цілком логічно випливає таке резюме: «Любов до хліба, як і до пісні, своєї історії, до батьків, сама по собі не прийде, її потрібно виховувати з дитинства. Це прямий обов'язок батьків».

У 80-х роках XX ст. республіканська газета «Молодь України» започаткувала нову цікаву рубрику «Роду нема переводу», присвятивши її одвічній, як світ, темі батьків і дітей, зокрема народним виховним традиціям, та закликала, «щоб у цій розмові взяли участь батьки і представники молодшого покоління, котрим також належить залишити у спадок свій духовний потенціал». Під цією рубрикою В. Скуратівський опублікував цілу низку барвистих і змістовних нарисів, де коротко зупинився на окремих виховних формах, які свого часу були визначальними в людському повсякденні, мірилом життя, духовною потребою, не втратили своєї актуальності та значення і в наші дні. Це мамина пісня, батькова мужність і доброта, мудра дідусева бувальщина і чарівна бабусина казка, родовідна традиція, взаємини між сусідами, колективна взаємодопомога. Розповіді свої автор побудував здебільшого на яскравих прикладах і спостереженнях з нашого сучасного життя, які викликають роздуми, спонукають подбати про творче засвоєння і збереження традиційних педагогічних цінностей народу, на основі яких мають виростати нові, співзвучні нашому часові форми.


Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. В українському фольклорі оспівуються велич людини, краса її духовних якостей. Народ-педагог послідовно бореться за право кожної людини розкрити свої найкращі риси. Водночас повсякденність не раз спонукала задуматися над тим, чому все те краще, що досягло людство, не завжди властиве окремій особі, чому одна людина добра, а інша — зла, один щасливий, а інший прожив ціле життя, так і не знайшовши щастя. Народ своїм допитливим розумом прагнув збагнути причину цих явищ, заглибитись у духовний світ людини, виявити ті чинники, від яких насамперед залежить становлення людської особистості. І погляди спрямовував до сім'ї як першоджерела життя людини. Так поступово, в результаті багаторічних педагогічних пошуків, емпірично визрівали народні уявлення про основні чинники формування особистості в сім'ї.

Так, великого значення в родинній педагогіці надавалося чиннику спадковості. Але в поглядах на спадковість було чимало суперечностей, у яких схрестилися інтереси багатих і бідних. Представники панівних класів вперто насаджували антинаукові погляди, стверджуючи, що ніби весь розвиток людини наперед визначений її спадковістю. З такої перебільшеної оцінки ролі спадковості виплив вигідний для них висновок, що соціальне становище людини теж визначається спадковістю, а отже, поділ суспільства на багатих і бідних вічний. Клерикали у свою чергу поширювали шкідливу версію, що все в житті залежить від бога, від долі, тобто сліпої сили, що начебто визначає життєвий шлях людини.

Народна педагогіка в основних аспектах дає об'єктивне трактування суті спадковості та її місця у формуванні особистості. Багаторічні спостереження переконують, що в спадковість передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір шкіри, очей, волосся), природні зачатки яких-небудь рис, здібностей або властивостей, деякі риси характеру. Проте більшість рис у спадковість не передається, а набувається.

Другим важливим чинником впливу на особистість родинна педагогіка висуває середовище — стан взаємин у сім'ї, розпорядок і життя, побут, звичаї і традиції, матеріальне становище, житлові умови.

Сім'я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малятком є визначальними у формуванні в дитини початкових звичок, від яких згодом значною мірою залежатиме її поведінка.

Ідея залежності характеру людини від середовища, побутових умов, домашнього оточення, всього укладу життя сім'ї висловлена в багатьох українських народних прислів'ях і приказках. Наприклад: «З ким поведешся, від того й наберешся», «З розумним будеш розумним, а з дурним і сам будеш таким», «Ниточка веде до клубочка», «Який стук, такий грюк», «Кожна птичка свою пісню співає і своє гніздечко має».

Вплив на дитину таких чинників, як домашнє оточення, уклад життя родини, особливо зростає тоді, коли вона починає ходити й оволодівати мовленням. Адже саме тоді в неї з'являється більше можливостей для фізичного і духовного контакту з навколишнім світом («Перший крок дитини — радість для родини», «Як говорить дитя, то вирує в хаті життя»).

Сім'я позитивно впливає на дітей тільки тоді, коли в ній панує здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні сварки між батьками, а ще гірше негідна поведінка когось із них, погані житлові умови, невпинна гонитва за збагаченням негативно впливають на поведінку дітей, знижують виховні можливості сім'ї.

Чітко визначився в народних уявленнях і такий могутній чинник формування особистості, як виховання, особливо виховання прикладом. Це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило». У цих висловленнях відбиті результати спостережень над схильністю дитини наслідувати старшого брата чи сестру, матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша, а також народна виховна практика привернення дітей до наслідування за принципом «роби так, як я».

Усі три чинники в народній педагогіці розглядаються як однаково важливі, проте в різних ситуаціях кожний з них може стати вирішальним: чи то спадковість («Яке коріння — таке й насіння», «Яке зіллячко, таке й сім'ячко», «Від лося — лосята, від свині — поросята»), чи то середовище («Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся», «Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття»), чи то виховання («Що виховаєш, то й матимеш») або ж спадковість і виховання («Яке дерево, такі його віти, які батьки, такі й діти», «Яка гребля, такий млин: який батько, такий і син»).


Виховання в народній педагогіці розглядається як перша суспільна необхідність («Камінь шліфують, а людину виховують»). Зокрема, наголошується на суспільній значущості виховання, його спрямованості в майбутнє. Народна мудрість говорить: «Якщо твої плани розраховані на рік — сій жито, якщо твої плани розраховані на десятиліття — саджай дерева, якщо твої плани розраховані на віки — виховуй дітей». Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі — таку думку стверджує народна мудрість.

В українській казці «Хто найкращий майстер на землі» розповідається, що в одному селі жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожна принесе найкраще з того, що вона зробила своїми руками.

У призначений день усі жінки прийшли на майдан і принесли безліч дивовижних речей. У тих, кому громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбіглися: тут були і гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, і тонкі мережані занавіски з вив'язаними на них дивними птахами, і вишиті рушники, і чудові скатерки, і одяг.

Але переможницею стала дружина бідняка Марія. Вона не принесла ні вишиванок, ні мережив, хоч усе вміла чудово робити Ця жінка прийшла зі своїм п'ятирічним сином Петрусем, який приніс жайворонка, якого він вирізав з дерева. Приклав Петрусь жайворонка до губів — заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі завмерли на майдані, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному небі заспівав справжній жайворонок, якого привабив спів на землі.

«Хто творить розумну і добру людину, — найкращий майстер», — таке було рішення найстарших.

Слово «виховувати» спільнокореневе із словом «ховати». В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося в значенні «оберігати» (виховувати). До речі, первинне значення слова «виховувати» в українській мові повністю збереглося до наших днів. У розмовному обігу маємо «виховувати» — довго ховати, переховувати кого- або що-небудь, таїти що-небудь, «виховуватися» — довго переховуватись, ховаючись, залишитися непоміченим, невикритим, непійманим; таїти що-небудь, не признаватися в чомусь. Згодом це слово набуло широкого й різноманітного змісту, зокрема педагогічного, й стало головним атрибутом не тільки народної, а й наукової педагогіки.

У народній педагогіці слово «виховувати» означає вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі; систематичним впливом викликати, розвивати якесь почуття, рису вдачі, особливість, прищеплювати що-небудь. Звідси постали й інші слова: «вихователь» чи «вихователька» — людина, яка виховує, навчає дітей і молодь, прищеплює їм навички поведінки, певні погляди; педагог, який стежить у певному закладі за поведінкою дітей і відповідно її спрямовує; той, хто спрямовує силу свого впливу на виховання класу, суспільства і таке інше в певному напрямі; «вихованець» чи «вихованка» — дитина або молода людина, яка виховується чи виховувалася ким-небудь або де-небудь; дитина, взята ким-небудь на виховання; людина, яка сприйняла думки, погляди, ідеї певної організації, товариства тощо; людина, яка вчиться або яка здобула освіту в якому-небудь навчальному закладі; «вихований» — який внаслідок виховання набув навичок пристойного поводження; чемний, ввічливий; «вихованість» — властивість за значенням вихований; уміння добре поводити себе в товаристві, володіти своїми почуттями; «виховуватися» — перебувати під чиїм-небудь опікуванням, навчатися правил поведінки, здобувати освіту і таке інше; розвиватися духовно, здобувати знання, виробляти світогляд, моральні переконання завдяки систематичному впливові.

З поняттям «виховувати» в народній педагогіці тісно пов'язане поняття «навчати» — обидва ці слова часто використовуються як рівнозначні, що свідчить про нерозривність навчально-виховного впливу. В українському фольклорі в значенні «виховувати» найчастіше вживається слово «навчати», наприклад:

«Ой там в саду, у садочку научала мати дочку...»

«Наступила чорна хмара, наступає синя; Научає бідна вдова єдиного сина».

У Т. Г. Шевченка:

«А мати хоче научати, так соловейко не дає».

В українській етнопедагогіці широко використовуються синонімічні поняття до слова «виховувати»: няньчити — доглядати дитину, колихати — гойдати дитину в колисці, заспокоюючи і присипляючи («Не ти ж мене колихав, не ти ж мене няньчив»); годувати — утримувати, леліяти — оточувати ласкою, піклуванням, пестити, голубити («Годувала, леліяла, потіхи ся надіяла»); доглядати — турбуватися, піклуватися про дитину, забезпечуючи їй нормальні умови для життя і розвитку («Будеш ти в мене хату помітати, малих діток доглядати»); бавити — забавляти, няньчити, доглядати («Як бавитимеш дитину, так вона й ростиме»); пестити — голубити дитину, виявляючи до неї любов і ласку («Добре там дітей пестити, де піч велика і є кому варити»); ніжити — прихильно й тепло ставитися до дитини, виявляючи до неї любов і ласку; викохувати — з любов'ю ростити, дбайливо доглядаючи, добиватися найкращого стану, вигляду («Викохав дитину в добру годину»); учити — впливати в певному напрямі, формувати, виховувати, прищеплювати що-небудь («Пригоди учать згоди») та ін.

У народній педагогіці високо цінується правильне виховання. Так, у «Казці про бідного чоловіка і його синів» розповідається, як три сини пішли на заробітки. Старший син приніс додому золото, середній — гроші, а найменший здобув знання і став найщасливішим.

Отже, вплив виховного чинника на формування особистості настільки великий, що врешті-решт визначає навіть долю людини. Усе це говорить про те, що народна педагогіка виробила свою унікальну виховну систему.


Людина з'являється на світ маленькою, безпомічною істотою. Хіба можна бути байдужим до її долі? Як навчити її робити перші життєві кроки, приучити до навколишнього життя? Як виховати її здоровою і розумною, чесною і правдивою, відважною і кмітливою, витривалою і спритною, наполегливою і працьовитою, доброю і щирою? Ці та інші педагогічні проблеми здавна постають перед батьками, кличуть до виховних дій.

У результаті виховних дій мільйонів людей протягом віків сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість — народну педагогіку.

Що таке народна педагогіка?

Педагогіка у загальному розумінні слова — це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання.

Термін «народна педагогіка» уперше в науковий обіг увів видатний педагог К. Д. Ушинський, а на Україні — О. В. Духнович.

При висвітленні народної педагогіки виходимо з пояснення понять «народ» і «народний». Народ — це насамперед трудящі, творці матеріальних і духовних цінностей, вирішальна сила докорінних соціальних перетворень. Аналізуючи це поняття як соціологічну категорію, враховуємо, що ця категорія не є статичною, так само, як і явище, яке вона відображає. Її зміст відбиває зміни соціальної структури суспільства. Наприклад, для первіснообщинного ладу поняття «народ» і «населення» майже адекватні. У класових формаціях відмінність між цими поняттями істотна, оскільки існує величезна різниця між народними масами й експлуататорською верхівкою.

Трудящі маси відіграють велику роль у всіх сферах суспільного життя: матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності й духовній творчості, у тому числі і в галузі педагогічної культури.

Народні маси заклали основи матеріальної культури людства, створили умови для її прогресу.

Історія розвитку демократичного мистецтва і літератури, передової науки нерозривно пов'язана з творчістю народу. На основі багатого життєвого досвіду трудящих мас створені народна філософія, мораль, етика, педагогіка, астрономія, метеорологія, математика, агрономія, ветеринарія, кулінарія.

Отже, народна педагогіка є сумою здобутих трудящими знань і вмінь у справі виховання і навчання. Цілі, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), а також іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях трудового й сімейного виховання.

Народна педагогіка — це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам'яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Народна педагогіка наймудріша, тому що вона створювалася протягом ряду століть, шліфувалась, перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, — школою сім'ї й отчого дому, материною і батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, яка заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, яку дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка, яка вчить жити й працювати, боротися і перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, які будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу навколишнього світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі ігри і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця — найдбайливіша і найпевніша нянька, найвимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, які веселять душу і радують серце, утверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення в суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку.

Порівняно недавно в педагогічній науці з'явився термін «етнопедагогіка». У науковий обіг його увів учений, дослідник чуваської народної педагогіки Г. Н. Волков. Якщо поняття «народна педагогіка» включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій.


Народна педагогіка склалася історично, зі зміною і розвитком способів виробництва, всієї сукупності суспільних відносин. Вона постала з насущних потреб матеріального життя суспільства. Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальні стосунки людей, в мову реального життя. Вже в дородовому суспільстві здійснювалося виховання дітей з метою прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами — спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей прийомів полюваня, здібні майстри — способів виготовлення знарядь праці. Все це надавало вихованню безкласового, загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими й віковими особливостями.

З появою приватної власності й економічним відокремленням сімей, перетворенням їх в основні господарські осередки суспільства виникли відокремлення виховних функцій. У ролі педагогів виступає не община, а насамперед сім'я, батьки. Отже, суспільне виховання замінюється ідивідуально-сімейним вихованням. Причому міняються не тільки форма, а й зміст і цілі виховання.

Народна педагогіка в класовому антагоністичному суспільстві має класовий характер. Зникла колишня соціальна однорідність суспільства. Майнова нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей. Народна педагогіка вже перестала бути виразником інтересів і прагнень усіх членів суспільства. Зароджуються два типи моралі — народна й експлуататорська. У класово-антагоністичному суспільстві перша відображає інтереси експлуатованих мас, другу беруть на озброєння панівні класи в своїй офіційній педагогіці. Тому примітивний принцип — чини так тому, що так робили твої предки — в умовах експлуататорського суспільства втрачає свою універсальність. Життя стає складним і суперечливим. Постає проблема спеціальної підготовки до нього, що було зумовлене необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку, адже в центрі народної педагогіки вперше стає проблема формування духовних якостей особистості.

Звичайно, сформувати моральні риси людини, які регулювали б її вчинки, не так легко. Одна річ, наприклад, порівну, додержуючи споконвічного звичаю, поділити їжу між членами роду, а інша — систематично й свідомо застосовувати засоби впливу на дитину, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій навчально-виховній творчості трудящих поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на особистість. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі цілеспрямованішою. Це спостерігаємо, вивчаючи різні напрями виховної практики трудящих. Велику роль у посиленні виховного впливу на дитину відіграють народні традиції. І хоч встановити час їх зародження неможливо, очевидно те, що виникнення поряд зі звичаями системи народних традицій спричинило появу такого дійового чинника, який інтенсивно сприяє свідомому й цілеспрямованому виробленню в підростаючих поколінь тих духовних і фізичних якостей, яких вимагало життя. Названі процеси педагогічного прогресу були властиві всім народам, у тому числі і східним слов'янам.

Відбувся перехід (у VI—VIII сторіччях) від безкласового суспільства до класового з утворенням феодальних відносин, які в IX сторіччі стали панівними. Завершився цей довготривалий процес утворенням могутньої давньоруської держави — Київської Русі з давньоруською народністю.

За феодального ладу народна педагогіка охоплювала виховну практику трудящих селян, а серед міського населення — підмайстрів, учнів, чорноробів. Офіційна ж педагогіка, як протилежна народній, виражала прагнення аристократичної верхівки — феодалів, духівництва, а в містах ще й купців, лихварів, власників будинків, міських земель, володарів ремісничих підприємств. Обидві педагогіки, народна і офіційна, насаджувана феодальною державою, є протилежними за змістом і виражають суть класового антагонізму в умовах експлуататорського суспільства.

Епоха феодального ладу — це епоха боротьби селян проти феодалів, міської бідноти проти аристократичної верхівки, ремісників, підмайстрів, учнів і чорноробів проти майстрів і купців. Тому й народна педагогіка, пронизана цією боротьбою, в своїй демократичній основі має антифеодальний характер.

Класова боротьба загострюється в капіталістичному суспільстві. Позбавлені права навчати й виховувати дітей у навчально-виховних закладах, трудящі змушені самі, без допомоги держави, піклуватися про своїх дітей, виховувати й вчити їх на традиціях народної педагогіки. Буржуазна педагогіка виражає інтереси експлуататорів, служить їм, а не народові, є антиподом народній педагогіці.

Носієм найпрогресивніших поглядів народної педагогіки стає пролетаріат. Педагогічні ідеї і традиції пролетаріату набирають чітко вираженого соціального спрямування.

Повне злиття інтересів наукової і народної педагогіки аж ніяк не означає, що наукова педагогіка поглинає народну. Глибинні і невичерпні джерела народної педагогіки постійно живлять педагогіку наукову. У свою чергу, наукова педагогіка збагачує і зміцнює народну педагогіку, підводячи під неї наукову базу, на основі ґрунтовного і всебічного наукового аналізу виховної практики розкриває навчально-виховний зміст народної педагогіки.