Друга козацька війна

Польський король повернувся до Варшави, де його вітав народ, всіляко виявляючи радощі та вдячність за те, що він щойно зробив для врятування королівства. Король усю свою увагу звернув на те, щоб уладнати в сеймі, який відбувся наприкінці року, все, що могло б зміцнити недавно укладений мир з татарами і козаками.

На цьому сеймі, який закінчився 12 січня 1650 р., ухвалено, що всі потреби польського війська будуть негайно задоволені; що загони, які були обложені в Збаражі, в нагороду за їх великі заслуги одержать три надзвичайні плати; що Корона постійно утримуватиме дванадцятитисячне військо для охорони кордонів; що пункти Зборівського договору між королем, козаками і татарами підтверджуються; що три козацькі лицарі будуть допущені до державних чинів; що для покриття всіх цих великих витрат буде встановлено новий податок у цілій Польщі та Литві, а також що королю в подяку за його подвиги під час останньої війни буде надано нове право накладати мита на всі товари.

Сейм вважав також за доречне призначити в Київ сенатора, який зблизька наглядав би за всіма козацькими діями та усував би суперечки, що могли виникнути при проведенні в жигтя Зборівського трактату. Адам Кисіль, нещодавно призначений воєводою у те місто, був визнаний як людина дуже відповідна для того, щоб гідно виконати це доручення та щоб провести реєстр сорока тисяч чоловік, які за умовами останнього мирного договору входили б до складу козацького війська, та щоб установити для них відповідний регламент.

Хмельницький майже рік дотримувався пунктів Зборівського миру і вдавав, наче в нього добрі наміри; проте оскільки він побоювався, що поляки, яких він при поганих для них обставинах примусив був признати надзвичайні умови для козаків, пожалкують про це і почнуть шукати способу уникнути здійснення цих умов, то він прийшов до переконання, що найкраще зробить, коли за допомогою могутніх союзів забезпечить надані йому переваги.

З цією думкою він намагався зблизитися з Портою і з великим князем Московії; але насамперед з Портою, бо сподівався, що коли вона йому сприятиме, то він буде грізним для всіх; він старався зблизитися також з господарем чи князем Молдавії, але іншим способом — за допомогою хитрощів та сили. Він почав надсилати про нього погані повідомлення міністрам турецького султана, яким він змальовував молдавського господаря як прихованого ворога турків і довіреного друга поляків, через якого останні завжди дізнавалися про наміри козаків і татар. Турецькі міністри запевнили Хмельницького щодо покровительства султана, а також обіцяли, що Оттоманська імперія дасть йому Русь у ленне володіння. Отримавши від Хмельницького такі ж запевнення щодо підлеглості та вірної служби на користь султана, міністри дозволили Хмельницькому здійснити його наміри щодо молдавського господаря. Хмельницький взявся за це з великою вправністю та скритністю, використавши при цьому татар, до яких він дозволив приєднатися лише чотирьом тисячам козаків. Щоб ще краще приховати цю гру, хан подякував через своїх послів Хмельницькому за підмогу, надіслану татарам проти черкесів, і попросив прислати ще більше війська для походу на Московію, щоб помститися за деякі кривди, заподіяні татарам великим князем. Отож, тоді, як сусідні володарі були переконані, що татари йдуть війною проти Московії, господар, який був тієї ж думки і жив безтурботно, як це звичайно буває серед глибокого миру, побачив (раптом). що його оточило численне військо татар і чотири тисячі козацького допоміжного війська. Єдине, що залишалося господареві при такому несподіваному та непередбаченому становищі, — це втекти разом з сім’єю і невеликою кількістю зібраного поспіхом війська в ліси, розташовані близько Яссів, молдавської столиці, і укріпитися за допомогою зрубаних дерев в найближчій хащі. Він уникнув цієї небезпеки, давши двадцять тисяч дукатів татарам і пообіцявши віддати свою дочку за сина Хмельницького, Тимоша. Внаслідок цього Хмельницький поступився іншими, невигідними для молдавського господаря умовами.

А в той час козаки безперестанно порушували мирний договір, їхні численні загони просунулися далеко від місця свого розташування; не записані в реєстр селяни, підтримувані козаками, не хотіли пропускати шляхту, яка поверталася до своїх маєтків; більше того , селяни погано поводилися зі шляхтичами і багатьох з них убили. Ці вчинки козаків та їхні дії в Молдавії примусили великого гетьмана  Потоцького, який нещодавно повернувся з татарської неволі, стати з польським військом табором під Кам’янцем.

Хмельницький був дуже занепокоєний його маршем. Коли він дістав перші звістки про марш Потоцького, у нього саме були посланці деяких магнатів, які прибули зі скаргами на те, що селяни продовжують бунтувати та відмовляються визнавати панів. Отже, Хмельницький наказав наступної ночі втопити всіх цих посланців. Цього наказу він дав, випивши забагато вина та горілки, а ті, що одержали розпорядження, готові були вже його виконати. Застережений дружиною, проспавшись, Хмельницький негайно скасував цей наказ. Потім він надіслав одного з своїх офіцерів Кравченка  до гетьмана Потоцького з повідомленням, що він, Хмельницький, надзвичайно здивований рухом польського війська в той час, коли Річ Посполита живе в мирі з усім світом і має в своєму розпорядженні могутнє козацьке військо для охорони своїх кордонів.

Гетьман докоряв послові за повсякденне порушення миру внаслідок поганої поведінки селян щодо шляхти і внаслідок розпочаої Хмельницьким без його відома війни проти молдавського господаря, хоч, зважаючи на його звання великого коронного гетьмана, Хмельницький мусив би попередити останнього про ту війну, він твердив, що не може залишити своєї позиції, яку зайняв за наказом короля, хіба що його величність видасть про це спеціальне розпорядження. Ця відповідь зовсім не сподобалася послу Хмельницького, і він заявив, що його вождь буде нею дуже мало задоволений; в своїй розмові він також натякав на загрозу війни, Проте мир не було зірвано, чи тому, що присутність польського війська та великого гетьмана Потоцького, бойові заслуги якого Хмельницький поважав і хоробрості якого побоювався, стримували останнього, чи, може, інтриги, які він снував, щоб створити собі князівство, ще не дозріли і його честолюбні наміри не могли поки дати плодів, — а чи тому, що Хмельницький тимчасово задовольнився походом в Молдавію і придбанням, хоч і за допомогою зброї, нового спільника.

Тим часом на Україні з шляхтою поводилися так погано, начебто війна ще тривала; багато шляхтичів щодня мусило втікати звідти, а магнати, які мали там великі маєтки, між ними князь Вишневецький, не одержували майже ніяких прибутків. Невпинні скарги шляхти спонукали короля написати Хмельницькому; король докоряв останньому за війну, яку він розпочав без його наказу проти молдавського господаря, і за заподіяні шляхті шкоди; причому він пропонував Хмельницькому відвести запорізьке військо на місце його розташування і покарати селян, які озброїлися проти своїх панів. Хмельницький прийняв цього листа з удаваною великою пошаною, проте він надзвичайно повільно здійснював королівське побажання і навіть, навпаки, одночасно докладав старань, щоб щільно зв’язатися з турецьким султаном і з великим князем Московії, союзу з яким він шукав тим запопадливіше, що в ньому він сподівався знайти більше безпеки та користі, ніж з турецьким султаном, бо спільна релігія єднає московитів та козаків. Проте великий князь дбав більше про вигоди, які він може мати від цього повстання, ніж про схвалення його.

Великі успіхи, здобуті Хмельницьким у боротьбі з поляками, були причиною того, що московський князь вважав цих останніх цілком переможеними і поваленими; це спонукало князя шукати причепки до сварки з поляками, сподіваючись, що при поганому стані їх справ він доможеться скасування договору, який московити змушені були скласти з покійним королем Владиславом під Смоленськом, де польський король обеззброїв усе обложене в цій фортеці військо і примусив його пройти під ярмом. Отже, князь домагався сатисфакції за образу, заподіяну йому деякими польськими магнатами, зокрема князем Вишневецьким і Конєцпольським, які не лише не іменували його повним титулом, але вжили на письмі висловів, образливих для честі московського народу; за це він зажадав, щоб Річ Посполита віддала йому Смоленськ з навколишніми землями та ще й заплатила сто вісімдесят тисяч дукатів. Його величність польський король надіслав шляхтича на прізвище Барлінський до великого князя, щоб з’ясувати з ним усі зухвалі вимоги московського посла, проти яких король все ж доручив бути насторожі. Польський посол приніс відповідь, яка більше свідчила про схильність московського князя дотримуватися старих договорів з Польщею, ніж про бажання зірвати мирні взаємини. Та й насправді, хоч князь і радів зміцненню грецької релігії, він не дуже прихильним оком дивився на успіхи Хмельницького, побоюючись, щоб повстання козаків та руських селян не поширилося в його країні, на яку перекинулося вже кілька іскор того полум’я, що запалило Польщу. Отож московський посол у присутності короля та сенаторів визнав, що він з власної ініціативи висунув попередні вимоги; мир між поляками та великим князем був підтверджений.

Постійні зносини Хмельницького з турками, про які польського короля попередили сусідні володарі, вороги Хмельницького, та зухвала розгнузданість останнього щодо Речі Посполитої, спонукала його величність скликати вальний сейм наприкінці 1650 р. Король змалював сеймові нестерпну поведінку цього козацького гетьмана, зневажливе його ставлення до короля та Речі Посполитої, шкоди, заподіяні багатьом шляхтичам, які досі не могли собі повернути відібрані маєтки, його велику військову силу, яку він намагався ще збільшити за допомогою татар і навіть турків, загрозу, що він може відразу зібрати понад вісімдесят тисяч війська, клопоти через те, що кожний реєстровий козак, кількість яких за останнім договором збільшена до сорока тисяч, домагається кінного і пішого джури і, крім того, людини для оранки поля; змалював наміри козаків зовсім позбутися залежності  від Речі Посполитої та створити окрему державу під протекторатом турецького султана — словом, король пояснив, що козаки здатні на все, якщо вчасно не покласти край розвитку їхніх згубних намірів.

Дехто в сеймі, пам’ятаючи про нещастя, заподіяні останньою війною, вважав, що мир, який би він не був, кращий за війну, і доводив, що військо Польського королівства значно зменшилося, а козацьке військо стало дуже могутнім чи то само по собі, чи завдяки підтримці Оттоманів  і що внаслідок всього цього краще додержуватися Зборівського договору.

Однак інші, яких було більше, міркуючи про майбутнє, як і про минуле, твердили, що з двох речей одна неминуча — або зруйнувати козаків, або допуститися до марної загибелі королівства що король має над козаками зовсім незначну владу і лише таку, яку вони самі визнають; що вони носяться з наміром створити князівство, від якого можна чекати лише згубних наслідків, якщо дозволити йому народитися і зміцніти; що козаки тлумачать договори в такий спосіб і в такому розумінні, як це їм подобається; що Річ Посполита має ще значне військо, аби тільки добре ним керувати, і що все ж у такому стані, як тепер, воно більш здатне чинити опір новій і щойно народженій силі, ніж встояти перед нею, коли вона розвинеться і з часом збільшиться; що король — хоробрий, могутній, діяльний, і якщо з малим військом він зробив великі подвиги, то здобуде значніші перемоги над своїм ворогом, коли Річ Посполита теж докладе більших зусиль.

Нові вимоги, поставлені в той час козаками, примусили всіх інших послів сейму думати так само, і сейм одноголосно вирішив воювати з козаками. Ці вимоги були такі згідно з пунктом Зборівського трактату унія греків і католиків має бути скасована Хмельницький залишається сувереном за Дніпром; ніякий магнат чи польський шляхтич у майбутньому не матиме права на селян тієї провінції; що коли б шляхта захотіла там залишитись, то вона буде змушена працювати нарівні з селянами; дев’ять єпіскопів дадуть присягу перед сенатом щодо дотримання вищезгаданого; Хмельницький дістане заложниками чотирьох воєвод, яких він сам вибере; за все це він обіцяв польському королю щороку по мільйону флоринів. Потім козаки зменшили всі ці вимоги до чотирьох, а саме щоб їм дали країну, де б вони могли жити без жодних зв’язків з поляками; щоб їх величність та дванадцять найперших сенаторів королівства зобов’язалися присягою завжди дотримуватися Зборівського мирного договору; щоб для більшої певності троє з цих сенаторів залишалися при козацькому гетьмані і щоб не було вже унії між католиками та греками. Але всі ці вимоги були визнані надмірними, і ніхто не вважав за свій обов’язок давати запевнення людині, для якої було замало того запевнення, що його дали король і Річ Посполита, підтвердивши на попередньому сеймі Зборівський договір. Отож усі були за війну. Для забезпечення успіху на війні вирішено провести набір п’ятдесяти тисяч найманих солдатів і скликати посполите рушення в разі потреби щоправда, чимало послів було протилежної думки, вважаючи, що посполите рушення слід держати в резерві на крайню потребу та що краще збільшити кількість війська найманими солдатами. Також пропоновано розпочати війну до настання весни, щоб не дати козакам часу на підготовку та легше зустріти їх, доки болота і ріки розмерзнуться, оскільки козаки звичайно використовують їх для прикриття свого пересування; до того ж зимою козакам дуже важко одержати допомогу від турків і татар, бо перші не призвичаєні до лютих холодів, а другі не можуть знайти тоді фуражу для своєї кінноти. Проте цей проект не легко було здійснити, бо загони, скликання яких ухвалив сейм, не могли бути так швидко підготовлені. Король відрядив лише польного гетьмана Калиновського для закриття кордону й оборони його від козацьких нападів на випадок, якщо козаки віддадуть перевагу війні над миром, який вирішено запропонувати їм востаннє на умовах Зборівського договору.

Невдовзі з’ясувалися наміри Хмельницького, ворожі мирові, бо один з його полковників  Нечай розпочав військові дії у прикордонні він з трьома тисячами чоловік вогнем і кров’ю залив усю країну і в присутності турецького посланця наказав убити послів брацлавського воєводи.

Загони того самого воєводи та загони Калиновського відкинули Нечая до міста Красного і частина його війська була порубана тоді, коли, не маючи змоги довше боронити замок, залишила його і хотіла відступити; серед них загинув і Нечай, якого один шлятич на прізвище Байбуза вбив власноручно; решту козаків було захоплено у кількох маленьких містечках, які при цьому сплюндровано і перетворено на попіл.

Інший козацький отаман Богун, який заступив Нечая, дав відсіч Калиновському і зайняв місто Вінницю над Бугом. Однак поляки, перейшовши цю ріку, з великими труднощами штурмом взяли замок, в якому вони вбили багато ворогів; перед тим ці вороги, одержавши підмогу від козацького полковника Глуха, прогнали було поляків, але невдовзі поляки повернулися туди. Нарешті Богун за допомогою козацьких полків з Чигирина, Прилук, Любеча і Брацлава — у кожному було по дві тисячі чоловік — примусив Калиновського вийти з цього міста; останній залишив там для охорони деяку кількість піхоти з джурами та весь обоз свого війська, а сам вишикував до бою загони за містом . Проте серед поляків, які залишалися у Вінниці, розпочалася паніка, і вони втекли з міста, пограбувавши обоз; козаки ж, б’ючи звідусіль на польські загони, змусили їх до безладного відступу під охорону барських гармат; причому поляки втратили чотири тисячі п’ятсот піхотинців і свою артилерію.

Ця поразка змусила польського короля, який саме на той час поїхав був на прощу до Журовиців — місця богомілля у Литві, — поквапливо рушити на прикордоння, де великий гетьман Потоцький збирав військо в околицях Сокаля. Коли монарх прибув до Любліна, він довідався про вторгнення козаків на Поділля та про об’єднання турецького султана і Хмельницького, про що король дізнався також і від імператорського посла  в Порті. Внаслідок цієї звістки король остаточно наказав скликати посполите рушення.

Калиновський, який відступив з Бара до Кам’янця, одержав наказ якнайшвидше прибути до польського війська, залишивши в Кам’янці залогу, достатню для оборони цієї фортеці, такої важливої для Польщі і навіть для всього християнського світу. Слідом за ним йшло вісімнадцять тисяч козаків та дві тисячі татар, решта ж козацького війська, яке зросло більше ніж до 70 тисяч, вирішила атакувати Кам’янець без наказу свого гетьмана і без його відома. Оволодівши через хитрощі близьким замком Панівцями, де вони взяли значну здобич, козаки кілька разів атакували кам’янецьку фортецю, проте даремно, бо їх щоразу відбивали з такими великими втратами, що обложники були готові посікти своїх ватажків, які наштовхували їх на таку небезпеку і до того без участі Хмельницького. Коли останній дізнався про це, він наказав відійти. Тим, які взялися було йти слідом за Калиновським, теж не пощастило; вони нападали на поляків то з фронту, то з флангів, то з тилу, але Калиновський завжди рішуче відбивав їх, хоч щоразу платив кількома солдатами. Атакувавши Калиновського 14 травня 1651 р. біля Зборова і, зокрема, вдаривши на полк Собєського, козаки залишили там багато загиблих, між ними одного з своїх полковників — Кановича і одного татарського мурзу. Нарешті, Калиновський був змушений через погані переправи та бездоріжжя покинути свій обоз, а щоб деякою мірою відшкодувати цю втрату та показати своє військо ворогові численнішим, ніж воно було насправді, наказав джурам з того обозу сісти верхи на коней. Отож, зазнавши багато атак та клопоту під час свого просування, Калиновський наприкінці травня щасливо прибув до королівського війська. Найняті коштом Речі Посполитої та магнатів загони прибували туди звідусіль. Було в цих загонах до десяти тисяч чоловік, а всіх разом зі шляхтою принаймні сто тисяч без джур, кількість яких була теж дуже велика і більшість з них мала коня та зброю. Це численне військо не могло довго лишатися на одному місці, бо йому бракувало б харчів і фуражу; отже, король, видавши всі можливі накази, щоб їх забезпечити, вирішив якнайшвидше зайняти їх ділом. На великій військовій раді, яка тривала всю ніч, дехто пропонував поділити військо на дві частини і одну з них, яка складалася з найманих загонів, відправити проти ворога, а поки що його величність чекав би під Сокалем наслідків війни, маючи при собі як резерв посполите рушення на випадок найневідкладнішої потреби. Ця думка не могла подобатися ні королю, ні багатьом старшим офіцерам; вони доводили, що військо, поділене в цей спосіб, може бути легше оточене і розбите ворогом, а об’єднане не тільки зможе чинити опір ворогові, але навіть переможе його. Отже, вирішено йти прямо на ворога найзручнішим і найкоротшим шляхом — на Берестечко. Король вибрався в дорогу 15 червня з усім військом, відрядивши кілька загонів, щоб здобути козацькі язики. Дізнавшись, що болота, які були на його шляху, та безліч возів надто розтягували військо на марші, він вважав за доцільне поділити військо на десять бригад, якщо так можна назвати частини з десяти — дванадцяти тисяч душ. При собі він залишив одну частину, яка складалася з найманих загонів; командувати другою він доручив великому коронному гетьманові Потоцькому, третьою — чернігівському воєводі польнному коронному гетьманові Калиновському, четвертою — брестському воєводі Яну Шимону Щавінському, п’ятою — руському воєводі князеві Вишневецькому, шостою — подільському воєводі Станіславу Потоцькому, сьомою — великому коронному маршалку Любомирському, восьмою — брацлавському воєводі Станіславу Лянцкоронському, дев’ятою — литовському підканцлерові Сапєзі, десятою — великому коронному хорунжому Конєцпольському. Польське військо прийшло наступного дня, шістнадцятого червня, до Вигнанки, багатої на воду та пасовиська місцевості, де поляки довідалися від солдата, який перейшов від козаків, що Хмельницький залишив свій табір між Збаражем та Вишневцем і поїхав назустріч ханові, якого нетерпляче очікував та від якого зажадав підмоги, не надто покладаючись на свої власні сили, хоч у нього була незліченна кількість селянповстанців, які приєдналися до козаків; татар же при ньому було лише шість тисяч.

Коли король прибув під Берестечко, місто, яким володіє граф Лешно, брестський підкоморій, він став табором поблизу нього, вздовж річки Стир, яка оточує Берестечко з усіх боків. Потім він відрядив три тисячі вершників під командуванням Стемпковського і Чарнецького, щоб дістати певні відомості про пересування ворога. Він дізнався від кількох взятих ними полонених, що хан приєднався до Хмельницького з численним військом та що Хмельницький надіслав розвідників, які мали довідатися про місце і стан польського війська. На цю звістку військова рада вирішила відійти від Берестечка та розташуватися під містом Дубном, яке належало краківському воєводі. Обоз уже почав рухатись, а військо готувалося до маршу з наміром вступити в бій з козаками скрізь, де їх зустріне, коли князь Вишневецький, який був в охороні, сповістив короля, що Хмельницький і хан швидко йдуть прямо на поляків. Великий коронний гетьман, дізнавшись від якогось селянина, що ворог розраховує на перемогу, якщо зможе наздогнати польське військо на марші, наполягав, щоб твердо стати під Берестечком; його послухали і видали наказ, щоб обоз, який виїхав, повернувся назад. Тільки-но вони повернулися до табору, як розвідники доповіли, що наближається все козацьке і татарське військо від села Перенятина, яке лежить недалеко  від Берестечка. Король і воєначальники негайно вишикували військо до бою, спираючи його флангами на річку Стир, а в усіх близьких лісах розташували різні піші загони, побоюючися засідок.

27 червня надвечір десять тисяч татар, відділившись від решти війська, наблизилися до поляків, щоб дізнатися про їхні наміри, вдаючи ніби викликають їх до бою. Великий маршалок і великий хорунжий, не стерпівши їхнього зухвальства, вийшли з дозволу коронного гетьмана з своїми полками, їх підтримав полк Вишневецького; після тривалої сутички вони відбили татар та погнали, б’ючи, більше ніж півмилі. 29 червня відбувалися більші сутички. Хан з усім своїм військом, підкріпленим кількома добірними козацькими загонами, зайняв позицію на пагорбі так, що поляки його бачили. Польське ж військо теж вишикувалося до бою. Полки брестського і поморського воєвод, князя Богуслава Радзівілла, а також кіннота з Перемишльщини та з Волині атакували татар, які, прагнучи відплатити за попередню поразку та бачачи, що польську кінноту підтримує тільки невелика кількість піхоти, кинулися на поляків великими загонами. Лянцкоронський стримав їхній перший удар, але втратив багато людей, між іншими і свого брата. А втім, оскільки поляків оточила велика кількість невірних, з табору надіслано для визволення поляків полки великого гетьмана, польного гетьмана, руського воєводи, великого маршалка і Сапєги. Бій посилився після прибуття цієї підмоги, і багато полягло з обох сторін; татари втратили приблизно тисячу своїх, поляки взяли в полон кілька визначних татар, серед них і ханського писаря; однак у поляків теж убито триста, серед них полягли галицький каштелян Казановський, люблінський староста Оссолінський, небіж покійного великого канцлера, саноцький підкоморій Стадницький, перемишльський мечник Лігенза , Жечицький, ротмістр Журдан та багато шляхти з Ленчицького воєводства.

Так закінчився отой день 28 червня. Цього ж вечора на військовій раді взято до уваги, що наміром ворога є вигравати час, щоб виснажити поляків, щоб після того вони самі загинули в місцевості, надто віддаленій від багатих на хліб країв, і що краще розпочати військові дії, поки військо в силі; отож вирішено вступити в бій наступного дня. Король провів більшу частину ночі за молитвами та віддаванням потрібних розпоряджень; на світанку він наказав вишикувати військо до бою; ворог не помітив цього тому, що аж до дев’яти годин ранку був дуже густий туман. Правим флангом першої лінії командував великий гетьман Потоцький та підлеглі йому брацлавський воєвода Лянцкоронський, познанський воєвода Опалінський, великий коронний маршалок, Любомирський, литовський підканцлер Сапєга, великий коронний хорунжий Конєцпольський, познанський підчаший граф Владислав Лешно, два Собєські, сини покійного краківського каштеляна, та кілька інших магнатів, які власним коштом зібрали наймані загони. Командування лівим флангом віддано польному гетьманові Калиновському, князям Острозькому та Заславському, брестському воєводі, руському воєводі князю Вишневецькому, подільському воєводі Станіславу Потоцькому, Яну Замойському і полковникові-латишеві Яну Денгофу; деякі з вищезгаданих приєднали до війська Речі Посполитої також загони, зібрані в своїх маєтках. Король приділив свою увагу центру, що складався з усієї німецької та польської піхоти, з якою була артилерія під проводом генерала Сігізмунда Пшиємського, що довгий час служив як генерал-майор у шведському війську в Німеччині. Друга лінія, посередині якої обрав собі місце його королівська величність, складалася тільки з кавалерії; нею командував серед інших офіцерів великий литовський підчаший Тишкевич. Резервний корпус був під командою великого ловчого полковника Меделя та сокальського старости Денгофа; корпус складався з їхньої кінноти, а також з кінноти Грудзінського і Розражевського та з піхоти королевого брата князя Карла, з піхоти Конєцпольського та з кінноти французького полковника Дю-Плессі. Весь обоз разом з бойовими припасами залишався в таборі, укріпленому з одного боку, а з другого — прикритому містом та річкою. Для охорони обозів король залишив кілька загонів піхоти, які здалека здавалися значно численнішими, ніж вони були насправді, завдяки списам, що їх король наказав гусарам залишити тут, і які мали на кінцях червоні стрічки. Вишикувані в бойовому порядку, ці списи являли собою красиве видовище. Сонце розсіювало туман, який закривав досі військо; це нагадувало завісу, яка, піднімаючись, відкриває театральну панораму. Коли ця картина з’явилася перед очима ворога, він був вражений такою стрункістю і численністю польського війська. А втім, ворожі загони були численніші, оскільки вони налічували понад триста тисяч війська і займали таку велику територію, яку не можна було осягнути оком. Татари захопили кілька сусідніх, дуже похилих пагорбків і заповнили їх цілком, вишикувавшись у формі серпа. Праворуч від татар проти лівого флангу поляків були козаки, змішані з деякими татарськими загонами; там був козацький табір, що складався з багатьох рядів возів, посеред яких знаходилася частина козацького війська, здатна в такій позиції витримати будь-яку атаку.

Після вишикування в такий спосіб військ ранок минув у легких сутичках; однак король підозрював, що ворог має намір відволікати увагу поляків малими боями для того, щоб уночі атакувати їх і зненацька наскочити у пітьмі; тому він заборонив під загрозою смертної кари залишати без наказу свої лави, а також звелів зруйнувати всі мости на Стирі, щоб козаки не могли атакувати їх з тилу та щоб одночасно і свої на випадок скрути були змушені добре себе поводити, не маючи жодної надії на втечу. А щоб доцільно закінчити день, якого ледве вистачило б для генерального бою між двома величезними військами, в яких налічувалося не менше чотирьохсот тисяч вояк, король наказав розпочати обстріл ворожого війська залпами з гармат, котрі він звелів викотити попереду свого війська і час від часу бити з них в міру того, як вони наближалися до пагорбків, де були татари. Багато поляків, оскільки день уже згасав, хотіли відкласти бій до наступного ранку, інші ж відстоювали протилежну думку, побоюючись, що козаки вночі кинуться на поляків разом з своїм табором, який вони дуже укріпили, та змусять поляків залишити місце бою; отож його величність звелів розпочати атаку загонами князя Вишневецького, який вдарив на ворога з дванадцятьма ротами старих вояків; йому допомагав подільський воєвода з посполитим рушенням з Краківського, Сандомирського, Ленчицького та Перемишльського воєводств. Козаки зустріли їх дуже стійко, і сутичка тривала щось з годину; весь час пороховий дим та пилюга закривали ці загони від решти війська; коли вони почали подаватися, їм дуже вчасно допомогли надіслані королем свіжі загони, після прибуття яких козаків відбито до їхнього табору, а татар, які боролися разом з козаками, — на їхні пагорби. А тим часом король з боєм просувався вперед проти основної сили татар; праве крило затрималося біля лісу, щоб знешкодити намір численних ворогів, які там зробили засідку, сподіваючись оточити польське військо в найінтенсивніший момент бою. Монарх, рухаючи перед собою артилерію, яка під командуванням генерала Пшиємського стріляла дуже вчасно і з великим успіхом, примусив татар залишити підніжжя пагорба і поступово зайняв його вершину, витримавши рушничну стрілянину яничар, які були разом з татарами. Його польська величність зазнав на цьому місці дуже великої небезпеки, бо чотири ядра з гармати, поставленої татарами на узліссі, пролетіли повз нього, а одне впало біля його ніг. Поляки зразу ж відплатили тим самим Отвіновський, королівський тлумач з турецької і татарської мов, запевнив, що хан знаходиться там, де видно великий білий прапор; король наказав повернути туди гармату, перший постріл якої повалив одного з головних татарських офіцерів поблизу хана, а хану нагнав такого страху, що він думав тільки про відступ. Військо, відігнане від пагорба, пішло за ханом, залишаючи кілька загонів, щоб прикрити відступ і деякий час затримати поляків. Проте останні негайно погналися за ними і переслідували їх півтори милі 68, ніч та швидкість татарських бахматів  допомогли їм вийти з небезпеки, однак під час відступу вони залишили багато поранених і мертвих, яких звичайно забирають з собою та спалюють в дорозі на перепочинку, вважаючи жахливим залишати їх у руках християн; вони покинули також своє спорядження кожухи, сідла, шаблі, вози і навіть ханський намет, його прапор та барабанчик зі шкіри й позолоченого срібла, яким хан користувався замість дзвоника. Багато поляків, які були у неволі у цих невірних, визволено, а багатьох інших татари вбили, бачачи, що вони не мають змоги забрати їх з собою при відступі, який цього дня продовжувався ще на десять французьких миль.

Король відрядив кілька загонів кінноти в погоню за татарами, а рештою свого війська оточив табір козаків, яких було ще понад двісті тисяч і які мали сорок гармат, з котрих невпинно стріляли. Хмельницький відступив разом з татарами, щоб повернути їх до бою; але він не міг переконати їх. Навпаки, з ним поводилися дуже погано, бо хан звернувся до нього з дуже образливими словами, докоряючи, що Хмельницький обдурив хана, приховавши від нього стан польського війська, якого, за твердженням Хмельницького, було лише двадцять тисяч; він навіть погрозив Хмельницькому відіслати його польському королю в обмін на мурз, які перебувають у польському полоні; як там не було, а хан не хотів його відпустити, поки Хмельницький не послав до Чигирина розпорядження видати ханові значну суму та частину здобичі, яку він раніш взяв у Польщі. Отже, наступної ночі король звелів, щоб на полі бою було відправлено подячний молебен за перемогу, яка полякам обійшлася в тисячу двісті чоловік, тоді як ворог втратив у шість разів більше. Король провів ніч у своїй кареті, і хоч падав великий дощ, він наказав артилерії без затримки піднятися на залишений татарами пагорб, щоб звідти розбити вщент козацький табір. Козаки, незважаючи на дощ, оточили табір широким та глибоким ровом і обставили мушкетерами в найслабших і найбільш відкритих місцях. Позаду було велике болото, на яке спирався табір; воно цілком захищало цей табір. Тому що Хмельницький був відсутнім, козаки передали команду над своїм військом офіцерові на прізвище Джеджелій, якого всі боялися за його жорстокість. Оскільки козаки шукали всіх можливих засобів порятунку, то вони написали до короля, просячи його ласки та висловлюючи своє велике прагнення до миру; проте оскільки вони тримали в руках одночасно не тільки перо, але й зброю, то їхні писання відкинуто, і король думав тільки про те, щоб приборкати їх силою, тим більше, коли дізнався, що серед козаків починаються чвари. Деякі польські офіцери вважали, що козацький табір слід затопити, затримавши греблею течію води, але перемогла думка, що краще розтрощити його вщент, і з цією метою привезено важкі гармати з Бродів — фортеці, збудованої покійним великим гетьманом Конєцпольським. Крім цього, споруджено мости вище і нижче табору для зв’язку між польськими загонами та збудовано кілька фортів і редутів на найвищих місцях, щоб там поставити батареї.

4 липня козаки несподіваним наскоком здобули один з цих фортів, де було дві гармати і вісімдесят душ польської охорони, яким вони відтяли голови косами, тобто зброєю, котрою звичайно користуються козацькі піхотинці замість списів. Генерал Губальд прибув туди негайно, вигнав їх і відбив у них гармату, яку вони тягнули до табору. Того ж самого дня козаки здобули один з пагорбів, на якому вони могли спокійніше пасти своїх коней; великий хорунжий прогнав їх звідти і забрав у них п’ятсот коней. 5 липня козаки вийшли з свого табору у великій кількості і з таким виглядом, що полякам здавалося, ніби козаки хочуть дати їм знову бій; проте вони прогнали козаків у їхнє укріплення, завдавши їм досить тяжкого удару та убивши понад чотириста козацьких воїнів; у поляків були поранені Сокол і Пясочин у цій сутичці, після якої розпочалася між обома військами велика гарматна стрілянина, що завдала чимало шкоди обом сторонам.

Козаки, побачивши, що їм так не щастить, вдалися до хитрощів, атакувавши наступної ночі польське військо всіма своїми загонами. Їх задум був знешкоджений дощем, що почав падати, та пильністю короля і гетьманів, які подвоїли сторожу. Тим часом полонізований татарин Магмет Челебей, який здавна був на службі в коронного гетьмана, що зробив його капітаном, і якого надіслано було з частиною війська в погоню за татарами, повернувся до табору і привів як бранця одного знатного татарина, ханового родича Мустафу-агу, що, будучи пораненим у бою під Берестечком, не міг відступати разом зі своїми. Він запропонував було Челебеєві як викуп п’ятнадцять тисяч ришдалів; проте останній більше цінував свою вірність, з якою він служив багато років своєму панові коронному гетьманові, ніж гроші та інші значні вигоди, які йому цей татарський вельможа пропонував на випадок, коли б Челебей захотів повернутися до своєї країни. Магмет Челебей повідомив, що по дорозі він знайшов понад тисячу татар мертвих або смертельно поранених, якими татарське військо не хотіло себе обтяжувати при відступі; це означало, що відступ був надзвичайно поквапливим, бо у татар є звичай краще палити трупи, ніж залишати своїм ворогам.

Козаки, яким не вдалася їх остання спроба, зрозуміли, що вони опинилися в утрудненому та невигідному становищі; їх єдиною надією на порятунок була легкість переходу через сусіднє болото. Цей перехід вони залишили собі чи то для постачання фуражем чи для відступу. Однак полковник Балабан, який став з тисячею чоловік на другому боці болота, почав першкоджати козакам вільно виходити; до того ж поляки вирішили поставити туди більше війська, щоб повністю позбавити козаків можливості відходу.

Нарешті, польська артилерія почала громити козацький табір з більшою наполегливістю, ніж досі. Тоді козаки вислали трьох посланців на прізвища Криса, полковник чигиринського полку, Гладкий і Переяславець , щоб просити миру.

Вони, насамперед, звернулися до великого гетьмана, який, зробивши їм суворі докори за їхню жорстокість і підступність, заявив, що вони не варті ласки його королівської величності та що не заслуговують навіть на те, щоб з ними обходитись як з християнами після ганебної спілки з турками і татарами.

Проте король за порадою сенаторів допустив козаків до аудієнції під наметом, поставленим на пагорбі, звідки прогнано татар. Вони впали в ноги монархові, подаючи йому від імені всіх козаків листа і раз у раз просячи у нього милосердя, повторюючи постійно це слово на всі запитання, які їм поставлено, та при кожній нагоді цілуючи руки й одяг сенаторам. Його польська величність, відбувши після цього на раду, відповів устами свого великого канцлера, кульмського єпіскопа, що, незважаючи на козацькі злочини, через які вони повинні втратити всіляку надію на пробачення, все ж його величність, бажаючи зважити на доброту і милосердя боже, виявить козакам своє милосердя. Отже, коли вони дадуть йому переконливі докази справжнього каяття та цілковитої підданості, то король пробачить їм минуле на умовах, що їх одержать на письмі і за якими вони мають прийти наступного дня близько одинадцятої години, а до того часу будуть припинені військові дії, як того просили козаки, однак їхній головний посол Криса залишиться заложником. Інші посли прийшли 7 липня у призначений час, щоб одержати пункти умови, на основі яких король погоджувався припинити воєнні дії, як про це його козаки просили.

У цій умові було сказано таке. По-перше, що козаки дадуть дванадцять своїх провідних офіцерів заложниками, аж доки вони зможуть видати королю свого гетьмана Хмельницького та його писаря Виговського. Що козаки повернуть гармати та прапори, взяті ними під час цієї війни. Що вони також повернуть гетьманську корогву козацького війська, яку потім король дасть тому, кому захоче. Що на випадок, коли б козаки не були задоволені кількістю в дванадцять тисяч війська, яких обіцяно утримувати для охорони кордонів, то цей пункт буде переданий на найближчий сейм. Що відносно привілеїв, яких козаки могли б домагатися, то вони матимуть лише ті, які їм надав 1628 р. покійний гетьман Конєцпольський.

Козацькі посли, повернувшись до табору, повідомили про ці умови, а наступного дня принесли таку відповідь щодо першого пункту, то вони зроблять усе можливе, щоб видати королю Хмельницького та його писаря, але вони не дадуть для цього заложників; що вони згодні з другим і третім пунктами умови, а щодо решти, то вони можуть погодитися лише на умовах Зборівського договору. Король, ображений цією відповіддю, наказав посилити гарматний вогонь і винищити впень козаків; останні ж готові були скоріше вмерти, ніж так підупасти з-за цих умов.

Вони відповідали на стрілянину польської артилерії, але не дуже часто, і це давало підстави догадуватися, що їм бракує пороху. Деякі з них були такі сміливі, що підійшли зовсім близько до польського табору й почули оголошений оповісниками наказ; коли поляки про це дізналися, вони були змушені замінити цей наказ і навіть змінити план загального наступу на козацький табір. Отак козаки чинили щосили опір всім польським атакам, і їх хоробрість заслуговувала б на найвищу похвалу, коли б її не супроводжували численні огидні жорстокі вчинки — вони здирали шкіру, смажили на повільному вогні та мучили в безліч інших способів поляків, які потрапляли до них у руки; до того ж запропонування цих мов, на яких козаки могли здобути мир, навіяло на них лють, що її роздмухували їхні попи, які весь час підтримували в них надію на швидке повернення Хмельницького і татар. Все ж злигодні, яких зазнавали козаки, та довга відсутність Хмельницького послаблювали в них оту фальшиву віру на швидку допомогу, і вся ця людська маса почала вперто домагатися миру. Козацькі ватажки бачили, що миру можна досягнути лише за їх рахунок, через те й протистояли цьому, використовуючи всю свою владу побачивши, що Джеджелій, якого вони обрали на місце Хмельницького, схиляється до мирного розв’язання, вони скинули його і поставили замість нього Богуна. Останній, щоб проявити себе, як справжній полководець, дізнавшись, що брацлавський воєвода перейшов річку з кількома загонами для закриття проходу, яким козаки звичайно ходили за фуражем та 160 яким можна було відступити, вийшов із значною кількістю старого козацького війська та двома гарматами, щоб відбити поляків і зміцнити охорону укріплень, зроблених козаками для захисту цього проходу. Лише вийшов він з табору, як збудилася підозра, що існувала вже на протязі певного часу, буцім старі козаки мають намір відступити з своїми ватажками і покинути решту. Якийсь повстанець  крикнув, що Богун вийшов з наміром утекти, і в одну мить чутка про це поширилася по всьому табору та викликала такий жах, що всі почали тікати в цілковитому безладді.

Шляхи, зроблені козаками через близьке до табору болото, були надто вузькі; багато втікачів попадали з них і загрузли, хоч вони і кидали свої сіряки, плащі та інше спорядження, щоб вибратися. Богун помітив це замішання та надбіг з своїми старими вояками, щоб його втихомирити, але не зміг, бо течія потягла і їх за собою і вони були змушені іти за прикладом інших. Брацлавський воєвода бачив, що вороже військо виходить надзвичайно поквапливо з табору, але не міг зрозуміти причини цього. Спочатку він уявив собі, ніби козаки наближаються, щоб кинутися на нього, тому він розташувався з двома тисячами своїх людей в досить сприятливому місці для того, щоб не бути оточеним. Становище ворога спонукало його незабаром змінити свою попередню думку і він почав іти за ним. Та його затримала тяжка для переходу тіснина, якою утікали повстанці. Проте воєвода наздогнав частину їх при допомозі посполитого рушення з Полоцького воєводства, яке саме прибувало під Берестечко, коли почалася втеча козаків, і опинилося так близько від них, що змогло кинутися в по161гоню за ними. Польське військо не очікувало раптового відступу ворога і, отже, за винятком вартових, не було готове для переслідування, тому воно кинулося прямо на козацький табір, де, знайшовши щедру здобич, зайнялося нею, замість того, щоб рушити за втікачами. Все ж козаки втратили під час відступу двадцять тисяч своїх чи то побитих поляками, чи то загиблих у лісах, хащах та болотах. Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротись і, як люди, що не мали більше надії на порятунок, хотіли дорого продати своє життя. Деякі з козаків, побачивши, що вони не втримаються перед величезною кількістю поляків, кинулися в річку, а інші на болото; в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке поляки обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали з своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь московит напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що московит не дасть собі з ними ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьмя кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим. Поляки знайшли в козацькому таборі, крім багатьох жінок і дітей, значну здобич. Тут було сорок гармат, серед них вісімнадцять батарейних, багато пороху; численні прапори, між іншим корогва, яку король після його обрання прислав був гетьманові Хмельницькому на ознаку затвердження його гетьманства, а також корогва покійного короля Владислава, яку він надіслав був козакам тоді, коли хотів їх використати на задуманій ним війні проти московитів; ще один прапор, який козаки здобули у поляків минулого червня, шабля, яку грецький патріарх прислав Хмельницькому в подяку за оборону грецької релігії, ризи, церковний посуд та інші цінні речі одного грецького прелата, який називав себе корінфським архієпіскопом і який репрезентував патріарха при Хмельницькому; це був один з тих, які найбільше підтримували вогонь повстання серед козаків та руських і які були найзапеклішими противниками мирного полагодження справи. Його вбив стрілою під час відступу якийсь молодий поляк. Знайдено також велику кількість зброї та силу харчів і скриньку Хмельницького, де була печатка Запорозького Війська та різні листи від султана, великого князя московського, від князя трансільванського, більше тридцяти тисяч ришдалів, призначених для татар, верхній одяг, підбитий коштовним хутром; знайдено навіть біля вогню горшки та рожни — певний доказ, що втеча козаків зовсім не була задумана заздалегідь, а що це була дія неба.

Ця поразка коштувала поляками всього кілька солдатів та одного капітана з піхотного полку Радзівілла, вбитого при атаці тих трьохсот козаків, які бо164ронилися на болоті. Крім тих, кого послано в погоню за козаками, туди рушили ще польний гетьман та князь Вишневецький з сімома полками, щоб перешкодити з’єднанню козаків. Вони грабували всіх, кого зустрічали по дорозі. Велика частина козаків відступила на Дубно, три тисячі з них були посічені залогою міста та кількома загонами, які були відряджені туди саме тоді, як козаки проходили довгою греблею, а король, залишивши майже все посполите рушення в Берестечку, сам пішов з цією ж метою у напрямку Кам’янця. На своєму шляху він зустрічав жахливе видовище дороги були встелені мертвими, а ліси повні жалюгідних утікачів, які після відступу заховалися в найгустіші місця, і багато з них протягом кількох днів живилися тільки корою дерев. Здебільшого вони були такі виснажені, що вже не трималися на ногах і не могли втікати. Обурення поляків перейшло в жалість при вигляді цих скелетів, і замість того, щоб вбивати їх, поляки бігли за ними лише для того, щоб дарувати їм життя та спонукати їх зберегти це життя. Король був навіть такий добрий, побачивши це нещастя, що наказав роздавати їм харчі та запевнив їх, що пробачить їм, коли вони залишать козаків-бунтівників і повернуться додому. Його королівська величність тому був милосердним, що не хотів, убиваючи мечем це збунтоване поспільство, знищити одну з головних провінцій королівства, яка була для інших провінцій оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбільших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, і якщо якийсь маєток втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами. Це було справжнім мотивом, який цього разу, а також і в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків; їх неважко було б звести нанівець, якщо б не ця обставина.

Король, вважаючи, що його присутність необхідна для закінчення війни та остаточного підкорення козаків, наполягав на тому, щоб рушити з усім військом на Київ, звідки він мав би відрядити загони та дати необхідні накази для здійснення цього плану. Але шляхта противилася цьому, покликаючись на невідкладність своїх справ, які примушували їх повернутися додому, а також, що посполите рушення вже не потрібне для закінчення недоробленого, що розпорошені козаки не спроможні піднятися після своєї поразки і що коли б навіть деякі захотіли знову взяти зброю у руки, то вистачить найманих загонів, щоб перешкодити в цьому козакам і зробити марними всі їхні зусилля; словом, немає жодної рації вести шляхту в країну, знелюднену і виснажену невпинними спустошеннями козаків і татар, бо вона там згине з голоду. Отож, відбувши загальну нараду всіх старших керівників та офіцерів в Орлі, довелося поступитися перед цією думкою та задовольнити тих, хто хотів повернутися додому, а вони становили більшість. Його польська величність, видавши розпорядження великому гетьманові Потоцькому, щоб завершити те, що так щасливо почалося, теж повернувся до Варшави, взявши перед своїм від’їздом слово від шляхти щодо нової підмоги в людях і грошах. Від’їжджаючи з війська, король одержав звістку, що хан, дізнавшись про втечу козаків, поспішно відступив у напрямку Криму і що чотири тисячі турків, які йшли на допомогу козакам, одержавши таку звістку, поквапливо відступили за Борисфен. Король одночасно довідався про поразку козаків у Литві, заподіяну князем Радзівіллом.

Дванадцять тисяч козаків під командуванням одного з своїх отаманів Небаби розташувалися поблизу Лоєва , у гирлі річки Сожа, яка впадає в Борисфен; підготувавшись до переправи через ріку, той отаман залишив кілька загонів, щоб боронити переправи.

Гетьман литовський князь Радзівілл, дізнавшись про це, вирішив атакувати їх, виславши наперед генерал-майора Мірського з трьома тисячами добірних людей і наказавши рухатись другим берегом Борисфена; сам же він сів у човни з рештою своєї піхоти та артилерії, а кавалерії звелів іти суходолом. Прибувши, він наказав атакувати козацькі укріплення з одного боку, а Мірський, якому він подав сигнал кількома гарматними пострілами, вдарив з другого боку. Козаки хоробро оборонялися півтори години, а потім їх опір було зламано і їх розгромлено. Небаба з військом наближався на допомогу своїм; князь Радзівілл, хоч Мірський не перейшов ще ріки, яка їх розділяла, і не приєднався до нього, невпинно рухався вперед, щоб чинити опір козакам. Після завзятої сутички, в якій загинули три головні козацькі полковники, в тому числі й Небаба, козацьке військо було розбите, три тисячі козаків убито, багато взято в полон, серед них — племінник Небаби. Інші ж утекли до табору, розташованого недалеко від поля бою. Коли надійшов сюди литовський віце-маршалок Криштоф Потоцький, посланий спеціально для розвідки, він знайшов уже табір пустим. Козаки залишили також місто Любеч, а недалеко від міста Чорнобиля не чинили великого опору та здалися литовському генералу від артилерії Госєвському . Після цього князь Радзівілл проторував собі шлях на Київ, щоб остаточно знищити залишки бунту в тих місцях.

Гетьман Потоцький чинив так само на Волині, де труднощі у здобуванні харчів та фуражу примусили його поділити своє військо на багато частин; він призначив їм усім зустріч для з’єднання в Любартові, місті, яке завдяки своєму положенню та кількості мешканців збереглося серед воєнної завірюхи; звідти він звелів загонам іти на здобуття Паволочі та Білої Церкви, наказуючи насамперед офіцерам добувати харчі для солдатів так, щоб селяни через погану поведінку поляків не були змушені залишати своїх домівок та знищувати можливих запасів харчів та фуражу. Тамтешні пани теж докладали старань, щоб селяни повернулися до послушенства, обіцяючи їм у листах та в спеціальних посланнях, що милостиво поводитимуться з ними, якщо тільки селяни захочуть виправитися.

Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук; він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збурений останньою поразкою та його відсутністю. Хмельницький використав властиву йому кмітливість і послав у місця, куди він особисто не міг прибути, своє перо і емісарів, щоб знову збудити бойовий запал, який вже значно був охолонув, та щоб закликати до боротьби за спільну справу, і при тому пояснював народові, що фортуна мінлива і має зворотну сторону якщо вона від деякого часу прихильна до поляків, то все ж вона залишила козакам хоробрість і досить війська, щоб відновити війну та підвестися після поразки. Одночасно він підбадьорював народ навмисне вигаданою новиною, ніби повстання якогось Ракочі в Польщі примусило короля відвести туди більшість війська, щоб припинити рух повстанців; що цвіт старого козацтва знову згромаджується, а найближчими днями’ приєднаються до них татари для помсти за останню поразку. Все ж для того, щоб сподівання, якими він підтримував свій народ, могли здійснитися, Хмельницький час від часу надсилав послів до хана, через яких робив велемовні обіцянки, прагнучи одержати від нього нову допомогу; причому він доводив ханові, що безпека останнього залежить від успіху Хмельницького і що знищення козацтва безперечно спричиниться до того, що поляки винищать татар. Він відрядив також трьох послів у Порту з подібним клопотанням та доводив через них, що коли козаки матимуть підтримку від султана, вони зможуть чинити опір усій військовій силі Польщі і що, навпаки, коли султан відмовиться, то козаки будуть змушені помиритися з поляками і після цього виступити війною проти турків.

Князь Януш Радзівілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глєбович, залишивши гусарського підполковника Францкевича  разом з кількома загонами під Черніговом, щоб перешкодити тамтешній козацькій залозі зробити вилазку, підступив під Київ, вигнавши з його околиць козацьких полковників Антона і Горкушу, та довів їхні загони до такого замішання, що вони, пробігши прожогом через свій табір і міст, змушені були відступити до Києва, проте і там вони не довго трималися.

Викликаний наближенням литовського війська жах поширився серед інших козацьких загонів, які доти вважали себе в безпеці в тій місцевості. Вони залишили місто, яке було одним з їхніх головних пристановищ. Коли міщани Києва побачили, що в них немає ні залоги, ні інших засобів оборони, вони надіслали до польських гетьманів своїх архієпіскопа та архімандрита з благанням пощадити їхнє місто, яке король завжди ласкаво оберігав і яке під час багатьох війн було притулком для польської шляхти. Їх прохання вислухано, і князь Радзівілл задовольнився тим, що обеззброїв міщан, щоб на майбутнє вони не могли шкодити.

Хмельницький, дізнавшись про втрату Києва, подвоїв свої старання і шукав способів, щоб поставити нове військо, здатне затримати просування ворога, а поганий стан надихував його сповненими люті і відчайдушності задумами. Його радо слухали не тільки козаки, а й частина селян, які були досить схильні знову спробувати щастя у війні; дехто з селян голосно повторював, що ганьба втрачати відвагу внаслідок однієї поразки; що ті, які їх цим разом змусили тікати, раніше самі тікали перед ними та що це може ще раз повторитися; що на випадок, коли б доля вперто підтримувала поляків, вони змогли б знайти притулок на турецькій землі, де жили б вільніше та легше, ніж на Русі, і що в цій справі вже написано до сілістрійського паші.

Отже багато з селян щодня приєднувалося до Хмельницького, а козаки знову почали свої походи та шарпанини в різних місцях, особливо ті, які жили поблизу Дністра та Валахії, бо вони більше призвичаєні до похідного життя. Гетьман Потоцький відрядив дві тисячі під командою свого сина, кам’янецького старости, щоб розігнати всіх тих свавільників; але замість надіслати йому допомогу, як молодий Потоцький просив, він відкликав його назад, вважаючи, що краще зібрати все військо в єдине ціле. Гетьман надіслав потім сім загонів до Білої Церкви, щоб узяти козацьких язиків, але замість того, щоб виконати цей наказ, вони затрималися для пограбування Паволочі. Недалеко від цього місця їх зустріли дві тисячі козаків і п’ятсот татар, які атакували поляків і погнали аж до брами цього міста та примусили їх віддати всю здобич, яку вони було забрали. Поразка польських загонів була б неминучою, коли б не кілька загонів князя Вишневецького, які дуже вчасно прийшли їм на підмогу і примусили втікачів повернутися чолом до переслідувачів та відбити частину останніх до їхнього табору, а частину аж до Білої Церкви. Поляки довідалися від полонених татар, взятих при цій нагоді, що з Хмельницьким було лише дві тисячі їхнього війська, але до них мали приєднатися цими днями ще чотири тисячі; решта ж невірних погнала в степи своїх коней, щоб попасти їх там, та що вони одержали наказ бути напоготові, щоб в найближчий час повернутися до Польщі. Це повідомлення змусило гетьмана Потоцького припинити свій марш аж до прибуття обозу і піхоти. Порадившись з офіцерами про те, що робити, він вирішив захопити Фастів, місто по дорозі до Києва, щоб полегшити зв’язок і навіть об’єднання з князем Радзівіллом. Тоді як він стояв табором у Паволочі, очікуючи на піхоту, що йшла дуже повільно, пошесть забрала у цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні.

Коли військо 25 серпня віддало йому останню шану, воно наступного дня рушило до Трилісів, які були досить добре укріплені. Коли залога дуже гордо відповіла на гостру вимогу польського гетьмана здатися, він відрядив генерала артилерії і комісара війська Пшиємського, а також підполковника Берга з полку князя Богуслава Радзівілла разом з сьомастами німецьких уланів для атаки Трилісів. Вони втратили шістдесят чи вісімдесят душ при наближенні, серед них капітанів Штрауса і Валя; діставши підмогу від польської піхоти, вони менше ніж за дві години оволоділи місто і замком, незважаючи на запеклий опір обложених, серед яких навіть жінки боролися з косами в руках. Усіх тут посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом з містом. Ця суворість справила, мабуть, більше враження, ніж коли б поляки вдалися до ласки, бо як тільки у Фастові помітили пожежу, триста козаків, які охороняли це місто, залишили його, а за ними пішли й мешканці, хоча Фастів міг чинити опір полякам, що завдало б останнім численних жертв.

Князь Януш Радзівілл, очікуючи королівського наказу, а також наближення польського війська, стояв весь час поблизу Києва не без деякої небезпеки, оскільки ворог добирав усіх заходів, щоб напасти на нього або, принаймні, перешкодити йому з’єднатися з гетьманом Потоцьким. 16 серпня полковник Нольд, якого князь надіслав було з загоном, натрапив біля млина, недалеко від одних з воріт Києва, названих Золотими, на велику групу козаків, змішаних з татарами; це зразу викликало тривогу у польському таборі і частина легкої кінноти так навально вдарила на козаків, що після того, як козаки захопили було один міст, який, на їхню думку, дасть їм безпеку, їх полягло з тисячу. Поляки дізналися від кількох полонених, що тут було три тисячі козаків, до яких мала приєднатися ще тисяча, і вони хотіли атакувати литовське військо в його укріпленнях.

Князь Радзівілл після цієї перемоги зняв сторожові загони і вирушив маршем, щоб з’єднатися з польським військом, залишивши в Києві достатню залогу з відповідним спорядженням для охорони міста. Гетьман Потоцький, який надіслав було назустріч Радзівіллові тисячу п’ятсот чоловік, підійшов аж до Василькова з рештою свого війська, щоб полегшити з’єднання. Хмельницький, відчуваючи себе не досить сильним, щоб перешкодити просуванню поляків, і передбачаючи, яка з того може бути для нього шкода, вирядив до польського гетьмана послів для мирного полагодження справ і з проханням, щоб гетьман використав свій вплив у сенаті та серед польського війська з метою уникнення того пролиття крові, яке мало статися, та щоб Хмельницький і козаки знову набули ласки його королівської величності, причому Хмельницький запевняв, що вони вірно служитимуть королю і свято дотримуватимуться пунктів Зборівського договору. Ці мирні слова Хмельницького не зробили надто великого враження на польського гетьмана, який був добре поінформований про невпинні клопотання Хмельницького перед Портою та ханом про одержання від них негайної допомоги; отже, гетьман бачив, що Хмельницький все це робить для того, аби виграти час та поліпшити свої справи. Тому він зовсім не взяв пропозиції Хмельницького  до уваги, а думав лише про те, щоб закінчити війну силою, оскільки польське військо значно зміцнилося після з’єднання з литовським військом, де було дев’ять тисяч добірних людей.

Проте Хмельницький зовсім не втрачав надії, і, хоча йому прийшли на підмогу шість тисяч татар, він поновив старання щодо мирного полагодження справи, а київський воєвода різними клопотаннями намагався переконати польських гетьманів покласти край цій війні краще пробаченням, ніж продовженням стількох убивств; він доводив їм при цьому, наскільки поневіряння вояк під час цієї кампанії та хвороби, що поширилися серед них, зменшують і зменшують день у день їх кількість. Під впливом цих застережень гетьмани Потоцький і Радзівілл згодилися прийняти козацьких послів, які прийшли просити миру. Потім Хмельницький забажав, щоб до нього надіслали когось для обговорення умов з ним та з писарем, його головним довірником Виговським. Поляки відрядили для цього капітана кінноти Маховського з листом від гетьмана Потоцького до Хмельницького. Проте оскільки в листі не надано Хмельницькому достоїнства гетьмана Війська Запорозького, то це обминення було сприйнято як велика образа і спочатку викликало багато ремства серед козаків, але Маховський виклав їм істотні причини цього, і козаки заспокоїлися. Потім розпочалися переговори, на яких польський посол запропонував, щоб Хмельницький відправив татар, а сам прийшов до польського табору засвідчити свою пошану гетьманові. Хмельницький довго опирався проти першої пропозиції, незважаючи на те, що його писар робив усе можливе, намовляючи його до згоди; нарешті він погодився на обидві пропозиції, хоч козацька старшина та руські селяни виявляли дуже велику неохоту щодо другої. Оскільки продовжувати ці переговори в таборі було недоцільно з огляду на татар, які могли довідатися, про що домовляються, і зазіхнути на особи комісарів, Виговський доклав багато старань, щоб перенести переговори в місто Білу Церкву.

Коли Маховський доповів гетьманам польського війська про перетрактування з козацьким гетьманом, вони визнали за доцільне вислати комісарів до Білої Церкви, так як цього хотіли козаки. З цією метою туди надіслано київського і смоленського воєвод, литовського маршалка Госєвського  і брацлавського підсудка Косаковського, яким дано сильну охорону; проте з останньої до міста увійшло лише п’ятсот вершників.

Коли польські комісари зійшлися з комісарами Хмельницького, обидві сторони дійшли згоди про всі умови миру, за винятком кількох пунктів, які треба було потім вирішити в обох таборах. А втім польські комісари були наражені на велику особисту небезпеку, головно в козацькому війську, де Хмельницькому і його полковникам було досить важко забезпечити їх від насильства татар і селян, яким не могла подобатися ніяка пропозиція миру, оскільки вони добре догадувалися, що поміж пунктами договору завжди знайдеться такий, який знову віддасть їх у рабство. Татарські волоцюги заподіяли їм шкоди, пограбувавши при поворотній дорозі частину їхнього майна.

Тим часом гетьман Потоцький і князь Януш Радзівілл, побачивши, що переговори майже закінчено, вирушили з-під Германівки, де вони стояли, до Білої Церкви, в якій Хмельницький та головні козацькі керівники мали поновити свою присягу королю та Речі Посполитій. Козаки виявили здивування прибуттям польського війська, але їм пояснено, що військо не має іншого наміру, як тільки охоронити комісарів від нападів татар. З однієї і з другої сторони надіслано нових комісарів для розв’язання того, що залишилося невирішеним під час переговорів у Білій Церкві.

Козаки замість того висунули нові пропозиції, наче б їм випало з пам’яті те, що недавно вирішено, і домагалися здійснення Зборівського договору відхід польського війська від прикордоння, право на союз з татарами, яких вони визнавали за справжніх оборонців козацької волі. Поляки зробили козакам докір, що вони легковажні і не додержують слова. Ймовірно, це було спричинено звісткою про нову допомогу татар або фальшивою чуткою, ніби турецький султан надсилає кілька загонів. Польські гетьмани вишикували своє військо до бою. На правому фланзі був князь Радзівілл з литовськими загонами, на лівому — польний гетьман Калиновський, а Потоцький залишив собі командування центром. Козаки і татари також вийшли з свого табору з таким виглядом, неначебто вони мають лише спостерігати поводження поляків. Потім протягом трьох днів тривали різні сутички; численні ворожі загони, які приховувалися в чагарнику та зарослях, часто нападали на польське військо і непокоїли його то з флангів, то з тилу. У поляків було переконання, що козаки навмисне чинять так, аби зробити польських гетьманів зговірливішими і домогтися від них сприятливіших умов. Поляки, які вже переситилися зволіканнями Хмельницького, що нібито не схвалював усіх цих нападів і сутичок, натискали, щоб він дав остаточну відповідь. Тому Хмельницький надіслав полякам 26 серпня трьох послів, щоб рішуче довести до заключення договору. Козаки значно пом’якшили свої вимоги, все ж ці вимоги були відмінними від тих, які були погоджені в Білій Церкві, бо, погодившись на обмеження кількості реєстровців до двадцяти тисяч, козаки домагалися, щоб їм надали право жити в Чернігівському та Брацлавському воєводствах. Коли їм відмовили в цьому, вони домагалися, щоб принаймні не було там польських загонів, коли Хмельницький укладатиме встановлений реєстр козаків, і щоб йому для власного утримання було відведено Черкащину і Боровиччину .

Потоцький наказав їм відповісти, що він не може погодитися на цю останню вимогу без спеціального розпорядження короля та Речі Посполитої, а щодо першої, то він став поблажливішим після того, як Хмельницький по секрету повідомив йому, що він тому лише наполягав на цьому, аби задовольнити селян-повстанців, яких, на його думку, не треба дратувати, поки вони залишаються згуртованими і створюють значну силу. Лишилося тільки Хмельницькому разом зі своїми полковниками піти і засвідчити свою підлеглість гетьманам військ Речі Посполитої, до чого Хмельницький був достатньо схильний після того, як йому були доставлені достатні для його безпеки, як йому здавалося, заложники; проте деяким з його офіцерів важко було на це погодитися. Все ж він задовольнив і цю вимогу поляків та того ж місяця, серпня, він разом з своїми полковниками прийшов у польський табір. Там він попросив покірно з сльозами на очах (він мав достатню навичку лляти їх, коли цього вимагали обставини) пробачення у великого гетьмана Потоцького, а також вітав шанобливо князя Радзівілла й інших магнатів. В його присутності прочитано пункти договору, а коли їх підписали і та й друга сторони і скріпили присягою, то все закінчилося щедрим банкетом, яким вшановано Хмельницького та його почет. В основному ці пункти були такі.

По-перше. Зважаючи на те, що військо Запорозьке та командуючі ним офіцери зобов’язалися перебувати вічно на службі короля і Речі Посполитої, це військо на майбутнє складатиметься з двадцяти тисяч чоловік, відібраних і зареєстрованих гетьманом та старшиною у воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському, і житиме на землях та в маєтках його величності, за винятком, проте, шляхетських маєтків.

2. Якщо будь-які піддані тієї шляхти були б зареєстровані у війську Запорозькому, то вони були б зобов’язані перенести місце свого перебування на королівські землі до Київського воєводства та мали б право продати своє добро, як рухоме, так і нерухоме, де б воно не було; їхні ж пани, а також старости і підстарости не можуть їм у тому перешкоджати.

3. Що реєстрацію домовлених двадцяти тисяч козаків розпочнуть через п’ятнадцять днів, рахуючи з дня підписання даного договору, та що цей реєстр чи список, який міститиме прізвища, імена і місце осідку кожного козака, підписаний козацьким гетьманом, буде надісланий королю, а такий же список залишиться в київському архіві; що занесені до реєстру користуватимуться колишніми козацькими правами та привілеями, а кого виключать з реєстру, будуть зобов’язані до тих повинностей на королівських землях, до яких вони були зобов’язані раніше.

4. Що польське військо не матиме права перебувати на території Київського воєводства в місцях, призначених для козаків, і що ці останні теж не матимуть права вибирати собі місце перебування в Брацлавському та Чернігівському воєводствах після різдва, а до того часу реєстр має бути закінчений.

5. Що шляхта зі згаданих Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств зможе вільно ввійти у володіння своїми маєтками чи староствами і користуватися з них прибутками так, як і до того, з тією єдиною умовою, що вона не матиме права вимагати від своїх підданців ніякого чиншу або повинностей аж до виготовлення реєстру, завдяки якому буде точно відомо, хто має право користуватися козацькими привілеями, а хто їх втрачає.

6. Що козацький гетьман матиме для свого утримання місто Чигирин і що як Богдан Хмельницький, сьогодні наділений цим званням, так і його наступники користуватимуться всіма прерогативами, зв’язаними з тим званням, надаватимуть звання іншим офіцерам козацького війська і перебуватимуть під протекторатом генералісимусів Корони , якій вони зобов’язані під присягою дотримувати незламної вірності.

7. Що грецька релігія, яку визнає Військо Запорозьке, буде збережена в усій своїй колишній вольності з усіма своїми єпіскопствами, монастирями та храмами, які до неї належать, та що церковні маєтки, які могли бути захоплені під час останньої війни, будуть повернені.

8. Що католицька та грецька шляхта, яка пішла за козаками, а також мешканці Києва користуватимуться правом амністії і внаслідок цього стануть власниками своїх маєтків, будуть поновлені в усіх своїх правах, почестях та вольностях, а вироки, які, можливо, були ухвалені проти них під час війни, касуються.

9. Що євреї користуватимуться правом міщан у королівських маєтках та на шляхетських землях і що вони можуть бути орендарями панських маєтків та прав, як раніше.

10. Що татари, які перебувають в королівстві, відійдуть якнайшвидше, не заподіявши жодної шкоди, та що вони не матимуть права жити на землях королівства де б то не було. Козацький гетьман і козаки зроблять усе, що зможуть, щоб у майбутньому залучити татар на службу Речі Посполитої; однак якщо вони не доможуться цього до скликання наступного сейму, то гетьман і його козаки будуть зобов’язані припинити дружбу з татарами і воюватимуть з ними як з ворогами короля і Речі Посполитої і, крім цього, вони не матимуть права бути в спілці чи підтримувати зв’язок з татарами, а так само з будь-яким сусіднім монархом; що вони, навпаки, будуть вічно та непохитно вірними і слухняними його королівській величності та Речі Посполитій, докази чого козаки і їх наступники даватимуть при кожній нагоді, коли вони будуть надіслані на службу.

11. Що оскільки в литовському прикордонні  ніколи не було реєстрових козаків, то їх поки не буде і надалі, а вони всі, як це вже було сказано, мешкатимуть в межах Київського воєводства.

12. Що оскільки згадане місто Київ є резиденцією митрополита й має судовий трибунал, остільки там буде занесено до реєстру небагато козаків.

13. Що для більшої певності цього договору як польські комісари, так і гетьман Запорозького Війська та інші козацькі керівники зобов’язуються під присягою дотримувати пунктів цього договору. Після чого польське військо відійде на місце свого розташування і там чекатиме, доки козаки, які повинні ввійти до складу війська Запорозького, будуть відібрані та зареєстровані, татари ж повернуться до себе, та й козаки підуть до своїх домівок.

14. Що Хмельницький та Військо Запорозьке пошлють послів на наступний сейм, щоб дуже покірно подякувати королю та Речі Посполитій за ласку, яку вони їм виявили.

Невдовзі після підписання цього миру великий гетьман Потоцький помер від апоплексії в місті Летичеві, виснажений літами, а ще більше труднощами війни, майстерності якої він учився ще в славнозвісного гетьмана Жолкєвського . Після останнього татарського полону він майже постійно хворів, але його велика мужність спонукала його легковажити лікуванням, потрібним для підтримки його здоров’я; він прагнув, як у цьому він інтимно признався своїм друзям, вмерти тільки на полі бою, виконуючи свій обов’язок воїна. Нарешті його бажання здійснилося, і крім задоволення від того, що так славетно закінчує життя, він ще зазнав задоволення від того, що перед смертю завдяки своїй хоробрості та вмінню керувати він поклав край такій жорстокій і такій руйнівній для його вітчизни війні.