Історія війни козаків проти Польщі

Польща часто боролася проти могутніх ворогів. Вона воювала з Німецькою імперією, з рицарами-хрестоносцями, або тевтонами, відколи ті оселилися в Пруссії та діставали підтримку від німців; з татарами, які часто нападали на Польщу і кілька разів перейшли її від краю до краю; потім вона воювала з турками, які 1621 р. прийшли під Хотин на Дністрі з чотиристатисячним військом та загрожували, що поглинуть усе королівство, тим більше, що в той же час шведський король Густав-Адольф вдерся в Лівонію з величезними силами. Проте поляки завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі. Крім того, позбувшись раптом тієї смертельної і непримиренної ненависті, яку вони завжди відчували до татар, козаки ввійшли з ними в спілку й навіть попросили підтримки у турків для цілковитого зруйнування та спустошення Польщі.

З’єднавши свою військову силу з військами невірних, козаки зробили за неповні чотири роки чотири великих напади на польське королівство, йдучи з двохсот і  трьохсоттисячним військом, тим грізнішим, що ця селянська піхота, загартована працею та негодою, досить звикла до похідного життя внаслідок частих наскоків татар на цю країну, і одержавши підтримку татарської кінноти, яка безперечно була б найкращою в світі, коли б її вишколити й дисциплінувати так, як кінноту християнських країн.

Богдан Хмельницький був першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни. Він народився шляхтичем, був сином підстарости , який служив у одного з польських вищих військових . Вступивши замолоду до козацького війська простим солдатом, він дослужився до рангу сотника ; потім був послом від цього війська до польського сейму, пізніше — генеральним комісаром і, нарешті, став гетьманом, маючи, між іншим, деяку освіту, що рідко буває у цих людей. Король Владислав, якому надоїло сидіти без діла, коли більшість інших християнських королів і князів були зайняті війною, 1646 р. міркував про план війни проти перекопських татар, яких він хотів вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гідним командувати козацьким військом, якому король надавав головного значення в цьому поході. Проте плани короля не були підтримані ні християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимсь іншим, ані навіть венеціанцями, на допомогу яких він розраховував; до того ж Річ Посполита поставилася з підозрою  до його озброєння, і Владислав IV змушений був розпустити військо, яке він озброїв за рахунок значної частини посагу своєї дружини — королеви.

Підстароста — це заступник старости, а староста в Польщі є тим самим, чим колись у Франції був граф до того, як ленне володіння почало успадковуватися. Воєводи — це те саме, що герцоги. — Примітка автора.

Отже, Хмельницький, залишившись без зайняття, незабаром найшов чим зайнятися, зайшовши у розбрат з Чаплінським, лейтенантом великого коронного хорунжого Конєцпольського, за межу одного з своїх маєтків. Ця звада сильно загострилася внаслідок поганого поводження Чаплінського з дружиною Хмельницького та сином, якого в цій сварці побили палицями. Невдовзі Хмельницький знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні. Отож, врахувавши їхнє незадоволення та впевнившись у відданості своїх козаків, Хмельницький подався на початку 1648 р. до порогів чи островів Борисфена, щоб бути безпечним від наскоків поляків та укріпитися там. Дехто був переконаний, зрештою не зовсім безпідставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану війни проти татар, підтримував з Хмельницьким таємні зв’язки і допоміг повстати козакам для того, щоб Річ Посполита була змушена дати королю військо для втихомирення козаків. Козаки повинні були з’єднатися з королівським військом, що складалося переважно з чужинців під командуванням довірених королю людей, а тому це військо не слухало б наказів Речі Посполитої та пішло б за Владиславом проти татар і навіть проти турків, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б він зачепив татар. Як би там не було, а Хмельницький, побачивши, що його листи до Польщі зі скаргами на кривди, заподіяні козакам і йому самому зокрема, залишаються без наслідків, хоч були писані в дусі підданства та слухняності, і що, навпаки, гетьман Потоцький готується до походу проти нього, він, не довіряючи власним силам, звернувся за допомогою до татар, які зимували в безлюдних степах, шукаючи нагоди до грабіжницьких нападів на Україну. Ними командував Тугай-бей, один з хоробрих, але бунтівливих вождів, що часто не корився ханові.

Віддаленість від польських гетьманів сприяла Хмельницькому в тому, що приховувала його секретні дії. Все ж таки, як тільки гетьмани дістали певні відомості, вони вирішили йти швидким маршем до запорозьких островів, щоб у зародку придушити заколот. Отже, вони відрядили в той бік частину польського війська, призначеного для охорони кордонів, а також козацький корпус, що був на службі Речі Посполитої, під командуванням їхнього комісара Шемберга, сина гетьмана Стефана Потоцького, Сапєги, Чарнецького та кількох інших офіцерів. Частина цього козацького війська пливла Борисфеном.

Прибувши до порогів , вони раптом перейшли на бік Хмельницького, незважаючи на нову присягу, яку нещодавно склали полякам і порушення якої на користь своїх земляків вони не вважали за гріх.

Хмельницький одразу ж вирушив з цим підкріпленням на зустріч іншим козакам, що йшли проти нього суходолом, і легко намовив їх наслідувати приклад своїх товаришів. Серед польського війська було кілька ескадронів драгунів, які зробили козакам величезну послугу в цій війні проти польської шляхти, а саме магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, яку вони мали звичай тримати при собі, озброїли та одягли на зразок німецьких драгунів чимало місцевих селян, підносячи їх дух зміною обстановки, яка витягала їх з безодні рабства. Хмельницький, підкріплений козаками-перебіжчиками, яких було чотири тисячі, легко дав собі раду з рештою польського війська, якого було не більше як півтори тисячі. Поляки оборонялися протягом кількох днів посеред свого табору . Але, втративши свою артилерію і не маючи сил встояти перед великою кількістю козаків, які їх оточили зі всіх боків, поляки були або вбиті, або полонені татарами. Серед полонених був Сапєга, а Шемберг і Потоцький були смертельно поранені. Останній, якого вже не можна було перевозити, вмер на полі.

Хмельницький, старанно використовуючи перевагу та блиск, що звичайно несе перша перемога, повернувся проти решти польського війська, в якому було ще п’ять тисяч чоловік. Ватажки того війська після даремного очікування звісток про похід перших загонів, які вони відрядили до Борисфена, нарешті одержали повідомлення про їхню поразку, про зламання присяги реєстровими козаками та про приєднання татар до цих бунтівників, і тому вони визнали за доцільне відступити, щоб зберегти решту королівського війська, не маючи змоги чинити опір своїм во80рогам. Проте швидкість бахматів  не дозволила полякам відійти досить далеко татари наздогнали їх, і почалися сутички, під час яких взято в полон кількох татар.

Під тортурами, що їх неодмінно треба було застосувати, щоб дізнатися правди про те, що діється в їхньому війську, вони виказали, що татар було сорок тисяч, а козаків сім тисяч, що до козаків ось-ось мали пристати з панських маєтків селяни, які звідусіль збігаються до них. У зв’язку з такими зізнаннями польська військова рада, обміркувавши питання — давати бій чи відступати, не будучи впевненою, що зможуть утриматися на тому місці, де вороги незабаром відрізали б їх від харчів та фуражу, вирішили продовжувати відступ серед возів. Але тільки-но польське військо пройшло з півмилі, як воно потрапило в дуже густий ліс, всередині якого було величезне багно; до того ж лиха тисяча вісімсот козаків, які ще залишалися при поляках, покинули їх, щоб приєднатися до своїх товаришів. Нарешті, після чотиригодинного бою в цьому лісі як з поганими дорогами, так і з ворогом, коли табір раз у раз то проривався, то загрузав, усіх поляків було або перебито, або взято в полон, або потоплено в болоті.

 

Це нещастя, що трапилося в околицях Корсуня, стало ще дошкульнішим для Польщі внаслідок смерті короля Владислава IV, який саме тоді вмер в Меречі, в Литві, на п’ятдесят другому році свого життя; усі були певні, що той монарх, хоробрість якого разом з іншими видатними його якостями робила його так само гідним поваги серед своїх, як грізним для ворогів, в силу свого авторитету й пошани до його імені був би спроможний припинити заколот, вчинений  козаками.

Хмельницький не зразу довідався про смерть короля; якщо б він був про неї своєчасно поінформований, то виявив би більше гордості після поразки польського війська, коли він писав до Владислава дуже покірливого листа, в якому покладав відповідальність за все, що сталося, на кривди урядовців, на 82грабіжництво та нестерпні здирства євреїв, орендарів панських і королівських маєтків; Хмельницький просив пробачення за те, що він змушений був зробити, обороняючись від тих зловживань, і обіцяв відпровадити татар та залишитися слухняним його величності, аби тільки король зволів повернути йому і козакам волю та привілеї, надані попередніми королями. Незабаром він дізнався про смерть короля з листа, якого прислав йому через грецького монаха Адам Кисіль, воєвода брацлавський. Цей воєвода, теж грецький схизматик, вжив вельми лагідних та ввічливих виразів, щоб навернути вождя козаків до його обов’язку, нагадавши йому колишню вірність запорозьких козаків, в якій вони, хоч і вельми волелюбні, завжди були дуже постійні. Воєвода писав, що вони живуть у державі, де всі, а особливо військові, мають широку можливість відстоювати свої інтереси та скаржитися на заподіяні їм кривди; що він, Кисіль, є єдиним сенатором грецької віри й тому — оборонцем церкви та прав цієї релігії, захист якої він завжди брав близько до свого серця. Він закликав Хмельницького святістю їхньої релігії та честю руського народу відправити татар і повернути козаків до місця їх звичайного перебування, а також щоб він надіслав кількох козаків викласти їхні скарги, зокрема і свої особисті.

Кисіль пропонував свої старання та послуги, щоб домогтися задоволення усіх їх вимог, бо його становище в Речі Посполитій таке, що без його участі не може бути прийняте жодне рішення чи то про мир, чи про війну. Проте він запевняв, що, безперечно, був би більш схильний припи85нити це безладдя мирно, а не роздмухувати його, продовжуючи громадянську війну; що обидва війська тепер взаємно винищують одне одного, а вони зробили б корисніше та почесніше, коли б повернули проти ворогів християнства, поведінка яких має бути за приклад, щоб утихомирити початки незгоди. Щоправда, татари, коли їх роз’єднують якісь чвари, відразу хапаються за зброю, наче таким чином вони прагнуть розв’язати суперечку, але як тільки мине перший спалах їхнього гніву, вони легко заспокоюються і миряться без жодного арбітра або посередника; козаки повинні, отже, відіслати татар, запозичивши від них цей гідний похвали спосіб полагодження суперечок. Чернець, який приніс цей лист, з труднощами вирвавшись з рук татар, прибув до табору Хмельницького, де застав досить велике замішання. Гетьман поспіхом скликав свою солдатню, прочитав їм цього листа і перший схвалив поради брацлавського воєводи; його підтримала більшість голосів, і вирішено, що всі ворожі дії будуть припинені, а козаки чекатимуть на відповідь польського двору; вирішено також відіслати у безлюдні степи татар, але мати їх напоготові про всякий випадок; вирішено ще запросити воєводу, щоб він прибув до козаків.

Ця поміркованість Хмельницького в такому становищі, коли перевага була за ним, здивувала всіх; проте вона не була позбавлена підступності, бо хоч, з одного боку, неначебто він стримав свої переможні дії, щоб не проливати крові і тим легше знову заслужити королівську ласку, то, з другого боку, він виявляв свою могутність перед поляками, щоб вирвати у них те, чого вони, мабуть, не дали б при виявленні звичайних ознак підданства.

Отож, вступивши до Білої Церкви, він притих, а тим часом Кривоніс, другий козацький ватажок, людина низького походження, але смілива і стра87шенно жорстока, пустошив Русь та Поділля. Хмельницький вдавав, що засуджує оті дії Кривоноса, та обіцяв видати його в руки поляків, а також ще п’ятьох ватажків повсталих селян; але цим він лише замилював очі полякам, щоб захопити фортецю Бар, як він це і зробив.

Князь Ієремія Михайло Вишневецький вирушив із-за Дніпра на прикордоння Русі з кількома загонами, до яких приєдналися загони київського воєводи Януша Тишкевича і полк гвардії покійного короля під командуванням литовського польного гетьмана.

Осінського; вони дали відсіч Кривоносові та на деякий час затримали його просування, інакше Кривоніс був би вдерся всередину королівства разом з цією юрбою руських, яких було щонайменше сто тисяч. Інші численні загони, а також, посполите рушення прикордонної шляхти створили нове військо, що вирушило проти козаків та повсталих селян, зробивши вдруге безуспішну спробу домовитися з їхніми керівниками.

Річ Посполита Польська відчула при цій нагоді дошкульніше, ніж досі, втрату, якої вона зазнала з смертю короля, бо не було нікого досить аворитетного, щоб командувати такою кількістю вельмож-вояків, які були в цьому війську і не хотіли ніяк коритися один одному. Розбіжність думок і незгоди так поширились у війську, що найрозсудливіші пропонували, зважаючи на такий стан речей, рішуче уникати бою; за їхніми порадами ухвалено відступати табором і розташуватися під Костянтиновом. Проте накази дуже погано доходили до війська, і коли деякі загони почали готуватися до відступу в околиці Пилявців, то інші, не чекаючи своєї черги, починали марш, випередивши тих перших; це замішання збільшилось у нічній темряві, передалося заднім та спричинило панічний страх у всьому війську; страх охопив навіть найхоробріших, бо не можна було відразу пояснити людям причину втечі деяких загонів та загального безладдя. Це забезпечило б Хмельницькому цілковиту перемогу, коли б він відав, що діється серед поляків. Він зовсім погано знав, що діється, і вважав втечу за стратегічний хід поляків та не міг повірити тим, хто йому доповідав про справжнє становище. Отож, замість переслідувати втікачів швидко, він переслідував їх повільно, з великою осторогою. Дізнавшись, нарешті, правди, він з опущеною головою повернув на Львів, місто досить важливе своєю торгівлею, переважно зі Сходом, і не дуже укріплене, що на той час було позбавлене харчів і здатних до оборони людей. Там залишився тільки старий офіцер Арцішевський, який довго служив у чужинців та командував голландськими військами в Бразілії; йому казали сподіватися на швидку допомогу з Малопольщі. Мешканці Львова під проводом цього офіцера чинили досить завзятий опір протягом кількох днів; коли ж замок залишили його оборонці, а обложники зайняли його, мешканці, не маючи жодної надії триматися далі проти тристатисячного війська, яке стояло навколо міста, і відчуваючи все більше голод, відкупилися й усунули ворога з-під мурів міста за допомогою значної суми.

Козаки, залишивши Львів, подалися під Замостя, місто, укріплене новітнім способом Яном Замойським, великим гетьманом і великим канцлером Польщі за часів Сігізмунда, батька двох останніх королів; це місто було не той час єдиним захистком руської шляхти , вигнаної з своїх земель повсталими селянами.

Оскільки в цьому місті знаходилася значна частина шляхти з Белзького та Сандомирського воєводств, а також тисяча п’ятсот солдатів, приведених з Пруссії поморським воєводою Людвіком Вейгером, то всі зусилля козаків та повсталих селян оволодіти фортецею, вжиті протягом місяця, були марні. Отже, втративши тут багато людей вони відступили вглиб Русі. Не слід на цьому місці промовчати про допомогу Речі Посполитій від вельми християнського короля , який незважаючи на те, що полум’я громадянської війни почало загоратися у Франції, дозволив, щоб вісімсот рекрутів, найнятих його коштом полковником Криштофом Пшиємським, який командував польським полком у французькому війську у Фландрії, приєдналися на чолі з цим полковником до польського війська і Пшиємський створив з цих рекрутів хороший полк.

Хмельницький відступив зі своїми загонами на зимові квартири, а деякі знатніші польські магнати розпочали від імені Речі Посполитої переговори з ним; проте від нього вони чули лише сповнені гордощів відповіді, бо успіхи останньої кампанії зробили його ще зухвалішим, ніж раніш, до тої міри, що посли з великими труднощами намовили його погодитися на кількамісячне перемир’я.

З тієї й іншої сторони невдовзі до закінчення перемир’я розпочалися перші прояви нової війни. Повстанські загони зачіпали поляків у різних місцях, але вони поплатилися за свою агресивність їх майже всюди побив белзький каштелян Андрій Фірлєй і кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський, між якими новий король Ян Казімір негайно після свого обрання поділив команду над військом. Козацькі загони, між іншим, зазнали чималих поразок під Звягелем, Острополем, Баром та в інших місцях, які поляки відібрали у повстанців, перерізавши значну кількість їх і забравши дуже багато здобичі.

1649. Весною, яку Хмельницький нетерпляче чекав, він закликав татар, яких приєдналося до нього понад сто тисяч, і знову почав кампанію, щоб вторгнутися в Польщу. Поляки теж згуртували свої сили, щоб зірвати його наміри. Їх керівники радилися, де саме вони мають перебувати, поки збереться решта сил королівства та з’єднається з ними; було багато думок; дехто вважав, що слід отаборитися під захистом гармат Кам’янця, оскільки значення цієї фортеці, яка служить перепоною проти турків, таке, що вона цілком заслуговує, щоб її зберегти за всяку ціну ; перемогла думка Фірлєя, який вважав, що не слід віддаляти військо від кордону, залишаючи його незахищеним від нападу ворогів; він вибрав місто Збараж, власність князя Вишневецького, як місце дуже придатне для його планів і для надходження очікуваної допомоги.

В нього було лише дев’ять тисяч людей, включаючи загони, які вирядили своїм коштом окремі магнати. Він мав при собі серед інших офіцерів Лянцкоронського, великого коронного підчашого графа Остророга, що були призначені як його товариші, князів Дмитра та Ієремію Михайла Вишневецьких і великого коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, сина покійного великого гетьмана з цим же прізвищем.

Гетьман Фірлєй, передбачаючи, що невдовзі його оточить незліченне військо, заздалегідь наказав зібрати багато харчів і полагодити старі укріплення в місті Збаражі та в замку, а також захистив свій табір міцними шанцями, на флангах яких були форти і редути; особливу увагу він приділив укріпленню своєрідного ставу, який забезпечив би його достатньою кількістю води таким чином, щоб ворог не зміг відвести воду вбік.

Тільки-но він окопався, як надійшло козацьке і татарське військо та оточило його з усіх боків; воно було таке численне, що подібного йому ніхто не бачив з часів Аттіли і Тамерлана. До того, річ досі нечувана, з військом прибув сам хан, уявляючи собі, що поглине Польське королівство, немов здобич, яка вже не вирветься від нього, бо Хмельницький запевнив його, що так станеться неодмінно. Останній, дійсно, так легковажно поставився до тієї жменьки польських солдатів, які на той час були єдиними захисниками кордону, що вирішив зовсім не морити їх голодом, а взяти силою їхній табір; це йому здавалося дуже легким, бо його військо було таке численне, що Хмельницькому не треба було заощаджувати сили. 13 липня 1649 р. Хмельницький провів генеральну атаку, яка була однією з найзапекліших; він стояв на чолі своїх загонів, які, ще не знаючи про загрожуючу їм небезпеку та про хоробрість поляків, ринулися стрімголов на штурм. Це викликало велике напруження у наметі Фірлєя, що був найдальше висунутий в бік козаків. Нападаючі були в цьому місці прикриті сусідньою долиною так, що тільки з великими труднощами відбито тих, які вже прорвалися через шанці. Фірлей та князь Вишневецький хоробро оборонялися. Останній, коли побачив, що його люди починають занепадати духом, через оповісників заборонив стріляти в татар, бо за його припущенням татари приноситимуть слова дружби та миру польським гетьманам. Війська, підбадьорені цією хитрою вигадкою та переконані, що вони вже мають справу лише з козаками, так піднеслися духом, що вбили велику кількість козаків, а решту цих ворогів відбили. Козаки були здивовані одчайдушною хоробрістю поляків, які того дня витримали до сімнадцяти атак.

Протягом наступних днів козаки знову атакували, але ще з меншим успіхом, хоч вони до бойової сили приєднали і стратегічний хід, а саме з метою переконати поляків, нібито турки прийшли на допомогу козакам, вони нарядили в турецький одяг солом’яні опудала і посадили їх на коней, яких вели теж переодягнені турками козаки однак поляки за допомогою підзорних труб швидко викрили цей підступ.

Крім того, Хмельницький часто надсилав до польського табору листи; в деяких з них він пропонував Фірлєєві перемир’я, в інших — намовляв німецьких гвардійців дезертирувати. Нарешті, побачивши, що нічого не досягає ні силою, ані підступами, він вирішив здобути укріплення за допомогою підкопів. Він використав для цього дуже численних в його війську селянських повстанців, які копали день і ніч так, що за кілька днів наблизилися аж до підніжжя польських укріплень.

Ця нова дія  козаків збентежила поляків більше, ніж попередні.

Побачивши, що ворог починає добиратися до їхньої території та що вони не втримають своїх передніх шанців, поляки спорудили інші ближче до міста і негайно після викінчення їх відступили туди. Деякі провідні офіцери були навіть тієї думки, що доцільніше б залишити всю територію навкруги міста і замкнутися в самому Збаражі, але їхньої думки, як надто небезпечної, не прийнято. Поляки були стиснуті до крайності і не мали простору для пересувань. До того ж їм не вистачало харчів, а їхнім коням — фуражу, щодня гинуло багато коней, що спричинилося до нестерпного смороду в таборі. Невеликий шматок хліба коштував десять півтораків , а бочка пива — п’ятдесят флоринів.

Солдат жив тільки кінським та собачим м’ясом. До Хмельницького весь час приходили польські солдати, щоб здатися в полон, і тому він знав, в якому стані перебувають ті, кого він облягав; це робило його ще більше чванливим, і він погоджувався лише на найнесприятливіші для поляків умови. Хан виявився більш людяним; проте, коли він зажадав, щоб Вишневецький та Конєцпольський прийшли до нього на переговори, поляки не погодилися на це, бо не могли стерпіти, щоб ці ясновельможні потрапили в руки татаринові. Хан дуже образився. Польські гетьмани марно відряджали посланців до короля Польщі з повідомленнями про крайню скруту та з проханням надати негайну допомогу; майже всі посланці потрапляли до рук козаків чи татар; якщо ж хтось з них і проривався, то не приносив відповіді полякам, бо його на зворотній дорозі убивали чи полонили. Та польські гетьмани вдавали, начебто вони час від часу отримували листи від короля, в яких він нібито обіцяв їм невдовзі допомогти, а щоб їм легше повірили, вони прив’язували до цих листів королівську печатку, яку відрізали від листів, що колись дістали від короля. Такими витівками, а також лагідними розмовами ці гетьмани втішали військо і підвищували його терплячість.

Дехто з провідних офіцерів, які мали досить харчів, відкидали добру їжу, а живилися смердючим кінським та собачим м’ясом, щоб його смак здавався ліпшим їхнім солдатам. Фірлєй, хоч зламаний віком та хворобами, хотів робити так само, але його найближче оточення нерідко перешкоджало в цьому. Вишневецький і Конєцпольський не припиняли своїх час100тих вилазок проти обложників, щоб відбити у них надію на швидку перемогу над людьми, які серед таких злигоднів зберегли ще стільки сили і рішучості. Проте полякам бракувало не лише харчів, але й бойових припасів; це ж не дозволяло стріляти так часто, як досі. Козаки також, не дрімали, бо, крім того, що невпинно обстрілювали польський табір та не припиняли час від часу нападів, вони намагалися здобути Збараж підкопами і позбавити поляків води.

Ні те, ні друге їм не вдавалося; тому козаки надумали підпалити Збараж, головне — одну з його брам, яка завдавала їм багато клопоту, бо вона була найвищою і звідти невпинно стріляли з пищалей найвлучніші стрільці польських загонів, між якими особливо уславився ротмістр Бутлер; так само чинив єзуїт отець Мухавецький, який сам убив з-над брами замка понад двісті козаків.

Значний загін повстанців з головешками в руках наблизився до цієї брами, щоб її підпалити, і здавалося, що звідти вогонь пошириться на всі боки; проте обложені, попереджені про намір козаків, підготувалися до того, щоб його знешкодити вони різко прийняли козаків і винищили багатьох з них. У такому стані були поляки, коли стріла, направлена на місто, щасливо донесла прив’язаного до неї листа; в ньому хтось, що називав себе лицарем, чиє ім’я так і залишилося невідомим, насамперед виправдовувався, що служить у козаків, і твердив, ніби до цього він змушений кривдами, яких він зазнав від якогось могутнього магната, а також лихою долею, що скоїлося з поляками торік; потім він заявляв, що незважаючи на все він не втратив своєї палкої любові до вітчизни, про що він уже писав у трьох попередніх, надісланих таким же способом листах; нарешті, він подавав певну звістку, що король уже йде на допомогу полякам, що він навіть прибув до Зборова, що козаки, дізнавшись про рух королівського війська, безперечно, подвоять свої зусилля проти обложених, а поляки, писав він, з цього приводу повинні також подвоїти свою відвагу й підготуватися до відбиття козаків ще з більшою силою. Більшість обложених не могла повірити цьому листу, кажучи, що це нові хитрощі їхніх гетьманів; проте невдовзі виявилося, що лист був вірним і правдивим король, перемігши всі перешкоди, які затримували його готування та просування, вже наблизився до Зборова, щоб визволити обложені загони. Щоправда, розумніші бачили, що його військо було замале не тільки для того, щоб атакувати цю жахливу безліч ворогів, з якими він мав зустрітися, але навіть для того, щоб витримати найменший натиск, бо воно загалом налічувало п’ятнадцять тисяч найманих солдатів та п’ять тисяч споряджених коштом кількох магнатів; решта шляхти не могла вчасно вирушити, бо її покликано надто пізно, незважаючи на всі звернення короля, який наполегливо і протягом довгого часу домагався скликання шляхетського війська.

При звістці про марш польського короля Хмельницький та хан поділили свої війська, залишивши сорок тисяч татар з двома сотнями тисяч козаків та повсталих селян під Збаражем, і вирушили просто на Зборів з шістдесятьма тисячами татар та вісімдесятьма тисячами козаків; козаки так приховано пересувалися, що поляки їх не помітили чи тому, що король не відрядив розвідників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними і не давали полякам правдивих відомостей.

Як би там не було, а козаки і татари підійшли до королівського табору зовсім непомітно. Їм немало допомогли в цьому ліси, густа мряка на необачність ворога. Хмельницькому навіть удалося увійти в місто Зборів і там досхочу надивитися, що собою уявляло польське військо.

Тільки-но поляки вийшли з великої тіснини між мостами та греблею на близьких болотах і почали шикуватися до бою, як несподівано вдарили на них козаки з татарами. Бій розпочався нападом на обози. Негайно після того прибули татари, щоб з тилу взяти королівські загони, вони перейшли став і греблю, яку зрадливо розкопали селяни, щоб зробити став придатним для проходу цих невірних. Шляхта з Перемишля та кіннота князя Острозького витримали перший удар, проте неспроможні були встояти перед великою кількістю ворогів, які облягли їх, і багато шляхти залишилося тут разом з своїм обозом. Станіслав Вітовський  та підканцлер литовський Леон Сапєга, які наспіли з допомогою, відбили татар; однак останні повернулися ще навальніше і загони підканцлера уже мали загинути в цьому шестигодинному бою, під час якого їх тричі атаковано, проте сандомирський каштелян та стебницький староста Бодуен Оссолінський відбили невірних, які запекло продовжували напад; при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства.

Тоді, як таке діялося в тилах та на флангах польського війська, Хмельницький з козаками і частиною татар атакував поляків з фронту. Король при першій чутці про прибуття козаків вишикував свої загони до бою і передав команду над правим флангом великому канцлерові Оссолінському. Цей фланг складався з королівської кінноти, з кінноти подільського та белзького воєвод, з кінноти сокальського старости Денгофа, а також з інших полків. Командування над лівим флангом, де між іншими були частини кінноти та чимало корогв добровольців, король доручив краківському старості Юрію Любомирському і князеві Корецькому.

Піхотне військо, де перебував сам король, було під командуванням генерал-майора Губальда, родом з Міснії, який довгий час брав участь у німецьких війнах, а потім командував військом у Гданську, а також під командуванням лівонського шляхтича, краківського губернатора Вольфа; обидва вони мали німецькі полки.

Татари спочатку розтяглися дуже широко перед цим авангардом, наче лише для спостереження, потім в одну мить вони зімкнулися і, за своєю манерою воювати, кинулися на праве крило; проте їх зустріли непохитно, піхота наїжачилася списами і не підпускала ворога до себе; тоді татари перейшли на ліве крило і захитали його більше, ніж праве. Під Корецьким, який був на чолі загону, вбито коня, він думав, що й сам загине; Ружицький  був поранений стрілою, яка пробила йому щоки. Та він зі стрілою в рані поспішив попередити короля про небезпеку для лівого флангу.

Його королівська величність, незважаючи на свій сан та небезпеку, негайно помчав туди, щоб зміцнити своєю присутністю та закликами відвагу поляків, повертаючи до бою тих, які почали вже тікати, а іншим, які скаржилися, що в них немає офіцерів, казав, що сам ними командуватиме. Цей володар уже мав непомітно включитися в найзапекліше місце сутички, але почет затримав короля. Присутність монарха, який так наражався для порятунку своїх, піднесла їхню відвагу, яку жахлива безліч атакуючих ворогів була послабила та пригасила, так, що вони почали битися із значно більшим запалом і вже не захиталися на своєму місці.

Частина татар, які прорвалися з одного флангу, була незабаром відбита гарматами та двома корогвами піхоти під командуванням капітана Гізи з королівської гвардії. Нарешті, оскільки ворог не домігся жодного успіху, що відповідав би його величезним зусиллям, спрямованим проти польського війська, ніч закінчила цей тяжкий день, в якому, за всіма даними, польське військо мало бути розтрощене вщент. Ніч минула в нарадах та розпорядженнях щодо наступного бою. Зроблено похапцем для прикриття кілька шанців, в інших було складене обозне майно; коли король радився з магнатами та офіцерами, у таборі поширилася чутка, ніби він має намір цієї ночі відступити з більшістю магнатів і офіцерів.

Крайня небезпека, що реально існувала, робила такий відступ правдоподібним, і мало не дійшло до такої розгубленості, як під Пилявцями. Король щойно пішов трохи відпочити, коли ж дізнався про це, відразу сів на коня і, проїжджаючи табором, переконував своєю пристуністю всіх, що чутки безпідставні; він казав, що ніколи не думав про відступ, а, навпаки, має намір твердо стояти проти ворога і одночасно втішав солдатів надією на щасливий результат бою, який мав розпочатися наступного ранку. З усіх думок, запропонованих на військовій раді в зв’язку з даною обстановкою, найбільше прихильників знайшла думка про спробу відірвати Хмельницького від хана. З цією метою надіслано до хана одного з татарських бранців з листом від короля. Король вірив, так було написано в листі, що хан не забув про ласку покійного короля Владислава, який під час полону хана в Польщі прихильно ставився до останнього, а потім визволив його; отже, хан завдячує своїм теперішнім саном ласці того короля; після цього можна дивуватися, що хан приєднався до бунтівників та рабів; проте він не повинен, писав король, чекати великої користі від такої негідної спілки, оскільки бог не підтримує таких починань; все ж його королівська величність вважає потрібним нагадати ханові, чим він зобов’язаний покійному королю, його братові, і навіть запропонувати йому свою прихильність на випадок, якщо вона йому буде ціннішою, ніж спілка з бунтівниками. Відповідь на цей лист прийшла не так швидко, і наступного ранку, після сходу сонця, поляки знову побачили вишикуване до бою козацьке і татарське військо; перші стояли фронтом до Зборова, другі були спрямовані в бік обозу.

Чотириста легких кіннотників затримували деякий час козаків герцем; потім, діставши численне під107кріплення, вони відбили козаків від міста, а обозні джури схопилися за зброю і усунули татар.

Ворог поділився потім на три частини, з яких кожна атакувала інше місце королівського табору. Козаки насамперед захопили церкву, яка височіла над полем бою, поставили там батареї і пострілами змусили відступити оборонців цього місця. Козаки мали вже оволодіти місцем бою, один з найхоробріших серед них уже поставив корогву над укріпленнями, коли настиг значний королівський загін і так звитяжно повів оборону, що наступаючі припинили атаку, а потім і битву взагалі. Джури надбігли, щоб переслідувати утікаючих, виявлена ними при цьому відвага дозволила деяким шляхтичам залучити їх до загонів і дати їм коней, щоб так збільшити військо і з цим внутрішнім підкріпленням наважитися вступити в бій; проте більшість вважала, що не слід ризикувати боєм, адже на випадок поразки вони опинилися б у такому скрутному становищі, як військо у Збаражі. Серед цієї розбіжності та непевності думок, які хвилювали поляків, котрі не знали, на що наважитися, провидіння довело поляків щасливо до пристані. Хан перед цими атаками на обидва польські війська сподівався швидкої і певної перемоги; натрапивши ж на таку рішучість та безстрашність, він знеохотився воювати і виявляв усе більшу схильність до замирення. Отже, він написав дуже чемну відповідь на лист короля, визнавши, що він зобов’язаний перед королівським домом. Хан твердив, що коли б його королівська величність після свого обрання звернувся був до нього, він більше доро109жив би його приязню, ніж козацькими інтересами; але ним тоді знехтувано, на нього дивилися майже так, як на простолюдина, хоч слід було звернути увагу на користь, яку могла принести його приязнь. Далі він писав, що оскільки трапилася нагода підновити колишній союз з королем, він зі свого боку прихильно поставиться до цього і обіцяє припинити війну та привести козаків до покори, аби тільки поляки визнали колишні договори. Нарешті, коли його королівська величність побажає призначити місце для мирних переговорів та надіслати туди свого канцлера, то він надішле свого візира. Разом з ханським листом прийшов сповнений пошани й лист від Хмельницького, в якому він запевняв короля у своїй вірності та в своїх послугах на майбутнє.

Коли його величність польський король погодився на переговори і було обрано для цього місце між двома арміями, туди прибули візир і канцлер Оссолінський. Візир зажадав від імені свого володаря постійної плати , яку Річ Посполита звичайно давала ханові за послуги, що він їх виконував для Польщі, а король Владислав відмовився від її сплати. Далі візир зажадав, щоб було задоволено вимоги запорозьких козаків, а також щоб на відшкодування за понесені татарами втрати в цьому поході і за загибель їхніх людей татарським загонам можна було на зворотній дорозі цілком вільно нападати та грабувати. Під час цих переговорів тривало перемир’я, проте його кілька разів переривали ворожі дії. Наступного дня, тобто серпня, уповноважені знову прийшли на те саме місце; кожного з них супроводжували два інші уповноважені з польським канцлером прийшли київський воєвода та литовський підканцлер, а з візиром Сефер-казі і Сулейман-ага.

Її виплачувано почасти грішми, а почасти овечими смушками, з яких татари роблять свої кожухи. — Примітка автора.

До уповноважених приєднався Хмельницький; він вимагав амністії для себе, своїх козаків і селян-повстанців, а також гарантування свободи козакам і грецькій церкві. Нарешті, після деяких суперечок укладено того самого дня мир з татарами і козаками на таких умовах.

1. Що на майбутнє пануватиме мир і братня дружба між польським королем Яном Казіміром та його спадкоємцями-королями і татарським ханом Іслам Гереєм та майбутніми ханами з його династії.

2. Що король щедро даватиме татарам данину або звичайну плату, яку вони одержуватимуть у Кам’янцю через спеціально відряджуваних сюди послів.

3. Що за це хан зобов’язується підтримувати разом з усім своїм військом польського короля проти якого б то не було ворога і щоразу, як цього король зажадає.

4. Що хан забезпечить кордони Польщі від походів та пограбування з боку його підданих.

5. Що ті татарські загони, які залишилися під Збаражем, негайно відступлять і дозволять польським загонам, що там є, цілком спокійно перейти на те місце, куди їх зволить послати король.

6. Що хан, не зволікаючи, виведе з областей та земель, які підлягають його величності польському королю, всі свої загони, а також і турків, що є при ньому.

7. Що з пошани до хана король дасть загальну амністію Хмельницькому та його військові і поновить козацьке військо у колишній його формі, кількості і вільностях.

8. Крім цих умов обіцяно ханові триста тисяч флоринів, з яких він одержав сто тисяч готівкою.

Пункти щодо Хмельницького були дуже вигідні для нього, а саме

По-перше, що король дасть загальну амністію всім козакам і селянам-повстанцям та все, що сталося, вважатиме таким, що ніби його не було.

2. Що Хмельницький, гетьман козаків, проситиме у польського короля пробачення навколішки біля королівських ніг.

3. Що він надалі буде гетьманом вищезгаданих козаків, кількість яких збільшиться до сорока тисяч; що як такий, Хмельницький залежатиме тільки від короля; однак він мусить як польський шляхтич скласти присягу Речі Посполитій.

4. Що його величність польський король матиме реєстр імен та домівок згаданих сорока тисяч козаків, якими, в разі смерті Хмельницького, командуватиме один з їхніх керівників грецької релігії.

5. Що військо, яке козаки облягають у Збаражі, буде звільнено.

6. Що грецьку релігію можна буде сповідувати у всьому королівстві, навіть у Кракові, та що унія з римською церквою припиниться.

7. Що київським воєводою буде завжди магнат грецького віросповідання.

8. Що грецький митрополит матиме право засідати в сенаті серед єпіскопів і матиме там дев’яте місце.

9. Що козаки матимуть дозвіл гнати горілку для власного вжитку, але не на продаж.

10. Що вони одержуватимуть сукно на одяг і по десять флоринів на озброєння.

11. Що шляхта, повернувшись до своїх маєтків, не матиме права позивати чи переслідувати своїх підданих заради відшкодування їм збитків.

12. Що шляхтичі католицької чи грецької релігії, які залишаться при козацькому гетьмані, не зазнають ніяких переслідувань, а, навпаки, з них знімуть всяку відповідальність за те, що сталося під час останньої війни.

На виконання цього козацький гетьман прибув до короля і, ставши навколішки, виголосив зі слізьми на очах велику промову, щоб довести, що він волів би з’явитися перед королем для одержання похвали за якусь значну послугу його величності та Речі Посполитій, ніж прибути туди ще обагреним так густо пролитою кров’ю; проте, казав він, оскільки доля інакше судила, він благає ласки та з усією покорою просить пробачення за свої минулі провини, які він обіцяє виправити своєю поведінкою в майбутньому. Король устами литовського підканцлера відповів Хмельницькому, що йому миліше бачити каяття своїх підданих, ніж їхнє покарання, що він від щирого серця пробачає Хмельницькому минуле при умові, що останній спокутує свої вчинки ревною і вірною службою вітчизні.

Після цього акту Хмельницький і хан відступили з своїми загонами, а надзвичайно зраділий король, що вискочив з такої небезпеки дешевим коштом, подався зі своїм військом на Глиняни, звідти ж — до Львова.

Польські загони, обложені в Збаражі і доведені, як ми це бачили, до крайньої скрути, продовжували триматися більше завзяттям і розпачем, ніж будь-якою надією на порятунок.

Мешканці Збаража, не маючи сили далі зносити нестерпний голод, були готові або спалити місто, або віддати його ворогові, проте пильність поляків перешкодила здійсненню цього трагічного наміру; мешканці домагалися дозволу вийти з міста і одержали його тільки для своїх жінок і дітей. Ця нещасна група, до якої приєдналися деякі військові джури, не мала змоги вийти непоміченою; вона насамперед потрапила до рук польських солдатів, які зробили з нею, що захотіли, а потім до рук татар, котрі взяли їх в полон.

21 серпня козаки подали обложеним першу звістку про Зборівський мир; деякі вважали її правдивою, але більшість поставила її під сумнів, думаючи, що збаразьких загонів не включено до мирного договору. Вони впевнилися в цій думці після того, як один надто сміливий сурмач з власної ініціативи криком прилюдно її висловив; це коштувало б йому життя, коли б один з гетьманів не заступився за нього. Невдовзі надійшов лист від Хмельницького, в якому він запевняв обложених, що вони будуть звільнені, коли заплатять певну суму татарам. Гетьмани не захотіли погодитися на таку умову звільнення та коротко відповіли, що, оскільки Хмельницький зобов’язався відкликати свої загони, го він повинен це виконати, а щодо татар, то хай вони залишаються на своїх позиціях, коли у них є таке бажання. Нарешті поляки одержали правдивіше та радісніше повідомлення в листі, якого їм приніс від короля полковник Мінор; в ньому їх запевнено, що звільнять без жодних умов. Його королівська величність в нагороду за заслуги призначив гетьмана Фірлєя сандомирським воєводою, це воєводство було вакантне в зв’язку з смертю князя Заславського, а князя Вишневецького призначено перемишльським старостою, князя Острозького — несевіцьким старостою, Лянцкоронського — стебницьким старостою і брацлавським воєводою.

Усі ці винагороди, хоч як значні, були набагато менші, ніж та доблесть і героїчна стійкість, чудові докази яких дали ці шляхетні мужі, витримавши у Збаражі двомісячну облогу та невпинні атаки.

Бог виявився прихильним до поляків як на Русі, так і у Литві, де він, як кажуть, своєю рукою витягнув обидва польські війська з небезпеки, в якій вони, за всіма людськими припущеннями, мали б загинути.

Повстання козаків та руських селян поширилося з самого початку цієї війни у Литві тим легше, що народ цієї провінції досить близький звичаями та релігією до руських.

Козаки, увійшовши в двох різних місцях до Литви, зробили декілька походів на Полісся, країну, вкриту лісами та великими болотами, що входить до складу Київського і Волинського воєводств, захопили за допомогою підступного простолюддя, яке сприяло наскокові козаків, міста Стародуб та Гомель. Полковники Пац і Волович, а згодом князь Януш Радзівілл, самогігський воєвода і литовський польний гетьман, чинили наскільки могли опір козакам; чинили опір і шляхта з Орші, залога Бихова та кілька інших назбираних загонів; але підмога з Речі Посполитої прибувала дуже повільно, до того ж князь Радзівілл на той час виїхав був як посол на сейм. Козаки використали його відсутність і напали на Слуцьк, місто, яке належало князеві Богуславу Радзівіллові, великому конюшому Литви.

Правитель Слуцька Сосновський хоробро боронив місто, а Горш, правитель Орші, знищив півтори тисячі козаків у Чечерську ; він погнав їх також від Бихова, а литовський генерал-майор Мірський відбив у козаків Пропойськ , місто, яке має досить велику кількість мешканців і є резиденцією одного з грецьких єпіскопів; це місто козаки здобули внаслідок зради мешканців; Гладкий, один з провідних козацьких офіцерів, який замкнувся в цьому місті, щоб його боронити, був убитий. Оскільки це місто було одним з головних козацьких пристановищ, поляки для залякування інших пограбували його і перетворили на попіл.

Князь Радзівілл після обрання короля повернувся у Литву; в містах Турові та Городку на саму тільки поголоску про прибуття князя встановився порядок. Хоч пора року зовсім не була сприятливою для війни, Радзівілл став табором під Мозирем, який після довгої та досить завзятої оборони здобув штурмом Госєвський , підполковник військ Радзівілла; в Мозирі схоплено одного з повстанських керівників Міхненка, якому Радзівілл наказав через ката відтяти голову та виставити її на башту замка.

Радзівілл пішов звідти з своїми загонами в напрямку до ріки Березіни й атакував Бобруйськ, мешканців якого він обіцяв помилувати при умові, якщо вони складуть зброю та видадуть тих, які були призвідцями повстання або вступили в змову з козаками. Коли частина тих, кого мали видати полякам, дізналася про цю вимогу, вони сховалися в дерев яній вежі і підпалили її, бо воліли цю добровільну смерть, ніж ту, якою погрожували їм переможці. Ватажок повстання Подубич був разом з іншими покараний так, як вони цього заслужили своїм заколотом.

Після того як зима і перемир’я припинили було на кілька місяців цю війну у Польщі і в Литві, Хмельницький весною повернувся до Польського королівства, а до цієї провінції  надіслав Іллю Голоту з десятьма тисячами війська, до якого мали приєднатися багато селян-повстанців, щоб розпочати тут війну. Цей козацький отаман задумав несподівано наскочити на частину литовського війська, яка знаходилася на зимових квартирах в Загаллі на Прип’яті, але швидко зібрані Радзівіллом загони примусили Голоту втекти і загнали його в болото, де він загинув разом зі своїм військом. На місце Голоти Хмельницький поставив Степана Пободайла , якому дав наказ укріпитися між Борисфеном та рікою Сожем; Пободайло виконав це і підпалив місто Лоєв , побоюючись, що воно може стати пристановищем для литовців. Проте Госєвський  з кількома загонами рушив, щоб зірвати ці наміри, і привів до Борисфена частину піхоти та захопив позицію, яка інакше могла б завдати йому багато клопоту. Хмельницький послав у Литву ще тридцять тисяч війська під командою польського шляхтича Кричевського.

Кричевський у свій час допоміг Хмельницькому визволитися, коли останній був при якійсь оказії ув’язнений поляками. Хмельницький віддячився йому цим самим після поразки польського війська під Корсунем рік тому. Прихильна поведінка з боку козаків і посмішка фортуни до Хмельницького спонукала Кричевського стати на службу до нього. Отже, прибувши у Литву і перейшовши Прип’ять, Кричевський удавав, що облягає Речицю, досить важливе місто, насправді ж він пішов просто на табір Радзівілла, вважаючи на підставі одержаного повідомлення, що князь відіслав деякі свої загони та що його можна буде легко перемогти; він підійшов до табору зовсім близько, а поляки не мали відомостей про його наближення. Проте Ходоркович на перший відгомін бою вийшов з частиною кінноти з табору і за допомогою чотирьохсот уланів під командою Подлєка та Юськевича дав відсіч першому натискові козаків. Поки він різними маневрами затримував козаків, інші польські загони мали час підготуватися до бою; Госєвський  і Нєвярович разом з гусарами загнали потім лівий фланг ворога до поблизького лісу, звідки козаки спочатку почали сильну стрілянину і повбивали багато тих, хто надто близько підступив, але згодом козаки змушені були увійти глибше в ліс і не мали вже змоги продовжувати бій.

Одночасно кілька загонів польської кінноти, бойовий запал яких завів їх занадто далеко, були оточені козаками і мало що не порубані на шматки. На щастя, Коморовський, якого князь Радзівілл вислав перед боєм з тисячею чоловік назустріч ворогові, щоб узяти полонених і від них узнати новини, примчав вчасно, щоб визволити поляків. Той, хто командував правим флангом козаків, коли побачив цю підмогу полякам, побоюючись, що за нею іде друга, більша, і що, можливо, поляки готують якусь засідку, теж відступив у ліс, де він не відчував себе безпечним, оскільки не встиг укріпитися. Тим часом козацький отаман Пободайло встиг з дванадцятьма тисячами козаків на допомогу Кричевському і переправив свої загони човнами через Борисфен. Певно, що коли б він прибув трохи раніше, поки ще загони Кричевського були цілі, литовське військо потрапило б у дуже небезпечне становище. Тільки-но половина козаків Пободайла переправилася та почала укріплюватися, як князь Радзівілл рушив просто на них. Витримавши досить сильну контратаку, Радзівілл примусив козаків відступити та кинутися в ріку, так що з чотирьох тисяч п’ятисот чоловік залишилося триста чи чотириста, які врятувалися пливучи; решта була забита або втоплена. Полковники Тізенгаузен, Нольд і Фехтман ударили зі своїми німецькими загонами на решту козаків Пободайла, яка йшла табором, щоб приєднатися до Кричевського. Цей полковник  вийшов з лісу, куди він відступив був, назустріч полякам; його відразу ж помітили гусари та примусили поквапливо будувати укріплення з повалених дерев та підручних матеріалів і навіть з трупів. Дізнавшись наступної ночі через своїх розвідників, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі. Незважаючи на цю поразку, війна мала розгорітися ще сильніше і шістдесят тисяч козаків перейшли Прип’ять поблизу Бабиці, щоб знову напасти на Литву і там поновити війну. Саме тоді укладено Зборівський мирний договір, на виконання умов якого козаків відкликано з тієї країни та з Польщі.