Соціальна філософія. Людина і природа

Природа: поняття, суть

Поняття природа одне з найпоширеніших.  Явища і об'єкти природи - це і світло дале­ких зірок, і взаємоперетворення елементарних часток, і безмежні простори океану, і ліси, і луки, що розкинулись навколо, могутні річки. Це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до по­няття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилеж­ним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опанова­не, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що про­тистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, осно­вами і законами, то культура - це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природ­ного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина - частина матерії-природи, перебу­ває у тісному зв'язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і ду­ховне життя людини безперервно зв'язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв'язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв'язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражаєть­ся за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишньо­го природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'я­зок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять при­роді і входять до ЇЇ складу.

У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Перехід від міфу до філо­софії, коли понятійно-чуттєві образи міфу, що страждають неясніс­тю логічних визначень і безкінечним перетворенням один в одного, поступово стають логікою, розуміння людини приводить до вста­новлення меж природного і соціально-людського. У кожному з бага­тьох інших проміжних визначень поняття природи, що є в філософії, знаходимо реальне втілення на шляху розвитку людської думки та практичних форм взаємодії суспільства з природою. В системі філо­софського мислення на різних етапах розвитку людського суспіль­ства природа розумілася по-різному.

В історії людства досить давно виник розподіл усіх явищ на при­родні і соціальні. Вже стародавні міфи розповідають про Небо - бо­жественний порядок і становище речей, про Землю - порядок, що встановлюється в житті, і проблеми людського роду, про Хаос - сили, що чужі і незрозумілі, але величні й могутні, і Космос - видимий людині простор Всесвіту. В такому розподілі світ людський крізь бага­то століть названий суспільством, міцно і надійно зв'язаний зі світом божественної природи. Тут людина є щось властиве природі. А приро да - щось, що живе в самій людині. Почуття єдності з природою визво­ляє людину від багатьох питань, втілюючись у величному кругообігу часу, тому що все однакове, природне. Поступово виникає уявлення про природний і штучний хід речей. Мистецтво, точніше штучність, вважа­ється великим досягненням людини, тоді як штучне - перевтіленням і визначенням природи. На більш пізніших етапах у людині формують­ся уявлення про природу як продуктивну виробничу силу.

На початку XIX ст., коли науково-техніч­ний прогрес став видимим обрієм розвитку  Європи, німецький поет і філософ Йоганн Гете говорив про руйнуючу силу природи, називав її демонізмом. Визна­чався демонізм як реакція природи на людську діяльність. У видатних «Бесідах» з Иоганном Еккерманом підкреслював, що не зміг би наз­вати демоном Мефістофеля, оскільки у зміст демонізму той вкладав особливий сенс, що не зводився лише до руйнівної сили. Демонізм -слово давньогрецького походження. Демонами греки називали богів, підкреслюючи нестримну, пристрасну силу, що незрівнянно вища аніж можливості і здібності людини. Стихійне творіння демонічної сили водночас лякало, здивовувало і захоплювало людину, роблячи ЇЇ іг­рашкою в руках богів. Демонічним в уявленні греків став і Фатум, наздоганяюча доля - відплата, її нездоланність уникнути, вважали греки, обумовлена нелюдськими силами Всесвіту. Демонізм уявлявся як велична дедалі породжуюча, продуктивна виробнича сила, але при певних обставинах здібна стати руйнівною для людини. Не випадко­во смертність людини є невід'ємною частиною Року-долі, а прагнен­ня до безсмертя фатальна, тобто пророкована долею помилка. Інши­ми словами, поняття демон, демонізм виникає як уявлення про парадоксальність світу, дитям якого є власне людське життя.

Демонічна парадоксальність нарешті оформлюється у греків у по­няття природа (фюсіс), або природне народження речей, вміщуючи й породження - виникнення самої людини. Вперше грецькі філософи, які називалися, за висловом Арістотеля, фізиками (через прагнення зрозуміти й виразити логічно процес природного походження світу, природного породження речей) вміщували поняття природа (фю­сіс) і до розгляду людини. Питання: «Що таке людина?» стає питан­ням про походження людини, її природу. Природа людини поясню­вала її призначення, вміння та можливості. «Людина народжена для споглядання!» - виголошував філософ Стародавньої Греції Анакса­гор, пояснюючи здібність, вміння людини мислити, бачити, чути, говорити - природа людини, а відтак її власна продуктивна вироб­нича сила. Так, у греків виникає поняття творення (поейсіс), або мистецтво, що виражає продуктивну виробничу, або творчу здат­ність людських істот, що нею наділена людина від природи.

Поняття творення, продуктивна сила (поейсіс) дуже розгорнуте, загальний зміст: життя людини за своєю природою, відповідно з нею. Майстерним, наприклад, був Одісей у Гомера - один із перших об­разів становлення людини у світі, яка все більш знайомилася з ве­ликим помешканням - світом. Продуктивність такої людини, її при­рода - в створенні простору або закону, її власного життя. Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, ство­рює людяність - систему особливих відносин у світі людина - лю­дина. У такому контексті, який закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа - це не краєвид, не сукупність рос­линного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико-хімічні про­цеси, а питання буття власне людини, її внутрішнього потенціалу, її творчих сил і продуктивних здібностей. Невипадково, в історії фі­лософії, як і в історії науки, уявлення про природу змінюється ра­зом з уявлення про саму людину і її місце у світі. Природа є філо­софською категорією - об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу.

 Розкриваючи суть релігії, як втілення потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утілітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи ЇЇ в підко­рення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов'язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розу­му, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техні­ку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, в філософії пов'язане із розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. «Георг Гегель не визнає просто­ру, відповідно, й природи»,- говорив Людвіг Фейербах.

Визнання зв'язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо при­родними, й перейдемо у сферу проблем буття людини й її необхід­них умов. Питання: «А що власне таке природа?» - можливо по­ставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо ство­рену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питан­ня, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все - це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і по­чинається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Арістотель, тому що людина народжується від лю­дини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь - перша відмінність людини від природи. Людський світ -світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як гово­рили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа - це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За ле­гендою, великий Фідій після створення статуї Афіни, був засудже­ний і кинутий у в'язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший - Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов'язкового покарання. Але статуя Афіни залишила­ся жити, навіть коли не стало Фідія, який створив ЇЇ. Каяття перед­бачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: «Зрозумій самого себе!»

Вчення про природу, як привід-причину, (людського буття насам­перед), найбільше розгорнуте в античності у «Метафізиці» Арісто-теля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання - мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Арістотель, суттю, буттям, а суть буття - це те, що має початок руху в самому собі, суть - це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв'язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання - формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світово­го розуму - це її логічні поняття. Арістотель підкреслює, що приро­да, в найпершому і єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю сутність.

В історії філософії не раз повертались до розуміння Арістотелем природи як причини. Але якщо для Арістотеля природа втілення «досконалої причинності», а тому багатство форм і доцільність світо­вого розуму поруч з випадковістю - можливістю матеріальних об­ставин матерії, то в його середньовічних християнських послідовни­ків уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного ро­зуму. Так, випадок, що був в античній філософії Арістотеля вели­ким матеріальним таїнством природи, основою різноманітності та не­повторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного тво­ріння світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скида­ється з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Арістотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі-випадковості. Випадковість для Арістотеля це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного - це теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Арісто­теля - це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадко­вість необхідна - і в цьому велика досконалість природи.

Єдність необхідності та випадковості і в філософії Середньовіччя властиве розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрасний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверд­жує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випад­ковість теж необхідна як умова досконалості, але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе ба­жання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи - причини земних страждань. У такому розу­мінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина - це те, що передує. Уже в Арістотеля причина зв'язана з поняттям вічність, тобто те, що передує часу, життю. В філософії Середньовіччя розу­міння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу-природи передує створенню людини, а Бог, відповідно, оголо­шується першопричиною. Природа виявляється причиною, що пе­редує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замис-лом-першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом - її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джере­ло гріха і його притулок; природа причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку - примхи, сва­вілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї істо­рії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існу­вання, людина буде вимушена визнати випадковість свого виник­нення в світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та «принизити» природу, прагнення, що кожний раз обертається са­моприниженням людини та обмеженням її особистих прав та мож­ливостей. Вже сама постановка питання про природу стосувалась безпосередньо природи, або, як говорив Арістотель, суть людини. Єдність необхідності та випадковості у визначенні природи, отже, обертається людським пошуком обґрунтувань особистого буття. Не дивно, що необхідність та випадковість, а також причина не зни­кають з визначення природи і в епоху сучасності, мислення якої все ще залишається у владі причиною розуміння природи, що прагне виключити з природи випадковість.

Апофеозом такого підходу до природи стає наука, що постулює природу як сферу необхідності - абсолютних причинних зв'язків, що виключають випадкове. Пізнання необхідності гарантує людині свобо­ду переборювання необхідного і, щонайперше, тягаря матеріального буття. Але випадковість не зникає. Вона входить в сфери повсякденно­го буття людини, особистого життя індивідів, в сферу людських почут­тів, тобто в індивідуальне буття людини і її індивідуальну свідомість, немовби нагадуючи захопленим науковими істинами людям старе аріс-тотелевське положення про різноманітність та індивідуальний харак­тер тілесно-матеріальних втілень природи. Іншими словами, людський індивід залишається тією випадковістю природи, що не дозволяє науці звести зміст природи до абсолютної необхідності. Як і раніше, необхід­ною виявляється випадковість, хоча б як факти та приклади.

Другим актом наукового мислення в бороть­бі з випадковістю є поява поняття друга при­ рода. Суспільна природа людини - понят­тя, що завершує наукове визначення природи як сфери необхідності. Усвідомлення людиною своєї суспільної суті, необхідності суспіль­ства як своєї людської природи, наприклад, у формі правової свідо­мості, також виявляється ключем до свободи, і знову ж таки, свобо­ди від своєї нової природи - суспільства. Неспівпадання в суспільстві ідеалів та норм життя, правових та моральних питань, законів, по суті, звільняє людину як суб'єкта правової свідомості, від моральних зобов'язань та високих прагнень до ідеалів. Не можна переступити через свою епоху, говорив Георг Гегель, і в цьому виявляється соці­альна суть. Захист від суспільства свого індивідуального світу вреш­ті-решт перетворює і суспільну природу людини у випадкове визна­чення її буття. Пошуки випадкового у своїй природі залишають людині можливість відчути самоцінність власного життя. Категоріальний зміст поняття природи наближує його до категоріального зміс­ту поняття матерії, яке вже у Арістотеля може бути зрозуміле як принцип нового, майбутнього часу, надії на майбутнє.

Природа та суспільство

Суспільство, як філософське і наукове поняття, - явище досить пізнього періоду. Філософсько-теоретичний аналіз суспільства пе­редбачає введення ряду категорій, що відіграють важливу роль у пі­знанні соціальних процесів. На жаль, в дослідженнях суспільства не використовуються точні технічні прибори. При аналізі соціуму їх замінює сила абстракції. Відтворюючи за допомогою абстракції іде-ологізировану модель суспільства, філософи спираються на метод сходження від абстрактного до конкретного, де йде рух від загаль­них понять до більш конкретних.

Характерна особливість науково-теоретичного аналізу полягає в то­му, що основою досліджень є певна ідеалізована модель. В основі формування ідеальної моделі суспільства є деякі вихідні принципи. Реальне суспільство та його модель не є тотожними. Справа у тому, що ідеалізована модель суспільства не повністю співпадає з реаль­ною історією і реальним суспільством. Теоретичний аналіз суспіль­ства передбачає розгляд його як цілісного організму. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої розумове організованої ді­яльності великих спільностей людей, об'єднаних не на основі спіль­ності, а на основі загальних інтересів і угод. Суспільство є структур­ний або генетичний тип (рід, вид, сім'я) спілкування, що одночасно є і історичною цілісністю та також відносно самостійний елемент біль­шої цілісності.

Трудове ставлення до природи, що створило ще з перших кроків історії людства природно-трудовий ритм життя (стародавні сільсько­господарські календарі), пройшло досить тривалий історичний шлях, щоб сформуватися в особисту структуру людських відносин - суспіль­ство. Космос, поліс, імперія - поняття, що визначають єдність людей, їх особистий світ відносин, в якому жити. Тоді праця не мала значення специфічно-людського ставлення до природи. Праця - доля рабів, вар­варів, праця - мирське, тлінне заняття.

Вперше про ідеал трудового життя у Європі згадали у кінці Сере­дньовіччя (кінець XIV - початок XV ст.). Реабілітація праці і вклю-. чення її до системи людських відносин саме і підготували формуван­ня поняття суспільства - друга природа, де праця обумовлений елемент, гідний виправдання гріховної природи людини. Праця перетворила природу у суспільство - особливу систему законів людського життя, відповідних перетворень природи. Наслідки науково-технічного прогре­су згодом поставили проблему руйнівної діяльності людей відносно природи, а також і до природи самої людини. У XX ст. загострились екологічні проблеми, що охопили руйнування природного середовища, Де живе людина, поставили людство перед фактом чисто цивілізаційних захворювань, зокрема ядерної катастрофи. Сучасне суспільство зустрілось з проблемою психічного здоров'я людини, її здатності адек­ватно реагувати на прискорення ритму життя, інформаційні переван­таження, на швидку зміну нормативних орієнтацій. Психологічна вто­ма, моральна індиферентність, наростання маніакальних синдромів -симптоми, ознаки зіткнення природи і суспільної природи людини. Людина вимушена шукати всілякі компроміси, створювати зони ком­фортності людської психіки - психоаналітичні служби, релігійні общи­ни тощо. Однією з компромісних форм нейтралізації суспільної приро­ди людини у філософії XX ст. стало поняття культури.

Поняття культура відверто і наполегливо увійшло у західноєвропейське мислення з концепцією Освальда Шпенглера про сучасне становище в сфері культури. У своїй відомій праці «Занепад Європи» Освальд Шпен-глер писав, що «замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії, підтримувати яку можна лише закриваючи очі на переважа­ючу купу фактів, бачу справжній спектакль багатьох потужних куль­тур, з першостворюваною силою розквітаючих з лону материнсько­го ландшафту, до якого кожна з них суворо прив'язана всім ходом свого існування... Є розквітаючі і старіючі культури, народи, мови, істини, боги, ландшафти, як є молоді і старі дуби і пні, квіти, гілки і листя, але нема ніякого старіючого людства. Кожна культура має свої нові можливості відображення, які виникають, дозрівають, в'я-. нуть і ніколи не повторюються... Ці культури живі істоти вищого рангу. Подібні до рослин і тварин вони належать до живої природи Гете, а не до мертвої природи Ньютона». Світ як історія Освальда Шпенглера - це світ живих організмів - культур, зміна яких подіб­на до зміни поколінь, багатогранність яких подібна до багатогран­ності людської. Культура - просто особлива форма природи, так само як види й форми вичерпують себе в природі, вмирають і народ­жуються нові культури. Суспільство, як особливий тип культури Європи, потрапляє у Шпенглера під фаустовський початок, зв'яза­ний ним із фізичним (природно науковим) догматом сили, що роз­криває догматичний характер всього західного природознавства пе­ріоду Ньютона. Фаустовська культура - це культура волі, культура «Я» і все, що пов'язане з його самовдосконаленням. Для Освальда Шпенглера, по суті, це доля кожної культури, що зупиняється, по­дібно до Фауста, на порозі, що відокремлює її від власного життя. Цивілізації - завершення. Цивілізації йдуть за становленням як те, що стало життям, як смерть за розвитком, як скам'яніння за селом і душевним дитинством, як розумова старість і кам'яне, окаменяюче світове місто. Цивілізації - кінець без права на оскарження, але вони ж в силу внутрішньої необхідності завжди виявляються реаль­ністю. Грецька душа та римський інтелект - ось що це таке.

Перехід від культури до цивілізації відбувається на Заході в XIX ст. Тут, підкреслював Освальд Шпенглер, сукупний ландшафт культу­ри спускається до рангу провінцій, тільки і зайнятих тим, що живи­ти світові міста залишками своєї вищої людяності. Підхід до природи з позицій цивілізації тут може протиставлятися культурному під­ходу. І хоч загальна схема світової історії Освальда Шпенглера неод­норазово піддавалася сумнівам, його розуміння культури і цивіліза­ції, просякнуті європейським мисленням, стали гідними результатами грандіозної шпенглеровської системи. А розгляд культури як анало­га і органічного продовження природи дозволив вслід за Шпенгле-ром ще раз згадати висловлювання Гете: «Очевидно в житті справа йде про життя, а не про який-небудь його результат». Природа не може бути пізнана як результат. Про гетевське ставлення до приро­ди згадував і Людвіг Фейербах, не раз цитуючи гетевські слова: «Тільки всі люди в сукупності пізнають природу, тільки всі люди в сукупності люблять людське». Інакше, підхід до природи з позицій культури, яку Шпенглер називав ще і моделлю історії, не допускає скінченності природи, зведення її до готового результату, застиглої в минулому необхідності, в противагу вільним історичним можливос­тям майбутнього. Якщо продовжується історія людства і на зміну одній культурі може прийти культура інша, означає що не скінчена і історія природи, в тому числі і «природи людини». Якісна багатогран­ність культурних форм, їх «випадково-необхідний» характер, обумов­лений прив'язаністю Освальда Шпенглера до ландшафту, виявляєть­ся втіленням безкінечних можливостей природи.

Поняття культури дозволяє сформуватися новому теоретичному погляду на природу. Одним із свідчень правомірності такого підходу у філософії може бути названа тенденція постмодерну, що намітилась в науці, основні орієнтири якої відпрацьовані в ході культурологіч­них досліджень. Зміна моделі наукового знання, відмова від лінійної необхідності і констант абсолютів наукового мислення - крок на шляху до нового розуміння природи, розуміння, яке не боїться випадковості і багатогранності, унікальності та самобутності природних форм.

Людина та природа

Людина. Суспільство. Природа, їх природа, взаємодія - давня проблема філософії. Ця  проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням так званого антропного впливу суспільства на навколишнє природне середовище, споживацьким до неї ставлен­ням. Активно використовуючи природні ресурси на основі удоско­налення технологій та виробництва, суспільство добилось колосаль­них успіхів і якісно змінило уклад життя. За останні сто років, наприклад, людство збільшило в тисячу разів енергетичні запаси. Кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів та послуг. Проте людство вже починає тяжко розраховува­тись за технічні та інші досягнення цивілізації. Змінився склад біо­сфери. Спеціалісти відмічають накопичення вуглекислоти в атмо­сфері, запиленість, у порівнянні зі становищем на початку і в кінці XX ст., зросла на 20 процентів. У нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи потрібно будувати так, щоб розвиток сус­пільства і його компонентів не завдавав шкоди природі, а, навпаки, сприяв розвитку, потрібно створити такі умови, при яких природ­ний фактор повніше б враховувався.

У сучасній науці такий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії суспільства і людини одержав назву коеволюції. Існують різні підходи до визначення предмета і завдань коеволюції. Під коеволюцією розуміємо сукупність поглядів, у відповідності з якими суспільство і природа — це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування при­родного і навпаки. Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його духовних і матеріальних факторів неможливий без узгод­ження з розвитком природи. Система людина - суспільство - навколишнє середовище досить жорстка система, елементи якої само-визначають один одного. Тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці. Відповідно з прин­ципом антропності всі світові константи: швидкість світла, гравіта­ційна'стала та інші - між собою пов'язані так точно, що навіть малесенька зміна їх величин, припустимо на долю процента, пере­творила б Всесвіт в зовсім інший світ. Глибокі відносини суспільства і природи будуються так, що деякі зміни в природі відображаються на суспільстві і навпаки. Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв'язки і взаємозалежності суспільства і приро­ди - враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збережен­ня розвитку екосистем, створення штучного середовища там і в та­кій формі, щоб екосистема не деформувала природне середовище існування людини. Філософське осмислення особливостей сучасної взаємодії системи людина - суспільство - природа духовного про­цесу без коеволюційного виміру неможливе. Увесь духовний процес суспільства в цілому і в конкретних сферах важливо осмислити з ко-еволюційних позицій. Тут одним із пріоритетних напрямків, безу­мовно, є розробка екологічних імперативів сучасного виробництва. Розвинувши потужні виробничі сили, людина вже в середині XX ст. опинилася певною мірою їх заручником.

Спеціалісти відмічають, що в сучасних умовах економічна криза в Україні вразила всі сфери навколишнього середовища. За оцінками деяких зарубіжних учених щорічні втрати України від неефективно­го, нераціонального природокористування та забруднення навколи­шнього середовища складають від 15 до 20 процентів національного доходу і трохи чи не найбільші в світі. Трагедією в долі українсько­го народу стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції - перша в історії світу глобальна екологічна катастрофа техногенного походження. В результаті аварії до навколишнього середовища ви­кинуто 50 мільйонів кюрі різних радіонуклідів. Несприятливі еко­логічні обставини склалися не лише в країнах із низьким техноло­гічним рівнем і технологічною дисципліною, ненадійною технікою, але й в технічно розвинених. Сучасне виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. Як же бути в такій важкій екологічній ситуації? Заборонити виробництво, повернутися до природи, як закликають деякі прихильники руху зелених? Сучасне людство може зняти техногенний вплив на природу, якщо створюватиме екологічно чисте виробництво. Спеці­алісти різного профілю сформулювали ряд екологічних обмежень, розробляють і реалізують концепцію всебічної екологізації суспіль­ного виробництва, виробляють науково-технічну та інвестиційну по­літику, спрямовану на вирішення екологічних проблем, виробляють надійний економічний механізм ринкового типу в природовико-ристанні та охороні навколишнього середовища. Найважливіший на­прямок екологізації суспільного виробництва - структурна перебудо­ва. Мова йде про його екологічну оптимізацію і раціоналізацію. Проб­лема актуальна і для виробництва України. Проте напрямок екологізації виробництва можна успішно реалізувати на практиці лише за умови екологізації науки та техніки.

В сучасних умовах коеволюція поставила перед науковим і тех­нічним знанням нові завдання. Інший рівень взаємодій природи і сус­пільства на принципах коеволюції потребує і нових знань про сус­пільство і природу, знань, що стосуються вироблення принципово нової політики з екологічних питань нового екологічного виміру матеріального виробництва, культури, духовного життя суспільства. Гостро відчувається нестача наукових знань про основні особливос­ті навколишнього середовища, форми та рівні його організованості, про структурні механізми, фізичну суть природних процесів та ди­наміки їх змін, викликаних антропогенними факторами.

Актуальними стають поняття: екологічні шляхи наукового пізнан­ня, екологічний стиль мислення та ін. Ось чому головним напрямком екологічних досліджень фундаментальних, технічних та гуманітарних наук стає виключення шкідливого впливу на середовище, збереження здоров'я та генофонду людини, оптимізація природно-технічних сис­тем. Сучасний рівень наукових знань дозволяє дати суто наукову, цілісну картину біосфери в її єдності з суспільством, визначити гло­бальні шляхи переростання її в ноосферу на основі коеволюції. Проте знань ще не досить, щоб на якомусь відрізку шляху не втрапити до прірви. Потрібні нові знання, нові наукові пошуки. Наука, вчені, як і політики, відповідальні за пошуки своєчасного виходу із екологіч­ного тупика, куди веде науково-технічний прогрес, якщо розвивається стихійно, якщо не одухотворений, не здійснюється в межах екологіч­них імперативів, не спрямований розумом і відповідальністю.

Досягнення науки і техніки, науково-технічної революції дозволи­ли успішно вирішувати питання не лише створення необхідних ма­теріальних благ, але й здійснили революцію в інфраструктурі суспіль­ства: створено нові засоби зв'язку, повідомлення, обміну інфор­мацією та ін. Народи Землі, які перебувають на різних стадіях куль­турного і духовного розвитку, опинилися втягненими в єдиний сві­товий процес. Різко зросла міграція населення, урбанізація. У міс тах мешкає понад 40 процентів населення світу. Величезних розмі­рів набрала міграція в середині країн і між державами. Наслідком стало пошкодження екологико-етнічної цілісності націй та народів.

У сучасних умовах проблема екологічного етногенезу активно обговорюється у філо­софії. І це не випадково. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває нові ас­пекти історії сучасності і допомагає осмислити перспективи коеволюційного розвитку суспільства і природи.

Ідеї екологико-етнічної цілісності народів вперше висловлені іс­ториком Львом Гумільовим. У його працях обґрунтовується поло­ження, що розвиток етносів і біосфери взаємозв'язаний і закономір­ний процес, що сприяє формуванню певних механізмів гармонізації взаємодії людини і суспільства. Висновок Лев Гумільов аргументує великою кількістю фактів і даних взаємодії суспільства і природи. Римляни спершу завоювали, а потім зруйнували Північну Африку, що стала для них головною житницею. Згодом, її з величезними зусиллями оновили корінні мешканці Сахари - араби. Нові колоні­затори - французи знову дощенту зруйнували здобутки автохтонів, тобто корінних жителів. Лев Гумільов зумів простежити такі явища в історії інших країн і народів і сформулював концепцію химерного етносу, тобто негармонійного об'єднання двох-трьох етносів, які ма­ють різний світогляд, досвід природокористування, етнічні ціннос­ті та ін. На певному історичному етапі активність якогось із етно­сів, у тому числі гібридного, може зростати і пасіонарною діяльністю впливає негативно на процеси творення. Поняття пасіонарностг, за Львом Гумільовим, означає концентрацію біогеохімічної енергії жи­вого світу біосфери, що виявляє себе в ефекті варіативної реалізації енергії, у певних здатностях і характері людей. Коли на спосіб життя, світогляд аборигенів накладається інше сприйняття світу, інший спо­сіб життя, у такому суспільстві формуються химери дискомфорту, виникають соціальні та природні негаразди, починається процес руй­нування корінного етносу, зазнає руйнування вся соціоекосистема.

Як же ставитися до висновків Льва Гумільова? Чи не є це черго­вою спробою поширити закономірності природи на соціум? Аналіз екоетногенезу виявляє, що у міркуваннях Льва Гумільова є чимало корисного і цікавого для розуміння глибинних стосунків людини і природи. Справді, взаємодія людини і природи обумовлюється суттю самої людини як біосоціальної істоти. Особливо яскраво біосоціальна суть людини простежується на початкових етапах етногенезу, тоб­то процесу зародження, формування народу, коли життєдіяльність

треб, а на неухильне виконання обрядів. Саме в цьому запорука бла­гополуччя і сенс існування родів і племен. Отже, соціокультурна мо­дель становлення людини тоді до природи мала адаптивний характер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини, відчу­вала себе часточкою природи. Зміни, що відбувалися у навколишньо­му середовищі - посуха, пожежі, інші стихійні лиха - безпосередньо відображалися на фізичному і психологічному стані людей.

З переходом людського суспільства в індустріальну фазу розвит­ку, система антропогенезу зазнала руйнування. Антропогенез - вчення про походження людини. Етноси виявилися відчуженими від при­родного середовища проживання. Бар'єром між навколишнім сере­довищем і людиною стає створене нею ж штучне середовище, яке діє за власними законами існування і розвитку. Експлуатація при­родних ресурсів, з одного боку, сприяла прогресу етносів, з іншого ж, - привела їх до регресу і навіть деградації. Найбільш виразно деградація виявляє себе у війнах етносів за нові джерела природних ресурсів. Численні міграції, урбанізація мають наслідками змішу­вання етносів, втрату ними зв'язків з природою. Це унаочнюється і в Україні. Територія її складає 603,7 тисяч квадратних кілометрів, де проживає понад 50 мільйонів населення, яке представлене близь­ко 100 національностями і народностями: українців - 73 %, росіян -22%, євреї, болгари, поляки, угорці, греки, румуни, інші національ­ності. У 30-40-і роки через соціальні потрясіння Україна втратила понад 5 мільйонів людей, а тепер - на межі нової демографічної кризи, викликаної екологічними причинами і соціальними фактора­ми. На початку 90-х років коефіцієнт народжуваності складав 12,2 на 1000 людей. Це - найнижчий рівень за весь період існування України. Середня тривалість життя в Україні - 70 років (65 років у чоловіків і 70 - у жінок). За тривалістю життя Україна займає 58-е місце серед країн світу. Смертність немовлят на першому році життя в 1,5 - 1,7 рази перевищує дитячу смертність у розвинених країнах і на початок 90-х років складала 13,5 на 1000 новонароджених. Тери­торія залюднення у багатьох народів стала характерною рисою її мешканців, що відокремлює їх серед інших етносів. Українському селу початку XX ст. притаманна узгоджена з природою система ор­ганізації буття відповідно з порами року: весною, літом, осінню, зи­мою, закріплена в обрядності, традиціях, ритуалах, усній народній творчості, водночас, є системою ставлення до природи, що вписуєть­ся у колообіг речовин у біосфері. Український етнос, сформувавшись ще в давні часи, єдина екологико-етнічна цілісністьнічну Африку, Північ Росії та інші важкодоступні колись території. Вирішення проблеми, мабуть, полягає саме у збереженні цілісності екосистем, закріпленій юридично охороні традиційних прав на зем­лю та інші ресурси, у визнанні за людьми права реалізувати себе у звичних проявах, навіть якщо прояви не закріплені юридичними нормами, у підвищенні добробуту етнічних угруповань способами, що не завдають непоправної шкоди і не руйнують звичний уклад життя. Отже, екологико-етнічна цілісність націй і народів - склад­на, багатоаспектна програма, всебічне вивчення якої дає змогу глиб­ше зрозуміти причини екологічної кризи та її наслідки. За умов переходу сучасного суспільства на коеволюційний шлях розвитку необхідно, наскільки виявиться можливим, керувати процесом фор­мування екологічно безпечного соціоприродного середовища.

 Важливим моментом коеволюційного шляху розвитку суспільства і природи, безперечно, є управління соціоприродними системами. Істотним моментом управління соціоприродними система­ми є повна інформація про соціум і всі особливості біосфери. В су­часних умовах наявність адекватної інформації, рівень і якість обробки її комп'ютерними системами вважається одним з найважливіших стра­тегічних ресурсів і факторів розвитку суспільства. Інформатизація, і в Україні так само, здійснюється порівняно швидкими темпами шля­хом використання новітньої комп'ютерної техніки. Відбувається не лише насичення соціосфери інформаційною технікою і технологія­ ми, але й формується її (соціосфери) суперсистема - інфосфера. Інфосфера розуміється як рівень розвитку інформатизації та оволо­діння інформаційними ресурсами і процесами, що відбуваються усередині суспільства і між суспільством і природою.

Досягши рівня інфосфери, суспільство зуміє забезпечити гармонійну взаємодію соціуму і природи. Загальні принципи інформатизації суспільства мають своєрідний вияв у особливостях різних предметних сфер, буття, у тому числі й у соціоприродних процесах. Широке застосування інформатики у ви­рішенні проблем природного середовища зумовило появ геоекоінфор-матики. За визначенням професора Олександра Воронова, геоекоін-форматика - науковий напрям, що розробляє теорію, методи і технології інформаційного забезпечення та автоматизації біосферних і екологіч­них досліджень з метою раціоналізації природокористування та охоро­ни природи. У сучасних умовах без вивіреної екологічної інформації неможливо зрозуміти тенденції екологічного процесу, іноді загрозливі. Цілком виправданим тому є копітке вивчення інформації, різних її рівнів, що стосується екологічних проблем. У соціальній екології виді­ляють такі рівні: локальний, районний, регіональний, національний і гло­бальний. Кожен із рівнів наповнений своєрідною інформацією, що має принципове значення для управління екорозвитком.

В Україні для екологічних, державних і суспільних структур важ­ливо мати вичерпну інформацію з місць про наявність водних ре­сурсів, спосіб їх використання для того, щоб оптимально реалізувати рекомендації в агроекосистемі. Екологічні структури виявляють інтерес до інформації про те, як ураховуються вимоги екології при розробці і прийнятті рішень інженерного, технологічного, організа­ційного характеру, та при проектуванні цивільних і промислових об'єктів. Однак використання лише екологічної інформації при ви­борі методів і засобів управління екорозвитком не є достатнім. Ви­бір методів і засобів управління має збагачуватися соціальною ін­формацією. Поєднання соціальної та геоекоінформації дозволяє ефективно керувати соціоприродними процесами, прогнозувати тен­денції розвитку і взаємодії суспільств і природи на більш віддалену перспективу. В Україні активно удосконалюються державні меха­нізми регулювання і контролю за використанням природних ресур­сів і станом навколишнього середовища. Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки має функції регулювання і контролю використання природних ресурсів. У сис­темі Міністерства діють підрозділи, що опікують усі адміністратив­но-територіальні райони і деякі природні регіони. Питаннями уп­равління соціоприродним середовищем активно займається також Національна Академія наук України, її спеціалізовані інститути, що виконують фундаментальні дослідження. В Україні створюється об'­єднана система соціоекологічного моніторингу, що дозволяє на ос­нові єдиної нормативно-методичної бази, стандартизації і метроло­гії підвищити результативність управління екологічними процесами. Ці питання тісно зв'язані із свідомістю людей, з розумінням суті і необхідності охорони природи та піклування про неї кожного. У фор­муванні екологічної свідомості важлива роль належить освіті.

Однією з причин того, що людина і при­родне середовище стали конфронтувати, є екологічна безграмотність, нерозуміння су­ті проблеми, її наслідків, непоінформова­ність, споживацьке і навіть хижацьке ставлення до природи. У світі щорічно публікуються 15-18 тисяч праць і досліджень з екології. Однак з ними знайомляться переважно фахівці. В Україні, крім жур­налу «Ойкумена», тираж якого лише тисяча примірників, з'являєть­ся ще невелика кількість видань, що, безумовно, не можуть претен­дувати ні на повноту висвітлення екологічної обстановки в країні, ні тим більш провадити повновартісну просвітницьку і освітню ро­боту серед населення. Екологічна свідомість населення України, незважаючи на екологічну кризу, продовжує перебувати на низькому рівні. І справа полягає не тільки у кількості періодичних видань, хоча і це досить важливо. У свідомості багатьох громадян України закладено стереотип про невичерпні багатства країни, її безмежні можливості, використання сировини без усяких обмежень, без огля­ду на прийдешні покоління. Цьому сприяли у свій час школа і засо­би масової інформації. На уроках і в шкільних підручниках настій­ливо пропагувалася думка про необхідність дальшого підкорення природи. Людина змальовувалася як завойовник і перетворювач при­роди. Під гаслом: «Не ждати благ від природи, взяти їх – наше завдання» виховалося не одне покоління. Внаслідок, у багатьох сфор­мувався прагматично-споживацький стереотип мислення і дій сто­совно природи. В умовах кризи екосистеми, що розростається, вели­чезного значення набуває екологічна освіта.

Будь-яка мати, яка народила дитину - си­на або доньку, скаже, що війна і приготування до неї - божевілля. І скаже так тому, що війна загрожує усьому роду людському, вихолощує сенс її жит­тя, загрожує загибеллю найдорожчим для неї істотам, оберігати яких велить закон материнства. В культурі суспільства закон материнс­тва піднявся від простого біологічного відтворення до таких вершин духовності як «Сікстинська мадонна» Рафаеля. Але ж те саме ствер­джує і соціальна екологія, що попереджує про незворотні для існу­вання людства наслідки екологічної катастрофи, якщо не вдасться гармонізувати стосунки суспільства і природи на принципах ко-еволюції, формування екологічно свідомого суспільства. Вирішен­ня складних за змістом і тривалих за часом проблем здійснюється за рахунок «повороту обличчям» усієї системи освіти і виховання до питань екології.

Яка ж мета, завдання і підсумки екологічної освіти? Екологічні питання стосуються кожного, хто живе на Землі. Тому, саме поняття екологічна освіта не може мати жодних обмежень: статі, віку, соці­ального статусу тощо. Кожна людина повинна підтримувати рівно­вагу між середовищем проживання і природою, запобігати можли­вим небезпекам. Екологічна освіта - свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє середовище на протязі усього життя. Основна її мета: формування уявлень про навколишнє середовище, у специфі­ці його внутрішніх відносин, характер антропогенного впливу на нього, а також принципах гармонійного розвитку людини і природ­ного середовища. Отже, екологічна освіта включає певне знання при­роди, характер антропогенного впливу на неї і формування поведін­ки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Таке розуміння змісту екологічної освіти, безперечно, вимагає обширних знань. Тому її важливо розпочинати з раннього дитячого віку. Освіта ця повинна охоплювати усі існуючі форми загальноосвітньої та професійної школи, різноманітні види і форми підвищення кваліфікації і продовжуватися до глибокої старості.

Екологічна освіта і виховання має спиратися на таких методоло­гічних засадах: по-перше, світ матеріальний і є системою взаємозв'яза­них і взаємообумовлених елементів; по-друге, суспільство - резуль­тат еволюції матерії, тому суспільство і природа характеризуються взаємозв'язком і відмінностями; по-третє, коеволюція - специфічний вид розвитку, що визначається об'єктивними і суб'єктивними переду­мовами; по-четверте, незворотні біосферні зміни, небезпечні для суспільства, є результатом непродуманого антропогенного впливу на при­родне середовище, а не виступають як об'єктивна необхідність технологічного способу виробництва. Виконання вимог методологіч­них засад уможливлює виконання Декларації РІО по навколишньому середовищу і розвитку, де, серед іншого, записано, що мир, розви­ток і захист навколишнього середовища взаємозв'язані і нероздільні. В сучасних умовах в Україні екологічній освіті і вихованню при­діляють багато уваги. Захист і охорона природи і навколишнього середовища - конституційний обов'язок усіх, хто живе на її терито­рії. Існує струнка програма екологічного знання у системі дошкіль­ної, загальної, вищої і середньої спеціальної освіти. З метою форму­вання екологічної культури молодого покоління педагогічні колективи вирішують такі завдання: засвоєння основних ідей, понять, уявлень і наукових фактів; розуміння багатосторонньої цінності природи; осмислення екологикоетнічної цілісності нації; оволодіння прикладни­ми знаннями, вміннями і навичками природокористування, свідоме дотримання норм поведінки у природі; не байдуже ставлення до дій тих людей, які шкодять природі та ін. Нині в Україні реалізуються завдання комплексної екологічної реформи. В її основі лежить загаль­на всебічна екологізація економіки, суть якої полягає у здійсненні принципово нової політики використання природних ресурсів. Вода, ґрунти, повітря, корисні копалини, що використовуються у вироб­ництві, мають певну вартість і компенсуються. Це дозволяє державі здійснювати збалансовану політику використання і відновлення при­родних ресурсів, знайти значні кошти на підтримку всієї системи екологічної освіти і виховання молоді. У формуванні нової екологіч­ної свідомості у підростаючого покоління, реалізації державних і міждержавних екологічних програм велика роль належить громадсь­ким екологічним формуванням.

Міжнародна громадська думка проявляє все зростаючий інтерес до проблем охорони біо­сфери, встановлення гармонії у стосунках між людиною і природою. Рік у рік зростає кількість прихильників екологічних організацій, збільшується їх внесок у вирішення глобаль­них екологічних проблем. Так, якщо на початку 70-х років відомо 2500 екологічних рухів, що заявили про себе, то в 80-х роках їх нара­ховувалось вже 15 тисяч, а ще через десять, тобто на початок 90-х років - майже 20 тисяч. Про масштаби екологічного руху в світі свідчать і такі дані: в Україні мільйони людей різного віку беруть активну участь у захисті навколишнього середовища, діє понад 1500 екологічних товариств, колективів, клубів, створено Національний екологічний центр; в Італії налічується близько мільйона членів еко­логічних організацій; в Федеративній республіці Німеччини є до трьох мільйонів членів різноманітних товариств і об'єднань, руху «зелених»; в Англії - п'ять мільйонів учасників руху «зелених». Відомі організації «Грінпіс», «Екофорум за мир», центр «За нашу спільну справу» відзначаються глибоким і принциповим підходом в екологічній діяльності, поширенні екологічних знань.

Різноманітні екологічні товариства, об'єднання, організації і рухи дедалі більше тиснуть на вирішення урядами Заходу і Сходу еколо­гічних проблем. Народи світу активно виступають проти ядерної зброї, ядерної енергетики, за поліпшення якості міського середовища, беруть участь у екологічній освіті виховання, інформуванні населен­ня та ін. Під впливом світової громадської думки, тиском екологіч­них товариств, організацій і об'єднань зміцнюється міжнародне співробітництво країн Заходу і Сходу у вирішенні питань захисту навколишнього середовища. У цьому велика роль належить Органі­зації Об'єднаних Націй. З її ініціативи і під її керівництвом прово­дяться наукові конференції, міжнародні семінари, «круглі столи», форуми з екології. ООН прийняла Програму про навколишнє сере­довище людини, яка має велике значення для зосередження уваги світової громадської думки на зростаючій небезпеці, що загрожує людству внаслідок порушення екологічної рівноваги.

Політичні конфлікти між державами дедалі більше знаходять своє розв'язання мирними засобами. Виразніше проявляється тенденція співробітництва різних країн у збереженні навколишнього природ­ного середовища. Зростає кількість підстав для висновку про екологізацію теорії і практики міжнародних відносин. Це знаходить прояв у орієнтації діяльності міжнародних організацій на вивчення еколо­гічних ситуацій у регіонах і прийнятті практичних заходів для її поліпшення, а також у системі програм з екології. Так, цілий ряд міжнародних організацій і фондів надають допомогу у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Діяльність численних неурядо­вих екологічних формувань, активна міжнародна практика охорони біосфери, що підкріплюється правовими нормами, дає надію, що люд­ство не загине внаслідок екологічного хаосу.