Збройні сили та бойові засоби на Запорізькій Січі

Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10— 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й арти­лерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5—6 тисяч козаків піхоти. Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти 3. Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніп­рі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту.

Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах за­порізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці повертали­ся з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який пи­сав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які «всі були вершниками на конях». У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомібули в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом — це рівний від­критий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.

Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом по­роху й куль. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник ли­ше на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії пі­хоти з гарматами («водними арматками»), і дії кінноти в пішому строю '2. Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поля­ків.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виго­товляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператри­ці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30 і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо від 240 до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали ко­закам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запо­різьких козаків проти ворога.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отри­мували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, по­ляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно при­візними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як по­дарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. ві­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам- Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю |5. Коли запорож­ці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк2'. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війну», в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів. За словами Боплана, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів».

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; парти­занська війна звалася у них загонами.

Д. І. Яворницький. Історія запорізьких козаків

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі­шання серед вершників.

У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флан­гів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані ча­стини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви ви­рішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська коза­ки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали перед­ні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хо­робрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запо­рожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

Окольського, який пише, що в давнину за знання степових місць козаки отри­мували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство. Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, «мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду», запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі «вухом та слухом», за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди). Єрусалим-дороги (Молочного шляху), врешті, за напрямом вітру, який ко­заки, залежно звідки він-дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч неприятелів.

Гідне уваги щодо характеру козацьких війн заувчження генерал-лейтенанта Всеволода Коховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийо­мах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запо­рожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів — незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти не'приятелів.

У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізь­кі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель пере­магав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двад­цять перший раз. «Це — гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голо­ви виростає кілька нових»,— казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз і умирати». Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він пристрасно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, ду­мав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені «лицаря».

На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштри­кували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, душили дошками дітей , палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанни­ми дітьми свого віку.

Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захо­пити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.

Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконува­ли це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштову­вали такий «пал», від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.

Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправ­ляли вдячний молебен «Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці»; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поране­них вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церк­вах, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу. Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини,— одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо те­чію води вбік 38, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міс­та України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину39. Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники: «Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали,— чи поб'ють турка, чи по­шарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те».