Філософія хортингу і світоглядне знання про сенс життя

Чайка (Ідея хортингу)
*******************
Коли на небі світло догора,
І вітер б’є, попутно, у вітрила,
Летить простором сивого Дніпра.
Тоді і чайка розправляє крила.
І хто сказав, що чайка без душі?
Що чайка птах, чи човен без розгону,
Ви б запитали те у козаків,
Тих що братки відбили із полону.
Велика ти, Українська душа,
У всі віки, я знаю, мала силу,
Що від землі до Бога підніма,
Й надію на братків і вірні крила.
(Микола Соболь, м. Вишгород, 2008 р., член спілки письменників України)
 
У даному вірші відомий український поет Микола Олексійович Соболь торкається суті філософського змісту хортингу, вказує на те, що за традиціями козацтва людина має так жити у суспільстві, щоб могла завжди розраховувати на допомогу, якщо це потрібно, навіть коли стане питання життя і смерті. Такі відношення серед козаків оспівувались у народних піснях та розкривалися у народній творчості, культурні і бойові традиції нашого народу мали широке філософське забарвлення, що вказує на подальший розвиток народної творчості у поезії і письменництві. Витоки бойового мистецтва хортинг пов'язані з цією філософією і мудрістю пращурів. У загальному розумінні світоглядне знання про сенс життя можна почати розкривати з обгрунтування необхідності філософських знань для кожної людини. Взагалі, що таке філософія? Філософія (від грецьк. fileo - люблю і shofia - мудрість) - це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх най загальніших і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення - буття". Філософія є одночасно й системою знань, тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю, і пошуком вирішення корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточно відповісти на них неможливо. На це вказує й саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", постійне прагнення до цілковитого розуміння сутності світу і сутності самої людини.
Школи бойових мистецтв існували в усій слов’янщині і на Русі зокрема. Так в Новгороді ще з часів Ярослава Мудрого існувала слобода майстрів кулачного бою. Цілі центри бойових мистецтв діяли при храмах Святовита і Перуна на острові Рюген - слов’янський острів Буян. Воїни з храму Святовита в Арконі, яких було 300 чоловік, відмічались своєю високою бойовою підготовкою, майстерністю і вправністю. Чому ж, закономірно запитають, ті стилі не збереглись дотепер? Цьому завадило цілий ряд обставин. Найголовніша з яких підміна світоглядної основи лицарства в країні. Спочатку великого удару по бойовим мистецтвам завдала сама держава усіляко забороняючи їх як прояв язичницької традиції, головні носії цих знань, волхви, були поставлені поза законом, пізніше було заборонено навіть громадські кулачні бої присвячені різним народним святам. Сплеск і відродження бойової традиції в козацькі часи було знівельовано пізнішою забороною козакування, виселенням козаків з країни. Сюди ж додається військова суть козацьких одноборств які занепали одразу ж із занепадом козацького самоврядування. Бойове мистецтво позбавлене світогляду перетворюється і зникає в момент падіння попиту на нього. Приблизно теж сталось з бойовими традиціями індійських аріїв які вочевидь носили військовий характер і зникли одразу ж після того як тубільне населення Індостану було підкорено культурно-релігійно. Натомість сикхи поклавши в основу бойової традиції міцну світоглядну основу перетворились з касти воїнів в самодостатню країну. Отже школи бойових мистецтв у слов’ян таки були, інша справа, що під тиском об’єктивних умов вони зникли, осівши в межах окремих козацьких родів, як правило це роди характерників. Підіймаючи мову про світоглядно-філософські основи бойових мистецтв ми повинні визнати, що однозначно говорити про зміст такої в давніх слов’янських одноборствах ми не маємо можливості. Не збережено достатньо писемних джерел окрім поодиноких згадок візантійських авторів про надзвичайні бойові якості воїнів. Та ми говоримо про день сьогоднішній, коли ми набули певного досвіду, коли побачили, що побудова бойової системи на суто військових принципах не приносить довготривалих наслідків. Монголоїдна раса змогла привнести свої віяння в бойовий вишкіл отриманий від аріїв - європеоїдів, це глибока релігійно-філософська їх основа. Практика бойових мистецтв показала, що саме наявність філософського підгрунтя зумовлює цінність одноборства, забезпечує його довготривалість, трансформацію і здатність до самовдосконалення. Поставити бойове мистецтво на рівень звичайного тренування і накачування сили без філософського підгрунтя - означало б знову втратити його.
Бойові системи і мистецтва побудовані саме на філософському світогляді, що сприяє самосвідомості. Переоцінити роль бойових мистецтв в процесі формування характеру особистості неможливо. Ця роль на сьогодні особливо посилюється оскільки втрачені ідеологічні пріоритети держави, розрослось релігійне сектантство, молодь залишена напризволяще. Саме бойові мистецтва збудовані на загальнолюдському світогляді можуть стати виховною системою молоді та юнацтва, яка спроможна впливати на розум підлітків, відволікати їх від шкідливих звичок, направляти їх у здорове життя. Множинність філософського знання при цьому характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд - це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення людини до навколишньої дійсності й самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж належать до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінювання людиною світу й самої себе. Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з чуттєво-емоційним. Це свідчить про наявність у його змісті постійних спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню - рис знання-переконання. Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму й чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву й свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різноманітних рівнів, поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) та пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще виокремлюють такий рівень, як світосприйняття, до якого зараховують досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів.
Можна сказати, що світогляд - це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та осягнення світу й місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну та спонукально-діяльнісну установки людини.
Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною основою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної та відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної - постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду й терпимість у ставленні до інших. У житті сучасної людини поєднані сенси ба­гатьох культур, що генерують смислову перспективу персо­нального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілку­ванні з іншими людьми і самим собою.
Як у процесі навчання і збагнення навичок хортингу, виховання вольових якостей особистості, так і у побуті, людина осмислює та наділяє сенсами все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності - для самоствердження. На певному рівні емоціально-психологічної зрілості особистості в структурі самосвідомості вини­кає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необ­хідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрун­тування сенсу людського життя, то виявляється, що багато су­часних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей минулого, напов­нюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури. Навіть, у процесі самовиховання у бойовому мистецтві хортинг, людина привчається аналізувати прийоми і техніку спортивну з точки зору історіїї та філософії, питань виникнення, а також культурної спадщини пращурів. Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здіб­ностей, як тих, що забезпечують вище благо. Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні ві­ки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філо­софів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, бо­жественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досяг­нення Божої благодаті. Епоха Відродження з новою енергією активізувала пробле­му обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої ін­дивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка.
Так, наприклад, ветеран війни у Республіці Афганістан, доктор філософії, кандидат педагогічних наук Віталій Володимирович Івашковський, який є науковим керівником даного наукового дослідження, що стосується виховання вольових якостей засобами хортингу, стверджує, що людина ще у дитячому віці попадає у різні соціальні середовища, які суттєво впливають на її світогляд і формують основні філософські аспекти відношення людини до свого життя, свого стану здоров'я, своєї сім'ї, оточуючих людей, і взагалі до таких загальних філософських понять як - добро і зло, гарне і погане, та інші суперечні поняття протилежностей. У цьому сенсі В.В. Івашковський у своїй докторській дисертації звертає увагу на вплив особистого прикладу педагога на людей, яких навчає, тобто у підсвідомості учня відображається те, як себе поводить педагог у житті, і чи виконує він сам ті речі, про які говорить своїм учням.
Питання про сенс життя, що постає перед кожною люди­ною, що мислить, завжди має минуле - в історичному досві­ді, і свою новину - у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості. У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особистісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формуван­ня свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний жит­тєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуально­го бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результа­ту самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповтор­ний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя - це стійка, істотна мета, що виражає ко­рінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провід­ним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визна­чення мети життя - один із способів усвідомлення його сен­су. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс. Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні ре­зультатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єк­тивною умовою самореалізації особистості. Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може зміню­ватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальни­ми, духовними змінами, досвідом, а наслідок - зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів. Матеріальні основи життя грають значну роль у форму­ванні сенсожиттєжвих позицій. У сучасній дійсності ми має­мо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, де­формують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі. Зміни життєвих сенсоутворень зв'язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, на­копичує все новий потенціал осмислення життєвих пріорите­тів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті. Сучас­ні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визначають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних потреб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспіль­ного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєза­безпечення, розв'язання яких визначає його життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслі­док чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідом­люється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вва­жаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним жит­тям.
Сенс життя можна визначити як стійку, доміную­чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви­являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви­бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит­тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су­спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро­зуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, по­кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон­тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.
Щастя - це вищий прояв реалізації сенсу життя осо­бистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.
В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттє­вий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступіньвнутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяль­ністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття іс­тинного людського щастя. Як же історично ставилася пробле­ма щастя? Сократ говорив, що щастя - зовсім не радість, задоволен­ня, воно - в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких - справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина пре­красна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, іс­тинне щастя - це турбота про свою душу, орієнтація на ро­зум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність. Платон також вважав, що щастя - доброчинність, а най­вища чеснота - справедливість. Саме вона - справедливість, є ключем до щастя, філософ знаходить справедливість у дер­жаві що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує ін­дивідуалізм у різних його проявах і здатна за­безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави. Епікур вважав: краса почуттєвої на­солоди, захоплення життям - ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя - явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, він на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя - це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звіль­нити людину від страхів перед невідомим - волею Богів, Ро­ком, Долею - і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щас­лива людина не буде вершити зло. Канта хвилювала антитеза: обов'язок - особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині - служіння обов'яз­ку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щас­тя - це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя. Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. При­значення людини як розумної, духовної істоти, він бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підко­ряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу люд­ської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а пе­реборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.
Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко­часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними - французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проб­лемою був пошук можливості сполучення особистих і суспіль­них інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.
Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрун­туванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського самовідчуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна люд­ського життя, знищення матеріальних суперечностей неод­мінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства - комуністична - може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуніс­тичного ідеалу людина все більше наближається до справж­нього, істинного щастя. «Щастя - це боротьба», - коротко сформулював Маркс.
Виведення формули щастя - класична філософська проб­лема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загально­го щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уника­ти задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося б мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтвер­джуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо-бистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, непов­торне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.
Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли­вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосеред­ньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. На­приклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм люд­ського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?
Безперечно, щастя - це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасли­вим - означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом під­несення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, вті­лення життєвого задуму, тобто щастя - почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах жит­тя. Щастя - це відчуття, усвідомлення та інтегральне пози­тивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на ос­нові власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.
Сенс життя, щастя, обов'язок - це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціо-культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на ви­роблення моральних форм життя.
Не виключенням із цього є і люди, які займаються бойовим мистецтвом хортинг. Кожний спортсмен, який досягає певного успіху, рано чи пізніше починає задумуватися над cуттю свого життя. Перед ним постають прості, але дуже значні питання. Спочатку - як досягнути ще більшого спортивного успіху, перемогти на змаганнях, якими засобами це досягається, але згодом приходять більш складні питання до самого себе - а що далі, а чи на добро це все, і навіщо взагалі потрібне самовдосконалення засобами хортингу, які він добровільно обрав на даному проміжку часу. Людина на шляху самовдосконалення у бойовому мистецтві починає шукати сенс в усьому, що робить. Шукати суть речей, які робиш, треба у собі. Ніде в іншому місці вона не живе. Те, що залежить від самого себе, кожний направляє сам. Багато хто вважає сенс свого життя у вседозволеності і грошах, жити для задоволення себе, і потім померти не шкода. Але людина, яка вихована у виді спорту і бойовому мистецтві хортинг, справедливо прагне до більшого - до самопізнання. Розуміння філософії хортингу до такої людини приходить через складні випробування і тести самого себе, фізичні навантаження, змагальну діяльність, поступове фізичне та духовне тренування і збагнення своєї сили і вольових якостей. Досягнувши перного рівня вольових якостей, людина використовує їх на здолання аби-яких життєвих ускладнень в особистому житті та побуті. В цьому відношенні навіть посередній спортсмен хортингу помічає, які якості сприяють розвиткові особистості, а які навпаки сприяють її деградації. В його житті залишається більше питань, ніж відповідей, але інтерес до розкриття суті, який вже оселився в душі починаючого спортсмена, залучає його до більш активних тренувань і самонапруження, через які він стає сильнішим і вихованішим. Питання починають відкривати двері перед людиною тільки тоді, коли в його душі вже зародилася віра у шлях самовдосконалення. Він перестає буди вражений тягою до шкідливих звичок, стає помірним у вираженні негативних емоцій, або взагалі перестає негативно сприймати світ. Свої негаразди і перешкоди життя він починає сприймати як нормальне і помірне випробування, яке йому під силу. Отримавши більший рівень фізичної підготовки на тренуваннях у виховному духовному середовищі хортингу, людина позитивно налаштовується на все своє подальше майбутнє життя. Навіть втрачаючи в житті щось важливе і суттєве, людина навчається роздивиться в цьому новий шлях і шанс до нового життя сповненого смислом і перспективного. Є багато прикладів, коли люди йдуть до цілі накопичення грошей і задоволення, але отримавши це все вдосталь, прийшло ще більше незадоволення. Виникає питання: так скільки ж тобі потрібно мати, щоб ти був щасливим? Розуміння того, що треба змінити відношення до обставин, є важливий рівень самовдосконалення, бо разом з незадоволенням або після нього можуть прийти такі обставини, які зупинять безглузде життя і поставлять людину перед вибором шляху, обставини, від яких людина вже не зможе сховатися або зробити вигляд, що проблеми немає.
Людина, яка займається хортингом, має у побуті ті ж проблеми, що і усі, пристосовується до суспільного життя і правил поведінки як усі інші, навіть у якісь моменти перестає бути самим собою, але приходячи у спортивний зал хортингу, вдягають спортивну форму і забувають за проблеми, на певний час отримують таке середовище, в якому приходить істина буття, істина пройденого життя і гармонія тіла і духу, від якої віє спокієм і в якій хочеться бути. Після тренування і спілкування в дружньому оточенні однодумцім людина відчуває себе потрібною суспільству і впевноною у тому, що вона йде правильним і справжнім шляхом, розуміє своє значення для оточуючих, своїх батьків, своєї сім'ї, вона отримує віру у шлях самовдосконалення, яке здатне наповнити гідним змістом життя і особистий шлях, по якому йдеш відчуваючи себе щасливою людиною. В усіх інших випадках людина стає на шлях самообману і самозаспокоєння, вона перестає працювати над собою, і це її приводить до пустого вбивання часу, прохолодного і байдужого ставлення до оточуючих людей, своєї сім'ї, своєї професійної кар'єри, і навіть до смислу свого життя і сприйняття серцем радості, щастя та інших позитивний людських сприймань. Таким чином, одна з головних завдань тренування у хортингу - виховання моральних і вольових якостей особистості, які сприятимуть вибору вірного життєвого шляху.