Дмитро ВІТЮК: КРЕМІННИЙ ТОМАГАВК


Так виразно ввижається мені

Палючими безсонними ночами:

Я жив колись в простому курені

Над озером з ясними берегами.

Олег ОЛЬЖИЧ

 

 

І. УЧТА

 

Захист пройшов блискуче. Змістовна доповідь претендентки, її влучні відповіді на

запитання справили приємне враження. У промовах офіційних опонентів, у відгуках

фахівців, присланих трьома університетами та численними науково-дослідними

установами, зазначалися актуальність праці, вдале застосування сучаних методів

дослідження, обгрунтованість висноків. Рясніли схвальні виступи. Навіть завжди

критично налаштований Мостич цього разу не підпустив і краплини дьогтю. А голова

кваліфікаційної ради, сивий, як лунь, професор Сербин полестив думкою про можливість

за деякого доопрацювання подавати на здобуття докторського ступеня. Кандидатський

присудили без жодної "чорної кулі".

Радісно схвильована Віра приймала поздоровлення, запрошувала на бенкет. Приязно

кивав, стримано усміхався Теофан Захарович.

Бенкетували в "Баркентині" -  встановленому біля самого краю води і переобладнаному

на ресторан колишньому великому сейнерові. Розмістилися за довгим столом під

захистом парусинового накриття, яке Мостич, хизуючись знанням морських термінів,

оголосив ютовим тентом, а підвищену частину палуби, де тент було напнуто -

квартердеком. Сліпучо білий, до рипу накрохмалений обрус лише звисаючими до стільців

краями показував чудову лляну фактуру. На поверхні столу її не було видно з-за густо

наставлених наїдків, всілякого ґатунку напоїв, бездоганно чистих кувертів.

Після того, як товариство вибралось крутим трапом на палубу, розсілося за столом й

отримало змогу спинитись очима на його принаднім оздобленні, всі раптом відчули

тривалість проведеного на засіданні часу. Спрацювали смакові рефлекси - промовисті

погляди звернулися до голови кваліфікаційної ради. Професор зрозумів, не став

виголошувати заздалегідь продумане слово вітання.

- Перше, до чого маємо зараз вдатися, наповнімо келихи! - закликав без зайвих слів. І як

тільки це було зроблено, без прогайки додав:   - Вип'ємо за успіх нашої шановної

дисертантки! Віра підвелась, схилила вдячно голову. Всі встали, чокалися з нею, з

Теофаном Захаровичем, проміж собою.

- За успіх! Най щастить Вірі Охрімівні! З води й з роси! Слава новоспеченому

кандидатові! Молодець Твердомедова! - лунало звід-усіль.

Нараз голоси вмовкли... Учта майже одностайно випила, сіла, заходилися біля страв.

Коли гостру потребу в їжі було трохи вгамовано  й знову почала чутися мова, слово

взяла Віра.

- Я дуже вдячна присутнім за увагу, за доброзичливість, за високе цінування моїх

скромних зусиль, - почала вона,- одначе, думаю, не відкрию таємниці, коли скажу, що в

першу чергу не мені мають адресуватися вітання, а моєму незрівнянному керівникові -

Теофанові Захаровичу Гулому. Йому зобов'язана я всім, що забезпечило плідну працю:

від ретельно виваженої теми та детально розробленого плану дії до зв'язків із

вітчизняними й зарубіжними фахівцями, залучення сучасних методологічних розробок,

створення сприятливих умов при польових зборах і камеральній обробці. Перебільшити

роль Теофана Захаровича у моїй роботі несила жодному красномовцю, тим паче мені...

Тому дозвольте подяку свою засвідчити не словами...

Віра рішуче ступнула до Гулого, враз обвила його шию руками й не якось там побіжно

чмокнула в щоку чи у лоба, як здебільшого цілують молоді дівчата своїх дідусів чи

малознайомих родичів - власне, на таке сподівалися присутні, - а припала до самісіньких

губ довгим вологим поцілунком, од чого, як зізнавався потім Теофан Захарович, у нього

обертом пішла голова.

Учта під ютовим тентом на якусь хвилину мов оніміла. Цікавість, здивування відбилися

на обличчях...

 

- Тепер розумієш, чому вона прийшла без чоловіка? - В'їдливо прошепотіла на вухо

Візничій Раїса Ліщук.

- Ще б не розуміти! - жовчно скривила губи Візнича. Раптом розмашисто вдарив у долоні

Мостич. Тої ж миті несамовита хвиля оплесків сколихнула повітря. Збентежений Теофан

Захарович остовпіло стояв, ніяково кліпав очима...

- Це надто значна винагорода... - нарешті спромігся вимовити, поволі приходячи до тями.

 

- За таку здравицю п'ю з особливою насолодою! - доброзичливо усміхаючись, здійняв

угору чималого кубка, чокнувся з Веделицею приїжджий опонент Корецький.

Почин столичного гостя підхопили: задзвеніли чарки, позадиралися догори голови, у

спраглі вуста живильними струмочками хлюнули напої.

Тоді знову стали закушувати, знову виникла тиша. Тільки ще менш тривала, ніж після

першої здравиці.

Гомоніти почали водночас мало не всі. Охочі сяйнути дотепом, ерудицією виникали один

з поперед одного. Тости сипалися звідусюди. Спочатку буцім у чергу, по одному, згодом

по два й по три одночасно. Гомін дужчав, переходив у нерозбірливе гудіння, увага гостей

розпорошувалася...

Все ж, коли з невеликим пакуночком у руці підвелася Веделиця, а Корецький задзвонив

виделкою по краях кришталевої вази, гудіння стихло.

Приїжджий опонент не випадково сів поряд з Веделицею. Йому кортіло познайомитися

ближче з особою, про надзвичайно стрімку наукову кар'єру якої та про її приналежність

до роду славетного композитора Веделя не раз доводилося чувати. Пробував

розбалакатися з сусідкою, але вона показувала себе неговіркою - на запитання

відповідала односкладно, невиразною усмішкою чи ледь помітним кивком голови. Сама

розмови не зав'язувала, здається, щось зосереджено обмірковувала. Можливо, здравицю,

подумав Корецький, і як тільки помітив її порух до виступу, куртуазно вклонився, кинувся

сприяти.

- Познайомилася я з Вірою Охрімівною Твьордомйодовой чи не найдавніше з усіх

присутніх, - почала Веделиця, підкреслюючи сугубо російську вимову прізвища - ще під

час вступних іспитів до університету. Вже тоді спричинниця нашого сьогоднішнього

торжества демонструвала неабиякі здібності, грунтовну загальноосвітню підготовку. В

університеті ми всі п'ять років перебували в одній групі, завзято змагалися за пальму

першості в навчанні. Разом захистили червоні дипломи, разом були направлені на роботу

до нашого теперішнього інституту. Одначе тут шляхи наші дещо розійшлись. Я цілком

поринула в науку, а Віра Охрімівна була змушена відмовитись од аспірантури, на деякий

час навіть виїхала з міста, бо того вимагали інтереси сім'ї, яку вона тоді створювала й

створила. Веделиця перевела дух, усміхнулася Вірі, як здалося Корецькому, не зовсім

щиро, - однак я дуже рада, що моя однокашниця, хоч і після значної перерви, здобулась

на силу повернутися до науки. Працює і, як кожен з нас мав нагоду переконатися, працює

не без досягнень.

Сьогодні ми є свідками першого значного успіху Віри Охрімівни Твьордомйодовой у

науці. Я, на відзнаку такої знаменної події, хочу подарувати їй ось що, - Веделиця

розгорнула пакунок, поклала перед Вірою камінець, схожий на ті, які іноді можна бачити

серед гальки південного узбережжя Криму, але значно темніший. - Думаю, цим

предметом послуговувалася ще первісна людина, - продовжувала ораторка. - У нашій

родині він зберігався з часів мого знаменитого прапрадіда... На жаль, без будь-якого

застосування. Проте річ цікава, і я вирішила презентувати її Вірі як символ наріжного

каменя великого палаца науки, який бажаю їй найдобротніше збудувати!

Веделиця наблизилася до Віри, але не обійняла, не поцілувала, лише потисла правицю,

якось незграбно, не по-жіночому струснувши.

І знову гримнув у долоні Мостич, знову повітря під ютовим тентом сколихнули оплески...

Виголошена Веделицею промова стала останнім тостом учти. Далі за висловом того ж

Мостича пішло всеосяжне некероване пияцтво. Втім, учений витія дещо перебільшував -

попивали, але не всі й не дуже завзято, скоріш стримано. Більше уваги приділяли

розмовам.

Спочатку торкалися, головним чином, проблем гідробіології. Поступово від суто фахових

питань перейшли до більш загальних. Хтось згадав Нострадамуса. Мостич, Корецький,

деякі ще стали розповідати про його подиву гідні передбачення. Як відкриття Америки,

прихід до влади Наполеона, трагічну долю Хіросіми та Нагасакі. Натякали й на

завбачення, від згадок про які краще утримуватися. Професор Сербин, феноменальна

пам'ять якого зберігала багато цікавого, згадав старовинну збірку творів Мішеля

Нострадамуса, видану на батьківщині французького провісника, у місті Сен-Ремі.

Примірник її довгий час зберігався в бібліотеці інституту, яка, на превеликий жаль,

загинула під час війни.

У зв'язку з Нострадамусом торкнулися біблійного апокаліпсису, затим тибетських

окультистів. Врешті заговорили про зафіксовані останніми роками спостереження буцімто

реального переселення душ. Пригадували повідомлювані пресою сенсаційні факти появи

в різних країнах чоловіків і жінок, які внаслідок фізичних травм чи нервових потрясінь

раптом починали говорити сучасними чи давніми мовами народів, до яких не належали,

оповідати про події минулих віків і тисячоліть, подібно описувати як видатних діячів, так і

простих людей тих часів, хоча самі ні знавцями історії, ані лінгвістами не були та й

взагалі до людей освічених не належали.

- За висновками досвідчених експертів, - казав, діставши з бокової кишені піджака пачку

газетних вирізок, молодший науковець Клим Гнатович, - один з таких феноменів мав

жити на землі кілька сот разів. Кілька десятків разів був він убитим - і за фараонів, і за

Габсбургів, і за Наполеона Бонапарта й за багатьох інших правителів, сотні разів

пораненим у боях, що відбувалися в самих віддалених одна від одної країнах у

найрізноманітніші часи.

- Інакше як безсмертям душ та їх послідовним переселенням від однієї особи до іншої

пояснити наведені факти неможливо, - резюмував Мостич.

- Матеріалізм завжди рішуче поставав проти такого хибного твердження, - несподівано

вступила в розмову Веделиця,  - Ми, біологи, повинні вірити лише тому, що базується на

об'єктивно реальній основі.

- Ви вважаєте, душа об'єктивно реальної основи не має? - ущипливо підкинув Мостич.

- Не тільки я вважаю, це загальновідомо.

- Можна навести багато прикладів, коли так зване загальновідоме згодом виявлялося

хибним, - спокійно парирував Мостич.- На уявлення про нематеріальність душі, мені

здається, чекає така сама доля.

- От-от, - зрадів Клим Гнатович, - чув я, десь у Америці розробляють терези, спроможні

виважувати людські душі.

- Дурниці,- не поступалася Тамара Луківна, голос її набував войовничого звучання...

- Вибачайте, шановні друзі, час роботи ресторану вичерпався! - пролунав зненацька

приємний баритон метрдотеля.

Тричі попереджально блимнуло освітлення. Офіціанти заходилися прибирати посуд. Гості,

хто з готовністю, хто не дуже охоче почали підводитися з місць.

- Ми хочемо вас провести, Теофане Захаровичу, до тролейбуса.

- По-перше, тролейбуси зараз не ходять, і я налагодився чимчикувати додому пішки.

По-друге, нам по дорозі. Ви ж, Віро, так само в Стрілецьку?

- По-перше, вже пів на п'яту, от-от тролейбуси підуть. По-друге, я сьогодні не поїду:

мене запросила до себе Тамара, - у тон Гулому відповіла Віра, кивнувши на Веделицю.

- Коли так, не заперечую... До зупинки "Центральний ринок" підходили водночас з

тролейбусом. Аби встигнути, довелось трохи підбігти. Поспіхом заходячи в салон,

Теофан Захарович відчув у руці паперового згортка.

- Беріть - беріть!.. Вдома роздивитесь... До побачення!.. Щасти вам! - скоромовкою

проказувала Віра. Двері, зачиняючись, клацнули.

Добравшись до своєї квартири, Гулий пройшов у кімнату, яка правила за кабінет і

спальню разом. Дістав із кишені Віриного згортка. Як для їстівного він видався

заважким. Тому не поніс на кухню, поклав на письмового стола, розгорнув і побачив...

камінь...

Раптом задзвонив телефон.

- Доброго ранку, дорогий Теофане Захаровичу! - линув із трубки дзвінкий Вірин голос, -

Рада, що ви вже вдома. Розгорнули пакуночка?

- Так.

- Здивувалися?

- Не встиг...

- І не треба дивуватися! Аби пояснити, чому  я вийшла з Тамариної квартири до

автомата. За задумом Веделиці, як ви чули, це стародавнє знаряддя має стати символом

наріжного каменя у майбутньому палаці науки, який вона наполегливо радить мені

будувати. Одначе не з моїми даними зводити такі споруди. Я в науці здатна бути лише

статистом. А те, що змогла зробити, фактично належить вам. Зі всіх, кого знаю, один ви

- і тільки ви!!! - творите справжню науку. - Віра говорила швидко, не даючи Теофанові

Захаровичу вставити слова. - Моя дисертація - ні що інше, як фрагмент власних ваших

досліджень. Тому і ралець Тамари зі всіма її зиченнями вважаю за найкраще

передарувати вам. Прийміть, дорогий Теофане Захаровичу, прийміть разом із моєю

глибокою вдячністю, безмежною повагою, самими  щирими до вас почуттями! Будь

ласка, не одмовляйтесь! Голос зник, почулися короткі гудки. - Гм... оце набалакала...

ніколи не передбачиш, що вона наступної миті встругне.., - вимовив радше поблажливо,

ніж осудливо Гулий. - Знаряддя... - Перекидаючи з руки на руку, роздивлявся, виважував

камінь. Густо-чорного кольору, без єдиної сторонньої цяточки, він був завбільшки з

середнього розміру чоловічу долоню, скидався формою на зерно сочевиці з трохи

зміщеною від центру наскрізь просвердленою діркою діаметром двадцятикопійкової

монети з ширшого кінця й п'ятнадцятикопійкової - з вужчого. - Можливо, справді служив

комусь із наших дуже-предуже давніх предків, - міркував неквапливо Гулий. Враз відчув

нездоланну втому. Вимкнув освітлення, сів у фотеля, розслабився...

 

2. ОДУ

 

Крізь шиби вікна скрадливо заглядав світанок. Повільно видобував із передранкового

мороку кімнатні речі. Гулий, переборюючи дрімоту, спостерігав його неквапливу працю, й

коли в імлистій каламуті проступили контури покладеного на стіл дарунка, зненацька

почув сторонній, а втім чимось знайомий голос.

- Роздивляєшся камінь?

- Хто ви? - здивувався Гулий.

- Не пізнаєш?

- У голосі щось ніби знайоме... Але тут я наодинці і раптом...

- Ти не помиляєшся: людей у квартирі, крім тебе, нема.

- А ви?!

- Я не людина.

- Тоді хто?!

- Твій дух чи, як звичайно кажуть, душа.

- Дух?! - не переставав дивуватися Теофан Захарович. - Але дух, душа-категорії

нереальні. Ви ж розмовляєте людським голосом, для чого потрібен суто матеріальний

орган - голосові зв'язки. Чи не так?

- Я не вважаю тебе прихильником уявлення про нематеріальність душі. У суперечці щодо

цього між Веделицею, з одного боку та Мостичем і Климом Гнатовичем - з другого, ти

подумки тримав руку двох останніх.

- Хоча б, але звідки це вам відомо?

- Так я ж, нагадую,- твій дух!

- Пробачте, таку новину я ще до ладу не усвідомив.

- Розумію, ситуація виняткова, проте, вважаю, невдовзі звикнеш.

- До чого?

- До спілкування зі мною. Воно, передбачаю, має бути тривалим.

- Чи ти ба!

- Не кепкуй, хіба ти проти?

- Та ні, сприймати на слух мову своєї душі цікаво, хоча б як ознаку вашої фізичної

структури: подаєте голос - значить, маєте чим.

- Ти знову про голосові зв'язки?

- Так.

- У мене їх нема.

- Звідки ж голос?

- Поясню. Але давай поперед умовимося не викати. Ми з тобою рідніші, ніж самі близькі

родичі. По суті - дві іпостасі однієї істоти. Чи пасує нам у взаєминах оте холодне "ви",

що, як відомо, відчужує?

- Справді, не пасує.

- От і гаразд. А тепер стосовно моєї мови. Вона, як би зрозуміліше висловитись,

насправді не є мовою за узвичаєним тлумаченням цього терміну, бо не використовує

звукових засобів. Та й голосовий апарат, повторюю, у мене відсутній.

- Виходить, те, що я сприймаю як твій голос - ілюзія?

- Щодо голосу, саме так. Ти чуєш звуки, яких у дійсності нема. Протягом нашої

сьогоднішньої розмови, що - пам'ятаєш? - почалася моїм запитанням про камінь, я не

видав жодного звука, лише створював у твоїй уяві враження буцімто сказаних мною слів.

 

- І зараз продовжуєш так само?

- Звичайно.

- Але твій голос чи, так би мовити, голос у лапках мені здається знайомим.

- Це, коли хочеш знати, підробка. Я маю можливість імітувати в свідомості співбесідника

будь-чий голос: від густого баса Паторжинського до чарівного, мов зі скрипки

Страдиварі видобутого сопрано Оксани Петрусенко. Зараз розмовляю твоїм, як ти

кажеш, у лапках голосом.

- Разюче!

- Ще б пак! Одначе імітація людської мови, до якої часом вдаємося ми, душі, - не

кращий різновид спілкування.

Багато зручнішим, швидшим і, сказав би, економічнішим є засіб - точного найменування

якому не знаю, але назвав би втіленням у систему рухомих образів.

- На зразок кіно?

- Подібно до кіно, вірніше, до стереокіно, але на значно вищому рівні. Сенс тут у тому,

що, спілкуючись, ми викладаємо свої думки не голосом, не знаками і не картинками з

кінострічки чи відеокасети, а начеб поміщаємо співбесідника у середовище, де

відбувається дія, й тим самим надаємо йому можливість сприймати безпосередньо

своїми органами відчуття те, що маємо на думці викласти. Буцім він при тому всьому

присутній, або навіть сам бере в ньому участь.

- Вже ілюзія не лише голосу, а й власної присутності?

- О, слушно! Мабуть, саме так і слід називати цей спосіб спілкування: через створення

ілюзії присутності.

- А нам з тобою можливо спілкуватися на такий манір?

- Можливо, але дещо обмежено, так би мовити, односторонньо. Бо я здатен створювати

в твоїй уяві, як ми домовились називати, ілюзію присутності, а ти подібним умінням поки

що не володієш. Втім не смутись - вдамося до, сказати б, комбінованого засобу: я буду

використовувати свої можливості, ти - свої. Згода?

Теофан Захарович кивнув.

- От і гаразд, -продовжував Дух, - для початку, якщо хочеш, можу розповісти, чи то пак

показати, як цей камінь потрапив вперше до рук людини.

Дух, видать, негайно скористався своїм умінням, бо погляд Теофана Захаровича нараз

пильно припав до вже виразно освітленого вранішнім промінням Віриного дарунка.

- Маєш на увазі прапрадіда нашої Тамари? Веделя?

- Ні, незрівнянно раніш: до рук первісної людини!

- Ти що ж, при тому був присутнім?

-  Не просто присутнім. Я мешкав у тілі Оду - так звали того прадавнього чоловіка,-

являв його духа.

- О, значить, чутки про переселення душ - правда?

- Чистісінька!

- Признаюся, моєму подиву немає меж. Але розказуй чи, за твоїм визначенням, показуй,

як воно було.

- Показую, сприймай!

Теофан Захарович розігнув трохи затерплу праву ногу, хотів умостити її на дзиґлику, але

дзиґлика, який щойно стояв поруч із кріслом, не побачив. Подивився у бік письмового

стола - його теж угледіти не зміг. Спробував за давньою звичкою просто з фотеля

ковзнути очима по полицях з книжками - марна справа: полиці, стіни, саму кімнату, навіть

фотель, у якому сидів, мов корова язиком злизала. Одноразово зникли і затишок добре

обладнаного рідного кабінету, і донесена ласкавим бризом удосвітня прохолода.

Натомість невідь-звідки виникла невелика річечка, радше струмок з прозорою водою, зі

встеленим жорствою впереміш із галькою дном та порослими гостролистою осокою

берегами. За смугою осоки, в обидва боки від ручая, скільки сягає око, розлігся степ.

Густо вкритий буйними, понад зріст чоловіка травами, непролазними чагарями, де-не-де

поцяткований ширококронними деревами, він, подібно до поверхні моря поймався

хвилями від подиху вітру й тоді, наче щось нашіптуючи, стиха шелестів зеленим прибоєм,

зітхав...

Берегом ручая неквапливо рухався чоловік - широкий у плечах, вузький у стегнах

ставний молодик. При доброму зрості він мав гарно посаджену голову з облямованим

чорними кучерями високим чолом, рівним носом і чітко окресленими теж чорними

бровами.

- Кроманьйонець, людина палеоліту-давньої кам'яної доби, - наче титр у кінофільмі

сприйняв Теофан Захарович пояснення Духа, - Він змалку любив спостерігати одудів.

Милувався їхнім строкатим забарвленням, рухомими пір'яними султанами, які птахи то

згортали у тонкі, мов швайка, пучечки, то розпушували широкими віялами. Дивувався

незвичайним покликам - о-ду! - навчився їх вдало імітувати. Завдяки останньому

одноплемінці так і прозвали хлопця: Оду.

- Спасибі! - подякував за коментар Гулий і раптом відчув нещадну спеку прадавнього

степового літа. Шатро безхмарного неба, наче велетенський рефлектор зосереджувало й

сипало на землю пекуче проміння сонця, що саме досягло зеніту.

"Хоч би кепочку здогадався прихопити із шафи", - подумав Гулий, відчув рясні краплини

поту на скронях і з надією потягнувся до здоровенного лопуха, що ріс поруч. Однак

здобути бур'янову парасольку завадив новий знайомий. Блимнувши метким оком, він

раптом вигукнув: "О-ду!" - ступнув у ручаєву воду, нахилився й підняв, мабуть,

щойнопомічений чудово обкатаний кремінь. Хлопець виважив знахідку на перевитій

потужними м'язами правиці, обдивився її з усіх боків, спробував колупнути міцним, як

кіготь печерного ведмедя, нігтем, понюхав, тоді, щось урозумівши, зиркнув - Гулому

здалося, йому просто в очі, - двічі вигукнув:" О-ду!", освітився білозубою усмішкою, наче

дякував ручаєві за подарунок, й враз різким замахом звів над головою руку з каменем...

За такої оказії Теофан Захарович відчув себе незатишно, не знав, як повестись.

- Не тривожся, небезпека від цієї доісторичної людини тобі не загрожує, - заспокоїв Дух.

- Хіба він мене не бачить? - подумки запитав Гулий.

- Звісно, ні, - точно вгадав запитання Дух, -  він жив багато тисяч років тому. Зараз я

лише показую тобі один із епізодів його давно минулого життя.

- Значить, знову ілюзія, а сонце пече досить реально.

- Тут нічого не можу змінити, показую все, як було насправді, не відволікайся,

спостерігай далі.

Спостерігати справді було що. Замахуючись, юнак, треба думати, належним чином

поцінував практичну придатність каменя. Тоді підкинув його вгору, зловив, ще раз весело

засміявся й знову оголосив округу покликами одуда.

Імітація була дуже вдалою. Звуки, видно, зовсім не відрізнялися від справжніх пташиних,

бо не насторожили молоду самичку джейрана. Вона необачно відбилася від рідного

табунця, здоганяла його, втомилась і, натрапивши на прохолодний струмок, спрагло пила.

Оду помітив антилопу, коли та, угамувавши жагу, одірвала від води граційну голівку,

підвела її над осокою, що приховувала заблуду.

Виглянувши, тварина побачила страшну для себе істоту - людину. Погляди їх

схрестилися. Раптове напруження чутливих м'язів, і трепетне створіння рвучко

метнулося вбік. Майнув у повітрі рудувато-сірий тулуб з картинно підібраними передніми

ногами, з двома білими плямами: більшою - на черевці, меншою - під ріпицею. Ще мить і

дичина зникла б у заростях. Але Оду відреагував блискавично. Кидок лівою і щойно

знайдений кремінь, коротко дзизнувши над осокою, розітнув бідолашну голівку,

безжально обірвав стрімкий літ досконалої будови тіла.

У три стрибки мисливець досяг жертви, схопив її - враз знерухомнілу - лівою рукою за

передні ноги, правою - за задні, підніс над головою, струсонув, переможно вигукнув:

"О-ду!.. О-ду!". Тоді поклав поживу на землю, насмикав зів'ялої осоки, скрутив

перевесло, стриножив убите створіння, перекинув за плечі, рушив у путь... Кроків за

кілька вернув назад, розшукав між осокою вдало використаний кремінь, узяв з собою.

Нараз картина змінилася. Перед Гулим постало печерне житло. Воно стріло ловця

привітно: назустріч радісно висипала малеча, ласкавою усмішкою розквітла Ранкова

Роса, схвально кивнув сивою головою Найстаріший. Жінки крем'яними ножами швидко

оббілували здобич, вирізали два великі кусені найкращого м'яса, густо посипали попелом,

повісили сушитися на осонні. Все останнє пошматували, роздали родині, намагаючись не

обділити нікого. І кожен, тримаючи свою частку, хто за кістку, хто настромленою на

загостреного патика, вмостився біля вогнища, розкладеного на камінному майданчику

перед входом до печери. Підсмажували м'ясо хто у полум'ї, хто на вугіллі. Обпікаючи

пальці, віддирали не у всякому разі гаразд досмажені шматки, спроваджували до рота,

жували, голосно чавкаючи.

Того дня Ранкова Роса була особливо уважною до Оду. Кругляк, на який мав сісти

щасний мисливець біля вогнища, вона завбачливо покрила сугаковою шкурою, не гірше

виробленою, ніж ті, які стелили Найстарішому та двом самим дужим добувачам - Зайцю

і Вовку, які не лише полювали, а й краще всіх у племені вміли видобувати вогонь, а

другий, крім того, ще й майстрував із кісток та каменю ножі, сокири та інші потрібні речі.

Далі дівчина то підсовувала ближче до хлопця камінну сільничку з попелом, що надавав

приємного смаку стравам, то раз у раз обдаровувала його звабливими поглядами. Оду не

лишився байдужим, взяв Ранкову Росу за руку, обережно потис, глянув запитливо у вічі.

Дівчина згідно кивнула. Тоді обоє разом підійшли до Найстарішого, схилили у

мовчазному проханні голови. Патріарх підвівся зі свого каменя, поклав зморщені долоні

на плечі молодих, легким поштовхом наблизив їхні обличчя. Цим обряд було звершено.

Хлопець і дівчина стали подружжям.

Ласкаво заусміхалися матері, поважно хитнули головами батьки, позіскакували на рівні,

весело загомоніли, загукали, затанцювали люди, вимахуючи мисливським знаряддям,

притупуючи ногами, калатаючи дерев'яними билами в порожнисті кістки колись з'їдених

великих тварин. Схильний до штукарства Заєць раптово постав з отвору печери в шкурі

рудого лева, якого минулого року вполював у парі з Вовком, заманивши в дотепно

придуману пастку. Дехто від несподіванки в першу мить злякався, але впізнавши, хто

насправді ховається під лев'ячою шкурою, всі зайшлись невгамовним реготом.

Безжурність, радощі спалахнули з новою силою - буденна трапеза перетворилась у бучне

весілля.

Однак радувалися не всі. Зелена Твань на звершення шлюбного обряду Найстарішим

відповіла пронизливим зойком, а далі протягом усього бенкетування мовчала, лише

поглипувала час від часу на Ранкову Росу так злостиво, що Теофанові Захаровичу стало

прикро, навіть виникло бажання зробити заувагу... Та раптом видиво зникло. Перед

очима знову постала своя кімната, залягла тиша, яку за мить порушив голос Духа.

- Вдалою дружиною виявилася Ранкова Роса. Чоловіка кохала беззастережно. Охоче і

вміло ставала йому на допомогу. Коли Оду надумав просвердлити знайдений кремінь, то

сам навряд чи зміг би це зробити. Йому просто не вистачило б терпцю. А дружина

зробила. Та ще й як блискуче! Серед ручаєвої гальки вибрала надзвичайно твердий

брусок. Обережно оббиваючи, перетворила його на свердел, до якого пристосувала дугу

з тятивою від приладу для добування вогню тертям, вставила свердел у лунку, що її

заздалегідь вибив Оду, де слід, й, швидко водячи дугою взад і вперед , заходилася

працювати. Свердлити Ранкова Роса навчилась у Вовка. Ще коли робила собі намисто,

яке було найкращим у племені. Але тоді обробляла кістки, зуби тварин, черепашки, не

дуже тверді камінчики - матеріали, з якими великої мороки не мала. Кремінь Оду

виявився іншим, чинив стійкий опір. Не раз ламався свердел, перетиралася зроблена з

оленячої жили тятива. Жінка відновлювала інструмент, і  незважаючи на повільне

просування, затято працювала далі. Протягом дня лунка заглиблювалася ледь помітно. І

все ж наполегливість Ранкової Роси, її виняткове терпіння перемогли. Настала година,

коли свердел здолав останній шар у товщі кременя, дірка стала наскрізною.

Радощам подружжя не було краю. Обоє зачудовано розглядали отвір. То правим, то

лівим оком дивилися крізь нього на все довкіл, затим одне на одного. Чоловік раз по раз

оголошував околицю криками одуда, жінка захоплено ойкала. Заспокоїтися не могли до

самої темряви.

А наступного дня Оду щільно вставив у отвір кременя кизилову палицю, показав Ранковій

Росі, як битиме звіра отриманою у такий спосіб зброєю: в одних випадках, не випускаючи

її з рук, у других - навкидя.

- Виходить, ще у камінну добу винайшли щось подібне до томагавка? - не утримався від

запитання Теофан Захарович.

- Маєш рацію, - погодився Дух, -Оду і Ранкова Роса виготували знаряддя дуже схоже на

томагавк американських індіанців, про яких ти, шановний науковцю, полюбляв колись

читати у романах Майн Ріда.

- Так... полюбляв... за дитинства, давно минулого. А втім, я і зараз, аби мав час, не

відмовився б перечитати ті захоплюючі книжки. Про Оцеолу, про шляхетного білого

ватажка, про славнозвісну золоту обручку...

- Українця у тих творах, окрім майстерно поданого сюжету, приваблює ідея визвольної

боротьби індіанців.

- Звичайно! Майн Рід гаряче їм співчував. І це зрозуміло. Адже рідна авторова Ірландія,

перебуваючи під англійським гнітом, віками боролася за скинення чужоземного ярма.

Українцям краще, ніж кому іншому, імпонують волелюбні прагнення, як червоношкірих

індіанців, так і приналежного до білої раси ірландського народу.

- Слушно. Але повернімося до Оду і Ранкової Роси.

На перший промисел із новим знаряддям вони вирушили разом. Молода дружина хотіла

побачити навіч, як діятиме зброя, до виготовлення якої була великою мірою причетна.

Замилувано поглядаючи одне на одного, водночас не забуваючи пильно стежити за

місцевістю, подружжя тихо пробиралося високими травами, чагарниками. Раптом од

великого валуна, що моховитим пагорбом здіймався над рівниною, почулося зажерливе

гарчання. Оду знав, під цим каменем мала лігво гінка степова собака. Одначе гарчала не

вона. Розсунувши чагарі, мисливці стали свідками страшного. Два здоровенних вовки,

штовхаючи один одного і погрозливо гарчачи, роздирали ікластими пащами скривавлене

тіло тварини. По кольору - чорний з білими плямами - шкури Оду пізнав у загиблій

хазяйку підвалунного лігва, яку, траплялося, зустрічав тут під час полювання. Раз навіть

спостеріг, як вона спритно впіймала і волокла до каменя чималого зайця, мабуть, на

поживу підростаючим щенятам. Мав на увазі, коли настане скрута на більш їстівну

здобич, вполювати і собаку і її виводка. Та от, випередили сіроманці. Од гінкої

заставалися об'юшені в крові клапті.

Розлючений побаченим, мисливець  рвучко вихопився з кущів, здійняв насадженого на

палицю каменя і з такою силою вгатив ближчого вовка, що широкий лоб звіра

проломився, а сам сіроманець випустив здобич, упав, засіпався в агонії. Другого вовка

врятували ноги.

Переможці оглядали місце події. Крім недоїденої собаки, виявили спохвату обгризені

кістки щенят. Видно, добре побенкетували сірі розбійники, один із яких в свою чергу став

здобиччю. За знаком Оду Ранкова Роса вже зготувалася його білувати, коли обоє почули

тонке переривчасте скімлення. Цю-цю... цю-цю...- долинало вряди-годи зі, здавалося,

спустілого лігва.

Оду через вузький лаз спробував заглянути до собачої криївки. Звиклим до денного

світла оком не розібрав у її сутінку нічого. Тоді шаснув у отвір рукою, понишпорив і витяг

вовнистого песика. Щеня дрижало з жаху, пускало струмочки, скімлило. Оду показав на

пухнасту шкурку, яка, мовляв, згодиться, схопив собача за задні лапи з наміром вбити,

стукнувши об валун.

- Ні! - закричала Ранкова Роса, стрибнула від розпластаного на землі вовка, вчепилася в

чоловікову руку. - Нехай живе! -пригорнула до грудей перелякану тваринку. Попестила,

зануривши пальці в густу вовну, - з нами! - додала, заглядаючи в мужеві очі.

Оду здвигнув плечима, не заперечив.

Найстаріший також не став перечити Ранковій Росі. І в печерній домівці з'явився новий

мешканець - песик, якого за скiмлення, почуте у першу зустріч, назвали Цюцю.

Під ласкавою рукою Ранкової Роси Цюцю швидко виріс у здорового собаку, став охоче

сторожувати біля печери, за нагоди також супроводжував Оду на полюванні. Діставши

такого приятеля, Оду назавжди відкинув намір полювати на диких собак.

Цюцю через деякий час привів собі подругу, започаткував із нею песячий родовід, який

прижився у людей і ніколи вже з ними не розлучався.

Дух замовк. Можливо, роздумував, що казати далі. Теофан Захарович скористався з

паузи, спитав:

- Після вполювання вовка Оду продовжував брати з собою на промисел жінку?

- Ні, не продовжував. То був лише один, виключний випадок. Обов'язки у подружжя були

чітко поділені. Жінка поралася вдома, а чоловік, користуючись власного винаходу

знаряддям, - з твого почину назвемо його Кремінним томагавком, - потім ще сотні разів

ходив на лови сам.

Запорукою щасливого полювання мужа Ранкова Роса вважала своє чарування водою,

доброчинний вплив якої виявила випадково.

За перших ловів після їх сумісного виходу, мисливець не натрапив на доброго звіра,

здобичі не приніс. Коли ж провела чоловіка на промисел удруге, пішла до ручая по воду,

набрала вщерть велику мушлю. Тут зненацька налетів вихор. Мушля хитнулася в

жіночих руках, вода хлюпнула на стежку, якою щойно віддалився Оду. Того дня він

влучно метнув свою кремінну зброю, добув добре вгодованого оленя. Вдалі лови

Ранкова Роса поставила в залежність од розлитої вихорем води. Тому заприсягла: надалі,

проводжаючи чоловіка, обов'язково виливати вслід йому мушлю прохолодної джерелиці.

Чи насправді дійство таке сприяло мисливцеві, чи просто відбувався жаданий збіг,

стверджувати не берусь. Одначе факт лишається фактом: з ловів, при виході на які

дружина рясно кропила стежку вслід Оду, він завжди повертався неушкодженим і завжди

зі здобиччю.

Щасливі лови - коли за участю Цюцю, коли без нього - відбувалися довгі роки, протягом

яких Ранкова Роса встигла народити трьох синів і двох дочок, а Оду набув слави одного

з найудачливіших мисливців племені. Проте на подружжя чекав і недобрий час.

Встановилося надзвичайно спекотне літо. Дули гарячі вітри. З неба, позбавленого хоча б

єдиної хмаринки, нещадно палило сонце. Вода з поверхні землі здіймалася паром, який

підхоплювали суховії, відгонили невідомо куди. Обміліли річки, озера. Геть-чисто

повисихали болота, ручаї. Де й поділися соковиті трави. Степ оголився, засмаг, став

неспроможним годувати рослиноїдних тварин. І вони табунами пере-міщалися на північ,

рятуючись від спеки, від голоду, від неситих хижаків.

Полювання дедалі ставало важчим, небезпечнішим. А одного разу сталося так, що

Ранкова Роса не змогла плеснути й краплини услід чоловікові. Передбачаючи таку

прикрість, кмітлива жінка запаслася заздалегідь: тримала у віддаленому кутку печери

мушлю, вщерть наповнену водою. Коли ж уранці виникла потреба скористатися запасом,

мушля виявилась переверненою догори дном, сухою. Це, як довідався я потім, у нападу

люті вчинила підступна Зелена Твань. Ранкова Роса спробувала врятувати становище:

кинулася з мушлею до ковбаньки, у якій - єдиній зі всього пересохлого ручая - ще вчора

лишалося трохи рідини... Але за добу й та випарувалася. Навіть мул перетворився на

сухий порох. Знайти швидко воду деінде надії не було. Від такої прикрості вірна дружина

розгубилась, пойнялася тривогою. На стежці, якою також без ліку разів виряджала на

небезпечний промисел свого Оду і якою також без ліку разів той щасливо вертався,

заклякло стояла вона з сухою мушлею в руці й навіть пропустила мить, якої чоловік і

Цюцю, віддаляючись, раптом зникли серед пересохлого чагарника.

А з-за уламка скелі підглядала, злостиво всміхалася Зелена Твань. Лихе передчуття

Ранкової Роси збулось. Оду на цей раз не повернувся живим. Понівечений труп його

принесли одноплемінці.

А я, після двадцятивосьмирічного перебування у тому чудовому тілі, змушений був

покинути загиблого, але ще витав довкіл, згадуючи, як хоробро відбивався славний

мисливець од оскаженілої зграї вовків. Могутніми ударами Кремінного томагавка

розкроїв черепи двом із них, перебив в'язи третьому та нічого не міг вдіяти з четвертим,

що скочив ззаду на плечі, мертвою хваткою страхітливих щелепів уп'явся в горло.

Тої ж днини сіроманці розірвали вже немолодого Цюцю.

Товариші не встигли врятувати Оду. Лише спромоглися відігнати хижих звірів, одбити

скривавлене тіло.

Поховали Оду, як велів закон: зі зброєю, скорченим, густо покритим червоною фарбою.

Задля останнього Ранкова Роса сама накопала добротної вохри в глинищі над висохлим

ручаєм поблизу місця, де колись її майбутній чоловік знайшов кремінь, що незабаром

став  мисливською зброєю. Сама й фарбувала тіло небіжчика.

Я ж, одбувши належний сорокадобовий строк поблизу свіжого поховання, облишив

Землю, приєднався до сонму вільних душ у космосі.

- Аби опісля повернутися і обрати місцем подальшого мешкання моє грішне тіло? -

обережно закинув Теофан Захарович.

- По-перше, коли я поселявся в твоє тіло, воно ще не встигло стати грішним. По-друге, як

сам розумієш, од кам'яної доби до днів сучасних минуло багато тисячоліть. Протягом

такого тривалого часу мені, до об'єднання з тобою, доводилося співіснувати по черзі з

багатьма людьми, багато разів мандруючи з космосу на Землю і навпаки.

- І ти пам'ятаєш життя кожного зі своїх - як це краще назвати... - співіснуванців?

- Звичайно. Адже здатність зберігати й відтворювати в свідомості минулі враження, чи,

як тепер кажуть, місткість банку пам'яті душі, необмежена.

- Можеш розповісти про перше-ліпше?

- Чому б ні?

- Тоді розкажи про твого другого після Оду партнера.

- Гаразд, але трохи згодом. На сьогодні, вважаю, досить...

Теофан Захарович прочумався. Він сидів у фотелі, зважнілі руки тримав на м'яких

поруччях. На темно-зеленому сукні стола, тьмаво відбиваючи ранкове світло, чорнів

передарований Вірою камінь - Кремінний томагавк.

 

 

3. ПАЮВАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ

 

Виникло бажання потримати в руках прапрадавню мисливську зброю, та годинник

показував шосту - настав час збиратися на роботу.

В Інституті на Теофана Захаровича, крім наукової, чекала ще неабияка за обсягом інша

праця. Півроку тому його неждано-негадано вибрали на голову місцевкому, і громадські

справи, якими відтоді доводилось не на жарт клопотатися, вимагали великої уваги. З

цього погляду новообраному профспілковому лідерові особливо давсь утямки

"паювальний тиждень" - така з легкої руки професора Сербина поширилася назва

несусвітньої веремії, що кипнем кипіла протягом кількох діб довкола розподілу квартир у

новому житловому домі, будівництво якого після безлічі всіляких зволікань нарешті

досягло кінця.

Завбачаючи перипетії дільби, директор вважав за краще доручити її громадським

організаціям, насамперед профспілковій. Тому й домагався, аби на голову місцевкому

обрали Гулого.

Про хист останнього до розв'язування спірних питань Сербин набув високої думки після

перемоги в суперечці за розмір, як сам казав, "квоти відчуження". Зміст цього терміна

полягав у тому, що, згідно з діючим положенням, кожній організації, яка будувала на

території міста житло для своїх працівників, ставилося в неодмінний обов'язок віддати

десять його відсотків військовому відомству, десять будівельним установам та ще

десять - у розпорядження керівництва містом. Загалом відчужувалося тридцять

відсотків.

Триповерховий будинок для науковців, який коштом Академії споруджували на відведеній

містом дільниці, складався з трьох секцій. Секція на кожнім поверсі мала по три

неодинакові квартири, а всього містила їх у своєму складі дев'ять: три однокімнатні, три

дво- і три трикімнатні. У цілому будинок мав двадцять сім квартир.

Кожен з неакадемічних претендентів, заокруглюючи число 2, 7, вимагав для себе три

квартири, тобто повністю один поверх у секції. На тому, аби всім їм разом віддати цілком

одну секцію, наполягав керуючий комунальним відділом міста.

- Секція складає не тридцять відсотків будинку, а його третину,- спробував заперечити

директор.

- Невже ви маєте намір сперечатися з-за якихось нуль цілих і три десятих квартири, коли

йдеться про житлозабезпечення офіцерів, які на своїх плечах винесли тягар війни, до того

ж воювали здебільшого безпосередньо тут, у нашому місті-герої?! - вступив у розмову

майор із КЕЧ гарнізону.

Сербин зібрався уточнити: мовляв, загалом не три, а тричі по три десятих, але майора

притьмом підтримав представник Будтресту:

- Слушно говорить військовий. Те саме можу сказати стосовно будівничих, завдяки

самовідданій праці яких піднялося з руїн, відновлюється місто.

- Ваш Інститут один забирає собі дві секції, другим, усім разом лишається одна... і вам

все мало?! - різко пролунав чийсь недоброзичливий голос.

Професор ковзнув очима по обличчях присутніх. Співчуття до себе ні у кого не помітив.

Урахував авторитет, силу супротивників - майже змирився з поразкою.

Про це й доповів наступного дня на вченій раді. Не забув відзначити одностайність

членів комісії: "Всі кивнули головами". Виправдовуючись, мабуть, не стільки перед

колегами, скільки перед самим собою, додав кілька слів про відносно малозначну втрату.

 

- Не така-то вона й малозначна! - заперечив Теофан Захарович, і послався на стінгазету

"Гідробіолог", незмінним редактором якої перебував протягом кількох останніх років.

Часопис доводив, що коли в основу розрахунку покласти не число квартир, а кількість

кімнат, то виходить, що, віддаючи тридцять відсотків, Інститут, крім повних двох секцій,

має залишити собі одну квартиру ще й у третій. І не обов'язково найменшу, бо тоді

"квота відчуження" зоставатиметься все ще завищеною: 31,48 відсотка проти тридцяти.

Коли ж вилучити двокімнатну, загальний недобір військових, будівничих і міста,

складатиме лише 0,37 відсотка.

Поза розрахунком часопис нагадував про нестерпно важкі побутові умови, в яких

перебуває переважна частина працівників Інституту, не маючи пристойного житла.

Мешкають хто в абияк зліплених після війни халупах, орендуючи їх у так званих

приватних власників, хто в позбавлених побутових вигід приміщеннях лабораторного

корпусу чи допоміжних споруд, а сім'я одного науковця - прізвище його не наводилось,

але й без того було всім відоме - навіть у колишньому нужнику.

Писалося й про шкоду науці від використання значної частини робочої площі для

тимчасового, але вже досить тривалого проживання. Редакційна стаття закінчувалася

висновком про моральну неправомірність домагань сторонніх організацій на житло понад

встановлену норму, закликом не поступатись жодним сантиметром площі.

Сербин сприйняв подані матеріали не без роздратування.

- Якщо він у нас такий дійшлий, то нехай сам і добивається непорушності "квоти", - кинув

потім на адресу Гулого у вузькому колі близьких людей.

- Хай добивається!.. - підтакнула Лучинська. Вона і довела до Теофана Захаровича

думку директора.

- А що... можу спробувати! - погодився Гулий під час наради з цього приводу в

директорському кабінеті. Заручився згодою професора на свої дії й рушив до другого

секретаря міськкому.

Другий секретар - Підсуха за своїми функціями мав опікуватися науковими установами.

Бував іноді в Інституті, проте зацікавленості його справами не виявляв. Тому на місію

Гулого і на міськкомівське сприяння в її наслідок Сербин ні найменшою мірою не

сподівався. Яким же було його здивування, коли, після відвідин Теофаном Захаровичем,

Підсуха рішуче підтримав - так і заявив невдовзі на зборах - "справедливі вимоги

вчених", і Інститут без будь-яких зволікань отримав, чого домагався: крім двох секцій

повністю, також одну двокімнатну квартиру в третій.

Сербин зрадів перемозі. Але відчув і деяке невдоволення. Адже здійснене Гулим

належало вчинити йому самому. Втішила Лучинська: "Правильно зробили, Августине

Антоновичу, пославши Захаровича до Підсухи", - відзначила ніби між іншим, а насправді

з ретельним розрахунком. Сербин сам знав, що правильно. І хоч усвідомлював

улесливість в словах "Шефині", сприйняв їх не без задоволення: "послав" -  все ж

залишало ініціативу за ним. "А спілкуватися з людьми Гулий вміє - дипломат!" -

поцінував, згадавши ще й не дуже давній випадок, за якого науковець так само

несподівано, як оце перетягнув на свій бік Підсуху, в одну поїздку виклопотав у керівника

Академпостачу дуже потрібне імпортне обладнання лабораторій, якого протягом двох

років ніяк не вдавалось "вибити" штатному постачальникові Макусі.

- Сідайте-гуляйте! - прихильно всміхаючись, запропонував Лучинській, показуючи очима

на стільці біля покритого зеленим сукном довгого столу, що торцевим кінцем прилягав до

його власного, письмового. І Надія Омелянівна, яка заскочила до професорового кабінету

"на хвилину", зрозуміла: має статись істотна розмова.

- Я співчуваю стремлінню Теофана Захаровича якомога менше відволікатися від занять

суто наукових, - почав професор,- одначе згуртування колективу, упередження розладу,

чвар у нашому середовищі - а загроза такого на грунті розподілу квартир у новому домі

ймовірна, - вважаю, теж має велике значення. Сказав би, першорядне з усіх сторін, а з

погляду на виконання наукових завдань, як кажуть тепер: жи-во-тре-пет-не! Поділяєте

таку думку?

- На сто відсотків, Августине Антоновичу.

- От і гаразд! Значить, розбіжностей у поглядах на це питання між нами нема.

- Як і належить бути, Августине Антоновичу!

- Дякую. Тоді що ви можете сказати на пропозицію висунути кандидатуру Гулого на

посаду голови місцевкому?

- Можу сказати, Августине Антоновичу, що сама збиралась виступити з такою

ініціативою, але поперед вас не встигла.

- У такому разі слід братися за формування відповідної опінії.

- Візьмусь. По правді сказати, дещо вже зроблено, Августине Антоновичу.

- Чудово,- схвалив директор.

З формуванням громадської думки Лучинська справилася блискуче.

На загальних зборах, коли обирали членів місцевого комітету, кандидатура на його

голову завбачливо не обговорювалася. Нічого не було сказано про це й самому Гулому,

який відносно легко погодився ввійти до складу місцевкому. Драматична ситуація

склалася на першому засіданні нового комітету, коли обирали голову. Всі були

заздалегідь націлені на кандидатуру Гулого. Лише він сам такого не сподівався й

сприйняв, як дуже прикру для себе подію. Протестував, обурювався, пробував

одмовитися, але, зустрівши одностайне наполягання, скріпивши серце, скорився.

Часу на традиційне "входження в курс" не лишалось. Година розподілу нового житла, якої

довго чекали, настала й вимагала багато більшого, ніж просто пильної уваги.

Директор довго сидів над зібраними докупи заявами, гортав об'ємистий ворох

прикладених документів, уважно вчитувався в деякі. Часом од здивування здіймав

догори брови, часом підводився з крісла, виходив на балкон, у задумі дивився на бухту,

тоді вертався до столу, знову гортав папери, читав і знову здіймав догори брови...

Нарешті скрушно розвів руками, покликав Лучинську.

- Бачили оце? - показав на заяви.

- Бачила, Августине Антоновичу.

- Я не Христос: трьома буханками тисячі не нагодую!

- Зрозуміло, Августине Антоновичу.

- Будьте ласкаві, передайте новообраному голові місцевкому. Нехай розбереться, коли

зуміє. А самі по змозі допоможіть.

- Буде зроблено, Августине Антоновичу.

- Тут сорок сім заяв, - сказала Лучинська, вручаючи Теофанові Захаровичу грубу теку, -

Августин Антонович просив розібратися з кожною. Звичайно, всіх задовольнити

неможливо, бо, самі, знаєте, квартир усього дев'ятнадцять. Хтось має отримати, а

комусь і відмовити доведеться. Критеріями, зрозуміло, мають бути посада, участь у

громадській роботі, вчений ступінь і звання, звичайно ж, кількість членів сім'ї, вік, стан

здоров'я і дещо інше,як кажуть, за обставинами. Августин Антонович просив вам

допомогти... Дещо я прикинула, - простягла список.

Гулий пробіг його очима, дістав ручку, викреслив своє прізвище.

- Претендентів лишається сорок шість, - усміхнувся співрозмовниці.

- Чому? - здивувалася Лучинська. - Живете аж у Стрілецький, хвора мати. А тут центр,

близько до Інституту і квартири кращі: кухня більша вдвічі, кімнати теж місткіші, окремі,

а не вагончиком, як у вас. Самі подавали заяву на поліпшення...

- Подавав... не будучи в місцевкомі. Тепер, коли набув повноважень розподіляти,

домагатись особисто для себе не вважаю вчасним.

Лучинська промовчала.

Гулий уважно прочитав заяви зі всіма додатками. У більшості вони містили слушні,

загалом безпретензійні вимоги. Проте деякі призвели до здивування, а заява

Шершебської навіть до усмішки. Втім, скоріше співчутливої, ніж осудливої. Певний час

Теофан Захарович обдумував прочитане. Далі стрепенувся, почав сортувати заяви.

Так їх і доповідав наступного дня на місцевкомі: по групах.

Засідання було тривалим, протікало нерівно. Як повноводний потік на несхожих відтинках

русла: де розмірено, без поспіху котить лагідні хвилі, де стрімко біжить, місцями

стримано вируючи, а де мов оскаженілий, реве, нуртує, піниться, за малим не вискакує з

берегів.

Сербин на засідання не прийшов, але його заява розглядалася першою. Вона не

викликала жодних сумнівів. Попри це Лучинська довго й непотрібно роз'яснювала

відомості й без її речей знані. І те, що Августин Антонович є не просто першою особою в

Інституті - директором, а й професором, доктором та членом-кореспондентом Академії

Наук, а його дружина Сербина-Барвінська так само відіграє видатну роль, завідує одним

з найбільших інститутських відділів і також є професором-доктором, і що дві дочки їхні

потребують окремої кімнати, бо серйозно навчаються музиці. Нарешті зробила

особливий наголос на трикімнатній квартирі, яку, переселяючись із Корабельної сторони,

професор передає Інститутові.

Також не викликала сумніву заява запрошених із Харкова професора Козира та його

дружини, кандидата наук Варвари Миколаївни, що теж мали двох дочок, тільки набагато

молодших, ніж Сербинові, а мешкали вже понад півроку в одному з двох залів своєї

лабораторії. За виділення Козирам трикімнатної квартири, як і директорові, проголосували

одностайно.

Трохи спантеличила присутніх відмова Клима Гнатовича Нижда. Довгочасне проживання

в позбавленому вікон колишньому нужнику його сім'ї, яка останнім часом поповнилася

матір'ю та двома тітками дружини, викликало загальне співчуття. Думку виділити їм

одну з найбільших квартир поділяли всі члени місцевого комітету. Так і налаштувалися

записати в проект постанови, коли раптом Клим Гнатович зажадав зміни формулювання.

- Претендувати більше, ніж на двокімнатну,- сказав, - ми не маємо права.

- Так у вас же шість душ сім'ї! - патетично здійняла догори вказівного пальця

Караханова.

- Ні, тільки троє: теща і її сестри з нами жити не хочуть, збираються до себе на Урал.

- Дивні бувають люди! - стенула плечима Руфіна.

- Коли так, запишемо двокімнатну, - погодився Гулий.

Далі відносно спокійно домовилися про тимчасове - до наступної побудови?! -

перетворення кількох квартир у комунальні, де невеликі сім'ї чи одинаки мали б по

кімнаті, а кухнею й іншим користувалися спільно.

Перші серйозні суперечки спричинила заява Лучинської, яка, посилаючись на великий

склад сім'ї, домагалась обов'язково тільки трикімнатної. Власної сім'ї в прямому

розумінні цього слова Надія Омелянівна не мала. Проте місяців чотири тому - як

пащекували гострі на язик, вельми завбачно! - об'єдналася з сестрою,що жила з

чоловіком та підлітком-сином. Всі четверо стали тіснитися в двох малюсіньких

кімнатках переносного будиночка, наданих зятевій родині військовою частиною.

Будиночок перебував у ветхому стані. Ця обставина та ще нелюдська тіснява,

розводилася повсюдно Лучинська, поки що не дозволяла їм забрати до себе стару й

немічну матір.

Втім, мати таки приїхала. Десь за місяць до "паювального тижня". Виглядала вона

далеко не немічною, а, як для своїх років, навіть надто жвавою. Привезла містку торбу

сушеного коріння петрових батогів, щедро роздаровувала його сусідам, настійно

рекомендувала як непогану заміну кави. Наділила тим добром і Раїсу Ліщук та

Олександру Візничу. Заодно пояснила мету свого приїзду - спробувати вернуть дочку

Надію до колишнього чоловіка, що живе в Славуті, непогано заробляє на заводі по

переробці цикорію й був би дуже не від того, аби анулювати розлуку. Людина він,

запевняла стара, порядна, добра, а що бував іноді зайве запальним і тоді називав Надію

"жвером" - так вимовляв слово "звір" у своїй традиційній тираді: "Ті жвер, ті жвер, ті мені

діхат не даєш!.. Бачиш осей предме-ет? Знай, пущу у твоя голова!" - яку вигукував під

гарячу руку, то робив те, каже, виключно для пристрашки. Надалі нічого подібного обіцяє

не допускати.

Щодо власного переїзду, то "ідею цю" назвала необачною видумкою Надії й запевнила у

раз назавжди прийнятому рішенні до смерті не покидати ні своєї третьої й наймолодшої

дочки, ні рідної Славути, де у них простора - ще прадідівська! - хата з садибою на вельми

родючому клаптику землі біля широкого плеса Горині, вкритого лататтям - "такого

дорідного ви, певне, зроду не бачили", - обрамленого вербами, котрі славутянська юнь

називає старезними. Вони й справді більшістю пішли в дупла, та матері Лучинської не

здаються надто старими. Адже не далі як у роки свого незабутнього дівування садовила

їх тоненькими жовто-зеленими прутиками, наспівуючи "В чарах кохання..."

Профспілчанські активістки гарно скоординованим дуетом красненько дякували за

подарунок. А раділи не стільки петровим батогам, скільки вчасно видобутим

відомостям. Надію Омелянівну, відразу почали називати проміж себе Жвером, а

категоричне рішення її матері не покидати рідного міста Візнича не без єхидства

оприлюднили на засіданні місцевкому, де Ліщук також досить зловтішно запропонувала

включення Надією Омелянівною зятевої сім'ї до своєї заяви вважати юридично

необгрунтованим.

-  Як необгрунтовано?! - з пристрастю вихопилася Караханова.- П'ять душ товчуться в

двох крихітних комірчинах з гнилою підлогою, що то тут, то там мало не кожного дня

провалюється, з решетом замість стелі, зі стінами, нездатними захистити від косого

дощу, з мангалом надворі замість кухні та побутовими вигодами в сусідніх розвалинах...

Оце все, наважуєтесь казати, не обгрунтовує?!

- Обгрунтовує! Не обгрунтовує! Не наш то клопіт! Сторонні люди!-спалахували,

вирували голоси.

Галас наростав, Гулий не знав, як його спинити й зрадів, коли слова попросив Мостич.

Петро Овдійович підвівся на ввесь чималий зріст, почав говорити - Теофанові Захаровичу

здалося: навмисне тихо, - і голоси, що так бурхливо допіру клекотіли, дивним чином

ущухли.

- Лихі побутові умови, в які потрапила наша вельмишановна Надія Омелянівна - факт

очевидний, - неспішно промовляв Мостич, - відкидати це ми не маємо жодних підстав.

Певен, ніхто такого наміру й у думці не держить. Навпаки, всі ми щиро їй співчуваємо,

раді допомогти, а головне, маємо зараз можливість таке добре діло вчинити.

Лучинська всміхнулася, поблажливо схилила голову, а Мостич продовжував.

- Одначе треба пам'ятати й про інших членів колективу, котрі також потребують

поліпшення житлових умов, бо мають їх тяжко негідними, декотрі, як відомо, навіть

гіршими, ніж у Надії Омелянівни. Он дивіться, яка купа заяв! І всі вмотивовані,

підкріплені документами! Та що документи? Ми не перший рік разом: кожен перед

кожним як облуплений. І це добре.Добре тому, що надає змогу як на терезах виважити

аргументи кожного, прийняти справедливе чи, як увійшло нині в моду казати,

зба-лан-со-ва-не рішення.

Що ж нам потрібно взяти до уваги при розгляді саме цього конкретного випадку -заяви

Надії Омелянівни, - аби спромогтися на рішення справді збалансоване, дійсно

справедливе? Звичайно ж, насамперед її сьогоднішній житловий стан, з одного боку та

наші можливості - з іншого. Ні першим, ані другим легковажити не можна. Саме між

ними маємо дотриматися рівноваги. Як на мій погляд, то для досягнення її потрібно не

лишити поза увагою ще й третій чинник, а саме - правомірність вимог заявниці, про яку

щойно згадувала Раїса Юріївна.

- А роботу на позаштатній посаді секретаря парторганізації на ваш погляд не потрібно

брати до уваги? - метнула гнівну репліку Караханова, в'їдливо підкресливши "на ваш

погляд".

- Мабуть, потрібно, тільки не як основний, а лише допоміжний чинник, - побіжно, ні на

півтону не підвищуючи голосу, відповів Мостич і продовжував своє. - Як голова житлової

комісії, я докладно ознайомився зі станом квартирних справ Надії Омелянівни

Лучинської. Родичі, з якими вона півроку чи навіть менше мешкає, не можуть вважатися

її  сім'єю. Це родина сестри, в якій Надія Омелянівна раніш - протягом десятиріч - ніколи

не проживала. Сім'я та, за місцем праці її глави, тобто зятя Лучинської, офіційно внесена

до списку на першочергове надання нового житла. Надія Омелянівна в тому списку не

значиться, що також є суттєвим показником її правової відокремленості. А коли так, то з

якої речі ми мусили б одну з найбільших квартир в довгожданому, ціною великих

труднощів, безлічі стражденних поневірянь нарешті спорудженому домі віддати людям

для Інституту стороннім як де-факто, так і де-юре? Віддати і тим самим одмовити

котромусь із членів рідного колективу? Та ми просто не маємо права таке вчинити!

Останню фразу Петро Овдійович вимовив з притиском. Вперше за весь далеко не

короткий виступ підвищив голос. Далі, ніби набираючись духу, мить помовчав, затим

знову неголосно, проте дуже чітко мовив:

- За таких обставин вважаю доцільним родину сестри Лучинської при розподілі житла до

уваги не брати, а Надії Омелянівні запропонувати кімнату в комунальній квартирі, де вона

могла б розміститися сама чи з матір'ю, якщо мати виявить згоду на переїзд.

- Не виявить! - в один голос гукнули Ліщук і Візнича.

І знову вчинився галас. Та ще який! Сперечалися завзято. Мало хто лишався спокійним,

а про Лучинську й казати нічого. Під осудливими поглядами одних, співчутливими других

вона то блідла, то червоніла, вкривалась мінливими плямами, хапалася за валідол... Все

ж поступитися своїми вимогами наміру не виявляла. Навіть після голосування, коли

більше, ніж двома третинами голосів пройшла пропозиція Мостича, вона не змирилася,

назвала таке рішення сугубо тенденційним, висловила намір домагатися його зміни.

Напруга на короткий час послабла, коли розглядали рекомендацію житлової комісії

надати колишню квартиру Сербинів під аспірантський гуртожиток. Це заперечень не

викликало й давало змогу задовольнити відразу сім заяв.

До чергового вибуху суперечок призвела заява Шершебської.

Посилаючись на довготривалу працю, на авторитет в науці - "Я завоювала достойне ім'я

в ученому світі", - також на очікувану зміну сімейного стану, яка "поки що не може

відбутися через невизначеність у житловому питанні", Луїза Казимирівна домагалась

конче окремої двокімнатної квартири.

Сама заявниця на засідання не прийшла, уникаючи "шкідливих для здоров'я емоцій".

Інтереси її енергійно відстоювали Ліщук і Візнича.

- Луїза Казимирівна є корифеєм вітчизняної науки,- твердила перша.

- Ім'я Шершебської відоме за кордоном, - вторувала друга.

- Ми повинні задовольнити її побажання, - наполягали обидві разом.

Житлова комісія, виходячи з реальних обставин, стояла лише за одну кімнату. Після

гострих суперечок так і ухвалили.

Дискусії, зіткнення протилежних думок, подеколи просто сварки то спалахували, то

затихали. Все ж, долучивши до розподілу три двокімнатні квартири, які було вирішено

самотужки обладнати в цокольному поверсі, та якоюсь мірою придатні для використання

житла, що звільнялися внаслідок переходу їх мешканців у новий будинок, удалося

більш-менш задовольнити всі сорок шість заяв.

Засідання - трохи згодом назване "паювальною ніччю" - скінчилося аж вранці.

Теофан Захарович сподівався, що цим справу вичерпано. Одначе після оприлюднення

наслідків розподілу виникла колотнеча, подібної якій тут ніхто не пам'ятав.

Веремію здіймали головним чином Лучинська, дружина Клима Гнатовича, запопадливі

прибічниці Шершебської та повсякчас охоча до сперечань, призвідниця всіляких

колотнеч Руфіна Караханова.

Кожна залучала собі на підтримку, кого могла і якими володіла засобами. Намаганням

доскочити свого, здавалося, не буде кінця. Одначе, коли директор затвердив рішення

місцевого комітету своїм наказом, пристрасті стали потроху влягатися й десь через

тиждень вщухли.

Спогади стосовно "паювального тижня" майнули по дорозі на работу. До них приєднався

ще один, так би мовити, післяпаювальний, і Теофан Захарович внутрішньо усміхнувся.

Придибенція, що прийшла на память, трапилася другого чи третього тижня після

"паювальної ночі". Майже всі, кому було надане право на новосілля, попереїздили,

заходились освоювати свої господи. Одна Шершебська не квапилась, чим дивувала,

навіть викликала занепокоєння директора.

- Незрозуміла мені поведінка Луїзи Казимирівни, - побідкався професор Гулому,- може

ви, Теофане Захаровичу, спробували б поговорити, аби скоріше займала свою кімнату. Як

на мене, одну з кращих у домі: другий поверх, сонячна, простора, з окремою лоджією...

ще чого доброго вселиться хтось сторонній - халепи не обберемось...Та й верхотуру, де

зараз живе, пора звільняти, готувати під ремонт...

Гулий обдумував, як приступити до розмови з Шершебською, коли раптом вона

нагодилася на неї сама. Зустріла на сходах біля великої студентської, запросила до своєї

лабораторії, де провела в невеличку кімнату, що правила одноразово за кабінет

завідуючої й за вагову, випровадила звідтам лаборантку, щільно зачинила обидві

половини дверей і тоді сказала:

- Змушена звернутися до вас сугубо конфіденційно.

Теофанові Захаровичу стало тоскно. Приготувався вислухати додаткові, можливо, вагомі,

та вже безнадійно запізнілі аргументи щодо права на окрему квартиру..

Шершебська справді торкнулася житлового питання, але з дуже несподіваного боку.

- Не можу перейти до своєї кімнати, бо не маю кицьки.

- Кицьки?!

- Так, звичайної свійської кицьки, феліс доместіка, -підкріпила латиною

- Щоб пустити поперед себе? - здогадався нарешті.

- Не дивуйте, Теофане Захаровичу, я вірю в народні прикмети, які іноді зневажливо

називають забобонами...І розумієте, мені за гороскопічними показниками потрібно

трибарвну. Розшукати таку зараз важко. Мої друзі напитали одну, так Козирі, най їм

пусто, перехопили. А у вашої, кажуть, кошенята й серед них таке, як мені потрібно. То чи

не могли б ...

- Звичайно, звичайно, Луїзо Казимирівно, завтра привезу!

- О, дуже вам вдячна, Теофане Захаровичу! Тільки, вибачте, ще одне прохання...

Котенят, знаєте, не варт возити в сучасних засобах транспорту. Вони від того хворіють...

 

- Гаразд, Луїзо Казимирівно, принесу.

Отож і довелося сумлінному голові місцевкому топати наступного ранку своїм ходом зі

Стрілецької, тримаючи в руці кошика, в якому, зібгавшись калачиком, дрімала пухнаста

трикольорова кішечка.

Того ж дня Шершебська звільнила казенну верхотуру. Укинувши поперед себе котеня,

ввійшла до власної кімнати.

 

 

4. ТРИПIЛЬСЬКОЇ ДОБИ

 

Приїхавши на роботу, Гулий настiльки поринув у справи, що  гeть-чисто забув про

кремiнного томагавка. Але ввечерi, коли  стомленим добрався до свого фотеля,

мимохiть спинив очi на  каменi.  Знову почав його розглядати, згадуючи пригоду минулої

ночi. I тiльки-но дiйшов до переходу Духа вiд могили мисливця в космос, почув знайомий

голос:

- Цiкавишся, в кого перевтiлився я пiсля Оду?

Теофан Захарович здригнувся вiд несподiванки, одначе вiдразу оволодiв собою.

- Цiкавлюсь.

- Це сталося дуже нескоро.

- Чому?

- Бо людей на Землi в тi часи iснувало мало. Вiдповiдно  народжувалось небагато. А

резерв душ у космосi перебував значний. Черги на наступне вселення в тiло нової людини

доводилося чекати не те що роками чи їх десятками, як нинi по наших мiстах на

квартиру, а протягом вікiв. Нерiдко i тисячоліттями.  Так що пiсля співіснування з

кроманьйонцем Оду, вдруге потрапив я на Землю приблизно тисяч за три рокiв до нашої

ери.

- Три тисячi до Рiздва Христового... це, наскiльки я розумiю, десь у мiдному вiцi?

- Цiлком правильно.

- Довгенько тобі довелось чекати. Протягом такенної прiрви часу вкрай знудитися було б

не дивно.

- Так, але на цей випадок передбачене деяке пом'якшення.

- Бува, не шляхом створення органiзованого дозвiлля  на  небесах?

- Не іронізуй. Чітка організація з властивим їй бюрократичним апаратом, коли її

застосовують розумно, дозволяє уникнути багатьох негараздів. У космічних структурах

це відомо краще, ніж деінде. Тому, готуючись до заселення нашої планети людьми,

Господь заздалегідь - приблизно на прикiнцi кайнозойської ери - створив спеціaльну

організацію, так званий РЕЛЮДЗ - резерв людських руш Землі, який, мiж нами кажучи,

iснує i досi.

- Чому "між нами кажучи"?

- Попередити мушу через деякi обставини. Про них iншим разом, за нагоди.

- Гаразд, зачекаю. Значить, після перебування в тілі Оду ти повернувся не просто в

космос, а у... як ти кажеш?

- Релюдз.

- І потiм знову на Землю аж у мідному вiцi?

- Як точніше i стосовно сучасної України, то за часiв, коли тривала - безперечно тобi

вiдома - доба трипільської культури.

-  О,  втрапив,  серед  трипільців!  Ким же  був той  твій другий  патрон?

- Дивись i спробуй розпiзнати.

Теофан  Захарович знову вiдчув  себе поза власною квартирою. Мов  би  з низько

навислого вертольота побачив селище, розташоване на пласкому - кілометрів біля двох

завдовжки і з півтора вшир - клині чорнозему.  Ліворуч клин гострим мисом вдавався  в

угин тихоплинної степової рiчки, спадаючи до води  десятиметровою кручею в самій

вершинi миса й положистими косогорами по його краях. З протилежного боку степом

підходив зарослий чагарями яр. Прямуючи до річки, вiн розгалужувався на два рукави й

ними, наче зеленими щипцями, охоплював праве крило  та серединний пай клина.  Дном

яру збiгав струмок, що також розгалужувався й двома розтоками впадав у рiчку.. Клин

таким  чином звiдусiль оточувала вода.

Селище займало центральну дiлянку цього степового острова. Посерединi воно мало

елiптичного обрису майдан. Будівлi оточували майдан трьома концентричними, трохи

видовженими, кiльцями.

Вони мали прямокутну основу, глино-плотові стiни й двосхилі  солом'янi покрівлі.

Різнилися лише розмірами. Найбiльший будинок стояв осiбно посеред майдану. Вiн мав

біля двадцяти метрiв у   довжину i метрiв сім завширшки. "Мабуть, капище," - подумав

Теофан Захарович, і вiдчув щось подiбнe до згiдного кивка Духа.

Довжина жител коливалась вiд п'яти до п'ятнадцяти метрів. Поряд майже кожного з них

мiстилися допомiжні  споруди.

Від села до меж клину простягалися оброблювані  лани. Поміж ними проходила

обгороджена воринами дорога. Ближчим до Теофана Захаровича косогором вона вела до

рiчки, де по численним вiдбиткам копит i рaтиць  на берегах угадувався брiд. За рiчкою,

скiльки сягало око,  розстилалося вкрите буйними травами  пасовисько. То тут, то там на

його обширi виднiлися гурти великого рогатого й дрібного товару.

На ланах i мiж будинками де-не-де маячiли людськi постатi. Роздивитися, що люди

роблять здалеку було важко. Раптом "здалеку" змiнилося на "зблизька". Теофан

Захарович, буцім проходячи селищем, став наближатись то до однiєї, то до другої

будiвлi  й урештi опинився бiля одного з великих жител.

Зовнi воно нагадувало українську хату.  Не лише матеріалом  стiн i покрiвлi, а  й

зробленою бiля причiлку традиційною призьбою, охайно пiдрiзаною стрiхою i чи не

найбiльше прикрасами.

Ретельно вимальовані зеленим та вохрою  у квiти впереміж  iз закрутками, вони великою

мірою нагадували вiзерунки, якими  дбайливi господинi по наших селах чепурять вiкнa,

печi та припiчки улюблених осель.

Всерединi  житло булo подiлене двома поперечними  перегородками на три майже

однаковi частини. Кожна частина мала вхiднi дверi,  кругле, як корабельний iлюмiнатор

вiкно в протилежнiй стiнi, а поряд з вiкном - куполоподiбну пiч, складену, видать, iз

сирової глини, а потім висушену й обпалену дровами. Нi димарiв на стрiсi, нi лежанок при

печах не було.

"Либонь дим, завдяки протягам має виходити крізь вікно,  алe здeбiльшого, як у курних

хатах не такої вже й далекої вiд наших днів давнини, накопичується в приміщенні й люто

виїдає очі його нещасним мешканцям", - зауважив подумки Гулий.

Дух миттю вловив закид.

- А ти подивись у крайню  частину справа!

Теофан Захарович послухався, зазирнув крiзь прочиненi  двeрi. Там у печі палали дрова.

Молода жінка орудовала приладом схожим на рогача, тiльки всуцiль дерев'яним.

Рухалася вона спокiйно. Піч вiдчутної шкоди її очам, певно, не завдавала, як i очам

дiвчинки, що бавилася глиняною лялькою поруч.

- Бачиш, куди струмує дим? - спитав Дух.

- Бачу: тонкою цівкою просто у вiкно.

- Оце називається правильно впорядкована тяга.

- Виходить, до побудови курної хати наші предки вміли докласти розуму?

- Безумовно.  А тепер зверни увагу на тих он двох, - погляд Теофана Захаровича

спрямувався  в бiк чорнобородого чoловiка  й безвусого юнака поблизу хати. - То батько

з сином. Вони зайнятi надзвичайно цікавим дiлом.

- Часом не теслі? Здається, майструють щось iз дерeвa.

- Зараз справдi працюють як теслi. Обробляють колоду. Не догадуєшся, для чого?

- Щe не розiбрався.

- Тодi придивись уважнiше, - порадив Дух, i Теофан Захарович опинився мало не впритул

з майстрами.

Колода, над якою вони працювали, являла собою відтинок стовбура великого дерева.

Старанно обчухрана,  настільки висушена, що в промiнні сонця аж лиснiла

сталево-сивими переливами, а на   доторки кремiнного знаряддя вiдзивалася мелодiйним

подзвонюванням, вона сягала метрiв пiвтора завдовжки й сантиметрiв семидесяти в

дiаметрi. На вiдмiну від звичайних для нашого ока деревин iз пиляними зрiзами, які

показують чiткий рисунок  рiчних кiлець, ця мала на кiнцях грубо поколупанi конуси

зрубiв, видать, тесанi примiтивним рубилом.

Теофан Захарович опинився на мiсцi роботи саме тодi,  коли майстри, орудуючи подiбним

до списа iнструментом, який складався із довгої тички i вставленого у паз на одному з її

кінців камiнного рiзака, закінчували продовбувати по осьовій лінії колоди наскрізну дірку

чи, краще сказати, канал.

Видать, вони займалися такою справою не вперше, бо діяли упевнено, немов по наперед

укладеній програмi. Пробивши i ретельно прочистивши канал, одразу взяли заздалегідь

припасену рівненьку ворину з продовбаними на кiнцях вушками.

- Стовбурець молодого граба, - розпiзнав матеріал ворини Гулий.

- Граба, - погодився Дух.

Майстри просунули стовбурець у канал настільки, що вушка  його якраз виступили по

кiнцях зрубiв. Тодi до вушок почали пристосовувати теж загодя приготовлену дебелу

конструкцію.

- О, вони, виявляється, вставили вicь i тепер монтують на ній коша. Бува, не воза оце

роблять?

- Саме  так, воза, - ствердив Дух.

- А чому лише з одним колесом i до того ж таким незручним, мовби коток?

- Перше, нiж вiдповiсти  на це запитання, покажу тобi тогочасну возовицю, - почулися

слова, за якими  з-перед очей Гулого зникли теслi, а постало стернище зі складеними в

копи пшеничними снопами. Двоє хліборобів орудуючи дерев'яними вилами, вкладали ті

снопи на плетений із лози щит, встановлений на трьох полозках, з'єднаних між собою та

ще з товстою жердиною-дишлом. Обабіч дишла, впряжені в ярмо ремигали й

одмахувалися хвостами від мух двоє дужих биків.

- Сухопутнi сани-волокуша, - визначив Теофан Захарович.

- Назвав ти цей транспортний засіб, здається мeнi, влучно, пiдхопив Дух, - а бачиш, якi

могутнi бики i скiлькома снопами завантажили волокушу? - спитався, коли пiсля

спонукливого вигуку одного з трипільцiв бики з помiтною напругою рушили, й споруда

повільно поповзла стернею, залишаючи в грунтi прооранi полозками борозни.

- Я найперше звернув увагу на те, що вкладали вони снопи й притягували їх, аби не

розсипалися в дорозі, рублем. Точнiсінько  так, як за мого дитинства робили у возовицю

наші супрунiвськi дядьки.

- Хлiборобськi традицiї живучi. А чи усвiдомив ти, як важко  волокти подiбну споруду? У

Супрунiвцi возили не биками, а багато   слабшими вiд них кiньми?

- Так.

- I вантажили твої односельцi на гарбу, мабуть, таки бiльше, нiж  оце зараз трипiльцi?

- Звичайно, бiльше. Набагато.

- Гаразд. А тепер подивимось, як возять за допомогою колеса,  названого тобою котком.

 

Волокуша вiддалялася, одначе  ще лишалась у полi зору, коли в другому кінці стернища

з'явився одноколісний чи, як охрестив його Гулий, однокотковий віз. Він також був

запряжений парою дужих волів і сильно скрипів од тертя осі в колоді.

- Що поскрипує - нічого, - буцім виправдовувася за недолік воза Дух, - проти цього

невдовзі застосують дьоготь.

- Бачу, ти не на жарт уболіваєш за цим трипільським винаходом.

- Бо він того вартий.

Скрипіння обірвалось - віз зупинився біля однієї з кіп. Трипільці, яких і на цей раз було

двоє, заходилися вкладати снопи. Припікало серпневе сонце, дзижчали, налітаючи на

худобу, ґедзі, а стіжок на возі все ріс та ріс і коли став майже вдвоє більшим за того,

яким завантажили волокушу, хлібороби притягнули його рублем, поправили на волячих

шиях ярмо, рушили.

Тишу знову розітнуло скрипіння. Смугою, де проходив коток, прилягала стерня, але, на

відміну від волокуші, борозен віз за собою не лишав. Воли ступали вільно, без видимої

напруги.

- Помітив різницю в роботі оце побачених засобів транспорту?

- Різниця велика.

- Коток у порівнянні з відомими тобі колесами, видається надто примітивним. Одначе він

є їхнім історичним попередником. З'явився саме там, де був найбільш потрібен і відразу

значно полегшив працю людей. Починаючи з Трипілля, цей винахід протягом усього

подальшого існування людства поліпшувався, впроваджувався в найрізноманітніші галузі

життя. А втім, удосконалення його не забарилось ще й за тодішньої пори. Можеш

поглянути.

 

... Картина знову змінилася. Біля уквітчаної орнаментом знайомої хати, як і перше,

працювало двоє людей, але вже іншого вигляду: оздоблений сивою бородою дід і

статурний чорновусий дядько.

- Ті самі батько з сином через сімнадцять років, - пояснив Дух, - і так само роблять,

вірніше, щойно закінчили робити воза. Тільки, як бачиш, іншого, двоколісного. І колеса

стали другими, багато вужчими.

- Дуже схожий на старовинну таврійську гарбу, - відзначив Теофан Захарович, - таку, з

колесами у вигляді одноцільних і не вельми оковирних дерев'яних дисків я, пам'ятаю,

бачив на картині якогось художника, здається, Айвазовського.

- А тепер, можна сказати, став присутнім при винаході колеса й народженні первісного

воза.

- Колесо... найперше!.. Скільки ж то тисячоліть слугував, слугує та, певен, слугуватиме

людям вічно цей, здавалося б, немудрячий, а насправді щонайвищою мірою геніальний,

раніш не знав чий, а тепер бачу - трипільський винахід! - вимовив у захопленні Гулий.

- Винахід воістину знаменний. Мудрі волхви-провидці усвідомили це ще тоді. Й дивись,

яку зустріч влаштовували появі кожного нового воза.

Одразу за цими словами почулися лункі удари в бубон. Вони линули з чималого гурту, що

повільно рухався вздовж дороги. Попереду йшов величної постави дідусь. Шкіряна бинда

підтримувала над високим чолом його вибілене роками, але ще густе волосся. Ступав

старий повагом, зігнутими в ліктях руками урочисто тримав перед собою дві палички,

гладенько вистругані, з потовщенням на одному з кінців.

- Мабуть, жрець, - подумав Теофан Захарович.

- Дійсно так, зараз же ствердив Дух, - тільки в часи трипільської культури й протягом

багатьох наступних віків такі люди на наших теренах називалися волхвами чи ведунами.

Вважаю, нам з тобою краще дотримуватися саме цих термінів.

- Не заперечую.

- Гаразд. А тепер придивись уважно: чи не нагадує цей ведун когось раніше тобою

баченого?

- Нагадує! - похопився Теофан Захарович. - Найстарішого, який благословляв Оду з

Ранковою Росою. Тільки, як я розумію, той жив кількома тисячами років до цього.

- Все одно - схожість велика. А знаєш, чому?

- Треба думати, генетична.

- Можливо. Але ні стверджувати, ні заперечувати цього не берусь: просто не знаю. Адже

надто багато змінилося між ними поколінь. А те, що душа кроманьйонця Найстарішого і

цього трипільського ведуна одна й та ж сама - достеменно знаю. Ми з нею, так би

мовити, зі спільної зміни.

- Зміни? - перепитав Теофан Захарович.

- Так. Це один із організаційних заходів Релюдзу. Душі посилають із резерву до людей

певними групами чи, як я, може, не зовсім точно назвав "змінами".

- Подібно до робітників на заводах?

- Приблизно, але не так одноразово. Душі однієї "зміни", назвемо її умовно "першою"

вселяються в межах приблизно двох-трьох десятиріч. У такий же наступний відтинок

часу діє інша "зміна". За нею ще інша й так далі, далі, аж поки знову не настане черга

"першої".

- Цікаво. Тільки мені здається, обійтися кількома "змінами", як на підприємстві з

круглодобовим циклом, у вашому випадку неможливо.

- Звичайно. Адже, як ти кажеш, у нашо-му випадку маємо справу не з однодобовими

циклами, а з такими, що розгортаються впродовж сотень, а то й тисяч років. Через те

об'єднань чи груп душ, які ми з тобою умовилися називати змінами, у Релюдзі створено

багато. Я навіть не можу сказати скільки. Саме завдяки такому групуванню досягається

більш-менш справедливе дотримування черги на втілення. Крім того, що на мою думку

дуже важливо, постає можливість існування втілених душ кожної "зміни" поряд у

найрізноманітніших відтинках часу.

- Чудово! Значить, якщо серед вселених у людські особи душ, що перебували поряд з

душею цього волхва, коли вона співіснувала з Найстарішим у палеоліті, був ти, то і під

час відтинку трипільської доби, який ми зараз спостерігаємо, ти маєш мешкати в особі

когось із тутешніх сучасників?

- Так. Але дозволю собі одне уточнення. Душа вселяється не в людську особу, як ти

допіру сказав, а в людське тіло. Особа - це коли душа і тіло вже поєднані, співіснують.

- Справді, висловивсь я неточно. Дякую за поправку. А тепер, коли твоя ласка, може,

вкажеш на особу, в якій ти тут перебував?

- Можливо, ти ще розпізнаєш її сам.

- Через схожість? Як я зрозумів на прикладі волхва і Найстарішого, душа, крім усього

іншого, відбивається ще й у спільних рисах особистостей, які вона репрезентує.

- Це так. Одначе схожість може бути не обов'язково в рисах обличчя, кольорі очей чи

волосся. Вона може виявитись і в якихось характерних рухах, у певних схильностях, в

голосі і таке інше. Але не відволікаймося від гурту. Він наближається.

Обабіч волхва, на півкроці за ним йшло двоє помічників. Той, що з правої руки, ніс гарно

мережане ярмо, той, що ліворуч - покритого візерунками гостродонного глека й пук трав,

серед яких розпізнавалися материнка, чебрець, м'ята... Позаду цих трьох четвертий

чоловік тримав натягненого на трикутній рамі міхура, ритмічно вдаряв по ньому

ковінькою.

- Прообраз сучасного бубна, - відзначив про себе Теофан Захарович.

- Тільки не на обичайці, яких тоді ще не навчилися робити, а на роздвоєній гілці, розсосі, -

не проминув вставити зауваження Дух.

Далі ще двоє вели пару налиганих биків. Здоровенних, із загнутими вперед, мов у турів,

рогами, на яких красувалися вінки з волошок і колосків пшениці. Замикала хід вервечка

дівчат. Вони несли золотаво-синю гірлянду з рослин пшениці і таких самих, як на рогах у

биків, квіток.

Майстри теж побачили процесію. Батько кивнув синові і той, взявши за довге держало

молотка із чорного каменя, обійшов наокруг воза, де-не-де злегка постукуючи по ньому,

як роблять нинішні залізничники, перевірючи ходову частину вагонів. Далі обидва

підійняли з землі передній кінець дишла й, підтримуючи його в гори-зонтальному

положенні - батько правою, син лівою рукою, - стали чекати.

Хід завернув у двір і, коли відстань між возом і волхвом скоротилася до кроків трьох,

зупинився. Майстри, не випускаючи з рук дишла, вклонилися. Як відзначив Теофан

Захарович, анітрохи не запобігливо. У відповідь ведун кивнув, тоді лівою рукою здійняв

догори й одразу опустив паличку. За цим жестом бубнар підніс над головою своє

знаряддя. "Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!" - пролунали три строєні удари, вслід за

якими дівчата так само тричі вигукнули хором: "Коло! Вея! Коло!"

- Коло, мабуть, ім'я майстра?

- Так.

- А Вея - його помічника чи якоїсь жінки?

- Ні, цим словом у прадавні часи називали воза.

Гулий відчув досаду за свою нездогадливість.

- Не смутись, - утішив Дух.

Тимчасом майстри вдячно схилили голови, а ведун вдруге здійняв і опустив паличку, вже

ту, що тримав у правиці.

Це була команда запрягати. Чоловік, що тримав ярмо, урочисто, на випростаних руках

підніс його майстрам, і вони притикою скріпили волячу упряж з дишлем, одійшли набік, а

погоничі підвели биків, помістили їхні шиї в отвори між стойками, верхом ярма - чашиною

та його нижньою частиною - підгорлицею. Зробивши це, кожен з погоничів став біля

свого бика обличчям вперед, трохи підпираючи плечем худобину, аби не вивільнилась.

Ведун у цей час здійняв догори обидві палички, проказав кілька слів, яких Теофан

Захарович не розібрав, ступив до упряжки, урочисто вставив одну паличку потовщенням

вверх у дірки в чашині і підгорлиці лівої частини ярма, вигукнув "Соб!" Тоді обійшов биків

з морди, помістив другу паличку в дірки правої частини ярма, вигукнув "Цабе!"

- Нарешті відкрилося! - ляснув себе по лобі Теофан Захарович, - виявляється, з такою

шаною старий маніпулював занозами!

Дух розсміявся.

А дійство розгорталося далі.

Дівчата піднесли гірлянду до воза, обвили нею коша, поправили вінки на рогах у биків. На

дишель, у тому місці, де він був скріплений з ярмом, теж почепили вінка, а на занози по

букетику колосків з волошками.

За наступною командою волхва до воза підступив той, що ніс глека. Мабуть, настав один

з відповідальних моментів, бо всі раптом знерухоміли, лише очима стежили. А чоловік з

глеком, неквапливо обходячи упряжку в напрямі руху сонця, то вмочав пучок із трав, що

виявився кропилом, у рідину, яка містилася в його посудині, то видобував його назовні й

ритмічними рухами оббризкував воза, биків, ярмо.

- Ритуальне скроплення джерелицею - водою з цілющої кринички Цюркача, яка дає

початок струмкові, що тим он яром збігає до річки.

- Цюркача? - здивувався Теофан Захарович. - І в нас у Супрунівці є Цюркач.

- Нарешті хоч одне тобі виявилось знайомим. А між іншим саме на цьому місці кількома

тисячами років пізніш виникла твоя рідна Супрунівка.

- Разюче! Але побачити трипільське селище у колгоспному селі двадцятого сторіччя,

мабуть, так само важко, як розпізнати метке дівчисько у виснаженій життям бабусі.

Мені все тут здається іншим, хіба що річка так само звивиста, як біля Супрунівки

Батіжок.

- А про схожість у матеріалі стін і покрівель хат, в орнаментах і призьбах, у

хліборобських знаряддях - вила, рубель! - нарешті в звичаї заквітчувати вінками з

колосків і волошок забув?

- Не забув. Щодо переліченого тобою подібність незаперечна. Стосовно всієї України. А

я порівнюю лише зовнішній вигляд і лише місцевості, яку ти дав мені змогу зараз

спостерігати, з тою, що оточувала мене в дитинстві.

- У краєвиді зміни сталися справді великі, - погодився Дух.

Протягом останнього діалогу скроплювач завершив оббризкування, уклонився волхвові,

за помахом руки якого натовп розступився. Погоничі гейкнули. Воли рушили, викотили

воза на дорогу, повернули соб, зупинилися.

Ведун знову очолив процесію. Поряд з ним на цей раз стали старий майстер і його

помічник-син. Той, що раніше ніс ярмо, скроплювач і бубнар утворили другий ряд. Третій,

як і раніше, складали погоничі зі своїми круторогими, вже в упряжці. За возом

гуртувалися решта.

Як тільки шикування скінчилося, бубнар за знаком волхва видобув лунке "Тра-та-та!

Тра-та-та! Тра-та-та!"Колона рушила й одразу зникла з поля зору Теофана Захаровича,

щоб повторно з'явитися, коли вже досягне центрального майдану.

Там, метрах у двадцяти від капища, випромінювало тепло багаття.

- Устріна, як у ті часи казали, - пояснив Дух.

Розведена в довгастій заглибині, устріна складалася з двох чітко розмежованих частин.

У першій частині, що займала біля трьох чвертей заглибини, бурхливим полум'ям палали

дрова. У меншій пашіло розпечене вугілля. Закіптюжений чоловік то підкладав у вогонь

дрова, то брав до рук жердь із вмонтованою у паз на її кінці камінною пластиною,

вигрібав із - під полум'я жевріюче вугілля, переміщав його у безполум'яний кінець

устріни.

- Трипільска коцюба, - відзначив Теофан Захарович.

Над вугіллям, насаджена на рожен, покладений упоперек заглибини на дві вбиті в землю

розсохи, смажилася оббілована й випатрана туша.

- Здоровенна. Мабуть, волова, - подумав Теофан Захарович.

-  Туряча, -  пояснив Дух.

Над м'ясивом чаклувала літня, але ще статурна жінка. Їй допомагала проворна

молодичка. Вони вдвох од часу до часу повертали рожна, збирали у візернучасті

горнятка лій, що рясно скрапував зі смаженини, шкварчав і спалахував синіми вогниками,

потрапляючи на вугілля. Стара додавала в горнятка сіро - зелений дуже духмяний

порошок - висушені й розтерті трави, здогадався Теофан Захарович, відчувши, як у носі в

нього приємно залоскотало, - щось нашіптувала, старанно розколочувала кописточкою,

лила запашну омасту зверху на тушу.

- О, це ж та сама, тоді молода, зараз дещо постаріла жінка, що кільканадцять років тому

поралася біля печі курної хати з добре налагодженою тягою! - осінився враз Теофан

Захарович.

- Молодець, що пізнав! А на підхваті у неї дочка, яку ти, коли заглядав до їхньої оселі,

бачив малою дівчинкою з лялькою в руках.

- Виросла у таку красуню?!

- Не лише в красуню, а, можеш сам побачити, ще й у напрочуд вправну та роботящу.

Молодичка справді працювала моторно: і матері допомагала вчасно, і виконувала свою

окрему роботу.

Осторонь устріни містилася заокругла пекарна яма з випромінюючими жар головешками

на дні й змащеними глиною, гаряче розпеченими стінами. Раз-по-раз молодичка

підходила до ями, з діжі, що стояла поруч, зачерпувала правицею порцію негусто

замішаного пшеничного тіста, енергійним кидком приліплювала те тісто до розігрітої

стіни. Наліпивши у такий спосіб порцій з десяток, бігла прокручувати разом із матір'ю

рожна, збирати лій і поверталася до печі саме в той час, коли підпалки чи то, може,

перепічки - Теофан Захарович не знав, як назвати ті хлібні вироби - от-от мали

відліпитися. Вона здіймала їх, у міру випечені, дерев'яною лопаткою, клала до великого

луб'яного козуба, а в піч закидала наступні порції тіста й знову поспішала до матері.

Теофан Захарович з подивом, майже захопленням спостерігав за ритмічними рухами

працьовитої молодички, за тим, як хутко ростуть у козубі стоси рум'яних,

розпросторюючих аромат пшеничного хліба коржів - з одного боку та шкварчить,

потріскує й у свою чергу насичує повітря нестерпучо звабливими пахощами м'ясиста

туряча туша - з другого.

- Готується страва до учти. У радянські часи таку роботу неодмінно назвали б ударною,

- зауважив Дух, - одначе зверни ще раз увагу на старшу: чи не пізнається в ній, крім уже

виявленої господині трипільської хати, ще хтось?

Гулий вдивлявся, помічав у рухах жінки щось знайоме, наче б не дуже давно бачене, але

кому ще, опріч молодиці, що поралася в курній хаті, могли бути властивими такі жести,

вловити не міг. Навіть обурюватися почав на свою пам'ять, яку високо цінував сам і

схвальні відгуки про яку звик чути, починаючи зі шкільних років і по сей день. Уже став

ладен визнати неспроможність її, хваленої, коли під час чергового виливання лою раптом

уявив у руках старої замість візерунчастого горнятка мушлю. Ту саму мушлю, з якої

дружина Оду лила вслід чоловікові ручаєву воду. Вона непорушно вірила в силу свого

магічного діяння, як, мабуть, і ця трипільська жінка, скроплюючи святковий наїдок, вірить

не лише в смакову, а й чарівну чинність розколочених у лої трав. Теофан Захарович не

бачив тої мушлі своїми очима, як не бачив і рухів з нею володарки імпровізованої чаші.

Проте зі слів Духа уявляв їх дуже виразно. Тому здогад прийшов миттєво.

- Аякже, пізнається! Дуже пізнається!.. Ранкова Роса! - зрадів раптовому зблиску

пам'яті.

- От бачиш, зустрів ще одну людину з душею тої самої "зміни".

- Надзвичайно цікаво! Показуй далі!

- Далі маємо деяку заминку. З нашим кремінним томагавком не завжди обходилися

чемно. Внаслідок - щербини. Одна припала на місце запису трипільських урочистостей з

приводу освячення веї. Тому не все те дійство є змога показати. Зокрема випали цікаві

епізоди жертвопринесення й урочистого застілля. Зате зберігся - частково, правда - запис

спортивних змагань. Коли хочеш, покажу.

- Звичайно, хочу!

Лише промовив Теофан Захарович ці слова, як устріна, пекарна піч і все, що біля них,

пойнялись імлою, з якої раптово виступила прямокутна ділянка по другий бік храму. Вона

була звільнена від трави, вирівняна, старанно утоптана.

На приземкуватім узвишші за однією з коротких сторін ділянки стояла спричинниця

урочистей, ще рясніше, ніж перед тим, уквітчана вея. Поряд, у тимчасовій оборі,

неспішно ремигаючи, лежала знайома пара вже випряжених й, видать, добре нагодованих

биків. Попри довші сторони прямокутника купчилися люди, стоячи, навпочіпки, або

сидячи на колодах, пеньках, камінні. Увага всіх була привернена до середини, де двоє

мускулястих юнаків щойно помірялися силами, а тепер покидали місце борні: один - під

схвальні вигуки глядачів - з обличчям осяяним радістю перемоги, другий - непевно

ступаючи, пригнічений поразкою.

- Прототип сучасних стадіонів?

- Я назвав би скромніше: спортивних майданчиків.

Ще не встигли мускулясті покинути майданчика, а на ньому вже почали готувати

чергове завдання.

На середину вийшло кілька парубків. У кінці протилежному узвишшю з веєю, на кам'ній

брилі з'явилася зліплена з сирової глини куля завбільшки з чоловічу голову. Помічник

ведуна, що раніше скроплював упряжку, а зараз, видимо, виступав у ролі розпорядника,

неквапливо, сказати б, церемоніально, одміряв тридцять - Теофан Захарович порахував -

кроків од брили, загостреною палицею прокреслив межу. Тоді з кількома словами

звернувся до тих, що вийшли змагатися.

- Нагадує умови: кожен має кинути в ціль тричі, а з товаришами порозумітися щодо

черги, - пояснив Дух.

Тут змагальники збилися докупи - точнісінько, як наші футболісти у тайм-аути, порівняв

Теофан Захарович, - порадилися з хвилину й виставили наперед гнучкого юнака.

Він поклав на прокреслену межу три камінчики. Тоді взяв одного правицею, прицілився й

шпурнув. Камінь злетів у повітря, здавалося, дещо зависоко, проте, чкурнувши вигнутою

догори дугою, приспустивсь і враз тицьнувся з тупим звуком у саменький осередок

глиняної кулі.

- Гараздо! Гараздо! - загукали вдоволені глядачі.

Гнучкий зрадів, заусміхався, на шкоду собі, певно, передчасно розслабився. Другий його

камінь пролетів півметром вище цілі, а третій на ще більшій відстані ліворуч неї.

До другого ступеня змагань вийшли  шестеро, що влучили по два рази і більше. Помічник

ведуна замість добре вже поколупаної кулі поставив другу, вдвоє меншу. Кидальники

знову хвилину-другу радилися, після чого першим вийшов той, що тричі влучив у

попередню мішень. Він і на цей раз кидав без промаху. Ще двоє домоглися успіху по два

рази, двоє по одному, а останній під час першого ж кидка переступив межу і його, за

непохитними тут правилами, від подальшої участі в змаганнях відсторонили. Так що до

третьої, заключної частини пробилося найвлучніших троє.

Третя мішень виявилась рухомою - наповнене водою горнятко, за розміром рівне другій

глиняній кулі. Підвішене на перекинутій через горизонтальну підставку шворці, воно

могло показуватися з-за камінної брили, коли шворку натягували, й ховатися, коли її

попускали. Другий кінець шворки проходив через ще одну підставку - кроків за десять од

першої - і утримував противагу: глека з дірочкою в денці. Коли глека наливали водою, він

важчав, йшов униз, тягнув за собою шворку і підіймав горнятко вверх. Але вода через

дірочку швидко витікала, маса противаги маліла й, коли ставала меншою за масу мішені,

остання переважувала, йшла вниз, ховалася.

Кількість наливаної в глека води та діаметр дірочки були підібрані так, що горнятко, як

простежив Гулий, перебувало в полі зору метальника рівно п'ятнадцять секунд, протягом

яких вигулькувало з-за брили, підіймалось півметром над нею, на мить затримувалося в

найвищій точці, затим рушало вниз і знову щезало за брилою.

- Зауваж, спорудив оцю систему все той же трипілець Коло, винахідник колеса та

первісного воза-веї. Творці нового до головних своїх винаходів нерідко додають побіжні,

які, трапляється, згодом набувають немалого значення. Ось і цей: майстрував немов для

виграшки, та ненароком, бачиш, поклав початок застосуванню свого колеса не лише для

потреб транспорту, а й за його межами.

- Здається, удвох із сином?

- За його допомогою. До речі, ти матимеш нагоду побачити Колового сина ще й в іншій

царині. Слідкуй уважно!

Слідкувати було за чим. Події розгорталися драматично. Жоден із трьох метальників,

використавши належні три спроби, не зміг влучити в ціль, що поставала лише на

п'ятнадцять секунд, протягом яких ще й переміщалася. Лише той, що ні разу не

промахнувся, поціляючи в глиняні кулі, останнім камінцем зачепив шворку і так гойднув

горня, що воно розхлюпало воду. Цим, мабуть, могло скінчитися. Але люди загомоніли,

почали вголос виявляти розчарування.

Помічник ведуна скрушно розвів руками: мовляв, нічого вдіяти не можу - завдання

нелегке.

- Коленко! Коленко! - загукали у відповідь на такий жест болільники.

Розпорядник нерішуче здвигнув плечима, показав на вею. З-за неї вийшов чорновусий

молодий чоловік.

- О, та це помічник майстра! - пізнав Теофан Захарович. - І це його, Коленка, себто сина

Кола, викликає натовп.

Тим часом Коленко, на очах у всіх, з молотка, яким раніше обстукував вею, вибив

держак, взяв у ліву руку звільнений камінь, підійшов до межі метання, зупинився.

- На вимогу людей збирається виступити поза конкурсом, - пояснив Дух, - на це потрібен

дозвіл ведуна.

Дозвіл було отримано. Розпорядник згідно кивнув, долив горнятко, підійшов до другої

підставки, наповнив глека. Система запрацювала, а Коленко, який уважно стежив за

діями розпорядника, зосередився і, щойно мішень почала висовуватися з-за брили,

метнув камінь, що коротко дзизнув у повітрі, майже одноразово сухо клацнув, ударивши в

мішень, на мить вирисувався на тлі блакитного неба у вигляді темної плями, від якої

віялом розліталося червонясте череп'я допіру ще цілого горнятка.

Чимось знайомим війнуло від Коленкової постави під час кидка, від того, як шпурнув він

лівою, а не правою рукою, нарешті від ноти, на котрій продзижчав кинутий ним камінь.

Намагаючись пригадати, де і коли мав нагоду стрітися з подібним, Гулий спостерігав, як

Коленко намагався щось розшукати межи черепків розтрощеного горнятка, тоді знайшов,

усміхнувся, взяв до рук... Кремінного томагавка!

- Невже той самий? - не стримав раптового хвилювання.

- Як бачиш, - потвердив Дух.

- Так от до чийого тіла потрапив ти  трипільської доби: Коленка!

- Так... так-так... так-так...так-так... - не звичайним своїм, а чомусь зміненим голосом

заходився повторювати раз за разом Дух.

Зненацька Теофан Захарович побачив себе знову у власнім фотелі. Кремінний томагавк,

як і перше, спокійно лежав на столі. Проїжджаючи вулицею, тактакав трактор.

 

 

5. КАЗБЕК

 

- Багато цікавого я від тебе дізнався, спасибі! - подякував Теофан Захарович Духові за

наступної зустрічі. - А чи міг би ти навести щось із власне мого минулого? Скажімо,

епізод, який забувся, але по-твоєму нагадові відновився б і тим самим дав змогу

порівняти твоє його трактування з тим, що постане у моїй пам'яті.

- Спробую, - відповів Дух. - От хоча б пригода зі студентських часів, яку ви тоді

охрестили звучним слівцем "Казбек".

- Не пригадую.

- Воно й не диво. Адже сталося це ще до війни. Надворі буяв пишнозлотий київський

листопад. І ви - студенти-хіміки третього курсу - надумали день народження Інни

Козлової відзначити в ресторані. Після короткої дискусії зупинилися на запропонованому

Зіновієм Трахтенбергом "Динамо". Тому самому, що при улюбленім корінними киянами

стадіоні тотожньої назви. Склали докупи всю свою далеко не крезівську готівку, вручили

Леонідові Вирічеку, щоб розраховувався за всіх один, рушили.

Швейцар у роздягальні - його риси типового хутірського дядька не маскувала кострубато

нап'ялена ліврея, - привітно усміхаючись, забирав верхній одяг і навіть стосовно з м'ясом

одірваної вішалки твого плаща не зробив зауваження. Не те що гардеробниці в рідному

КПІ, подумав ти: самі одірвали та ще мене й висварили.

- Справді, щось таке починаю пригадувати, - вставив Гулий.

- Тоді слухай далі.

З роздягальні всі гамузом - дев'ять хлопців і восьмеро дівчат, - не дуже впевнено

ступаючи по навощеному паркету, ввійшли до просторої, на ту годину майже безлюдної

зали. За вказівкою поважного метрдотеля розмістилися навколо видовженого, мов би

спеціяльно на вашу компанію розрахованого, стола. Офіціант з вусиками шнурочком

подав ураз аж три примірники гарно оформленого меню. Ви відразу заглибились у його

вивчення й за чверть години склали розраховане по своїх грошах замовлення. Вусики не

загаялись його виконати.

Цим гулянка стартувала й проходила дуже цікаво, весело. Вважаю зайвим описувати ії в

цілому та на дечому зупинюсь докладно.

Здається, після другої здравиці підвівся Ілько Найдич:

- Друзі! Ми забули про одну дуже важливу річ - надати іменинниці традиційне право

висловити бажання, яке всім нам належить доконче задовольнити.

- Справді забули, - підхопив Еміль Ласутра.

- То як, будемо виправляти допущену похибку чи ні?

- Будемо! Аякже! Обов'язково! - загукали либонь усі.

- Зрозумів... а все ж ставлю на голосування, - посерйознів Ілько. - Хто за те, щоб наша

дорога Інна заявила, чого вона зараз хоче, і щоб кожен із нас - підкреслюю, кожен! -

зробив усе від нього залежне для беззастережної - підкреслюю, беззастережної! -

реалізації того прагнення, прошу піднести руки!

- З чарками! - скорегував Василь Юрченко.

- Так, з чарками! - погодився Ілько.

Сімнадцять келихів з п'янким трунком дружно злетіли вгору.

- Одноголосно! - підсумував Леонід. - А тепер, Інно, кажи, що маєш на думці!

- Спасибі! - з властивою їй променистою усмішкою подякувала Козлова. - Тільки

дозвольте наперед трохи подумати.

- Думай! Думай! - відповіло кілька зичливих голосів.

- А чи не пора вже й перекурити? - подав у цей час слушну думку Юрко Барткевич.

- До речі, ми не замовили цигарок. Там опісля калькуляції не лишилося на дещицю

пристойних? - звернувся до Леоніда Василь.

Вирічек зазирнув у записничка, тоді в меню - сказав:

- Якраз на одну пачку.

- От і гаразд, - зрадів Барткевич і задзвонив, ударяючи виделкою по тарілці.

Миттю з'явилися Вусики. Леонід показав на рядок у меню, підніс догори одного пальця.

Вусики згідно кивнули, щезли й за півхвилини повернулися з чепурною коробкою, на якій

шалено мчав вершник у чорній кавказькій бурці.

- "Казбек"! - в один голос озвалися обидва Юри.

А Вусики добутим із жилетної кишені ножиком вправно розпечатали, а тоді відкрили

коробку, картинним рухом помістили її серед столу.

- Налітай! - по-простецькому запросив Леонід.

Дев'ять хлопчачих і двоє дівочих рук потягнулися до цигарок... І тут пролунав

задиристо-насмішкуватий голос:

- Одну хвилиночку, я надумала, що побажати.

Ваші очі відірвались від цигарок, спрямувалися на Інну. "Цікаво, що вона скаже?" -

промовляв кожен погляд. І слово iменинниці не забарилось.

- Бажання моє не надмірне. Кожним із вас, упевнена, здійсниме без шкоди чи будь-яких

збитків для себе.

- Та кажи хутчій, не тягни! Навіщо такі передмови? - знетерпелився запальний Зіновій.

- Не гарячкуй, Зіно! Краще клади назад захоплені обидві цигарки та налаштуйся сумлінно

виконати моє бажання. А воно, повторюю, скромне. Хочу, щоб усі ви, тут присутні,

віднині і назавжди покинули курити!

- Та ти що! - обурився Зіновій.

- Оце встругнула! - приєднався до нього Василь.

Інна не відповіла, споглядала вас мовчки, а в очах вигравали бісики.

- І взор прєзрітєльний обводіт кругом поклонніков своіх, - процитувала з улюблених

"Єгипетських ночей" Віра Дубова.

- Вдруг із толпи одін виходіт, вослєд за нім і два другіх, - продовжила цитату Ліля

Поліщук.

І що тут більше подіяло - чарівність вашої незрівнянної іменинниці, вірші великого поета

чи багатьом ще у родинах прищеплена властивість міцно тримати слово, - не берусь

казати. Але у сплеску незгоди з раптовим зазіханням на ким здавна, а ким пізніше набуту

звичку до куріння стався злам. І як у Пушкіна уславлений римський воїн Флавій першим

засвідчив готовність накласти життям заради єдиної ночі з Клеопатрою, так у вашому

випадку Леонід Виричек першим погодився з вимогою Інни Козлової:

- Зобов'язалися, значить мусимо виконувати!

Другим, немов молодий мудрець Крітон у хоромах єгипетської цариці, серед вас

об'явився Еміль Ласутра:

- Не по-лицарському і не по-студентському було б відступатися від того, за що самі

тільки-но проголосували!

Опісля цих двох і Трахтенберг мовби прийшов до тями, змінив гнів на ласку:

- Справді, тепер одмовлятися сором!

- Правильно! Молодці! - заплескала в долоні Ліля.

- Може, цю пачку таки розкуримо, а вже тоді... - несміло озвався Василь.

- Жодних "таки"! - рішуче заперечила Інна. - Кладіть! націлила вказівний палець на

коробку з вершником.

Всі зрозуміли, що спуску не буде. Заходилися вертати - помітно повільніше, ніж

розбирали - цигарки в коробку.

- От і гаразд, - промовила Інна, коли всі ошатні рурочки з пахучим тютюном зайняли

початкове місцеположення, - я від вас іншого і не чекала, спасибі! Тож наливаймо!..

Пропоную випити за вашу шляхетність, за вміння належним чином дотримувати слова, за

вірність, а врешті за майбутні успіхи кожного! Будьмо!

- Будьмо! Будьмо! Будьмо! - тричі прокотилося по вже густо сповненій людьми залі.

Після такого бучного тосту гулянка тривала з попередньою безжурністю. Прикрощів

ніхто не сподівався. Їм і взятись, здавалося, було нізвідки. Та у самому фіналі офіціант з

вусиками шнурочком поклав на стіл рахунок, підсумкова цифра якого рівно на п'ять

карбованців перевищувала вираховану вами. Відсутність будь-якого грошового резерву

була кожному відома. Тому виникле непорозуміння справило враження більше, ніж

неприємне.

- Може, прийме назад цигарки?! - закинула Ніна Козирська.

- Не прийме, - відказала Віра Капранова, - бо вже розпечатані, а на кількох ви з Полею

Король ще й сліди помади прихитрилися залишити.

- Хоч би й захотів прийняти, зиску не буде: коштують вони далеко не п'ять карбованців,

-  спростувала Катя Помогайленко.

- Здається, ми втрапили в положення героя анекдоту з такою назвою, - понуро кинув на

коробку з цигарками Василь.

- Що за анекдот? Я не знаю, розкажи! - стрепенулася Ніна.

- Невже не чула? - пожвавішав Василь. - Жінку, що мала чоловіка кавказького

походження, викликали у КДБ. "Што ето за шіфровку пріслал вам муж тєлєграфом?" -

питає слідчий, показуючи телеграму лише з одним словом "Казбек". Жінка прочитала,

сплеснула руками - "Ну от, знову вийшов за межі бюджету, сповіщає: "камандіровка

акончен загнал брюкі єду кальсонах". Слідчий усміхнувся, а начальник, що сидів поруч,

каже: "Ладно, подпіши єй пропуск, пусть ідьот".

Ніна зареготала, а більшість, хоч вперше чула розказану сміховинку, на тлі посталого

клопоту належним чином її не поцінувала.

- Становище гірше за губернаторське, - велемудро констатував ваш присяжний філософ

Борис Винокур, - у перспективі боргова яма.

- Вклепались, як кажуть у нас в Кагарлику, - зітхнув Юрко Лазар.

- А давайте спробуємо це діло розклепати, - присунув до себе рахунок Леонід.

Він уважно роздивився кожного рядка, звірив з ціною, проставленою в меню, прорахував,

тоді покликав офіціанта.

- У вас все підраховано правильно, - Вусики самовдоволено оскірилися, - крім підсумку,

який усупереч правилам арифметики, незнати чому виріс на п'ять карбованців.

Вусики стерли з обличчя посмішку, заметушились.

- Дозвольте... - потяглися до листочка з рахунком, - я піду перевірю.

- Навіщо кудись ходити? - не віддав листочка Леонід. - Ось поряд з вашим мій підсумок.

Визнаєте його чи покличемо метрдотеля?

- А... - хлопнули Вусики себе по лобі долонею, - я, здається, зрозумів у чім справа!

Отут... "гостра закуска з квашеної капусти з журавлиною"... сімнадцять порцій по

дванадцять копійок буде два карбованці нуль чотири копійки...

- Правильно. У вас так і записано, - погодився Леонід.

- Звичайно, але далі вкралася деяка неточність: я двійку написав не дуже чітко і, коли

підбивав підсумок, випадково порахував її за сімку..

- Випадково?! - перепитав Вирічек.

- Та звичайно ж... кожен має право на помилку...

- Але не кожен здатен вигідно скористатися цим правом, - відрубав Леонід жорстко.

Тоді дістав з гаманця гроші, поклав на стіл.

- Мав намір додати на чай, але через вашу неточність роздумав.

Вусики порахували плату, щезли.

Усі враз відчули полегкість, а сердобольна Капранова навіть пожаліла офіціанта:

- Може б, залишити йому оті цигарки?

- Переб'ється! - забрав до кишені коробку Леонід.

А що то за журавлина, на якій у нього заклинило? М'ясо журавля? Хіба ми його їли? -

вихопилася Лаукайтіс.

- Та ні, Іро, - заходилася пояснювати Поліщук, - це суто українська назва клюкви, яку ти -

сама розказувала - полюбляла збирати в околицях рідного Шауляю.

Всі весело зареготали. Далі, сміючись самі з себе, зі щойно минулої пригоди, кепкуючи

над наївними запитаннями Іри, над просторікуваннями Бориса щодо боргової ями, юрмою

ввалилися до роздягальні.

Хутірський дядько в лівреї так само привітно, як тоді, коли приймав одежу, тепер її

повертав і, коли черга дійшла до тебе, зі щирою усмішкою промовив:

- Дивлюсь, такий плащ і без вішалки... я взяв та й пришив!

Тобі від несподіваної уваги зробилося приємно та воднораз і ніяково. Адже винагородити

за старання не мав чим. "Спасибі"...почав мимрити безпорадно й у цю мить відчув

легкий доторк.

- Віддяч чоловікові! - шепнув Леонід, непомітно вкладаючи тобі в долоню "Казбека". Ти

з готовністю виконав наказ друга. Усмішка швейцара розплилась, заполонила все його

добре обличчя.

- О, проясніло! Все було достеменно так, як ти оце розказав! - не приховуючи

захоплення, ствердив Теофан Захарович.

- А пригадав, що курити облишив саме з того випадку?

- Аякже! Це головне!

 

 

6. СОНЯЧНА МАШИНА

 

Наука ніколи не буває зайвою, а все ж саме важливе для жінки - мати сім'ю. Віра добре

затямила цю материну настанову і, коли професор Сербин запропонував їй вступити в

аспірантуру та майже одноразово освідчився Адріян, не роздумуючи довго, віддала

перевагу другому. Скористатися з обох можливостей разом не випадало: з Адріяном

треба було їхати поки що в Керч, а в недалекій перспективі до Заполяр'я, аспірантуру  -

проходити безпосередньо в Інституті.

Весілля справляли бучно. До Керчі з'їхалися Вірина матуся, сестри з Темрюка, Веделиця

з Севастополя, з-під Кам'янця - Подільського - Адріянів батько, людина, видать, далеко

не бідна, бо привіз коштовні дарунки, серед яких молодому й молодій по ваговитій

обручці золота високої проби, порядний бідончик травневого меду, половина доброго

кабана на банкетні наїдки та ще тривідрове барило бурякового первака, званого в їхньому

районі коньяком "три гички". Поприходили офіцери Адріянової частини.

Весільними справами запопадливо клопоталася Оленочка Лало, давня і найщиріша Вірина

подружка, що після університету за розподілом потрапила до міста над протокою між

двома південними морями, швидко оббулась і вже вважала себе тутешньою.

Три доби з короткими проміжками на нетривалі липневі ночі гуляли в орендованому за

свекрові гроші кафе.

Три доби у розцвіченому стараннями Оленочки залі вітали молодих, висловлювали їм

гарні побажання хто кількома словами, хто в стислих, траплялося, й у дещо задовгих, але

в кожному разі безсумнівно щирих промовах, з котрих особливо запам'ятався Вірі

барвистий спіч свекра з його побажаннями козацького здоров'я, чарівного медового

місяця - "солодшого, ніж нектар подільських трав, зібраний моїми бджолами пообіч

Смотрича", - довіку вірної, як у лелек, любові, а йому самому на старість дужого, мов

Іван Піддубний, внука. Для останнього радив невістці, щоб не марнувала часу, а за

прикладом казкової цариці молодої, як сказав поет, "с той же ночі понєсла".

Три доби у вікнах кафе здригалися, деренькотіли шибки від шалених вигуків "гірко!"

І все ж перший післявесільний місяць пройшов не зовсім так, як Віра, можливо, і Адріян

також сподівались. Беззастережного захоплення одне одним не відбулось. Натомість -

почало здаватися Вірі - мовби щось небажане де не взялось між нею і чоловіком. Що

саме, усвідомити не могла. Та попервах і не квапилася доскіпуватись. Просто хотілося,

щоб не було ніякої зайвини. Але зайвина нема, нема та чимось і давала про себе знати.

Починаючи з недоречної під час весілля розповіді Адріянового начальника про трагічний

випадок минулої зими, коли "саме у цьому кафе" - підкреслив майор - демобілізованому з

їхньої частини матросові та дівчині з таманського берега родичі справили пишну -" як

оце зараз вам", звертаючись до Віри, знову підкреслив начальник - свайбу, яка за тим на

двох вантажних машинах, горлаючи під баян, витанцьовуючи у кузовах, верталася

льодом додому, проломилася серед протоки та й пішла під лід у повному складі.

- Знайшов наш дурнуватий майор час, коли вихоплюватися з розказнями про таке

нещастя... Ще й акцентував, безкебетний, на "саме цьому кафе"! - обурювалася потім

посестриця.

Оленочко не голослівно нагороджувала майора зневажливими епітетами. За два роки

праці в лабораторії, підпорядкованій його військовій частині, вона встигла скласти уяву

щодо рівня цієї людини.

Також іще на весіллі відчула Віра прикрість від уважного приглядання до неї Самійла

Яковича, якого Адріян відрекомендував чудовим лікарем і своїм добрим другом. Далеко

не молодий, присадкуватий, зі жвавими рухами й усміхненим обличчям, чоловік цей

привертав до себе загальну увагу каскадом дотепних анекдотів. Незмінно викликав ними

веселі усмішки, регіт. Сміявся й сам, але кілька разів Віра вловила його крадькома кинуті

на неї погляди, а в них - стороннє загальному перебігові весілля - чи то занепокоєння, чи

співчуття до неї. Це видалося недоречним, усупереч бажанню закарбувалося в

свідомості, нав'язливо нагадувало про себе, як на самому бенкеті, так і пізніше. А через

якийсь час - Адріяна саме не було вдома - лікар несподівано заявився до них на

квартиру, як сам визначив, із дружньою візитою.

Знову багато говорив. Для початку порівняв надвірну нічку - петрівочку з темрявою в

ефіоповім шлунку. Тоді пригадав старовинний звичай українського православ'я, за яким

його мати, відзначаючи завбачення Ісусом Христом зради апостола Петра - "Півень не

заспіває, як ти тричі зречешся мене", - щороку на другий після Петрового свята день

різала трьох півників і варила з них окремо три борщі. Кожен за прадідівською традицією

обов'язково затовчений салом з петрушкою, кропом і цибулею.

Розказував жваво, з неабияким артистизмом і, домігшись усмішки молодої хазяйки,

спроквола, але з помітною спрямованістю заходився розпитувати про життя та здоров'я

Віриних батьків, заміжніх сестер та інших близьких родичів по батьковій та матереній

лініях, з'ясовуючи, хто скільки має дітей і чи не траплялися в них у роду бездітні.

Віра сама вже починала замислюватися над рядком, що стосувався першої шлюбної ночі

цариці з пушкінської казки. Однак у своєму випадку ні за першої, ні за жодної з усе

наростаючої вервечки наступних шлюбних ночей нічого схожого на те, внаслідок чого

можна б ужити поетове слівце "понєсла", не відзначала. Почало виникати занепокоєння.

А тут ще несподівані відвідини та їхній вочевидь не випадковий збіг з відсутністю

чоловіка.

Чи не підозрюють мене у нездатності народити дитину? - подумала й пішла за порадою

до посестри.

- Іч, юда безсовісний, задумав постати перед тобою православним українцем... Хай не

бреше! - зауважила Оленочка, вислухавши "звіт" про "дружню візиту" Адріянового

приятеля. - Зі мною працює його жінка, Діна Давидівна. Дещо розказувала. Лікар той із

дуже набожної єврейської родини. Заправлені салом борщі його мати ніяк не могла

варити, бо то треф- заборонена іудейською релігією страва. Він і сам довгий час не

цурався своєї національної приналежності. Самійлом зробився лише тепер. Перед тим

десятки років звався Самуілом, а за дитинства - росли вони з Діною поряд - був

зашмарканим хлопчаком Сімкою.

Що ж до надмірної цікавості здоров'ям твоїх родичок, то це суте шукання кістки в

молоці, а втім, щось тут, мені здається, нечисто. Спробую дізнатися. Між іншим, він

венеролог...

- Цього я не знала, - вразилася Віра.

Минув рік. Життя молодого подружжя ввійшло у спокійне русло. Займали вони невеличку

двокімнатну квартиру на Першій Мітридатській. Віра працювала в лабораторії, куди за

рекомендацією Оленочки була прийнята капітаном Гулим, господарювала вдома:

прибирала, прала, готувала наїдки, серед них чимало з риби, якої на базарі у великому

розмаїтті продавалася сила -силенна. Адріян щодня їздив до фортеці, де містилася його

частина, двічі на місяць ходив черговим по караулах, траплялося, брав участь у

військових навчаннях і тоді по кілька діб перебував у частині. Залишаючись у квартирі

одна, Віра почувалася незатишно, бо до чоловіка встигла призвичаїтися, звикла до його

урівноваженої поведінки, лагідного голосу, постійної допомоги. Всю важку працю по дому

- носити воду, вугілля, рубати дрова, кочегарити біля плити, грубки й таке інше - Адріян

брав на себе.

Частенько вони бували разом в кіно, старалися не проминати вистав, концертів заїжджих

артистів. У вихідні дні купно ходили за покупками на базар, по магазинах. Один раз уже й

у відпустку з'їздили - побували у Кам'янці - Подільському й у Темрюці. Там і там

приймали молоде подружжя дуже гостинно. Та все ж не обійшлося для Віри без

прикрощів. Тесть, випивши на радощах чарчину - другу "трьох гичок", одверто

поремствував, що досі не має внука. Мати, здалось Вірі, також була занепокоєна з цього

приводу, одначе від зауважень утримувалася.

А ще Віра з Адріяном захоплювалися красним письменством. Скрізь, де можна,

видобували цікаві книжки, читали і перечитували.

Траплялося, ходили в гості до Адріянових товаришів по службі, або їх приймали у себе. А

одного разу, їдучи з Кавказу у Севастополь за новим призначенням, завернув до них

Адріянів однокашник по військовому училищу Харчук.

- Кир, а повніше Кирило Володимирович, або Винниченко навпаки, - відрекомендувався

він Вірі, кинувши багатозначний погляд у бік недозволеної офіційно, але десь Оленочкою

добутої " Сонячної машини", що розкритою лежала на столі.

Йшла неділя. На розігрітій вугіллям плиті, яку подружжя з подачі матері величало

"лампадою негасимою", доходив до готовності святковий обід. Адріян був не на службі.

З гостем вони довгенько посиділи за столом, добряче випили, багато про що згадали,

нагомонілись по саму зав'язку.

Звернуло далеко за північ, коли Віра, пославши Кирилові диван у передній кімнаті,

стомлена копіткими обов'язками господині, пішла з чоловіком до спальні. Заснула міцно,

щойно пірнувши в ліжко.

З того, що виділось уві сні в пам'яті закарбувалось Оленоччине обличчя, як завжди

привітне, але тут на додаток ще й позначене загадковою усмішкою, з якою вимовила

незрозумілі тоді слова: "Ні, не заіржавіла твоя "Сонячна машина", набирає ходу.

Кріпись!"

Услід за цим відчула незвично жагучі чоловікові обійми. Далеко не байдуже відповіла,

тоді прокинулась і побачила в своєму ліжку...Кирила.

Не повірила очам. Подумала, снить далі. Коли ж в обличчя по-чужому війнуло тютюном

- Адріян не курив! - і, скидаючи з персів чіпку руку, почула брутальні слова - " Не треба

кобенитися! Сама тільки -но кректала від задоволення", -прийшла до тями.

- Забирайтесь геть! - наказала гнівно.

Нахаба реготнув.

- Може, скажеш, не чула, як викликали твого Адріяна по тривозі? Як я зачинив за ним

двері та ліг до тебе? Чому не пручалася, не проганяла тоді?.

Накидаючи ліву руку на оголену талію, хапаючи правою перса, він силувався притягнути

Віру до себе. Але цього разу натрапив на зовсім іншу, ніж допіру, людину. Вона вужем

вислизнула з осоружних обіймів, миттю підібгала до підборіддя коліна й блискавично,

наче стиснута та раптово звільнена потужна пружина, розправившись, із такою силою

двигонула зухвальця ногами в живіт, що він устиг лише кевкнути, вилітаючи з ліжка та

незграбно гепаючись на підлогу.

Далі виганяла рішуче й енергійно, мов розлючені бджоли трутня. Ні хвилини не

відпустила, щоб оговтався. Вхопленою біля "лампади негасимої" коцюбкою - не руками!

- виштовхувала зі спальні через передню кімнатку, сіни й прочинені сінешні двері просто

надвір, роздягненого у прохолоду пізньовересневого ранку. Валізу, жужмом зібганий одяг

і кашкета з зірочкою на "крабі" пошпурила навздогін.

Залишившись одна, надійно зачинила двері, знеможено всілась у нещодавно придбаному

румунському кріслі з гнутого бука, хвилин кілька просиділа нерухомо, мов у заціпенінні,

тоді стрепенулася, поринула в роздуми щодо несподівано зазної халепи, її можливих

наслідків та відносно того, як підступитися до чоловіка з розповіддю про таку прикру

оказію. Щоб утаїти її від Адріяна і гадки не допускала.

Однак Оленочка порадила вчинити по-іншому.

Приблизно через годину вона по дорозі на роботу заскочила до Віри й обидві, як звично,

рушили разом у лабораторію.

Гулого теж викликали на навчання. Термінового завдання не було, жінки всамітнились у

кімнаті для зважування на аналітичних терезах, і Віра розповіла посестрі про все, що

трапилося з нею, починаючи з приїзду Адріянового однокашника і до роздумів у

румунському кріслі, за якими Оленочка її застала.

-Уві сні, кажеш, явилася зі згадкою про "Сонячну машину"? - за правічним правилом

риторики перепитала посестриця. - Це, знаєш, чистої води телепатія. Напередодні у мене

була розмова щодо твоєї особи з Діною Давидівною. Вкрай обурена своїм перевертнем,

вона пролила світло на декотрі його штукарства. Виявляється, той венеролог півтора роки

тому - Діна у той час працювала з ним як медсестра - лікував твого майбутнього

благовірного від якоїсь хвороби його профілю. Вилікував - між іншим, за немалі гроші! -

але, користуючись непевними, законом забороненими ліками, заодно позбавив здатності

до продовження роду. Усвідомивши це і намагаючись вийти із води сухим, він, як взагалі

властиво боягузам, силився уникнути відповідальності, переклавши свою вину на когось

іншого. З цією метою заходився шукати зачіпку з жіночої сторони, тобто з твого боку.

Відомості про бездітність когось із твоїх родичок були б йому, мов на руку ковінька.

Тому й приходив із пресловутою "дружньою візитою" та розпитував, сама кажеш, аж

надто безцеремонно.

- Од венеричної хвороби?.. - жахнулася Віра. - Залікував назавше?..

- Як  пояснила Діна Давидівна, схоже на те.

- Адріянові про це той песиголовець не сказав?

- Мабудь, ні... Побоявся.

- Оце вклепалась... як же бути тепер? - вимовила раптом упалим голосом.

- Я й сама замислювалася над цим, Віруню. До речі, Діна Давидівна, що є на мій погляд

жінкою дуже тямущою, під великим секретом дещо розповіла зі свого родинного життя.

Чоловік, якому вона створила і постійно підтримує репутацію гідного мужчини та

зразкового сім'янина, насправді давно вже нічого, крім обриди, у неї не викликає. Для

цього, вважає, є три підсилюючі одна одну причини: імпотенція, зрада іудаїзму і хоч уміло

масковане, та від того  аж ніяк не менш жалюгідне його боягузтво.

Імпотенцію виявила зразу по одруженні. Сприйняла тяжко. А втім, зганяти на Самуілові

злість, мов осліплена жагою помсти Медея на Ясонові, не стала. Прагнучи дитини,

надумала скористатися так би мовити поміччю зі сторони. Старанно готувала чоловіка

до сприйняття такої думки. Довго умовляла дати згоду. Нарешті переконала. Погодився

з умовою: подалі від Керчі й обов'язково з євреєм. Промимрила "угу...", взяла добрі

гроші, рушила до Трускавця. Там завела  стосунки з красенем-гуцулом і  продовжувала

їх, поки не відчулась упевнено при надії. Тоді майнула додому, не лишивши гуцулові ні

адреси, ні справжнього прізвища. Та й про нього нічого зверх імені не захотіла знати. І  от

мають дочку. Між іншим, розумниця. Вже студентка.

- Ти так детально переповідаєш... Чи не радиш і мені вчинити подібне?

- Здається, така порада запізня. Оті слова про "Сонячну машину"...

- Невже? - осягла думку подруги Віра. - Аж моторошно стає... Від такого непотреба...

- Чому непотреба? Ну, нахаба... Ну, зальотник... Хай навіть позбавлений почуття

дружньої етики, допускаю, взагалі мерзотник... Але таке все є скоріш набутим, ніж

генетичним. Що ж до здоров'я, то воно, видать, у нього в порядку, а це за даних

обставин, погодься, немало важить. Халепа твоя, коли добре розібратися, то, може,

зовсім і не халепа, а навпаки. Стільки збігів... І нежданий приїзд, і несподівані навчання, і

твій винятково міцний сон... Коли сходяться, щоб подіяти водно багато випадковостей, то

це вже - вір мені! - не випадковість, а щось старанно запрограмоване. Еге, Віруню! Тому

вже не уві сні, а в дійсності хочу - думаю, є підстава! - сказати: Запрацювала твоя

"Сонячна машина", вітаю тебе, Вірунечко. Най щастить!

Адріянові відкриватися, вважаю ні до чого. Немає потреби йому про це знати!

Почувши таку раду, Віра завагалась. Можливо, вона все ж  не втрималася б і розкрилася

перед чоловіком, мов на духу, якби зустрілася з ним негайно. Але навчання тривали три

доби і на час, коли по закінченні їх Адріян заявився додому, молода жінка вже встигла

впорядкувати думки, загнуздала волю і жодним словом не торкнулася негідного вчинку

його однокашника.

На запитання, коли від'їхав гість, одповіла, що того ж ранку, як почались навчання. У

свою чергу спитала, чи приятелювали вони в училищі й аж просвітлішала, почувши, що

компанії з ним Адріян не водив.

- Не води й надалі, - висловила бажання, - і взагалі постарайся, щоб цього "Винниченка

навпаки" в домі нашому більше не бувало.

Адріян стенув плечима, але перечити дружині не став. Вимогу її для себе пояснив

розбіжністю в поглядах на літературу, зокрема на творчість дуже шанованого Вірою

Винниченка, до якого Кирило пам'ятного дня виявив неприховану ворожість.

Не минуло й двох місяців, як Віра з Оленочкою вже мали резон перейти від здогадного

тлумачення почутих уві сні слів про "Сонячну машину" до переконання в їх правдивому

пророцтві. А на початку наступного літа квартирка на Першій Мітридатській поповнилась

третім, щойно на світ явленим мешканцем.

Адріян сумлінно виконував наказ дружини щодо "Винниченка навпаки" і за наступної

зустрічі з ним - вона трапилась у Севастополі під час осіннього збору офіцерів їхньої

служби через рік після пам'ятної події в квартирі на Першій Мітридатській - не дуже

розбалакувався про свої справи. І хоч довідався, що Харчук тепер служить по сусідству,

у Феодосії та незабаром збирається приїхати у відрядження в Керч, до себе його не

запросив.

А таке запрошення колишньому однокашникові було б не зайве. З двох причин. Перша -

сподівався влучити часину, щоб знову потрапити в ліжко до приятелевої дружини. Хоч і

вигнала вона його минулого року вельми рішуче, та зробила те, вважав, лише для

годиться. Адже чоловіка про пам'ятну амурну пригоду не повідомила - зрозумів із

розмови з Адріяном і вбачив у цьому безперечне потвердження своєї думки.

Користуючись немалим успіхом у жінок, звикши до високого поцінування останніми його

чоловічих достоїнств, Харчук не повірив у щирість Віри в її шаленому спалахові обурення.

Тим то у  можливості нових фіглів-міглів за сприятливих обставин сумніву не мав. Друга

причина - звичайнісіньке скупердяйство. Хоробливо не любив платити. Де тільки міг

намагався обходитись без шкоди для власного гаманця. Він і до Адріяна нагодився

минулого разу не стільки заради товариської прихильності, як через намір уникнути

витрат на готель та на харчування під час зумовленого пересадкою майже цілодобового

чекання потяга.

Ну, не запросив... Так і що з того? - Розмірковував, прибувши у Керч вдруге. - Можливо,

забув, можливо, не здогадався. Врешті це його особиста справа. Нам своє робить... і,

позичивши у сірка очей, ні сіло ні впало постав перед Вірою на Першій Мітридатській.

Вона, погодувавши, щойно уклала спати, заколисала дитину. Думками ще не відірвалась

од цієї справи і, побачивши незваного гостя, у першу мить розгубилася.

Харчук витлумачив її замішання на власну користь. Збагнув, що Адріяна немає вдома,

негайно приступив до викладу свого буцімто заповітного почуття. Заявив, що ввесь рік

тільки й думав про Віру, про незгасиме кохання до неї,мріяв, аби вона назвала точку

будь-де на земній кулі і тоді він би геть-чисто все облишив і мерщій майнув у ту жадану

точку до неї.

- Точку?! - отямившись, ухопилася за це слово Віра.

- Так, точку, назвіть хоч зараз, благаю!

- А хіба з вас не досить крапки, яку я вже раз поставила кочергою? - Потрібна друга,

розпеченою ? - витягла з "лампади негасимої" нагріту до червоного коцюбку.

- Та що ви... що ви... - ураз знітився, забелькотів боягузливо.

- Забирайтесь! здійняла вгору жевріюче вогнем залізо. - Щоб і духу вашого тут не було!

Ніколи! А то... - говорити далі було ні до кого: Харчук миттю зник за дверима.

Казати про його відвідини чоловікові Віра не знайшла потрібним. Зате Оленочці розповіла

докладно.

- Забажав точки? - оживилася посестра. - А як його прізвище?

- Здається, Харчук.

- Харчук?! Що ти кажеш, Вірунечко? От так сюрприз! Харчук! Цей тип і від мене

вимагав пресловутої точки.

- Коли?!

- Років зо два тому. Я лікувалася у Моршино. За столом їдальні сиділо нас шестеро, у тім

числі цей, за примхою випадку тепер і тобі й мені відомий лобур. Між іншим, зовні він

досить показний чи, як казала моя напарниця по кімнаті, "імпозантний мужчина". Одначе

інтелектуально, якщо можна пов'язувати з ним таке поняття, більше, ніж обмежений.

Був там ще один подібного гатунку товаришок. Все налітав шулікою на українську мову.

Величав її штучно утвореним знаряддям сепаратизму. Але то ж Глазков,

пролетар-гегемон із межиріччя Оки і Волги, вихованець червоних комісарів. Його на те

завчені імперські догми і все холуйське життя наводили. А Харчук - за прізвищем і за

пашпортом українець та ще й родом із Миргорода - піддакував тому українофобові

всіляко.

Як сядуть за стіл, то від обох тільки й чути, що ремствування на місцевих людей за

вперту прихильність до "хахляцкого діалєкта".

- І што ані в ньом нашлі? Вєдь єжу ясно, как крайнє грубо звучіт: "Самопер попер до

мордописа". Даже понять трудно, - починав бувало, Глазков.

- Це значить: "Автомобіль прийшов до фотографа", - пояснював усьому столу Харчук і

додавав: а як вам подобається, коли співак на сцені заводить "Регочися, пампула, над

розгепаним коханням"?..

- То єсть, "Смєйся, паяц, над разбітой любов'ю"? Фєномєнально - удавано захоплювався

Глазков. - Каково ваше просвєщонноє мнєніє по етому вопросу? - звертався до

пенсіонера, колишнього вчителя з Донбасу.

- Наведених вами висловів українці ніколи не вживають. Це ніщо інше, як зловмисні і

дуже брутальні підробки. А  слів "самопер", "мордопис", "пампула" в українській мові

взагалі нема.

- Как ето нє вжівают? -метушився Глазков. - Откуда же тогда я, русскій челавєк, іх

знаю?

- Мабуть, від таких самих, як ви, шовіністів, спокійно парирував учитель.

- Приблизно такі розмови траплялися за нашим столом мало не щодня. Всі решта -

лікарка з Полтави, робітниця з Маріуполя та я - воліли не брати в них участі. Це Харчук

витлумачував як нашу некомпетентність, що, одначе, не завадило йому залицятися до

кожної. Не знаю, як до двох інших, а до мене, мабуть, як до наймолодшої, надзвичайно

нахраписто. Отоді й запропонував назвати на земній кулі точку, яку я забажаю, і в яку він

як стій до мене прилине.

- Герой!.. - кинула Віра зневажливо.

Далі розмова посестер пішла про інше. Харчука більше не згадували.

 

 

7. НОТАТКИ ДАРИНИ

 

Субота. 27  листопада 1943 р.

Ніколи не вела щоденника чи, як казали за козаччини, діяріюша. Мабуть, через брак

часу. Зараз дозвілля маю вдосталь і відчула потребу дещо занотувати. А чом би й ні?

Можливо, колись буде цікаво перечитати.

Пішов третій місяць, як замешкала у Драндах - старовинному абхазькому селищі,

фактично окупованому тиловими частинами Чорноморського флоту. Несподівано для

себе опинилась у складі однієї з таких частин. Життя тут, на відміну від буремних подій

на фронтах, перебуває немов у застої, себто, думаю, типове для подібних формувань.

Дещо хочу про нього сказати, але почну з дороги. З того, як поїзд, котрим їхала з Тбілісі,

нарешті вирвався з камінного мороку, де-не-де послаблюваного зусиллями тьмавих

електролампочок. У вікна потужно вдарило денне світло.

- Подолали найдовший у Союзі тунель. Вітаю вас зі в'їздом у Західну Грузію! -

підкреслено урочисто й з помітним горловим акцентом вимовив сусіда по купе -

сивовусий чоловік у повстяній грузинській шапочці, обшитій ремінними стрічками

хрест-навхрест і по крисах.

- Західна Грузія і Східна розділяються тунелем? - поцікавилась я.

- Ні, тунелем з'єднуються, а розділяються Сурамським хребтом, під яким цей тунель

прокладено.

- Звичайно так, - погодилась я, відчуваючи незручність за не зовсім точне запитання, - а

тунель справді довгий.

- Чотири кілометри. О, це видатна інженерна споруда! Послуговує людям уже понад

півстоліття. Історія його починалася трагічно. Пробивали суцільну скелю відразу з двох

кінців назустріч один одному. Керував роботами видатний інженер Айвазов. Коли за його

прогнозом обидва кінці мали зійтись, зустріч не відбулась. Айвазов подумав, що схибив у

розрахунках, не витримав нервової напруги, застрілився. А наступного дня західна й

східна гілки з'єдналися.

"Жаль, не поталанило чоловікові", - подумалось. А сусіда вів далі, подаючи одну за

одною відомості з історії, географії, побуту Грузії, Колхіди, Абхазії, - видать, знає людина

свою країну й безмежно закохана в неї", - відзначила я й спитала:

- Часом не могли б ви сказати, що являють собою Дранди?

- Через що не міг би, генацвалі? - пожвавішав сусіда, - Дуже навіть міг би. О, це

надзвичайно цікаве місце!

- Місто?

- Трошечки поки ні... поки що, так би мовити, селище, але не просте - центр

Гульріпшського району Абхазької Радянської Автономної Соціалістичної Республіки.

- Дещо задовгий титул.

- Але заслужений. Не кажучи вже про вигідне місцеположення та чудові інші обставини -

станція залізничної лінії Тбілісі - Сухумі, привабливий берег моря, субтропічна

рослинність, - поселення це ще й дуже древнє. Виникло понад дві з половиною тисячі

років тому. Чого тільки не зазнавали Дранди протягом свого істинно кавказького

довголіття! Особисто Ісус Христос, мандруючи до Північного Причорномор'я ,

зупинявся на деякий час у Драндах.

- Хіба? Я родом з України, але не чула, щоб Христос бував у наших краях.

- Про такий факт, генацвалі, тепер мало кому відомо, бо протягом многих століть багато

кому було невигідно, щоб про нього знали. За мого дитинства у Колхіді, яку ми зараз

проїжджаємо, жив один надзвичайно старий дідусь. Він казав, що чув про цю юнацьку

подорож Спасителя від дуже давніх людей, а ті, у свою чергу, посилалися на ще

давніших. Казав, Сам Господь Бог послав Сина Свого мандрувати світом, знайомитися з

досвідом людським... Казав, Чорноморські степи, завдяки мудрості тамтешніх жерців,

посідали у Христових мандрах видатне місце... О!... Міха - Цхакая!.. - похопився Старий,

- пробачте, генацвалі, мушу виходити... дай Бог вам доброго здоров'я, нев'янучої краси,

щасливого заміжжя!.. - тут грузин примовк, наче роздумував, чи не упустив чогось

важливого. Нараз стрепенувся, додав: - за достойним чоловіком!

- Спасибі... тільки, яке може бути заміжжя, коли війна?..

- Не кажіть так, генацвалі, не кажіть... Удатний шлюб жінці ніколи завадити не може. За

війни тим паче!

Грузин поквапливо вийшов з купе, вже у коридорі трохи підійняв над головою шапчину,

зник.

У перші хвилини по прибутті у Дранди мені повезло: вийшовши з вагона, як стій

натрапила на людину з частини призначення.

Невеликого росту, зграбненька жіночка у до ладу підігнаній морській формі, вона, як

потім виявилося, вийшла на станцію без будь -якого діла. Просто так, з нудьги.

Побачивши молоду військову з нашивками капітана медичної служби, тобто мене,

здогадалася, що приїжджа до них, підійшла.

- Молодший лейтенант медичної служби Калиновська! - відрекомендувалася, піднісши

руку до берета зі сріблястою емблемою - "крабом".

- Дуже приємно, - не по-військовому відповіла я, -ви не з авіаскладу?

- Так точно, медсестра.

- Спеціально вийшли мене зустріти?

- Ні, випадково. Ви, мабуть, до нас начмедсаном?

- Так.

- Знаменито! Посада на вас чекає. Я також.

- Спасибі. До місця далеко?

- Не так-то. Але дорога плутана і розпитувати ні в кого. Військових, крім офіцерів, яких

тут, можна сказати, катма, з частин не випускають - карантин! Що ж до місцевих

абхазів, то вони по-російськи ні бум-бум. Добре, що стрілися - мене мовби сила яка

штовхнула в цей час на станцію. Добиратися самій та ще з речами було б нелегко.

По цій тираді Калиновська схопила мого чемодана, ще й потягнулася до речового клунка,

але я вчасно завдала його собі на плече.

- Ходімо, товаришу капітане!

Зараз же за пероном перейшли благеньким місточком наповнений іржавим багном

рівчак.

- Канав з водою та жабуринням тут безліч. Щокроку кладки, здебільшого хисткі, без

билець. Повсюди, самі бачите, яка твань.

Я бачила. У пам'яті, разючим контрастом нужденним вуличкам Гульріпшського центру,

спливали проспекти чепурної грузинської столиці.

- Частина наша невелика й не дуже пошановується флотським командуванням, бо

складуємо припас, розрахований на можливу, але ще не сьогоденну війну, - інформувала

Калиновська, - і людей маємо небагато. У сховищах працюють вільнонаймані робітниці,

керовані мічманами. В управлінні, в допоміжних підрозділах - одні цивільні. Офіцерів, крім

начальника, його заступника по політичній частині, фельдшерки, вашої слугині покірної -

картинно схилилася в уклоні, - а тепер ще й вас самої - ні одного. Власне, за штатним

розкладом, тобто на папері, вони є, а фактично, як ми тут кажемо, ара.

- Що значить ара?

- Це таке грузинське слівце. Його вживають, коли хочуть сказати "нема", або "ні".

Наприклад, старшого лейтенанта на посаді командира взводу охорони ара. Натомість

командує старшина. Лейтенанта-брандмейстера теж ара. Пожежниками заправляє

старший сержант. Ну а лікаря до вашого приїзду взагалі ара араріс. Не дуже певна, але

здається, так треба перекласти "ніяк не було".

Я розсміялася.

- Пробачте за дещо запізніле запитання, як вас на ім'я?

- Таїсія.

- Тася?

- Тасею кликали вдома.

- Дозвольте і мені так. А мне зовіть Дариною.

- Щодо себе не заперечую, але вас не за статутом  якось незручно... Все ж капітан і

начальник...

- Таке між нами не повинно мати значення.

- Тоді добре, - погодилася Тася.

- Офіцерів, кажете, мало. А ті, що є, нічого собі?.. Товариські?

- Начальник, капітан Верболоз - надзвичайна людина. Тільки тут не на своєму місці.

- Чому так?

- Не до шмиги йому в тилу. Мріє фронтом, бойовими вилітами. Він, уявляється мені,

вроджений льотчик, як говориться, від Бога.

Така характеристика мене звеселила. Адже всього два дні тому подібними словами

полестив мені керівник, у якого стажувалася на курсах підвищення кваліфікації військових

лікарів у Тбілісі.

- Ви терапевт природний, від Господа Бога, - казав професор Сперанський, - я клопотався

перед кадровиками, щоб вас призначили безпосередньо до ліжок хворих, у шпиталь.

Стало за вакансією. Поки що поїдете в частину. Кажуть, зачучверена безпросвітно Та не

падайте духом. Думаю, пробудете там недовго. Як тільки зблисне щось пристойне, про

вас згадають.

Подякувала та й досі ще не позбулася ніяковості, яку тоді відчула за гіркотну невіру

професоровим запевненням, мимохіть показану в усмішці. Не здолала вчасно приховати

свій скепсис...

- Списали його до нас чи то за станом здоров'я, чи за якусь провину, - продовжувала

Тася, - нині рапорт за рапортом подає, щоб вернули в ескадрилью. Не вертають...

Замполіт Ланов - теж капітан - зовсім інший. Цей, пробачте не дуже делікатне

порівняння, тримається своєї нефронтової посади наче воша кожуха.

Фельдшерка Вяткіна ходить у старлеях, дещо старувата, зате компанійська

по-молодому.

Ну я - перед вами. Така, як бачите.

- Спасибі, Тасю, за відомості й за те, що допомагаєте добиратись.

- Уже добрались. Оце шлагбаум нашого ка-пе-пе.

"Шлагбаум перед ще одним етапом мого життя, -спало мені на думку, -яким то він

стане? Скільки триватиме?"

Починався мій драндівський етап у вересні 1943-го.

Почута від професора лаконічна атестація частини, в яку відряджувалася проходити

подальшу службу, ствердилась. Нудьга в ній наповзала звідусіль. Монотонні прийоми

пацієнтів - переважно солдат із занедбаною епідермофітією ніг, "фітиків" за визначенням

Тасі, не приносили фахового вдоволення. Вільний час, якого лишалося багато,

заповнювати не мала чим. Кінокартини демонструвалися старі й то рідко. Книжки з

клубної бібліотеки, за словами Тасі, нещодавно досить пристойної, за її ж

спостереженнями частково пішли на цигарки, частково невідь-як пощезали, а жалюгідний

вигляд тих, що лишилися, не викликав охоти їх читати, відвертав бажання хоча б

потримати у руках. Радіо послухати не мала де. Єдиного приймача захопив замполіт і

нікому не давав, а на запитання про відомості з фронту, п'ятим через десяте переказував

чергове зведення Радінформбюро, а затим кожного разу додавав: "От бачите, я й провів

серед вас політінформацію, а кажуть, що нічого не роблю". Попервах такі кінцівочки

здавалися казаними в жарт. Та коли виявилося, що ні, на повному серйозі, включно з

отим "серед вас", недоречним, бо ж розмовляли віч-на-віч, охота про будь-що

допитуватись у замполіта пропала.

Між іншим, прізвище його мені попервах здалося похідним від слова "лан", тобто

зрусифікованим українським. Та він настирно наголошував на походженні "с глубін

Россіі". А якось, хильнувши на дурничку колгоспного вина від пуза, довго розпатякував

про позашлюбне народження свого діда батрачкою від вологодського поміщика Уланова.

Напрочуд ерудована Тася вже потім розтлумачила мені, що згідно з правилами, які діяли

у Росії, байстрюкам, на позначку їхньої меншовартості, надавали не повні батьківські

прізвища, а, так би мовити, втяті, позбавлені першого складу. Отож од Михайлових

з'являлись на світ Хайлови, від Георгієвих - Оргієви, а як у випадку з дідом нашого

замполіта, від Уланова - Ланов.

Вина у Драндах було хоч залийся, і майже весь особовий склад частини не цурався

випивок. Правда, рядових намагалися відгородити від шкідливої спокуси. Головним

чином заради цього встановили карантин. Та солдати примудрялися добувати хмільне

всілякими засобами. Іноді досить дотепними, як, наприклад, у пожежній команді. Кубрик

пожежників займав частину барака, у другій стороні якого містився цех колгоспного

винзаводу. Розгороджувала їх камінна стіна. Горище ж лишалося неподіленим. По ньому

на сторону військових нишком перекотили бочку з вином, шланг із якої пропустили через

стелю й замаскували в кубрику портретом Леніна. Старший сержант Лобода довгий час

не міг зрозуміти, де, не виходячи з території частини, напиваються його бійці. Джерело

пожежницького розкошування викрив замполіт через свого стукача.

Стукачів Ланов завів повсюдно. Тася, стосовно цього попередила, радила дотримуватись

обережності у висловах, особливо в присутності Вяткіної. Мене й без того насторожувало

дещо не зовсім коректне в манерах фельдшерки. Не смакувала її штучно простецька

поведінка, вимова "опєть" замість "опять". А те, як під час узвичаєних застіль в

офіцерській їдальні вона - після склянки місцевого сухого - рипучим голосом заводила

"Топіца, топіца в агародє баня", посилювало нездоланну драндівську нудьгу.

Не розважали нудьги й одноманітні, зрештою набридливі нарікання капітана Верболоза на

вимушене перебування в тилу, його настирно підкреслювана туга за втраченою

можливістю прославитися у повітряних боях, отримувати державні нагороди, доскочити

омріяного звання героя.

Добивався Верболоз призначення на передову чи ні, у мене певних відомостей немає,

зате свідком його нестримного пияцтва ставала частенько. Одного разу при мені

шелепнувся він із кладки спиною в рівчак і, не поспішаючи вилазити, лежав, блаженно

всміхався серед зеленавого жабуриння. Вибрався за допомогою Тасі, а тоді, вже

переодягнений, прийшов у санчастину, вихилив "для зугріву" склянку нерозбавленого

спирту, знову довго намагався викликати співчуття безнадійним висновком щодо себе:

"Був кінь та з'їздився, Дарино Никодимівно... з'їздився, на жаль, капітально..."

На відміну від екзальтованої Тасі, я не визнаю начальникову ностальгію щирою. Скоріше,

це засіб маскувати недбале ставлення до своїх службових обов'язків. Укріпилася в такій

думці після інспекторської перевірки старморначем. Той огрядний військовий - прізвища

його до ладу не розібрала, лише втямила, що закінчується на "дзе" і містить в собі щось

схоже на дитячий вигук "цап-царап" - обурено відчитував Верболоза за службові

недогляди, особливо напираючи на пожежну небезпеку та на занехаяність службових

приміщень і території.

- П-а-чєму агнєтушітєлі п-а-ржавєлі?! Н-є-ужелі н-є-лзя п-а-чістит? П-а-чему в-а-да

п-а-всюду валяєтся?!.

- Товариш капітан першого рангу... - пробував виправдуватися Верболоз. За підказкою

старшого сержанта Лободи, він хотів пояснити, що із вогнегасниками вийшло

непорозуміння. Що всі вони цілком справні за винятком одного, вже списаного. Його

черговий пожежник просто не встиг забрати та віднести у брухт. І саме цей списаний

вогнегасник потрапив на очі перевіряючому. Взагалі, в частині - це вже я знаю, - якщо й є

котрась ділянка в повному порядку, то це та, якою завідує Лобода, але...

- М-а-лчі-тє! - гримнув інспектуючий. - Што, нє спа-с-обни пракапать к-а-навкі?!

Спустіт лужі? Ждєтє, к-а-гда п-а-дмокнєт боєзапас? Без-дєль-ні-ча-є-тє?! А ви, к-у-да

см-о-трітє?! - переніс вогонь на замполіта, п-а-чему нє аб-бє-спєчіваєтє н-а-рмальную

а-б-ста-новку?

Обидва капітани стовбичили німо. Чекали на продовження розпіканок. Раптом

старморнач змінив тон. Майже лагідним голосом звернувся до мене.

- Санчасть вашу н-а-да расшірят, аткріт на єйо а-с-новє гарнізонний л-аз-а-рет...

Через день після інспектування Верболоз з'явився у санчастині знову напідпитку.

- Лише з вами і говорив по-людськи. Мене так узагалі мав за ніщо, - поремствував на

старморнача.

- А чого у вас всюди "в-а-да валяєтся"? - пожартувала я, аби попередити черговий

спалах начальникової ностальгії за бойовими вилітами й поквапилася до своїх фітиків.

 

Середа. І грудня 1943 р. Дранди.

За календарем сьогодні перший день зими. В Україні цього дня маємо зиму по всіх

ознаках. У Драндах зимою й не пахне. Її тут, як каже Тася, ара чи навіть ара араріс.

Дивний приснився мені під перше грудня сон. Буцімто серед чималого гурту людей

опинилась я чи то десь у лузі, чи на орному полі - визначити не могла, бо низько над

землею, нашаровуючись майже до колін, клубочився туман. Трохи віддалік побачила

самітне дерево. Намірилася підійти до нього. Вже зробила кілька кроків, як зненацька

дерево само рушило назустріч. Здивувалася, стала. А те, що вважала

деревом,наблизилось і виявилося струнким красенем-чоловіком років тридцяти. На

ньому була сліпучо-біла вишиванка, заломлена назад і трохи набакирена смушева шапка,

з-під якої пружними хвилями вибивалися пасма русявого чуба. В очах і з-під густих вусів

променіла усмішка.

Люди посунули до прибулого. Видать, про щось запитували, і він відповідав. Я чула

голоси, але слів не розбирала.

Аж ось опинилася перед русявим лице в лице. З його проникливого погляду зрозуміла:

переді мною Той, кому багато що відоме. Хотіла запитати про своє майбутнє, але раптом

позбулася мови. Отетеріло стояла, не знаючи, як повестися. Русявий порушив мовчанку,

заговорив сам:

- Твоє завдання - двійко нових людей. Зумієш?

- Не знаю, - із зусиллям вичавила з себе.

-Постарайся. Упораєшся і тоді - вільна.

- Хто ти? - запитала скоріше подумки, ніж голосом.

- Посланець з Об'єднання людських душ, - промовив і, віддаляючись, зник у тумані, який

почав швидко здійматися вгору.

Тут повернулася мені здатність розмовляти. Хотіла кинути навздогін Русявому ще одне,

мабуть, дуже посутне запитання, та не встигла: прокинулась.

І от, міркую. Двійко нових людей... легко сказати... А втім, як по-правді, то ще із

раннього дитинства мріялося мені про дитину. Мабуть, як кожній жінці. Інакше, звідки б

таке прагнення бавитися ляльками в дівчаток у всі часи? Навіть у прапрадавні,

доісторичні. Адже знаходять глиняні ляльки, яким минулося по кілька тисяч років. А те,

що підростаюче дівча так небайдуже приглядається до хлопців, оцінюючи їх красу,

відвагу, розум, хіба не прояв ще неусвідомленних піклувань про майбутнє дитятко? Про

властивості, які воно має успадкувати від батька.

До хлопців приглядалася і я. Найяскравішим з них був Володько Дев'ятко. Він ще на

першому курсі своїми запитаннями вмів поставити майже у безвихідь будь-якого

викладача. Володьком захоплювалась більшість моїх однокурсниць. Мені він теж був до

вподоби. Багато чим. Навіть безтурботністю, з якою ставився до записів у матрикулі й

коли, траплялося, отримував трійку, не бентежився: - поціновано на "дуже задовільно",

підкреслював з усмішкою.

Та Володько, я бачила, був надто легковажним для того, щоб зробитися гарним татом.

Тому перемогла себе, відмовила йому в коханні. І хоч згодом запріг він добре свій

блискучий розум, швидко досяг значних успіхів у науці, все ж за набутою звичкою

залишився ницим ловеласом. Тож попервах хоч і шкодувала, тепер хвалю себе, що саме

так тоді вчинила.

І знову постає в уяві незвичайний сон. Щось спільне є між ним і побажанням, почутим в

поїзді від вельми доброзичливого грузина, далеко не молодого кацо, як він себе називав:

"За достойним чоловіком..." "двійко нових людей" як життєвє завдання... Чи припустимо

думати про таке зараз? Здавалося б, ні в якому разі, а все ж, зізнаюся, думається...

 

Вівторок. 28 грудня 1943 р. Дранди.

Інспектування старморначем трохи сколихнуло застійне життя частини. Втім викликані

ним подразнення швидко вляглися. Далі знову потягнулись одноманітні сіренькі дні. У

нудотній їх пелені понад місяць не утворювалося жодного просвітку. А це от знову подія.

І знову пов'язана з інспектуванням. На цей раз не носієм високих рангів, а всього лиш

лейтенантом. Двадцятип'ятирічним хлопчиною. Тільки ж яким хлопчиною!

Прізвище його Гулий. Тогорічний випускник Військової академії хімічного захисту, він

обіймає посаду начхіма в Інспекції протипожежної служби ЧФ і приїхав з'ясувати

готовність нашої пожежної команди й усього особового складу частини до хімічної війни

та до використання протипожежної техніки для ліквідації наслідків можливого хімічного

нападу ворога.

Щодо цього, виявляється, є секретний наказ Головнокомандувача Військово-Морським

Флотом. Наказ цей за номером "нуль -714", детально розроблений у вигляді чималої

книжки - під розписку мене ознайомили з ним в дні інспектування - прибув у частину

більше року тому, але Верболоз і Ланов спокійнісінько про нього забули. Пам'ятав лише

старший сержант Лобода, який півроку тому вивчав і практично відпрацьовував

положення доданої до наказу інструкції на двотижневих зборах, тим же Гулим проведених

у Поті.

Отримавши потрібнi знання, навички та будучи людиною сумлінною, Лобода після

повернення зі зборів заходився старанно готувати бійців своєї команди у відповідності з

настановами наказу. Тепер показував наслідки своєї праці.

Любо було дивитись, як за сигналом хімічної тривоги чітко діяли пожежники. Професійно

одягали комплекти захисної одежі, вели хімічну розвідку, долали імітовані ділянки

зараження, дегазували місцевість, техніку і навіть надавали першу медичну допомогу.

По закінченні перевірки лейтенант склав акта, в якому детально розібрав, як наказ "нуль

-714" виконується в нашій частині, вказав на вади та на шляхи їх виправлення, але в

основному підготовку пожежної команди та проведену щодо цього роботу поцінувув дуже

позитивно.

Не обмежуючись розбором у частині, Гулий подав свій акт на затвердження

начальникові гарнізону. І той самий старморнач, що нещодавно так гнівно відчитував

Верболоза за "в-а-да валяєтся", на цей раз офіційно висловив капітану подяку, а

старшому сержантові Лободі присвоїв чергове військове звання "старшина".

Це, здається, перша позитивна оцінка, отримана Верболозом на його теперішній посаді.

Без сумніву, він розумів, чия тут заслуга, а все ж радів отриманому заохоченню наче

школяр п'ятірці. На радощах велів роздобути й показати у клубі хорошу картину, через

що я отримала задоволення не тільки дивитись і слухати мою улюблену "Наталку

Полтавку", а й спілкуватися під час її демонстрації з приїжджим.

До початку кінокартини ми ледве перемовилися кількома словами, але я відчула, наче ця

людина випромінює щось особливе, значне. Таке відчуття виникло ще до входу в зал. Ми

з Тасею "під ручку" наближалися до клубу. Раптом з-за спини почулися тверді кроки. Я

ще не знала, кому вони належать, та чомусь сприйняла їх, як закодоване, саме мені

адресоване послання. Спираючись на Тасине передпліччя, трохи повернула голову,

боковим зором розпізнала Гулого. Він крокував розмірено, спокійно, мабуть, не маючи на

меті нас здоганяти, але через те, що йшов швидше, ніж ми з Тасею, відстань між ним і

нами поступово скорочувалася. Зненацька у мене - досі не можу пояснити, чим

мотивоване - виникло бажання не допустити, щоб лейтенант увійшов до клубу раніше

нас. Спpобувала прискорити крок, але не спромоглась: ноги немов набрякли, стали погано

слухатися. Поки зусиллями волі долала несподівану халепу, втратила час, і Гулий

порівнявся з нами. Кинувши нейтральне "добрий вечір", обминув, але зупинився перед

клубними дверима. Почекав, поки ми з Тасею підійшли, тоді по-лицарському пропустив

перед себе, задовольнивши таким чином моє, розумію тепер, досить вередливе

прагнення.

Ми сіли на свої узвичаєні місця в середині дев'ятого - першого за поперечним проходом -

ряду.

- Дозвольте з вами? - спитався Гулий.

Калиновська, дотримуючись субординації, промовчала.

- Будь ласка, - відповіла я.

Вільні місця були як ліворуч Тасі, так і праворуч від мене. Гулий вибрав те, що поруч з

Тасею. Не можу сказати, що це мене відчутно зачепило. А втім, десь у глибині глибин

тонюсінька шпилечка ледь помітно торкнулася чутливого жіночого самолюбства.

- Не знаєте, яка має бути картина? - звернувся до нас обох.

- "Наталка Полтавка", відповіла Тася.

- Чудово! Давно не бачив цього фільму.

- А я його взагалі пропустила, але пісні звідтам у виконанні Дарини Никодимівни слухаю

охоче.

- Ви співаєте? - звернувся до мене Гулий, як мені здалося, без особливого зацікавлення.

- Трошки, відповіла я, намагаючись вимовити це слово якнайбайдужніше.

- Не трошки, а надзвичайно гарно, - заперечила Тася.

Гулий подивився в мій бік, здається вперше із зацікавленням.

І тої ж миті здійнявся страшенний галас. Глядачі, яких набралося вже чимало -

переважно солдати й матроси - тупотіли, вигукували, свистіли, вимагаючи негайного

початку прокручування. І механік здався: погасло світло, застрекотів апарат, на екрані

з'явилися знайомі кадри.

Стрічка була стара, часто рвалася. З'єднуючи обірвані кінці, механік вмикав світло.

Утворювалися своєрідні "антракти", під час яких ми трохи розмовляли, і я не без втіхи

помітила, що Гулий все пильніше і пильніше придивляється до мене. Мабуть, він чув і

поцінував мій голос, коли в окремих місцях я тихесенько підтягувала Наталці.

Здається, на передостанньому "антракті" до нас - власне до Гулого - підсів Лобода.

Широко усміхаючись, показав новенькі погони старшини, які сього дня отримав у

баталера, але ще не встиг почепити. Ми - всі троє - щиро привітали вдатного командира,

побажали йому подальших успіхів. Він подякував, затим повідомив, що за

розпорядженням Верболоза має одвезти лейтенанта на станцію. Гулий зауважив, що

речей у нього небагато - лише польова сумка та пістолет - міг би дійти сам, але, оскільки

драндівський шлях не дуже добре засвоїв, од машини відмовлятися не стане.

Після кіно ми трохи погомоніли, провели нашого нового знайомого і Лободу до

шлагбаума, де чекала старенька полуторка, розпрощалися й пішли до санчастини. У

мене випили по шклянці чаю з хурмою. Між іншим, обидві ми лише в Грузії вперше

покуштували хурму. Раніше таку розкіш навіть бачити не доводилось. Тася не надто

квапилася до своєї співмешканки Вяткіної. Але що мала робити - моя комірчина менша

за вагонне купе. Трохи ще посиділа й пішла. А я дістала з шухляди щоденника,

заходилась писати. Писала, аж поки погасла електрика. Трохи продовжила зі свічкою, а

зараз перечитую і побачила, що в написаному немає нічого про саме суттєве: я ж бо

відчула потяг до цієї, здається мені, незвичайної людини - Гулого. Та тільки що з того?

Про таке і думати не час.

 

Четвер. 20 січня 1944 р. Дранди.

Сперанський, виявилося, не марнословив. Про мене справді не забули - викликають у

медико-санітарний відділ за новим призначенням. Прийшло телефонограмне

розпорядження. Що то запропонують? Тася каже - до шпиталю. Було б добре. Та коли й

не так, все одно маруднішої діри, ніж Верболозів склад, не знайдеться. Шкодувати тут ні

за чим і ні за ким, крім Тасі. Дуже щира людина. Звикла до неї протягом свого

драндівського етапу. Видать, вона до мене теж. Можна сказати, здружилися. Каже,

хотіла б перевестися разом зі мною. Зраділа, почувши про мій намір замовити стосовно

цього слівце. Та враз і похопилася, відмовилась. Перемогло жіноче: є у неї деякі

сподівання щодо Верболоза. На мою думку, марні, але втручатися не можу собі

дозволити, аби ненароком не вчинити шкоди добрій людині.

 

Середа. 26 січня 1944 р. Поті.

Учора приїхала в Поті - сучасну столицю легендарної Колхіди, а після втрати нами кілька

місяців тому Севастополя ще й головної бази Чорноморського флоту. Ледве розшукала

Медико-санітарний відділ і його відділення кадрів. А там такий собі зарозумілий молодик

погортав купу паперів та й каже: "Правильно. Є розпорядження призначити вас

ординатором до сорок першого шпиталю. Але через деякі обставини сьогодні виписати

відрядження немає змоги. Доведеться пару днів зачекати. Влаштовуйтесь тимчасово, де

зумієте, а двадцять сьомого... - о, ні! - двадцять восьмого приходьте". І уткнувсь у

папери, напустив на себе вигляд страшенно заклопотаної людини. Оце тип, подумала я й

запитувати в нього про будь-що не захотіла. Вийшла надвір.

Легко сказати "де зумієте". У незнайомому, вперше побаченому місті. Все ж зупинила

перехожого, що чимось нагадував сусіда по купе, з яким їхала поїздом з Тбілісі, спитала

про готель.

- Гастініца? - перепитав той, - у Поті очень бальшой гастініца. Називаєтся "Калхіда". Іди

прямо, прямо, переідеш мост. Іще іди, увідіш храм. Слєва от храма парадочний уліца

Джугашвілі. Первий дом на етой уліца справа і єсть гастініца. Прачітаєш крупний вивіска.

Понял?

Я кивнула, подякувала, пішла. Втомлена подорожжю з галасливою пересадкою у Міха

Цхакая, але збадьорена можливістю потрапити до готелю, прямую довгою, видать,

головною тут вулицею, виходжу на чималий міст через широкий рукав Ріоні і раптом чую

за спиною кроки. Вони чітко відлунюються на дерев'яному помості, чимось видаються

знайомі, звучать все ближче і ближче. Обертаюся і лице в лице, як у пам'ятному

драндівському сні з Русявим, зустрічаюсь з ... Гулим.

- Товарищу капітане! - здивовано, але здається, і радо вигукує він, - невже ви, Дарино

Никодимівно?! І знов, як у згаданому сні, я зненацька втрачаю мову, але цього разу

швидко оговтуюсь:

- Я, Теофане Захаровичу.

Обмінюємося рукостисканням.

Дивлюсь, який він стрункий, підтягнений. Енергійне, бездоганно виголене обличчя. Гарно

припасована шинель, з-під якої на черевики, що відсвічують дзеркальними полисками,

спадають ретельно випрасувані чорні штанини...

- Якими шляхами?!

Розповідаю про виклик за новим призначенням, про потребу десь перебути три доби, про

надію отримати місце у готелі "Колхіда".

- У готелі "Колхіда"? - здіймає у подиві брови, - маєте офіційне розпорядження?

- Розпорядження не маю, порекомендував перехожий. Сказав, готель великий, пояснив,

як пройти.

- Ох, безнадійна справа! Усі приміщення готелю займають військові установи. В одну із

них я зараз іду. Ходімо разом - побачите самі.

У найбільшому на вулиці Джугашвілі будинку справді нічого готельного, крім вивіски, не

лишилось. На вході стояли озброєні вартові, ретельно перевіряли перепустки.

Іще дорогою Гулий пояснив, що місто по самісіньку зав'язку захаращене військовими

частинами, евакуйованими підприємствами, установами, людьми... Все це сельовими

потоками ринуло з Криму, з України, з південних російських областей та Північного

Кавказу. Всі державні, колективні та всілякі інші приміщення зайняті. Ущільнені приватні

будинки та квартири місцевих мешканців. Не кажучи вже про готелі. Жоден з них за

початковим призначенням не працює. А військових, які прибувають у відрядження, як

правило, розміщають, тобто дають змогу ночувати, на столах чи деінде у частинах чи

установах, до яких вони мають стосунки. Здивувався, чому мені не запропонували такої

можливості у Медсанвідділі. Відніс це на рахунок хамовитості кадровика.

- А втім, - сказав, - для вас воно, може, й на краще. Перспектива кантуватися на

канцелярському столі незавидна. Натомість можу поки що запропонувати свою,

щоправда, надто скромну, та все ж, на мою думку, пристойну кімнату. Протягом ближчої

доби вона все одно стоятиме вільною: сьогодні ввечері заступаю на чергування.

Я настільки зраділа його пропозиції, що навіть для годиться не знайшла потрібним

одмовлятись.

Дерев'яний з обкладеними цеглою стінами будинок, до якого ми прийшли, стояв на

цегляних палях. З двору ми піднялись дощаними сходами у прибудову, де, сидячи за

незграбної роботи столом, обідала мамалигою стара грузинка.

Уважний погляд великих чорних очей, гордовита постава голови із поспіль сивим

волоссям і ще не зовсім втрачена витонченість обличчя свідчили про неабияку красу цієї

жінки замолоду.

- Бабелина Дмитрівна, власниця цього дому, - відрекомендувавши мене товаришкою по

службі, назвав її Гулий.

- Шаламбелідзе, - додала стара, стримано вітаючись величним порухом голови, -

пажаліста!

Перейшовши з прибудови через велику зі смаком умебльовану світлицю, ми опинились у

кімнаті Гулого.

Видовжена, з вікном у сад на протилежному від дверей кінці, вона вміщала залізне ліжко,

вузеньку канапку із залишками вишневого лаку на різблених у стилі ампір деталях, а

взагалі дуже ветху, як зауважив Гулий, мабуть, із дореволюційного гарнітура мадам

Петухової. Доповнювали це небагате устаткування дачний столик і два лозові стільці.

- Ось і моє житло.

- Нічого, затишне, - поцінувала я, - принаймі удвічі більше моєї драндівської комірчини.

- Повторюю, добу цілу стоятиме вільним. Тому влаштовуйтесь, як вам зручно, - приніс і

поклав на ліжко комплект свіжої білизни.

Він тримався так невимушено, наче ми із давніх - давен не лише знайомі, а й перебуваєм

у щонайліпших дружніх стосунках.

Не забув і нагодувати мене в офіцерській їдальні своєї частини. Затим допоміг принести з

вокзальної камери схову деяку потрібну мені дрібноту, побажав гарного відпочинку,

відбув на чергування.

Залишившись одна, я відчула страшенну втому. Хотіла постелити на канапці, але ввійшла

хазяйка й частково на мигах, а частково каліченою російською мовою наполегливо

радила розстелити ліжко. Помітивши моє вагання, вона із завидною для своїх років

жвавістю зробила це сама.

- Такой чістий, такой кінязь-женщін нелзя спат на плахой діван, - заявила рішуче. - Ти

савсем, как мой бєдний арестовата дочка, - додала по паузі і до очей, у яких заблищали

стримувані сльози, піднесла вилинялу опинку.

За такого обгрунтовування, сперечатись я не могла, скорилася.

Заснула, ледь торкнувшись головою подушки. Незважаючи на нове місце, спала без

сновидінь, довго і, мабуть, дуже міцно. Прокинулася від сумісної дії двох чинників:

ласкавого доторку промінчика сонця і голосистого співу півня.

Перший, дарма що зимовий, повівся напрочуд шпарко - скориставшись прогалиною у

колхідському хмаровинні, миттю досяг віконця квартиранта грузинської бабусі, сміливо

вдерся крізь скло шиби, гайнув до ліжка і, торкнувшись очей несподіваної тут особи,

тобто, моїх, зросив їх квантами сонячної наснаги.

Що ж до півня, то голос його долинув знизу, із-під долівки. Здивувалася, чому так, та,

згадавши, що дім стоїть на палях, зрозуміла: люди тут живуть мовби на другому поверсі,

а кури і, може, ще яка живність - під ними, на ступінь нижчому.

Вмивалася м'якою, наче дощова, водою, яку принесла з неглибокої криниці надворі.

Затим, розпитавши, де базар, пішла і купила дечого з їжі. Снідали з Бабелиною

Дмитрівною разом. Вона трохи розповіла про себе.

Ще не так давно мала чоловіка і двох дітей. Тепер одна.

- Мая муж нє крічат "Ура, савєцкая власть!" Єйо тріцать седьмом гаду сдєлалі чік, -

ребром долоні провела собі по горлянці. - Дочка актріс.. знаменітий грузінскій актріс..

нікаво нє трогаль... Только адін раз в Тбілісі протанцоваль с балшой начальнік. А кагда

тот балшой начальнік сдєлалі чік, мой Ніно спрасілі:" Пачему танцоваль с враг народа?"

"Кагда я танцоваль, он не биль враг народа", сказаль Ніно. "Всє равно, нада биль знать",

сказаль другой началнік і арестоват. Мой бєдний дочка тєпер жівот тайга...

Мароз...сорок піят градус...ух! - стара скоцюрбилась, знову піднесла до обличчя опинку.

Нараз стрепенулася, взяла мене за руку, повела в світлицю.

Там, над старовинним піаніно з бронзовими канделябрами показала на великий

фотопортрет молодої жінки, справжньої красуні у вочевидь театральній та разом із тим

невимушеній поставі.

- Ніно..  - пояснила і застигла у скорботному мовчанні. За хвилину втерлася опинкою,

спантеличено розвела руками.

- Зачем такой веселий, такой добрий актріс арестоваль? Зачем посилаль в тайга? Зачем

делаль мінє балшой горє?

Ще трохи помовчала.

- А син Датіко... малчік... Фото нєту. Ана первий дєнь вайна пашла ваєнкамат... Єйо

учіль "ать-два...ать-два..." адель салдацкій форма, сажаль на баржа, вазіль, не сказаль

куда. Цела год нічого нє гаваріль... патом сказаль: прапаль безвєсті пад Кєрч, прапаль...

Мінє втарой горє делаль. Кто делаль? Гітлєр дєлаль? Сталін дєлаль? Мінє всьо равно..

Ана вмєсте делаль!

- Мамадзагли! - вилаялася з притиском. Тоді знову взяла до рук опинку та зразу й

випустила. Повернула до прибудови, зібралась на силі, змінила тему. І я дізналася, що

живе вона зі свого невеличкого хазяйства, з допомоги, яку вряди-годи надсилають

селищні родичі та ще з платні за дві здавані кімнати.

Після сніданку та розмов із Бабі - так, почула я, називала Бабелину Дмитрівну поштарка

-захотілося мені дещо занотувати по свіжих враженнях. Дачний столик і виплетений з

лози стілець виявилися вельми сприятливими для такого заняття: написалось, ади,

чималенько.

 

Вiвторок. 1 лютого 1944 р. Ланчхутi.

Що могло б статися, аби медвiддiлiвський кадровик повiвся не так обурливо, а виписав

менi вiдрядження, не зволiкаючи, вiдразу? А нiчого цiкавого для мого особистого життя.

Упевнена! Ну, взяла б те вiдрядження, звiсно без особливих роздумiв посунула на вокзал.

Бо що iншого могла робити? Забрала б iз камери схову манатки, перечекала

часинку-другу до потяга на Батумi, сiла, спокiйно доїхала собi до Ланчхутi, заявилась у

шпиталi та й розпочала черговий етап свого життя, можливо, не меншою мiрою марудний

за драндiвський.

Але кадровик не поспiшав. I саме через його, може, навiть, не хамовитiсть, а просто

вайлувату вдачу, пощастило менi неймовiрно: зустрiла свого Теофана!

Так, свого!

Аж тепер вiдчула, що то за чарiвнi, як солодко вимовляються слова - Свiй! Свого! Мiй!!!

- коли жiнка може їх з упевненiстю - чи принаймнi з надiєю - долучити до iменi мужчини,

якого вважає самим надзвичайним, самим найдостойнiшим у цiлому свiтi.

Мiж iншим, не я одна такої високої думки про Гулого. Ось що, наприклад, почула про

нього вiд Лободи: "Лейтенант правильний! Якби все начальство таким було, то не

вiдступали б ми до самого Кавказу. Скорiш усього, i вiйни нiякої не допустили б".

Тася Калиновська свою думку навiть заримувала: "Хоч незначного чина, зате значний

мужчина"!

Зауважу, кожну з обох оцiнок увiнчує знак оклику.

А Бабелина Дмитрiвна взагалi мало не до небес пiдносить свого квартиранта. Вiдзначає

його розум, працелюбство, безкориснiсть.

"Теофан галава iмєйт. Вайна канчаль, ана станєт балшой началнiк! Ана работай любiт!

Вiдiт, мiнє  трудно, скарей давай памагаль. Мая драва толстий, как балшой кабан на

дваре лєжаль, пєчка нє памещаль? Я хатель два рабочiй кацо нанiмаль. Гаварит, зачем

деньга тратiль? Ви iх нє iмаль. Сам пiла браль, тапор браль - драва резаль, драва калоль.

Бiсплатна! - знакiв оклику i у Бабелини чимало! - Такой чiлавєк! Сабсем, как настаящiй

грузiна!"

Останнє порiвняння, повсякчас вживане стосовно Гулого, є найвищою мiрою похвали в її

очах.

Цiкаво, що, вимовляючи iз зусиллям, калiчачи майже кожен не грузинський вираз вона зi

словом Теофан справляється легко. Без жодної похибки вимовляє це мало поширене iм'я.

Настiльки мало, що, вiзьмiмо, я за всi двадцять сiм рокiв свого життя вперше i поки що

єдиний раз зустрiлася з носiєм такого iменi. В особi Гулого. Не можу втриматися вiд

спокуси доповнити попереднє речення двома словами. Хтось, можливо, закине:

банальними. На що вiдповiм: нi, у такому контекстi - свiжими, надзвичайно суттєвими

для мене. I тодi воно напишеться: "В особi МОГО НЕНАГЛЯДНОГО ГУЛОГО". Таким

i тiльки таким сприймаю його тепер.

Нiколи не забуду двох уперше проведених з Теофаном ночей. Увiбрала в себе,

закарбувала навiк у пам'ятi кожну з їхнiх - одна вiд одної щасливiших - хвилин.

Чи можливе краще щось, нiж таке неомiрне щастя? чи спроможусь я... чи здолаємо ми

удвох зберегти його, не випустити з рук, розвинути?

Сподiваюсь, а поки що чекаю на приїзд Теофана. Вiн обiцяв. Казав, матиме таку

можливiсть, коли за своїм службовим планом працюватиме неподалiк Ланчхутi в

грузинському селищi за назвою, здається, Квiанi. На розташованому там флотському

складi, що має пожежну команду i тому потребує його фахової допомоги у виконаннi вже

вiдомого менi наказу номер "нуль-714". Казав, нагода може статися невдовзi. О, коли б

то скорiш!

Одначе кiлька слiв про нове мiсце мого проживання. Це - Ланчхутi. Як i Дранди,

районний центр. Тiльки не село, а мiсто. Правда, маленьке. Назвала б його мiстечком,

але така категорiя тут не узвичаєна. Кажуть, селище. Воно сугубо грузинське i, думаю,

дуже древнє. Розташоване у пiвденнiй частинi Колхiдської низини, на значному вiддаленi

вiд моря i є станцiєю на залiзничнiй лiнiї Тбiлiсi-Батумi.

Сорок перший - iнфекцiйний - шпиталь, куди я прибула для подальшого проходження

служби, розмiстивсь у примiщеннi мiсцевого технiкуму субтропiчних культур.

Шпитальне начальство зустрiло мене привiтно. Перше, нiж доручити виконання

ординаторських обов'язкiв, допомогло влаштуватися на квартирi. Досить нiчогенька

кiмната у приватному дерев'яному будинку на палях. Схожому на той, що у Бабелини

Дмитрiвни, але бiднiшому: палi з дерева i стiни без цегляної обкладки. Печi чи грубки у

звичайному розумiннi цих слiв тутечки нема. Натомiсть у, так би мовити, географiчному

центрi будинку зроблено щось на зразок примiтивного камiна - при самiй пiдлозi

обмазаний глиною черiнь, а над ним прямовисна труба-димар. "Бухара" - пояснила

мiсцеву назву такої споруди Валiя - одинока тридцятилiтня грузиночка, хазяйка садиби. Зi

щирим подивом вона питала: "Дарина, нєужелi на Українє в каждой хата єсть настоящий

пєчка?" "Обов'язково", вiдказую. "I в самий-самий бєдний?" - не йняла вiри.

На жаль, i не "настоящiй пєчка" - немудряща бухара - у Валiєному домi не працює: нема

дров. Правдивiше, вони є, але колодами завбiльшки, коли не як "балшой кабан", то

принаймнi розмiру чималих пiдсвинкiв у безклопотнiй нерухомостi вилежуються пiд

повiткою. Важеннi й такої мiцної деревини, що не з тендiтними Валiїними рученятами

заходитись їх рубати.

А погрiтися бодай коло багаття на черенi бухари не вадило б. Ой, як не вадило б! Бо

лютий бере своє навiть тут, на пiвднi Захiдної Грузiї. Надворi лежить снiг, а вночi,

ранками та у надвечiр'я трапляється морозець. Часом цупкенький. Тiльки зiвни, то i

зашпори позаганяти зможе.

 

Середа. 23 лютого 1944 р. Ланчхутi.

Завiтав Теофан, завiтав! Як домовились. Слово з дiлом у нього не розiйшлись. Я i не

сподiвалась на iнше, а все ж, коли чекала, нема, нема, та й вiдчувала занепокоєння. Вiн

ураз поклав край острахам: з'явивсь i пробув у мене пiвтори доби. Вiн i вiдлига постали

одноразово. Од вiдлиги закапотiло з дахiв, зацебенiв струмочками снiг. Теофан радiстю

невимовного тепла пройняв моє серце, а принагiдно не проминув нагрiти вкрай охололу

кiмнату.

Приїхав у суботу надвечiр. Поки добрався до мого житла, стемнiло: при каганцi не дуже

роздивився на кiмнату. Вечеряли, хоч i з чудовим макузанi, яке я завбачливо припасла,

проте в накинутих наопаш шинелях i у супроводi пари з рота.

Звичайно, у постелi далеко не мерзли.

Уранцi я пiшла навiдати хворих своєї палати, трохи затрималась, а коли вернула,

вразилась приємною несподiванкою: на черенi бухари, жваво потрiскуючи, палахкотiли

дрова. Кiмната сповнювалася теплом i свiтлом оранжевого промiння. I хоча на додачу в

повiтрi пропливали сизуватi пасемця диму, з яким не вповнi вправлялася дещо завузька

труба, в оселi моїй зробилося небувало вигiдно. Навiть iнiй, що напередоднi нахабно

повиступав на шпалерах, куди й подiвся.

Мiж iншим, дров, як радо повiдомила Валiя, Теофан нарубав стiльки, що нам з нею

повинно стати до лiтнього тепла.

 

Недiля. 12 березня 1944 р. Ланчхутi.

Почну iз загалу. У широкому планi продовжується наш стрiмкий наступ на всiх фронтах.

Позавчора повiдомили про звiльнення вiйськами Другого Українського фронту Уманi,

славного нашого мiста, оспiваного Тарасом Шевченком у поемi "Гайдамаки".

Повiдомили також про встановлення дипломатичних стосункiв з Iталiєю. Значить,

європейцi починають розумiти, чия має бути перемога, пристають до нашого боку.

Це подарунки, якi до мiжнародного жiночого свята отримали всi ми-народ. Але є й

особисто менi. Їх два: несподiваний - другий - приїзд Теофана i поява - також несподiвана

- Тасi Калиновської.

Теофан спромiгся викроїти день, щоб побувати у мене напередоднi вiдрядження до

Москви - на збори у мiнiстерствi - зi звiтом про свою роботу.

Тася прибула для подальшого проходження служби. Iз Верболозом у неї, як я й

передбачала, нiчого путнього не вийшло. Його нарештi перевели по службi. Тiльки не у

бойову частину, а знову в якийсь склад. На пiвнiч. Вiд'їздив у дим п'яним. Навiть

попрощатися по-людськи не зумiв. От i попросилася Тася у шпиталь. Тепер ми знову

разом.

Я розповiла подрузi про свої стосунки з Гулим, про те, як все склалося. Вона щиро

зрадiла. Поздоровила. Нагадала про сон у Драндах. Назвала його вiщим, а у зближеннi

межи мною i Теофаном убачила втiлення тогочасних пророкувань. "Це назавжди, -

визначила упевнено i по деякому роздумi додала: - нiкому не треба вiдкривати, коли i як

воно почалась. Най знають одне: ваш чоловiк, ще довоєнний - i все!"

 

Четвер. 27 квiтня 1944 р. Ланчхутi.

З Тасиної легкої руки керiвництво шпиталю i товаришi по службi вже знають, що у мене є

чоловiк, ще довоєнний i що вiн iнженер-хiмiк, служить в Iнспекцiї протипожежної служби

флоту, iнодi має можливiсть завiтати до мене, а в березнi поїхав у вiдрядження до

Москви.

Уже i Теофан, який оце знов - утретє - приїхав до мене, довiдався про наш iз ним

родинний стан. Розказала, пославшись на Тасю з її щодо цього iнiцiативою.

Завмираючи серцем, чекала, яка настане реакцiя. Вона виявилася самою для мене

бажаною: "Молодець Тася, правильно вчинила!" I засмiявся. Та так щиро, так весело, як,

окрiм нього, нiхто не вмiє.

Пiсля цiєї розминки зустрiч увiйшла в уже вiдпрацьововане щасливе русло й тривала

цього разу довше, нiж усi попереднi: аж три доби. Правда, з кiлькома недовгими

перервами на вiдвiдини хворих у палатi, що належало менi робити за службовим

обов'язком.

Про своє вiдрядження i пов'язану з ним подорож Теофан розказував багато цiкавого.

Найважливiшим є те, що роботу його належно поцiнували й, мовби у винагороду,

дозволили коротку вiдпустку до батькiв у щойно звiльнене Апостолово.

Батько й матiр Теофановi дуже перебiдували пiд час окупацiї, однак вижили. Те, як

зрадiли вони синовi, казав, змалювати несила. Вiн дещо полагодив у їхньому вбогому

хазяйствi, поклопотавсь у вiйськкоматi, залишив грошового атестата.

Не потаюсь iз надзвичайно великою втiхою, яку мала, почувши, що вдома вiдкрився з

нашими стосунками i що старi поставилися до такої новини прихильно. А мати згадала -

теж дуже зичливо - сон, у якому бачила, буцiмто бiлява жiнка у медичному халатi

спеленала її сина по руках i ногах, як пеленають немовлят.

Перед вiд'їздом Теофан подарував менi вiрша, якого склав у поїздi на перегонi мiж

Котельниково - район, з якого фон - Манштейн намагався пробитись до Паулюса - i

Сталiнградом.

Ось цей вiрш:

 

БІЛАЯ НИТКА

Бiлая нитка на чорнiм сукнi,

Неначе стежина рiллею.

"Тебе, знать, чекає в твоїй сторонi

Бiлявка з турбою своєю" -

Сказала сусiдка, а я промовчав,

Та нитку не зняв iз штанини,

Лише крадькома в її бiк поглядав

З надiєю щопiвхвилини.

Ткав пiсню перестук вагонних колiс,

Бентежнiй пiдспiвував думi.

А поїзд невтомно у даль мене нiс,

Пилинку в загальному струмi.

Бiлая нитка на чорнiм сукнi,

Чи досить ти нинi правдива?

Чи вiрна усе ще Бiлявка менi?

Постiйна вона чи мiнлива?

Питаю, а поїзд iде та iде...

Все далi, все далi, все далi...

I хочеться вiрить, що радiсть гряде,

Що мiсця не стане печалi.

Бiлая нитка на чорнiм сукнi,

Ти наче стежина рiллею.

Чекає, чекає мене в далинi

Кохана. Вмираю за нею!

 

Менi й ранiше присвячували вiршi. Хоча б той же Дев'ятко. Але хiба такi? То були,

сказала б, вiршi так званi. А це - справжнiй. Тут нi з технiчної, анi зi змiстової сторони не

прискiпаєшся. I най у Теофана не виникає жодних сумнiвiв: де б не був, чекатиму на

нього - постiйно, терпляче, неодмiнно!

 

Недiля. 4 червня 1944 р. Ланчхутi.

Ще у травнi звiльнено Севастополь i взагалi ввесь Крим. До Гулого, а, значить, i до мене

ця видатна подiя торкнулася безпосередньо. У кiнцi квiтня й на початку травня Теофан -

у складi оперативної групи їхнього управлiння - перебував на передовiй у районi Таманi,

затим Керчi. Зараз його призначили в Севастополь. Учора проводжала.

Поїхав з великою колоною вантажних автомобiлiв - студебекерiв, - яку переганяють iз

Джульфи, що на нашому кордонi з Iраном. У Джульфу машини прийшли також своїм

ходом вiд берегiв Перської затоки, куди з-за океану були перевезенi американцями на

кораблях.

Проводжати я приїхала до Потi в п'ятницю на початку дев'ятої вечора. Нiч провели у

пам'ятнiй для мене кiмнатi дому Шаламбелiдзе. Рушати колона мала в суботу о восьмiй

ранку, але трохи затрималася, чим продовжила радiсть нашого побачення на двi години.

На жаль, всього лиш... Загалом для прощання мали неповних чотирнадцять годин.

На чималому плацу скупчилася велика кiлькiсть здоровенних камуфльованих машин. За

кермом кожної матрос-водiй, поряд - офiцер чи молодший командир. У кузовах вантаж i

люди: де бiльше, де менше. Люд переважно цивiльний, iз тих, що працювали на

евакуйованих севастопольських пiдприємствах, а зараз вертаються додому. На бортах

крейдою позначенi номери - вiд першого до п'ятдесят п'ятого. Теофан за

розпорядженням майора - начальника колони - сiв у кабiну машини з номером двадцять

сiм.

Коли пролунала команда рушати, запихкотiли мотори. Машини почали вирулювати на

дорогу. Останнi обiйми, останнiй поцiлунок i - Теофан в кабiнi, а я вдивляюсь, намагаюся

не лишити поза увагою жодної дрiбницi.

Та ось - валка за воротами. Поспiшаю до Теофанового студебекера, не встигаю - колона

рушає. Переходжу дорогу, пiдiймаюся на горбочок, який має об'їхати валка.

Спостерiгаю, як до протилежного схилу наближається перша машина, за нею друга,

третя i так далi - згiдно з номерами - неквапливо, дотримуючись визначених дистанцiй.

Коли з мiсцем, де я стою, рiвняється двадцять сьома, Теофан помiчає мене, висовується

з кабiни, вiтає помахами правицi. Я вiдповiдаю... I тут вiдбувається феєричний збiг

обставин: з великого дерева на узбiччi раптовий подув бризу струшує густий рiй краплин

роси, у нього влучає снiп сонячного промiння i над Теофановою машиною багатьма

найсвiжiшими кольорами спалахує веселка. Вона тремтить, переливається, у повiтрi не

довше кiлькох секунд, але, поки студебекер проходить перед моїми очима, встигає

поцяткувати його всього. Навiть чiтко вимальованi цифру 27 iз бiлої перетворює на

ряснобарвну. Диво дивне! - вигукую подумки, зiставляю: поїхав на двадцять сьомiй

машинi, менi саме йде двадцять сьомий, число це - моє теперiшнє число! -

по-святковому вбрала веселка. Хiба не значливо?! Сказати б Теофановi та студебекер

його вже далеко. Попри узбічне дерево один за одним проходять наступні автомобілі.

Однакi за конструкцiєю, за матерiалами, з яких зробленi, але кожен iз iншим вантажем, зi

своїми людьми, власним, тiльки йому наданим номером. Подумалось, i доля у кожного

має бути своя.

Стою, дивлюсь, розмiрковую... Веселка бiльше не виникає, а вервечка тим часом

кiнчається, наближається остання машина. Вона без тента, лише з дугами задля нього. В

її кузовi немає людей, у кабiнi - самiтний водiй, поважного вiку старший лейтенант. Чула,

як майор наказував йому замикати колону, йти п'ятдесят п'ятим. Коли останнiй

студебекер рiвняється з придорожнiм деревом, на росi з якого нещодавно вигравала

веселка, у повiтрi з'являється крук. Вiн окреслює круте пiвколо, широко розпластавши

воронi крила, зависає над кузовом, затим поволі, мовби нехотя, приспускається, сідає на

передню тентову дугу. Виразно бачу, як чiпкими пазуристими лапами охоплює птах

планку, спрямовує до кабiни гачкуватого дзьоба, а крил не згортає. I вони накладаються

впоперек кузова чорною биндою. Скорботною биндою, немов пiдказує хтось.

Здригаюсь...

Здається крук, дуже старий. Чула, живуть вони мало не сотнями рокiв. Цей, подумалось,

саме з таких. I хто годен сказати, що траплялося йому коли? Можливо, не одне людське

тiло пошматував давнiше своїми хижими пазурами, не одну пару очей - за життя осяйних,

для когось любих, комусь безмежно дорогих - виклював...

Знову здригаюся i тої ж митi чую настiйливу пораду: "Запам'ятай, жiнко, добре

запам'ятай номер машини, на яку сiв крук - п'ятдесят п'ятий, п'ятдесят п'ятий,

п'ятдесят п'ятий! - повторює тричi.

Голос видається знайомим, проте згадати, кому вiн має належати, не можу.

З тим i покидаю горбочок. Та вже у вагонi, коли пiд'їздила до Ланчхутi, Збагнула: вдруге

звертався до мене Той, кому багато що вiдоме - Русявий, якого бачила i чула увi снi пiд

перше грудня минулого року в Драндах.

 

Недiля. 22 липня 1945 р. Севастополь.

З тих пiр, як у складi шпиталю переїхала я в Севастополь i ми з Теофаном оселилися в

заздалегiдь пiдготованiй нам кiмнатi на Бартенiвцi, живу, зiзнатися, землi не чуючи пiд

собою. Все стало обертатися до мене кращою стороною. Це i невимовна радiсть зустрiчi

пiсля понад шестимiсячної розлуки; i перше подружнє святкування мого дня народження;

i перша купно з Теофаном зустрiч Нового року з несподiвано добутою та вигадливо

прибраною ялинкою; i довгожданий День перемоги зi вселюдними спонтанно

виникаючими трiумфуваннями, з iмпровiзованими салютами вiйськових пострiлами зi всiх

категорiй вогнепальної зброї, а природи - багряним морем квiтучих макiв довкiл стежин

мiж нашою оселею та шпиталем; i неодмiнна Теофанова увага до мене та нарештi й те,

що я зробилася при надiї.

Але радiли ми, радiли та знагла вскочили у халепу: де не взялась телеграма про

вiдрядження мене для подальшої служби на Далекому Сходi.

Чутки про неминучiсть вiйни з Японiєю виникли ще за часiв Ялтинської конференцiї й

дедалi дужчали. Треба думати, не марно, бо останнiм часом все бiльше офiцерiв

переводили iз Севастополя на ТОФ. Мене, видать, хтось теж посватав до гурту таких.

Але я незабаром маю стати матiр'ю. Про це i повiдомила своє командування. Начальник

шпиталю лише руками розвiв. Мовляв, розумiю, спiвчуваю, але вiд мене не залежить:

нiчим зарадити не можу. Що ж до медвiддiлiвського кадровика - того самого, що

минулого року не квапився виписувати вiдрядження, - то вiн руками не розводив, а

енергiйно замахав ними: "Наказ є наказ i вам, як людинi, що носить погони, його

виконувати треба!" - "Та я ж на п'ятому мiсяцi вагiтностi..." - "Це ваша особиста справа.

Наказ Головкома нiхто скасувати не може!"

Ситуацiя складалася критична. Я не знала, що робити. Теофан усмiхнувся: "Що повезеш

на Далекiй Схiд Грозу самураїв?" - кивнув на мого живота. Тодi взяв рапорта, якого так

галасливо вiдхилив кадровик, рушив на прийом до члена Вiйськової ради контрадмiрала

Азарова. Повернувся веселим: "Японцям завдасть поразки не наш нащадок!"

 

Недiля. 28 листопада 1971р. Севастополь.

От i знову Теофан у морi. У незчисленний раз. Вчора проводжала. Пiшов на

"Ковалевському". Власне, мали вийти ще позавчора. Але забобонний капiтан, як i

передбачала команда, уникаючи виходу в п'ятницю, знайшов зачiпку нiч простояти бiля

брандвахти.

Я приїхала в Херсонес ще затемна. Бiля ворiт залишила москвича, пройшла до моря,

зупинилася бiля дзвона. Звисаючи з металевої бантини, перекинутої мiж дебелими

стовпами з iнкерманського каменю, ваговитий, подзьобаний осколками, кулями, вiн

велично покоївся в уже розрiдженiм передсвiтанковiм мороцi. Навкруги було тихо,

безлюдно, анiтрiшечки не зимно.

Побоюючись, чи не спiзнилася, напружено вдивлялась у сутiнь над сонною водою. За

пiвгодини, коли трохи повиднiшало, почала розпiзнавати знайомий контур з двома

високими щоглами i трохи пiднесеною носовою частиною. Заспокоїлась: корабель iз

бухти ще не виходив.

Пiдiбрала три замашнi камiнчики та й, як умовилися, коли годинник показав без чвертi

сьому, з силою пошпурила один за одним у вiдволожену вранiшньою росою бронзу. Три

шляхетноголосi хвилi прокотилися руїнами стародавнього мiста, неспiшно попливли над

водою. I тої ж часини з мостика над ходовою рубкою, також один за одним, зблиснули

три спалахи безпомильно знайомого лiхтарика. Спасибi Теофанчику, втiшилася, мов

дитина.

Десь бiля сьомої зiйшло сонце, зiгнало з "Ковалевського" безлику сiрiсть, висвiтило свiжу

бiлизну бортiв, надбудови, позолотило скло iлюмiнаторiв. А ось i постатi людей заснували

межи приладами. Вигулькуючи з води, зблиснув на сонцi якiр. Корабель розвернувся,

рушив до проходу в бонах, а я повз рештки великого християнського храму з

мальовничою групою античних колон поспiшила до свого звичного мiсця - висотки на

скелястiм мисковi, де ще й досi збереглося бетонне гнiздо вогневої точки чи

артилерiйського спостережного пункту часiв минулої вiйни.

Стала над кручею. Пiднiжжя скель облизувала лагiдна хвиля, ледь помiтна край берега й

наче зовсiм вiдсутня трохи далi вiд нього.

"Ковалевський" минув бони. Прощаючись iз Севастополем, оголосив повiтря густим

басом свого потужного гудка - тифона, рушив фарватером. Коли порiвнявся з мiсцем, де

я стояла, вже добре набрав ходу, котив поперед себе невисокого бурунчика з бiлим

гребенем.

Мабуть, всi вiльнi вiд вахти члени експедицiї скупчилися на оберненому до берега лiвому

бортi. Розшукувала очима Теофана. Здається, помiтила на тому ж мостиковi, з якого

сигналив лiхтариком. Подивилася через бiнокль: так, вiн самий, у шкiрянiй куртцi, яку

минулого рейсу придбав у Стамбулi. Теофан теж пiднiс до очей бiнокля, пiзнав мене, зняв

берета, вiтав, розмахуючи ним над головою. Я теж замахала пiстрявою косинкою з

дромадерами, привезеною ним iз Адена.

Так i махали ми обоє, не припиняючи, аж поки могли бачити один одного. Я до того

захопилася цим заняттям, що й забула про прiрву пiд ногами, мало не оступилась. Коли

схаменулася - злякалась. I тодi невiдь-чому вперше за все наше сумiсне життя майнула

жахлива думка: невже оце бачимося востаннє?

 

Середа. 23 лютого 1972 р. Севастополь.

Перечитуючи щоденника, звернула увагу на цiкавий збiг: двадцять третє лютого, як

нинішнього року, так i далекого 1944-го, коли я зробила черговий запис, перебуваючи у

достопам'ятному Ланчхутi, припадає на один i той самий день тижня - середу.

Календарна закономiрнiсть, за якою подiбнi повтори вiдбуваються через кожнi двадцять

вiсiм рокiв, знана. Однак, iз огляду на тривалiсть перiоду, вона не часто впадає в очi. А

зараз впала.

Гай-гай! Як же багато часу минуло межи двома згаданими середами. I якою насиченою

подiями та загалом щасливою для нас була обмежована ними, сказала б, благословенна

пора!

Протягом цих рокiв я мало що записала. Можливо за браком часу; можливо, внаслiдок

забобонного остраху викладом на паперi порушити щасливий плин усталеного

життя-буття, а може, просто через недостойнi лiнощi, що нема, нема та часом все ж

нападають на мене.

I ось тепер, узявши знову до рук свого дiярiюша, хочу його трохи поповнити.

Почну з порiвняння. У останню лютневу середу сорок четвертого йшов двадцять сьомий

рiк мого життя, а рiвно через двадцять вiсiм лiт, себто сьогоднi, коли маєм останню

лютневу середу сiмдесят другого, йде мiй п'ятдесят п'ятий. Теофан вiд'їздив iз Потi у

Севастополь на машинi, що мала двадцять сьомий номер у колонi з п'ятдесяти п'яти

машин. I Той, кому багато що вiдоме, наполегливо радив менi запам'ятати число 55.

Порада з таких вуст не могла не закарбуватись у свiдомостi. Тим бiльше, що протягом

прожитих двадцяти восьми рокiв менi тричi нагадувано про неї увi снi.

Нiчого фатального чи просто небажаного для себе я в тому попервах не вбачала. Та

згодом... Нi, поки що не буду про це. Краще продовжу зiставляти.

Отож у суботу 19-го лютого 1944-го року вперше приїхав до мене Теофан. А минулої

суботи, тобто 19-го лютого сього року зателефонували, що завтра-позавтра має прийти

"Ковалевський". Значить, i мiй єдиний - мiж iншим, i досi так само ненаглядний, як у

далекому сорок четвертому - з ним разом. Хоч i пробув Теофан у морi на цей раз не

дуже довго - неповних три мiсяцi, - скучила за ним сильнiше, нiж будь-коли.

Написала "сильнiше, нiж будь-коли" i вiдразу похопилася. Так не можна казати. Що

скучила i дуже чи навiть надзвичайно скучила - щира правда. Але ж i за попереднiх

бiльш-менш тривалих Теофанових вiдлучок побивалася за ним не меншою мiрою. Тiльки

ж враження од минулого з плином часу мовби малiють, бо поступово стираються у

пам'ятi, наче металевi грошi за довгого обiгу, а почуття, що виникають пiд впливом

сучасних подiй, з кожним днем загострюються, наростають. От i здаються нинiшнi

значнiшими за колишнi.

Тимчасових розлук чи, як каже Теофан, солом'яних удiвств за минулi двадцять вiсiм

рокiв ми витримали багато. Вервечка їх започаткувалась у червнi 1944 р., коли Теофан

поїхав у Севастополь, а я лишилася у Ланчхутi. Те перше соломовдiвство тривало понад

пiвроку. Я докладно описала його старт. Але про одну важливу подробицю не згадала.

Це вiрш, якого Теофан склав експромтом у кабiнi студeбекера i залишив менi на пам'ять.

Ось вiн:

 

ДАРИНІ

 

Мiй студeбекер, наче кiнь баский,

Якому верхiвець от-от дасть шпори.

Не терпиться йому. Я не такий:

Зостався б тут, коня узявши в шори.

 

Однак служу, отримано наказ.

Його ретельно виконати мушу.

Тож їду, покидаючи Кавказ,

Але з тобою залишаю душу.

 

Шлях, любая Дарино, чималий

Сьогоднi розпочатий буде мною.

Та вiн, впевняю, зовсiм незначний

Проти того, що пройдем вдвох з тобою.

 

Так i вiдбувалося згiдно з викладеною в третiй строфi програмою. Наша зустрiч не стала

скороминучою. Хоч i трапилася вона випадково, проте започаткувала шлях довгого

подружнього життя. Довгого i щасливого, поспiшаю додати. Щасливого, незважаючи на

всiлякi складностi та перепони, яких нам нiколи не бракувало.

Складностi... перепони... Перебираю їх у пам'ятi, намагаюся з'ясувати, як впливали вони

на нашi з Теофаном стосунки. Iз гордiстю, разом не без деякого подиву вiдзначаю:

анiтрохи не негативно. Ба, навiть зовсiм навпаки: сам хiд подолання будь-якої завади - а

завади тi, хоч i не легко, але, як правило, нам щастило з успiхом бороти - тiльки

полiпшував нашi взаємини, змiцнював дружбу.

Передусiм маю на увазi згаданi соломовдiвства - iнодi збiса тривалi, - яких випадало на

нашу долю ой скiльки! Особливо з пори, коли Теофан, опiсля звiльнення з вiйськової

служби, захопився дослiдженнями в галузi хiмiї моря. Наше родинне життя вiдтодi

налаштувалося на лад, за яким сприяння головi родини у пiдготовцi до наступної

експедицiї та його проводжання чергувалися з очiкуваннями повернення з рейсу,

зустрiчами.

А тим часом зростали обидвi дочки. I та, яку, ще до її появи на свiт Теофан з приводу

мого вiдрядження на Далекий Схiд, що не вiдбулося, охрестив "Грозою самураїв", i

друга, на пiвтора роки молодша. Обидвi вже мають вищу освiту, обидвi живуть власними

родинами, нашої опiки не потребують.

Виходить, життєве завдання - двiйко нових людей! - поставлене передi мною тим, кому

багато що вiдоме чи, як вiн себе назвав, Посланцем з Об'єднання людських душ, я

виконала. Що далi? Казав, упораєшся i тодi вiльна. Як це розумiти зараз? Як узвичаєний

для переважної бiльшостi жiноцтва перехiд у 55 рокiв на пенсiю? Таке цього року на мене

чекає. Але навряд чи у даному випадку малася на увазi саме ця вселюдська рiч. Тодi що

ж все-таки?

Доскiпуюсь... i на думку знову спадає пам'ятний вiд'їзд Теофана з Потi у Севастополь.

Саме того червневого дня 1944-го року менi були продемонстрованi- як пiзнiше

додумалась, нарочито- двi переносного змiсту картинки.

Перша - квiтчання веселкою двадцять сьомої машини - вочевидь символiзувала

особливо щасливий двадцять сьомий рiк мого життя.

Друга картинка- хижий крук чорною биндою на останньому студeбекеровi - у поєднаннi з

вимогою запам'ятати число 55-незаперечно також віща. Зрозумiло, віщування її зовсiм

iншого ґатунку , нiж першої. За усталеними уявленнями, крук, чорна бинда нiчого

втiшного вiщувати не можуть.

"Нiчого втiшного" тут надмiру обережнi, надто уникливi слова, мовби пiсок для голови

пресловутого струся. Чи треба легкодухо ховатися за ними? Чи не краще вдатися до

бiльш вiдповiдного прикметника. Подумки я його вiдшукала: трагiчний.

Так, лише трагiчного змiсту могло бути друге з двох тодiшнiх вiщувань. Усвiдомивши це,

я зi здогадом своїм нiколи нiкому не вiдкривалась.

Якщо веселка позначала вiдтинок часу, що тодi саме розгортався, тобто мiй двадцять

сьомий рiк, а її вiдблисками осявалися многi наступнi роки, то втiлення скорботних

пророкувань круковими крилами очiкувалось у майбутньому. Спочатку вiддаленому на

цiлих двадцять вiсiм лiт, затим все ближчому й нарештi такому, що має наступити ось

зараз, коли почався i йде мiй п'ятдесят п'ятий.

Кого ж має торкатися напророкована скорбота? Безперечно мене. Найпершим i головним

чином. Але через який трапунок? З ким? Всiлякi перебирала здогади. I як не намагалась

уникнути лютої думки, як не вiдкараскувалася вiд неї, знову й знову поверталась увагою

до Теофана. Справдi, чим найтяжче, найдошкульнiше могла б уразити мене доля? Якою

трагiчною подiєю? Тiльки не тiєю, що торкнеться суто моєї особи. Зi студентських рокiв

пройнялась мудрiстю Епiкура: власна смерть для мене нiщо, бо коли є я- нема моєї

смертi, а коли є моя смерть - мене самої уже немає. Не повiрю й у негаразди у життi

дiтей. Вони новi люди. Нiчого трагiчного з ними, певна, статися не може. Тодi... Ой як

хотiлося б вiдкинути про таке навiть згадку. Однак у струсi пошиватися теж негоже. Тож

лишається не вiдкидати припущення, що саме з ним, з моїм найдорожчим має трапитися

- Господи, як важко накреслити таке жаске слово! - непоправне. I нiчого не вдiєш, коли

так сплановано. Отож тiльки дякувати лишається за минулi двадцять вiсiм рокiв. Такi

безмежно щасливi. А тепер... тепер, значить, пора i шану знати.

У додаток до наведених мiркувань останнiм часом ще i сни заповзялися гнiтити. А

немилосердна думка - "Невже ото бачилися востаннє?" - що знагла постала минулого

листопада, тепер - цур їй триклятущiй! - зачастила. Намагаюся вiдкинути нав'язливий

острах, готуюся до зустрiчi, а саму раз по раз дiймає сумнiв: чи ж вiдбудеться вона, така

жадана, очiкувана?

Як на те, зима нинi настала для нашого пiвдня незвичайна: багато снiгу, цупкенько

забирають морози, а море геть-чисто мiри позбулося - штормить i штормить.

Вчора побувала у Херсонесi. Таким його ще не бачила. Руїн майже не видно: попiрнали

пiд снiговi замети. Ближчi до берега вповилися кригою, набули фантастичних обрисiв.

Ще у бiльш дивовижнi, просто в казковi споруди перетворились узбережнi скелi, закутi й

химерно оббудованi багатотонними нагромадженнями льоду.

На них шалено наскакують хвилi. Не в силi розбити твердь, вони руйнуються самi.

Вiдступаючи, вкриваються шумовинням, розбризкуються, шиплять з безпорадного гнiву

та частину себе, наче воєннi втрати пiд час штурму, лишають у виглядi свiжих крижаних

нашарувань, що пiд скiсними променями лютневого сонця вiдразу ж заходжуються

зрадливо вигравати на боцi переможцiв.

Якби картину таку хтось сфотографував, а тодi виставив у художнiй галереї, певна,

бiльшiсть севастопольцiв - я найперша, коли б не бачила ранiш у натурi - навряд чи

повiрила б, що знiмки зробленi не у далекому Заполяр'ї, а тут, у рiдному Херсонесi!

 

П'ятниця 25 лютого 1972 р. Севастополь.

Попередньої суботи обiцяли незабарний прихiд "Ковалевського". Минув без одного дня

тиждень. I от нова iнформацiя: через небувалої сили шторм капiтан не наважується вийти

з Босфору, вiдстоюється. Повiдомляє про винятково важкий перехiд Егейським та

Мармуровим морями, пiд час якого довелось не лише жорстоко потерпати вiд ураганного

вiтру, нестерпучої хитавицi та холоду, а й вести виснажливу боротьбу з обмерзанням

корабля: ломами, сокирами сколювали швидко наростаючу кригу.

Он на якi несподiванки бувають iнодi здатними моря теплого Середземноморського

басейну.

 

Понедiлок. 28 лютого 1972 р. Севастополь.

Аби не потрапити в епiцентр шторму, капiтановi "Ковалевського" рекомендовано йти не

прямо в Севастополь, а попервах у Болгарiю. Вiн послухався: вже у Варнi. Готуються до

виходу. Тепер точно днiв за два, за три мають прибути сюди. Пишу "точно" i знову

посiдають сумнiви. На жаль, небезпiдставнi. Як утямила зi слiв Олега Володимировича -

на цей раз незвично ухильних для нашого капiтана - наставника, людини загалом щирої,

вiдвертої, - до мотивiв, що спонукали обходити шторм, вагомо долучився стан

Теофанового здоров'я. Щось наче трапилося з серцем, а що саме, не спромоглася

вивудити в нього.

Вислiв "мають прибути" ще не означає "прибудуть". Не виключено- борони Боже! - i

таке, що прибудуть та не всi.

Як на мене, краще б дiждатися, поки стихне шторм, не ризикувать упасти офiрою в його

ненажерливу пельку. Хiба мало бiд трапляється через людську безпечнiсть...

Вiдклала дiярiюша. Свою думку висловила телефоном директоровi. Августин Антонович

зi властивою йому виваженiстю заспокоював. Та заразом повiдомив, що годину тому

корабель знявся з якоря.

Значить, треба набиратися терпiння, чекати.

Той же Олег Володимирович каже, вiдстань мiж Варною i Севастополем, залежно вiд

прокладеного курсу, складатиме вiд 240 до 250 миль. Швидкiсть "Ковалевського" за

такої, як зараз, погоди має бути бiля п'яти вузлiв. Таким чином, на перехiд потрiбно

приблизно 48-50 годин. Зараз шiстнадцята. Корабель вийшов о п'ятнадцятiй. Значиться,

очiкувати на зовнiшньому рейдi його треба в середу десь мiж п'ятнадцятою i

сiмнадцятою годинами.

Чатувати почну з дванадцятої. Все на тому ж арт-ес-пе. Зараз мисочок всуцiль покрився

слизькою кригою, став не дуже зручним для тривалого перебування. Одначе шукати

iншого мiсця не збираюсь, бо Теофан виглядатиме мене саме на цьому узвичаєнному для

нас пунктi.

Москвича, як завше, залишу бiля воріт музею. У радiатор вчора налила свiжого

антифризу. Мотор, сподiваюся, не замерзне, не пiдведе.

Як тiльки корабель з'явиться на рейдi, на мигах привiтаюся, перемовлюсь iз Теофаном, а

тодi на машину та мерщiй до Пiвденної бухти зустрiчати бiля причалу.

 

 

8. ВЕДЕЛИЦЯ

 

Роєм роїлися думки Тамари, коли поверталася з Віриного весілля. Смакувала окремі його

епізоди, оцінювала в цілому. А Хімічка розвернулася нівроку, хвацько диригувала

дійством, - відзначала, дивуючись. Щоправда, женихів батенько також доклав зусиль,

але, в основному коштами. Організація ж усуціль Хіміччина, - Олену Веделиця

узвичаїлась називати за фахом, - і тут Вірці повезло. Мовби на замовлення саме в Керчі

отаборилася посестриця. Питала її: "Тренуєшся перед власним шлюбом?" Сміється:

"Власного не передбачаю, а на твоєму, коли покличеш, попрацювати можу не згірше, ніж

отутечки". Бач, куди загнула, хитрунка.

Укотре відзначала наділену примхою випадку спільність: обидві мали по видатному

музикантові в предках. Лєночка - французького скрипаля і композитора Едварда Лало,

сама - вітчизняного композитора Артемія Веделя. Перша про родинні стосунки з

маестро згадувати не любила. Незважаючи на тотожність прізвищ, мала сумнів щодо

їхньої дійсності. Водночас - чи не родинна ознака? - володіла чудовими музичними

здібностями. Дориваючись вряди-годи до піаніно, грала, захоплюючись до самозабуття.

Тамара охоче посилалась на престижне споріднення. Заодно бідкалася з-за

неуспадкування прапрадідових талантів. Невесело кепкувала: ведмедик на вухо

наступив.

Уже на під'їзді до Севастополя згадалася раптова радість, яку відчула, дізнавшись про

заміжжя подруги. Як по правді, то раділа не за Віру, а тому, що її нерозлийвода

студентської пори, йдучи заміж, виїздила з міста і тим усувалася від вибору завдання для

дисертації з переліку, який мав невдовзі оголосити професор Сербин.Була певною, що за

жеребкування сама виграшна, сама багатообіцяльна тема дісталася б не їй, а

Твердомедовій, у надзвичайному везінні якої не раз мала можливість переконатися.

Взяти хоча б екзамени. На них подрузі неодмінно діставалися питання найкраще нею

підготовлені. Або - це першою запримітила Хімічка, яка, хоч і навчалася на іншому

факультеті, але, живучи разом із ними в гуртожитковій кімнаті, надійно складала третю

сторону їхнього трикутника посестрування, - коли ходили в кіно чи на вистави разом із

Вірою, то, що б там не було, обов'язково потрапляли на самі вигідні місця. І взагалі

Тамара вважала Віру улюбленицею долі. Здавалося, наче хтось-то невідступно

піклується справами подружки. У мене, констатувала, такого Хтосьта, на жаль, немає. А

може, на щастя? Надмірна опіка, як і все зайвинне, не завжди на користь. "Що занадто,

то нездорово", любить повторювати наш чудернадський Нижд. Твердження справедливе

взагалі. Що ж до опіки - тим паче. Надлишкове піклування розслаблює людину. Мені

подібна небезпека не загрожувала ніколи. З дитинства піклувалася собою сама. Скільки

прикрощів зазнала через надане батьками ім'я - Агата. "Агата - загата! Агатка -

загатка, собачая п'ятка!" - дражнилися сусідські дітлахи. Дошкуляли до самої школи. У

школі покінчила з осоружною п'яткою єдиним махом: записалася у вчительки Тамарою.

З новим іменем, коли наступила потреба, і пашпорта зуміла отримати. Без будь-чиєї

опіки! Відтак упевнилася: багато чого досягти можливо, докладаючи бажання, волі,

розуму. Тож і докладатиму наперед, аби будь-що доскочити жаданого. Завоювала ім'я в

пашпорті - завоюю в науці. Затим боротимусь за гідне місце в суспільстві. Вірка живе

по-іншому, не бореться, не воює. Навіщо, коли щастить?

От і теперішня подія. Чемний, далеко не відворотної зовнішності військовий зачастив до

житла молодих фаховичок, траплялось, засиджувався, хвалив килимочки - до речі,

найвартісніший килим належить мені, - залицявся так, що не розуміли, до кого з нас двох.

А освідчився, бачте, Вірці. Воно обходить мене мірою, можна сказати, ніякою. Заводити

сім'ю, поки не стала міцно на ноги в науці, наміру не маю. Одначе заздрощів уникнути не

спромоглась. Зопалу не стрималася, бевкнула: "Заздрю тобі, Вірунечко, по доброму

заздрю!" І тої ж миті жахнулася нещирості нудотно улесливих "Вірунечко" та "по

доброму". Аж нині прикро стає від згадки про тодішній ляпсус.

Скоріш усього, засліплена щастям Віра не помітила фальшу... Все одно, засвічуватися

так необачно, не у моєму стилі. Та і навіщо мені той Адріян? Подумаєш, персона... аж

старший лейтенант! Он Тимур клинці підбиває... То, добродійко моя, преінша справа. У

неповні двадцять дев'ять докторську завершує... Батько - академік не останню роль

відіграє у ВАКу, що більше, ніж доречно. Крім того, як є в Москві біля ста

найродовитіших фамілій, то їхня - Бахметьєви - серед них: у них і квартира немов музей,

серед експонатів якого півтораметрова статуя Будди з чистого срібла; стіл, за яким

бахметьєвські пращури приймали всевладних бояр Наришкіних на чолі з царицею

Наталією, дружиною Алєксєя Тішайшого. А чого варта пронесена крізь революції та

війни скрипка роботи уславленого Аматі? Під час знаменитих бахметьєвських вечорів за

честь музичити на ній змагалися найвидатніші виконавці.

Словом, Веделиця мала молодого Бахметьєва на увазі.

О, незбагненна жага славетності роду! Ким тільки вона не керувала. Що казати про

звичайних смертних, коли геній світової літератури Бальзак і то впіймався на її гачок: аби

здаватися дворянином, по-шахрайському приписав до свого прізвища привабливу

часточку "де".

Тож і Веделиця - попервах буцім у жарт, далі на повному серйозі - заповзялася ніби

ненароком, а насправді до дрібниць продумано ділитися "спогадами" про свою

покревність зі знаменитим композитором.

Відмовлятися тепер і незручно, і, головне, невигідно. Нема дурних добровільно втрачати

хосен од споріднення з великою людиною. Хай у дійсності неіснуючого споріднення,

вигаданого. Та й навіщо б я брала слова назад? Хіба то злочин? - розмірковувала

вряди-годи. - Хіба змаліє корифей од привласнення мною без спросу - а кого мала

запитувати? - загалом безпретензійного звання його правнучки?

Навпаки, мій учинок допомагатиме його славі. Утесуючись непрошено в нащадки, тим

самим беру на себе немалі обов'язки щодо названого предка. Коли спроможусь на власні

успіхи, віддячу сторицею. Тут постає взаємний і поетапний інтерес. На першому етапі

пращурова слава сприяє моїй появі серед знаних людей, допомагає входженню до

наукової еліти, на другому, в міру того, як ширитиметься моя наукова відомість, ім'я

предка - у зв'язку з моїм - згадуватиметься частише, зі зростаючою повагою.

Оновлюватиметься порядно задавнена слава. Отакечки!

Буває, окремі допитливці цікавляться, чому моє прізвище - Веделиця - відрізняється від

прапрадідового - Ведель? Так, пояснюю, історично склалось. Або посилаюсь на мовну

традицію, наводжу  приклади: олень-олениця, тур-туриця, самець-самиця. Подібно, кажу, і

Ведель-Веделиця. Здається, переконує.

Враз міркування Тамарині порушилися зміною денного освітлення на електричне: вагони

втягувались у тунель.

- Це перший?! - долинув із сусіднього купе захоплений хлопчачий голосок.

- Так, перший, називається Сухарним по йменню знаменитої Сухарної балки, неподалік

якої прокладений, - відповідав густий, трохи притомлений бас.

- Довгий?

- Триста тридцять один метр.

- Ого! А всіх скільки?

- Тунелів? Шість. За Сухарним слідує найкоротший, Графський, усього сто двадцять

п'ять метрів, далі Білий, затим найдовший - п'ятсот сім метрів - Циганський, після -

Троїцький і вже біля самого вокзалу недовгий Городський.

- І ти все про всі знаєш?

- Знаю, бо колись довелося...

Що колись довелося нині притомленому басові, Тамара не розчула за раптовим гудком

локомотива.

Шість тунелів, звернула увагу, треба пройти, щоб дістатися до міста, немов бастіонами

оточеного з суші горами, крутоярами, пагорбами. До побудови залізниці добратися сюди,

певна річ, було нелегко. Тепер простіше простого. Хочеш, сиди собі у вагоні чи лежи,

рахуй тунелі, хочеш, не зважай на них уваги, все одно доїдеш. Бо є колія, прокладена

через складну горяну місцевість. Де поверхнею, де мостами, насипами, а де попід

горбами тими ж таки тунелями. Сто чи більше років тому на спорудження цієї колії

затрачено багато праці, часу, коштів. І от маємо безпечну зручну дорогу... Шляхи взагалі

є торовані, легкі, а є незаймані, трудні. Ті, якими рухається наука, думаю, найскладніші.

Мене приваблюють якраз вони. Чим? Лише зрідка і тільки самій собі дозволяю

відповідати на це питання. У жодному разі не через облудні наміри просунути її сердешну

- науку тобто - бодай до наймізернішого поступу. Давно зрозуміла: такої здатності - та й

бажання насамперед! - мені бракує. Але як засіб - упевнена, надійний! - досягти успіху в

житті. Блискучого успіху! Іншого не треба! Інакше кажучи, керуюсь гаслом: "В життя

через науку!"

Завдання непросте, а чи здійсниме? Для розпещених стороннім піклуванням, для

непризвичаєних прокладати собі дорогу палким бажанням, наполегливою працею,

напругою волі - ніколи! Для мене - певна - так! Упевнилася, ще коли власним чином

позбулася наданого з появою на світ осоружного імені. То була моя перша перемога на

життєвому шляху, який - зрозуміла - належить раніше, ніж ступити на нього, своїми ж

таки зусиллями визначити й побудувати. Подібно до того, як спочатку спроектували, а

тоді вже, вгризаючись у скелі, пробивали тунелі, будували оцю залізницю.

До міста ведуть шість її підземних відтинків. Скільки споруд за своєю суттю тотожних

севастопольським тунелям, маю звести на шляху до грядущого успіху я, поки що

невідомо, але перші три, можу сказати, здолала. Крім заміни імені, це здобуття вищої

освіти та залучення Веделя у предки.

Так. А зараз?

Зараз треба зосередитися на "четвертому тунелі" - виборі теми для дисертації. Вірка

своєю ретирадою з науки - несвідомо - значно спрощує для мене таку важливу справу.

Мовби допомагає спорудити тунель під однією з посталих перепон - вибором теми. Так

що, красненько дякувати подружці?! Зайве! Поміч мимовільна.

З цим і повернулася до непрезентабельної резиденції молодих фаховичок, в одній із

крихітних кімнат якої, на оклеєній шпалерами стіні світліла прямокутна пляма - слід

убогого килимочка Твердомедової.

Наступного дня Сербин запропонував перелік дисертаційних тем. Жеребкування на цей

раз не запроваджувалось. Веделиці, що опинилася тепер єдиною аспіранткою очного

навчання, надали право першовибору.

Тут і виникла несподівана заковика. Чи то за браком інтуіції чи, може, через обмеженість

отриманих в університеті знань, незважаючи на попередні сподівання, відчула неспромогу

визначити, котра із рекомендованих тем є справді самою багатообіцяльною, дійсно

найбільш виграшною.

Спробувала з'ясувати у професора, але Сербин усе запропоноване назвав актуальним,

кожен завданок гідним самовідданої праці. Подібна відповідь задовольнити Тамару не

могла, і вона, дещо повагавшись, звернулася до беззаперечного інститутського ерудита.

Клима Гнатовича Ниджа дехто вважав за дивака, проте більшість незмінно поважала.

Передусім за сивину, точніше, за позначений нею життєвий досвід. Наближався до

шістдесятилітнього рубежу і з усіх інститутських чоловічої статі поступався віком

одному директорові. Також за скромність. Знали, у лавах діючої армії пройшов од

першого до останнього дня війну, мав поранення, державні нагороди, серед яких орден

Червоного прапора та медаль "За відвагу", але ніколи не вихвалявся.

І все ж дивацтв у Ниджа не бракувало. Чи не найбільшим із них вважали його

наполегливо підкреслюване неприйняття вченого ступеня "кандидат наук". Виходячи з

відсутності такої категорії на Заході, а в дореволюційний час і в нашій країні, вважав

упровадження її образою для науковців, через що на численні вмовляння Августина

Антоновича - "Матеріалу маєте, хоч одбавляй, давайте врешті скапаримо кандидатську.

Для вас це так просто!" - беззмінно відповідав незгодою.

Враховуючи вимоги академічного керівництва, директор дбав про підвищення в

Інституті  питомої ваги науковців зі вченими ступенями. З огляду на це, вперте Ниджаве

антикандидатство його дратувало, часом неабияк гнівило. Водночас професор цінував

досвід та виняткову ерудицію Клима Гнатовича і, будучи людиною толерантною, зміг

уникнути дріб'язкової причепливості, змирився з особливостями характеру колеги, не

став далі прискіпуватися з вимогами обов'язкового захисту, дав спокій затятому.

Тим-то й залишився поважний, надзвичайно працьовитий, широко обізнаний у гідробіології

та суміжних галузях науки фахівець довічним МНС. Суди й пересуди довкіл цього факту

наче й не помічав. Без поспіху день у день віддавався улюбленій справі - дослідженням

організмів зоопланктону, які залюблено величав то "своїми звірами", а то "звірятами",

про яких послідовно оприлюднював чи віддавав на депонування серії праць, на основі

котрих пройняті науковим кар'єризмом спритники залюбки скомпонували б кільканадцять

кандидатських дисертацій, ба не одну й докторську.

Незвичайними сприймалися також прізвище Клима Гнатовича та його "екзотична" оселя.

Зміст першого намагався з'ясувати, починаючи з дитинства, та так і не з'ясував. Що ж

до оселі, то її надбанням був зобов'язаний обставинам. Коли повернувся з війни в ущент

зруйноване місто, напоневірявся у пошуках притулку, надивився, як селяться люди -

споруджуючи примітивні халабуди, у частково вцілілих підвалах, займаючи старі чи

видовбуючи свіжі печери в узбережних урвищах, а хто й обживаючи склепи на цвинтарі, -

врешті натрапив на недіючий комунальний нужник, зробив йому побіжний ремонт та й

оселився з дружиною і сином.

На цій, позбавленій денного світла - бо під землею - "хватері" сім'я затрималася

непередбачено довго, з року в рік сподіваючись на побудову обіцяного Академією дому

для науковців. Тут же несподівано натрапив на можливе, хоч і доволі химерне

витлумачення власного прізвища. Наштовхнула на нього Віра Твердомедова. Нещодавня

випускниця університету, тендітна, усміхнена, вона так і сіяла довкіл запашні чари

молодості, як колись-то предок її, оріянський сівач висівав у щедротну трипільську землю

добірне зерно ним викоханої пшениці.

Того ранку Віра раптово постала перед Климом Гнатовичем, коли він, рушаючи на

роботу, неквапно вибирався зі свого незвичайного житла. Не чекавши зустрічі, дівчина в

першу мить збентежилась, але вже у другу знайшла, що сказати:

- Доброго ранку, Климе Гнатовичу!Ви так неждано вигулькнули з-під землі, мов джин із

глека Шахерезади... - і засміялася розкотисто, дзвінко.

Од такого привітання Нижд оторопів. Через вплив одного-єдиного слова: "джин". "О,

диво-предивне! Так це ж моє прізвище прочитане навпаки!" Далі, уже в лабораторії

дивувався, чому не додумався до такої простої речі раніш. "Джин" означає "дух". Видно

Джином, себто Духом було названо когось із моїх пращурів та через віщось записано

справа наліво..." - розмірковував поволі... Раптом похопився, згадав про поставлений

звечора експерімент, заквапився до своїх "звірят".

Упоравшись із ними, пригадав розмови з новоприбулими працівниками, які за традицією

відбувалися на вченій раді й під час яких Твердомедова приємно вражала неабиякими

професійними знаннями, гарною мовою. Вона не виявляла несимпатичної Климові

Гнатовичу жаги скількимога швидше доскочити вченого ступеня, реально оцінювала свої

- була певна, обмежені - можливості в науці, тяжіла до класичного, переважно описового

природознавства.

Згодом, пильно придивляючись до дівчини, почав думати про заохочення її власним

напрямом досліджень. Готувався до грунтовної розмови стосовно цього. Однак

Твердомедова несподівано покинула Інститут, а на розмову - зовсім іншого змісту! -

нагодилася Веделиця.

- Сама перспективна, питаєте? - повторив ужиті Веделицею слова Нижд, - тут і

роздумувати нема чого: "Життя і функції планктонних систем!" Тема на сто відсотків

завтрашнього дня. А втім, нелегка... потрібен відповідного рівня керівник... - хотів

додати: "взяти ж його немає де", але, глянувши на співбесідницю, осікся.

А вона... Вона подумки вже зважувала можливості Бахметьєва.

Тимур Бахметьєв з'явився у Севастополі завдяки давньому приятелеві родини, а своєму

незаперечному шефові в еротичних справах, Калитенкові.

У додаток до широковідомих особливостей славнозвісного міста. Шеф вважав його ще й

осередком особливої, названої ним севастопольською, жіночої краси: СЖК. Він і генезі

даного феномена навів пояснення.

По-перше, місто суто морське. Романтичну частину жіноцтва - а вона, знать, немала! - в

усі часи приваблювало море. Стати дружиною моряка - мрія багатьох. Тож і їхали

дівчата в Севастополь, аби втілити заповітне жадання. Їхали, звичайно, найбільш упевнені

в собі, сиріч, найкрасивіші. Також не останньої краси наречених знаходили на

батьківщині, затим везли у головну базу курсанти севастопольських училищ, молоді

лейтенанти, мічмани. Красуні-матері, згідно з принципами євгеніки, народжували ще

ліпшої краси дочок. Здійснювався подібний до селективного добір.

По-друге, з жіночої частини ясиру, який за кримсько-татарського ханства захоплювала

орда в Україні, в Польщі, в Московії, найкращі осідали в таврійських селищах, ставали

суттєвим чинником покращання тамтешнього жіноцтва. І вже сучасної доби з Джанкоя, з

Судака, з Бахчисарая - із Криму взагалі - знову-таки самі красиві тими чи іншими

шляхами потрапляли до Севастополя, також впливали на формування СЖК.

Керуючись порадами Шефа, Тимур набув чималого досвіду в коханні. Дещо переситився

навіть. І тоді, загорівшись бажанням на власні очі переконатись у непомильності

Калитенкових тверджень, майнув з академічним відрядженням у Гераклею.

Уже по тижневому перебуванні у легендарному граді помітив у записничку: "Шеф збіса

розумака, коли зумів так влучно поцінувати севастопольських красунь!"

Осібно зацікавився високочолою аспіранткою з гарними, хоч і, як для дівчини, дещо зайве

вольовими рисами обличчя. Заінтригувала приналежність її до роду композитора Веделя,

твори якого не раз звучали у батьківському домі.

Місяців через три в Москві, під час наукової конференції, яку особисто підготував і

проводив, Тамару зустрів надзвичайно приязно. Запросив до себе, познайомив з батьком,

гостинно частував, розпитувався, знайомив з історією родини. Затим приїздив до

Севастополя знову, залицявся...

У критичну часину, коли Веделиці знадобився керівник "відповідного рівня", Бахметьєв

охоче взяв на себе відповідальну місію.

Цим у Тамари започаткувалась і понад три роки тривала страдницька дисертаційна пора,

за якої, починаючи від середини її другого півріччя, щоденна наполеглива праця

чергувалася з годинами любощів. Названі Тимуром "медовими вікендами", бо

здебільшого припадали на проміжок межи п'ятничним надвечір'ям, коли він з коньяком

та вишуканою поживою в портфелі прилітав з Москви, і понеділковим світанком, у мороці

якого щезав на таксі, щоб устигнути на перший літак із Симферополя у столицю.

Вікенди ці для Тамари не завжди здавалися медовими, порою - обтяжливими. На кохання

пішла за свідомим розрахунком. Бахметьєва мала своїм першим, але справжнього потягу

до нього не відчувала.

У Тимура Тамара проходила за номером "дванадцять". Любаскою цінував її, хоч і не

достатньо досвіченою, одначе високого гатунку. Межи тим, не від усіх попередніх

одмовився безповоротно. З окремимиі за нового захоплення мав зустрічі далеко не

платонічного характеру. Певна річ, таємно від Тамари. Взагалі, розводитися щодо

власних романічних пригод уникав. Хіба Калитенкові часом одкривав ту чи іншу

дрібничку.

До Шефових порад дослухався. Одна з них торкалася розставання. Коли тобі треба

покинути коханку, казав, не роби це в образливий для неї спосіб. Створи враження буцім

ініціатива розриву йде від неї. Тоді не стане мститися. Якщо подібна метаморфоза не

досягається, зроби їй на прощання щось вартісне, через віщо мала б згадувати "незлим

тихим словом".

Скористатися з останнього напучення надумав, коли, охолонувши до Тамари, вичікував

приводу покласти край нещодавно захоплюючим "вікендам". У пригоді знову став

Калитенко. Поклопочись, сказав, аби на захисті їй замість кандидатського ступеня

присудили докторський.

Так і зробив. Ще раз уважно передивився зібраний матеріал, поповнив дещо з власних

досліджень, дещо з набутків байдужих до наукової кар'єри роботяг. Не понехтував

"обробкою" опонентів, впливових осіб з кваліфікаційної вченої ради, а через батька також

у ВАКу. Словом зробив усе можливе, і Веделиця, виїхавши до Москви захищати

кандидатську, повернулася у Севастополь доктором біологічних наук.

Свій вочевидь серйозний успіх одсвяткувала як подолання запрограмованого "п'ятого

тунелю".

Охоплена зрозумілою тут ейфорією, не відразу помітила збайдужіння Тимура. Та коли

молодий професор дав зрозуміти про кінець колишніх стосунків, попервах не дуже й

засумувала. Втішалася думкою про потребу їх лише в минулому. Згодом розлуку стала

сприймати не без печалі, яку намагалася притамувати, загнати вглиб. Коли успішно, а

коли й не дуже.

Що ж до наступного "шостого тунелю", то над цим, вважала, потрібно дуже помізкувати.

 

Мізкуючи, не нехтувала заходами стосовно підвищення власного реноме.  Так що на

пору, коли Віра Твердомедова, повернувшись у Інститут, здобула ступінь кандидата,

дехто вже подейкував про можливість обрання доктора Веделиці до складу Академії,

принаймні членом-кореспондентом.

 

 

9. СУВIЙ СПОГАДIВ. КОСАЧКА

 

Удосталь набродившись серед вулиць стародавнього Херсонеса, нинi позначених лише

пiдвалинами колишнiх будiвель, Гулий обiгнув громаддя стiн понищеного собору Святого

Володимира, пройшов межи реставрованим пiдземеллям монетного двору та рештками

античного театру, звернув до дзвона.

Пiд важенним бронзовим ковпаком, вилитим колись-то з турецьких гармат, згадав, як

бiльше десяти рокiв тому, вмостившись над ходовою рубкою "Ковалевського", що стояв

бiля бонiв i з хвилини на хвилину мав рушить у Середземне море, сприймав сигнали, якi

ударами по дзвону посилала звiдсiль Дарина. Цим i почав розкручуватися сувiй спогадiв.

Дякуючи дзвоновi за участь у тодiшньому спiлкуваннi з дружиною, попестив зап'ястям

патиновану бронзу. Вiдтак у задумi побрiв уздовж берега. Став на горбочку, до якого

Дарина мала звичку хутчiй доскакувати пiсля прощання на причалі, щоб за проходження

корабля фарватером салютувати на щасливий рейс. Саме тут двадцять сьомого

листопада сiмдесят другого року довелося побачити дружину востаннє.

Як виразно на тлi вранiшнього неба вимальовувалась її по-дiвочому струнка постать, як

самозабутньо махала вона косинкою... Такою i виникала раз по раз перед очима пiд час

тодiшнього нелегкого рейсу i пiсля нього, аж до сьогоднi...

Шкода, через вiдстань та гупання корабельної машини не мiг чути голосу Дарини, але

був певен: вона спiвала. Виспiвувала славень, у благодiйний вплив якого свято вiрила i

який сама скомпонувала з пiснi Наталки, тiєї самої, що нею враз привернула до себе його

увагу. Ген-ген якої-то пори! У сорок третьому, в Драндах, коли вперше опинилися поруч

на кiносеансi. Бентежно хороше пiдспiвувала тодi стиха щиросердiй героїнi фiльму. А

потiм ... потiм уже на повний - чудовий, неповторний! - голос у його парубоцькiй оселi.

Трохи згодом перетворила пiсню Наталки на присвячений йому, вже своєму чоловiковi -

славень:

Мiй коханий Теофане,

Мiй володарю, мiй пане,

Ти любiш менi, нiж воля,

Ти життя моє i доля!

Напрочуд щиро любила вона. Вiддано. Аж до самопожертви. Аби не пошкодити

коханню, свiдомо закрила собi шлях у мистецтво. На питання знайомих, як думає

розпорядитися своїм голосом, вiдповiдала ухильно чи вiджартовувалася...

Далi пiшли нанизуватись епiзоди тодiшнього зимового рейсу. Сплив у пам'ятi випадок у

Адрiатицi, коли жорстокi шторми, хитавиця дошкуляли людям, призводили до втрат

приладiв. Нараз опинилися в оточеннi вируючих смерчiв. Сiм стовбурiв iз здиблених на

сто чи бiльше метрiв у повiтря велетенських об'ємiв води, обертаючись в шаленiй

круговертi, гуляли довкiл корабля. Лише завдяки майстерностi капiтана

"Ковалевському", що без упину маневрував, пощастило уникнути зiткнення з котримось

iз них. Тим часом пiд зливи та град втрапляли раз по раз. Вряди-годи сипалася захоплена

водою живнiсть: риби, креветки, кальмари.

Пiд ту катавасiю атмосферний тиск змiнювався так рiзко, що майже у кожного болiсно

вiбрували барабаннi перетинки. Тодi то й ставсь у Гулого важкий серцевий напад, про

якого капiтан дав знати в Iнститут i який за порадою Лучинської приховали вiд Дарини.

Намарно приховували, бiдкався Теофан Захарович. Якби повiдомили без обинякiв, не

трапилося б такого страшного лиха. А втiм... чи мiг хто передбачити, чим обернеться

для неї чекання на прихiд експедицiї? Бiда простувала своїм шляхом. Можливо, десь - чи

не у названому Духом Релюдзi? - запрограмованим, невiдворотним.

З приходом експедицiї мене непритомним забрали до реанiмацiї. Дарини не стало на

передоднi. Ховали i дев'ятини вiдзначили без мене. Вертаючись до тями, питав, чому не

приходить. Вiдповiдали якимось побрехеньками. Навiть дочки, що прилетiли - старша з

Далекого Сходу, молодша iз Заполяр'я - довго не наважувалися вiдкрити правду. Вперше

побував на могилi за день до сороковин. На них самих почувався мов у туманi, з якого

ледве проступали знайомi обличчя, невиразно чулися слова, що коли-не-коли в'язалися

мiж собою...

Згадалось i повторюване дружиною твердження: "Серце, якщо йому не перешкоджати,

вiдновлюється найуспiшнiше з усiх життєво важливих органiв людини". Тодi вважав,

говорилося це заради психологiчної пiдтримки в боротьбi з набутою в попереднiх рейсах

стенокардiєю. Тепер власним досвiдом мiг потвердити слушнiсть тих слiв. Адже пiсля

тяжкого iнфаркту, перенесеного понад десять рокiв тому, серце успiшно реабiлiтувалось.

"Мотор маєте, як дзвiн: уже й рубця не малює!" - поцiнував кардiолог.

Кажуть, неможливо наперед знати, що i коли з тобою трапиться. Все ж натяки нам iнодi

роблять. Дарина отримувала пророчi звiстки. Декотрi занотувала. Як от про таємничого

Посланця, що в Драндах виклав життєве завдання, а у Потi передрiк скорботну подiю по

двадцяти восьми роках. Жодним словом не прохоплювалася щодо другого передвiстя.

Але, як тепер зрозумiло, з тривогою чекала рокованого часу. Не на себе проектувала

очiкуване лихо, не на дiтей. Потерпала за чоловiка.

У листопадi сiмдесят першого, коли, стоячи тут над кручею, проводжала мене,

визначений Посланцем термiн вичерпувався. Вiд усвiдомлення саме цього, а не "невiдь

чому", як записала, їй раптом здалося, буцiм бачиться зi мною востаннє. Тодi й постала

гостра тривога за моє життя. Одначе доля готувала iнший варiант. По менi завдала

демонстративного, вiдволiкаючого удару. Головного ж, нищiвного - спрямувала на неї

саму. Та так майстерно замаскувала дiйснi намiри, що передбачити кiнцевого результату

нiхто не мiг.

А вiн настав. Iз жахливою несподiванiстю, зi схожою на примiтив простотою.

Посковзнулася... Несерйозне, суто дитяче слiвце. А наслiдок - втрата життя найдорожчої

менi людини.

Виглядаючи мене, оступилася на кручi, вкритiй на ту нещасливу пору слизькою кригою,

загула вниз, ударилася об камiння i все...

Надати першу допомогу, порятувати не було кому: через негоду довкiл панувало

безлюддя.

Правда злодiй, щоб поцупити залишеного бiля ворiт музею "москвича", знайшовся.

Кiлька рокiв не мав вiдомостей нi про авто, нi про кинутого у нiм щоденника. Лише вiд

Духа дiзнався. "Москвича" втратив назавжди, зате дiярiюша, спасибi Духовi, знайшов.

Жадiбно вчитувався в знайомi рядки, у записи побаченi вперше. Багато сколихнули вони

в пам'ятi, у почуттях. Двадцять вiсiм рокiв - немалий строк. Але з якою моторошною

швидкiстю вони майнули, як невблаганно вiдiйшли в минуле!

"Можливо, колись буде цiкаво перечитати", записала одним iз перших рядкiв. Цiкаво та

вже не їй.

По такому висновковi вiдчув жорстоку скруху. Зусиллям волi спромiгся змiнити хiд

думок, поплентав додому.

Добрався, знеможено вгруз у фотеля та , помiтивши на столi камiнь, вiдчув присутнiсть

Духа, першим завiв розмову.

- Як я зрозумiв з твого попереднього показу, Кремiнний томагавк слугував не лише

зброєю мисливцевi, а, залежно вiд обставин, i за молотка майстровi, i за причандал

спортсменовi.

- Хiба тiльки се?.. Протягом тисячолiть мого знайомства з цим унiкальним каменем вiн

знаходив найрiзноманiтнiшi застосування. Два з них , коли хочеш, можу

продемонструвати.

Теофан Захарович не встиг висловити свого бажання - лише намiрився це зробити, - як

Дух його вловив, i демонстрацiя почалась.

Насамперед вiйнуло ароматом степового рiзнотрав'я та гiркуватим димком з домiшкою

чогось схожого на узвичаєний в лабораторiї дух од розiгрiтого паяльника.

Трав довкiл росла сила-силенна. Розмаїттям відтінків зеленого, зi вкрапленнями всiлякого

кольору квiтiв, густо вкривали вони пласку рiвнину, серед якої в безпосереднiй близькостi

виднiлося десятка пiвтора критих возiв-кибиток. Димок розпросторювало кiзякове

багаття, розведене бiля найближчої кибитки, а зауважену домiшку - два поставленi на

жар предмети.

Зробленi вочевидь з червоної мiдi, вони формою нагадували жолудевi шапочки. Кожна

"шапочка" дiаметром бiля десяти сантиметрiв, товстостінна, мала на верхiвцi

коротенького штирка, вiдлитого заодно з нею. Теофан Захарович пробував угадати

призначення побачених предметiв, а тим часом з кибитки вийшла похилого вiку жiнка з

третiм таким самим виробом. Видать, не на стiльки розпеченим, як тi, що на жару, але

теж гарячим, бо штирок, за якого тримала, обгорнула клаптиком повстi.

I цю рiч бабуся поставила на жар, а одну з перших двох, користуючись все тою ж

повстю, дiстала з вогню. Вона махнула нею кiлька разiв у повiтрi, як колись - то,

пригадав Теофан Захарович, робила його тiтка Ярина, роздмухуючи в прасцi вугiлля. I

так само, як тiтка на праску, плюнула на мiдь. Слина зашкварчала, дрiбними кульками

скотилася з розпеченої поверхнi. Вдоволена з проби, бабуся повернула до кибитки, зникла

за повстяною запоною.

- Ми у стiйбищi амазонок, - пояснив Дух, - стара, яку ти зараз бачив, їхня ведунка i

знахарка.

- Хiба амазонки в дiйсностi iснували?

- У тебе є щодо цього сумнiви?

- Не те що сумнiви...вiдомостi про них уривчастi й не дуже певнi.

- Ти маєш рацiю. Данi, що дiйшли до нас про амазонок, справдi заплутанi. Це свiдчить

лише про неповноту iсторичної лiтератури й у жодному разi не є показником вiдсутностi

такого, нехай екстраординарного, але, як менi добре вiдомо, реального явища. Мiж

iншим, у рухах старої ти, здається помiтив дещо властиве твоїй родичцi.

- Начеб...

- То знай: душа цiєї знахарки i твоєї покiйної тiтки Ярини одна й та сама.

- Неймовiрно! Кожного разу новi вiдкриття... А що за тюбетейки розпiкає вона?

- Згодом дiзнаєшся. Тобi вiдоме значення самого слова "амазонка"?

- Читав, з давньогрецької перекладається як "безгруда". Здається, вiд традицiї - не певен,

чи справдi вона iснувала - випалювати праву молочну залозу, буцiмто для зручностi в

стрiляннi з лука.

- Не лише для стрiляння. Головне, щоб життєдайну силу, первiсно призначену для

годування дитини, спрямувати у праву руку, зробити її здатною до володiння мечем,

списом, узагалi збро...

Мову Духа на пiвсловi урвав тупiт кiнських копит. Бiля багаття з чвалу осiв баский огир.

З нього спритно скочила рокiв чотирнадцяти дiвчина. Струнка, чорноброва, вона звичним

рухом перекинула через лiве плече русяву косу, на кiнцi якої гойднувся камiнь з дiркою.

Побачивши його, Теофан Захарович аж очi протер, не ймучи їм за такої оказiї вiри.

- Невже Кремiнний томагавк?

- Вiн самий, - усмiхнувся Дух, - в одному з до цього часу невiдомих тобi вжиткiв.

- Навiщо носити такий тягар?

- Стимулює рiст волосся. Заповiтна мрiя тамтешнiх дiвчат - викохати якомога бiльшу

косу, що вважалась у них символом жiночої вольницi.

- Жiноча вольниця...За однiєю з версiй уперше виникла вона тут, у наших степах.

- Так, саме у Пiвденному Приднiпров'ї формувалися першi загони войовничих жiнок...

Але зараз має вiдбутися дещо цiкаве, давай подивимось.

Поки точилася розмова, юнка старанно впоряджувала огиря. Вiдпустила попругу,

шматком схожої на замшу шкiри пройшлась по змилених боках, розгнуздала, на вигнутiй

долонi пiднесла грудочку ласощiв, перечекала поки лигнув. Тодi, мов у дзеркало,

зазирнула коневi в очi, усмiхнулась, поцiлувала зiрочку на лобi.

- Ступай! Пасись, поки покличу! Кiнь тицьнув мордою в юнчине плече, грайливо вигнув

шию, вибриком чкурнув у трави. Тут знову вийшла знахарка.

- Нарештi! - вигукнула радо та трохи й осудливо, вдаривши себе по стегнах дуже схоже

на те, як бувало, вдаряла в поли тiтонька Ярина. - Все гасаєш степом, соколице, коня он у

мило ввiгнала.

- Таж не хотiла з'являтися з порожніми руками, - вклонилася дiвчина поштиво, -

вполювала оце для вас, - подала зайця.

- Спасибi, соколице! У мене яєць, що навезла ти минулого тижня, ще чимало зосталось.

- Яєць цього разу не збирала. А якби зiбрала, то навряд чи довезла б цiлими. Зорян

галопував так, що всi перетовклися б.

- Мабуть, квапила його та пiдганяла. Чи не завчасно так лiтати?

- Нi, бабусенько, не пiдганяла. Вiн такий розумний, такий радий одужанню...знав, що до

вас, тому i мчав.

- Що розумний, то розумний, а у ховрашину нору копитом, бач, втелющився. Ноги ледь

не позбувся.

- I позбувся б, аби не вашi, спасибi вам, лiки.

- Лiки лiками... все ж берегтись слiд. А дай-но, погляну на ту ногу!

Юнка свиснула. Кiнь, що встиг уже вiддалитися, притьмом вернувся до вогнища. Заiржав

радо, побачивши ведунку. На її поклик пiдiйшов, слухняно простягнув передню лiву.

Стара уважно обмацала її, лишилася задоволеною.

- А знаєш, про тiтку Ярину казали, що з худобою розмовляти вмiє.

- Чому б то я не знав! Через те й показую цю картинку.

Тим часом знахарка розтягнула в прихильнiй усмiшцi старечi вуста, показала жовтi, але

цiлi i, видать, мiцнi зуби.

- Гуляй здоров! - одпустила коневу ногу, - а ти, соколице, ходи за мною! Не боїшся?

- Не боюсь, бо знаю, ви умiєте це робити краще вiд усiх.

- Тодi ходiм! Притлуми, дивись-но, - кивнула на вогнище, - тримаю готовими, -подала

руку й обидвi пiрнули пiд повстяну завiсу.

- Он воно що за предмети з червоної мiдi, високотеплоємкого матерiалу! - збагнув

раптово Теофан Захарович. - Притлуми!... Себто знаряддя для - вважав я мiфiчної, а

тепер бачу, реальної! - операцiї косачок, скерованої на притлумлення молочної залози.

Жорстоке, шляхом випалювання розпеченою мiддю!

- Молодець! - схвалив Дух, - з "тюбетейками" розiбрався. Показувати саму процедуру

випалювання вважаю зайвим. Вiдзначу тiльки, що тривала вона не одну годину. Ведунка

кiлька разiв приносила з вогню, мiняла на грудях дiвчини розпеченi притлуми, поки

досягла достатнього результату. Юнка мужньо витримувала прийнятi добровiльно та

цим навряд чи хоч дрiбку послабленi муки. Щоб гарячий притлум щiльнiше прилягав до

тiла, вона кожного разу насаджувала на його штирок одв'язаного вiд коси каменя.

Оце друге з двох обiцяних тобi показати, так би мовити, нетрафаретних використань

Кремiнного томагавка.

- Цiкаво, як вiн втрапив до молодої косачки? I чому саме з цим каменем зустрiчаєшся ти

за своїх перемiщень у часi?

- Шляхи Кремiнного томагавка менi не завжди вiдомi. Що ж до неодмiнних зустрiчей, то

для них є особлива причина.

- А саме?

- Це одна з таємниць Релюдзу. Розкриваючи її, я ризикую накликати на себе немилiсть

тамтешнього керiвництва. Одначе критися вiд тебе не стану, розповiм. Звичайно в тiй

мiрi, якою сам до неї причетний.

- Дякую.

- По-перше, камiнь, який ми з тобою назвали Кремiнним томагавком, не земного

походження. Це один iз численних уламкiв метеорита, що розсипався над Землею в

прапрадавню пору. Невiсть скiльки часу на нього дiяли всiлякi фiзико-хiмiчнi та геологiчнi

чинники. Дуже суттєву обробку, так би мовити, активацiю, що врештi надала йому

властивостей прилада для запису й збереження iнформацiї про подiї в найближчому

оточеннi, камiнь пройшов у шлунку динозавра.

- Динозавра...значить, задовго перед тим, як потрапити до рук Оду?

- Дуже задовго, мiльйони рокiв тому.

- У чому ж полягає така активацiя?

- Менi невiдомо. Знаю лише кiнцевий результат.

- Кажеш, запису й збереження iнформацiї... А вiдтворення?

- Теж.

- Тобто став своєрiдною касетою.

- Так, касетою, записи якої за певних умов можливо зчитувати, також у спосiб, названий

нами створенням iлюзiї присутностi.

- Кремiнний томагавк - єдиний камiнь з такими властивостями?

- Нi, не єдиний. Але ти забiгаєш вперед. Слухай! Про це я маю сказати.

- Прошу вибачити!

- Нiчого. Так от, камiнцiв чи най буде касет, що мiстять записи подiй, якi вiдбувалися

поруч iз ними безлiч рокiв, є сила-силенна. Одначе розшифровувати те, що в них

записано, люди ще не навчились. Я володiю ключем до комори пам'ятi лише Кремiнного

томагавка. До iнших каменiв -касет менi, нарiвнi з тобою i всiма твоїми сучасниками,

зась. Але, певен, наука має опанувати i цю проблему. Тодi настане змога користуватися

безсторонньою, виключно достовiрною iнформацiєю про минуле, а, можливо i про

майбутнє, записаною на розкиданих довкiл численних, здебiльш буденного вигляду

камiнних скрижалях.

- Запаморочлива перспектива!... Одначе записи, як я розумiю, репродукують такими, як

їх було зроблено. А косачки перед нами розмовляли сучасною українською мовою, якої

тодi...

- Хочеш сказати, не було? Це так. Але я вже згадував про свою змогу iмiтувати голоси.

Додам про драгоманськi можливостi. Сприймаючи у записi будь-яку мову, я синхронно

перекладаю її на зрозумiлу спiвбесiдниковi, полишаючи iнколи в оригiналi окремi слова, як

- пам'ятаєш? - за попередньої зустрiчi трипiльськi вея, устрiна, а зараз -притлу...

- Внiманiє -внiманiє! - зарипiв раптом спотворений гучномовцем чоловiчий голос: ожила

квартирна радiоточка. Спiлкування з Духом урвалося.

 

 

10. МЕНУЕТ

 

Квапливо вимкнув гучномовця. Хотілося продовжити розмову, але контакт із Духом не

відновлювався.

Натомість нагадала про себе Віра. Химерно якось: буцім вона є, водночас її нема.

Лишаючись невидимою, розстеляла килим, приказувала: "Стелись не мій, миршавенький,

стелися новенький, дарований Тамарою, з її козубеньки".

Здивувався та раптом на розкішному ворсі побачив... змію. У жовтавих відтінків

переливчастій лусці, цяткована безліччю брунатних крапинок, сповнена пружної сили

гнучкого тіла, вона властивими зміям викрутами переміщалася вздовж оздобленої

східним орнаментом крайки, звернула до середини, досягла лівого з двох центральних

медальйонів і там спершу звернулась у горизонтально розташовану спіраль, на мить

завмерла. Затим більше, ніж третину тіла поступцем підняла вгору, перетворилась у

зграбну живу колонку з капітеллю у вигляді трикутної голівки та пласко розширеної шиї,

на спинній стороні якої виразно проступав малюнок у вигляді двох чітко позначених

кілець, з'єднаних "птичкою" і тому схожих на окуляри, а радше на держаки побутових

ножиць без їх різальної частини.

Очкова змія  - достеменна кобра, визначив Гулий, уважно стежачи за рухами

небезпечного створіння.

Ритмічно похитуючись під неспішну тричасткового розміру мелодію, кобра пильно

споглядала людину круглими, без повік очима, а з рота її час од часу вискакував і,

потріпотівши в повітрі, ховався довгий, роздвоєний на кінці язик.

Збіса гарною виглядала вона, вклоняючись і випростуючись у неквапливих порухах свого

дивовижного танцю. Ще й приспівувала:

Уклін ліворуч, кивок праворуч,

І ре-ве-ранс!..

Не ухиляйтесь, ставайте поруч,

У вас є шанс!..

Що за музика? - намагався визначити Теофан Захарович, вслухаючись у начеб десь

чутий - силився пригадати, де - мотив.

А кобра, ніби запрошувала напружити пам'ять, раз за разом повторювала перше виконані

колінця, додавала нові:

Не поспішаймо, повагу маймо,

Це ме-ну-ет...

Гостей вітаймо і поважаймо,

У нас бен-кет!..

- О, так це менует! - схаменувся врешті, - менует, що його не так давно досить вправно,

на превелику радість матері, грав на старенькому місцевкомівському піаніно Вірин

Андрійко під час одного  з самодіяльних вечорів у інституті.

Особливо довгим викидом роздвоєного язика кобра мовби привітала здогад і

продовжувала танцювати далі.

Заворожує, подумав Теофан Захарович і враз відчув себе також коброю, що стоїть на

правому медальйоні килима, поруч із першою. Тепер обидві рептилії захоплено

похитувалися під менует і то зближались, то віддалялися трикутними голівками,

напівножицями-окулярами, роздвоєними язиками.

Поступово очі першої кобри почали змінюватись у формі, оздоблюватися повіками,

бровами, врешті перетворилися на людські. Куди й поділися напівножиці-окуляри,

роздвоєний язик. Натомість постало привітне Вірине обличчя.

Менует тривав. Партнери - кобра Віра і кобра Теофан, - чемно вклоняючись один

одному, старанно виконували його реверанси. Аж ось на прузі межи двох медальйонів

обидві опинилися впритул, рвучко подались одне до одного, нараз сплелися гнучкими

тілами, ставши чимось на зразок витого посоха сановної особи. Втім посоха не від слів

"сухий" чи "висушений", а живого, увінчаного живими жіночою і чоловічою головами.

У такому тісному зближенні Теофана Захаровича охопили приємні почуття

умиротворення, злагоди, котрих довгий час прагнув та разом із тим, на подив собі

самому, цурався.

- Мені хороше надзвичайно... А вам? - почув зворушливий шепіт партнерки.

Хотів відповісти ствердно, але раптом пройнявся недозволеністю, можливо, навіть

непорядністю такого признання.

Водночас чи то кобрячим хвостом, а чи власною ногою натрапив  на перепону, об яку

спіткнувся, відчув біль, прокинувся.

Кремінний томагавк, що його, перед тим як заснути, взяв до фотеля, виявилося, зіслизнув

з долоні, потрапив під ліве коліно, вузьким краєм-ребром боляче тис на сухожилок.

Дістав його, випростав затерплі ноги.

- Жаль, не стало тітоньки Ярини з душею косацької ведунки, - пошкодував скрушно,

вертаючи камінь у звичне положення на стільниці, - вона, казали, вміла добре

розгадувати сни, не гірше біблійного Йосипа.

Далі згадав про потребу добре виспатися, щоб назавтра зі свіжою головою приступити до

готування доповіді, з якою наступного тижня мав виступити на конференції в Києві.

Пройшов на кухню. Обережно, аби чимось не грюкнути, не потурбувати сестер, поставив

на газ чайника. Коли закипів, окропом заварив липовий цвіт. Націдив духовитого напою в

тонкостінну склянку, вставив її у підстаканника. Старовинного, в один із далеких

довоєнних років йому, тоді зеленому юнакові подарованого матір'ю в день народження.

По війні річ довгий час зберігалась у тіточок. Привезли, коли приїздили гостювати, ще за

Дарини.

Розглядаючи вигадливий орнамент на потемнілому сріблі, думав про різновіковість. Ті ж

підстаканники... Скільки то мав їх у різні часи... Де й поділися всі? Знати не знав, як

зникли. А цей, казали мати, ще від прадіда їхнього, Автонома шлях свій у нашому роду

почав. Автоном помер на сто тринадцятому році життя. І то не своєю смертю: убився,

впавши з коня, верхи на якому - за звичаєм своїм, з ключами на поясі -об'їздив

хазяйство. Кінь, - бідкалися родичі, загалом смирненький, того нещасливого дня раптом

здійнявся дибки й поніс, злякавшись мізерної перепілочки, що несподівано випурхнула

з-під копит.

Понад сто років нема на світі Автонома, а підстаканник його не зник. От і мені - ого

скільки десятиліть! - слугує.

Різновіковість... Дарина пішла у п'ятдесят п'ять. Матері дев'яносто. І тітці Ярині стільки

було. Вуйні Клаві сімдесят чотири. Жвава не по літах. Але ж і матусю, слава Богу,

кволою не назовеш. Сусіди всіх разом єднали словом "сестри". Дарина кожну називала

по-своєму: матусю мою - мамою, Ярину - тіткою, а Клаву - вуйною.

По смерті тітоньки Ярини, вуйну Клаву, що жила більше тридцяти років удвох із нею,

забрав до себе. Так спокійніше. І за неї, і за матір, яка, хоч і бадьора, хоч і обслуговує

саму себе, а часом і їжу для всіх готує з неабияким хистом, але все ж... дев'яносто, що

не кажи, є дев'яносто. Лишати її саму, коли відлучаюся з дому, не випадає. Тож і зараз,

аби поряд з мамою не було вуйни Клави, у Київ навряд чи наважився б поїхати.

Вертаючи до себе, тихенько прочинив двері в суміжну кімнату, прислухався. Сестри - за

прикладом сусідів так і називав обох збірно - дихали розмірено, спокійно. Усміхнувся,

подумки побажав обом на добраніч. Затамувавши подих, навшпиньках віддалився,

розібрав спартанську свою постіль, ліг і проспав до ранку міцно, без сновидінь.

 

На конференцію приїхала велика група працівників інституту. Доповідь Гулого,

присвячена методам розпізнавання суспендованих у морській воді органічних сполук,

викликала жваве зацікавлення. Суттєвим доповненням до неї став практикум з

тонкошарової хроматографії, проведений Твердомедовою. Обоє вже більше тижня

перебували у майже рідному для Віри граді. Не весь їх час поглинали справи суто

наукові. Мали й дозвілля, за якого, пройнявшись обов'язками гіда, Віра водила Теофана

Захаровича по пам'ятних з часів студентства місцях: у декотрі музеї, в парки. Побували

на виставі "Наталка Полтавка" в оперному театрі, пройшлися Дніпром на катері до

Видубецького монастиря.

Зизим оком стежила Лучинська за такими, на її думку, аморальними стосунками. Коли ж

Раїса Ліщук повідомила про запрошення Гулого Твердомедовою до себе в номер,

обурення "Жвера" досягло апогея.

- Не допущу! - заявила безапеляційно.  - А може, ви помиляєтесь?

- Та ні, не помиляюся. Стояла біля її дверей. Я ж, як і вона, живу на сьомому поверсі.

Тільки Твердомедова в окремому номері - вибившись у кандидати, дивіться, доплачує,

розкошує! - а ми з Візничкою - сірі - скромненько прозябаємо в демократичному

двомісному. Розчула добре. - Приходьте - воркувала ніжно - Теофане Захаровичу, о

двадцять другій у гостину на моє Сьоме небо! Разом відзначимо важливу для мене дату.

 

- Важливу для неї дату... Сьогодні яке?

- Дев'ятнадцяте червня.

- Зрозуміло, день народження синочка... Хитро!.. Нам усім дзуски, а шефа до себе на

Сьоме небо!.. Ще й назвисько он яке двозначне придумала: і маскує потаємні наміри, і

розкриває їх, кому потрібно... Не вдасться! - саркастично скривила губи, -

Пе-ре-шкод-жу! - скреготнула зубами.

По телефонній розмові, в якій Віра запрошувала до себе, Теофан Захарович мав біля двох

годин вільними. У роздумі прокволом сів у крісло, що тут, як і його фотель удома, стояло

біля письмового столу. За звичкою ковзнув поглядом уздовж  полірованої стільниці,

пошкодував, що нема на ній Кремінного томагавка, до якого вже звик і якого хотів та

забув узяти з собою. Непогано було б порадитися з Духом, подумав, розуміючи марність

такого бажання за відсутністю каменя. Схаменувся, пішов до ванни, поголився, прийняв

душ, одягнув свіжу сорочку. Затим спустився зі свого четвертого поверху на другий,

купив дещо в буфеті й в акурат о двадцять другій, тримаючи в руці пакунок, постукав у

двері сімдесят сьомого номера.

Навкоси по коридору в отворі злегка прочинених дверей бічним зором засік

гостроносеньке обличчя Раїси Ліщук. Не надав тому значення. Почувши Вірине

"прошу!", відразу й забув побачене.

- Ліфтом підіймалися?

- Ні, батьківськими.

- Не шкодуєте їх... Таки височенько.

- Бабусі, діди з нашого села до Києва на прощу, в Єрусалим пішки ходили. То мені,

дозволяю собі думати, ще не вповні дідові, до вас на Сьоме небо електричною тягою,

гадаю, ніяк не личить.

- Коли так, не затримуйтесь на порозі, заходьте і, як полюбляє казати Августин

Антонович, сідайте-гуляйте!

- А це навіщо? - прийняла з рук пакунок. - Я ж попереджала: все є, нічого не треба... О

леле! Коньяк "Коктебель"... торт "Київський"... цукерки "Київ вечірній"... чи не у буфеті

другого поверху брали?

- Так.

- І я там. Маємо два точнісінько однакові набори... Хто так робить? Хоча б спитати

могли...

- Завинив... Уклінно прошу вибачити.

- Що з вами робити? Сідайте-гуляйте! - повторюю.

- Дозвольте перше до вікна: на місто з Сьомого неба глянути! - пройшов через кімнату,

застиг у захопленні. Підійшла до вікна і Віра.

Панорама поставала вражаюча. В її осередді - оточеному красенями-будинками

прямокутному майдані - пульсували барвисто підсвічені стовпи, стовпчики, дуги та

цівочки водограїв. Зливу світла випромінювали шереги ліхтарів. Круто горі в гущину

будівель упиналося віяло вулиць. Над видноколом, дуже наближеним Центральною

Київською горою, ліворуч панувала золотоверха дзвіниця Софійського собору, праворуч

на значній відстані яріла жаринами рубіну телевізійна вежа. Зі всіх усюд визирали

розмаїті вогники легіону вікон. Ланцюги інших вогнів жваво рухалися майданом,

висотувалися з одних вулиць, втягувалися, поглиналися другими.

- Чудово! - скликнули в один голос обоє, перезирнулись.

Поглядами, здається, виказали щось зайве, принаймні те, про що розмовляти було

завчасно. Збентежилися, хвилину-другу стояли мовчки.

- Але вернімося до наших баранів! - зняла напругу Віра ще одним із улюблених висловів

Августина Антоновича.

- Справді, - погодився Теофан Захарович, - вітаю вас... - ледве не зірвалося з язика

"дорога", але похопився, перемістив прикметника, - вітаю вас, Віро, з дорогим

іменинником!

... І вже за столом, після традиційних тостів та гарних побажань Андрійкові, удруге

схрестилися поглядами. Повторилося зазнане біля вікна.

На цей раз напругу послабив Гулий.

- Вид із вашого Сьомого неба справді вартісний!

- Взагалі зручний номер, - змусила себе переключитися Віра, - тому й дала йому таку

назву. Єдина вада, що по сусідству хтось настійливо вправляється на піаніно. Зараз - не

знаю, чому завдячувати - тихо, а, буває, протягом довгих годин гамселить по клавишах:

гами та п'єски страх нудотні розучує. Здебільшого зрання й у таку, як зараз, пору...

Все ж потреба освідчитись не відступала. Віра, шукаючи зручну для того форму,

запропонувала випити на брудершафт.

Зненацька голосно задеренчав телефон.

- Гаваріт дєжурний адміністратор. Врємя адінадцать ноль-ноль. У вас пастаронній

мужчіна. Правіламі гастініци ето нє прєдусмотрєно. Прєдлажітє срочно оставіть номєр!

Настаятєльно рє-ка-мєн-дую!

Трубку тримала Віра, але фальцет чергової звучав голосно. Теофанові Захаровичу було

все чути.

- Що вдієш? - промовисто розвів руками.

Немов у відповідь на риторичне запитання, з-за стіни гримнула музика. Тричасткового

розміру акорди миттю заповнили кімнату.

- Уклін ліворуч, кивок праворуч,

І ре-ве-ранс!.. -

нагадали вони почуте й побачене під час зустрічі уві сні з коброю.

- Не ухиляйтесь, ставайте поруч,

У вас є шанс!.. -

низалися в уяві віршовані рядки.

- Менует?

- Так, менует... - з репертуару мого Андрійка... Аж дивно... досі від сусідів його не

чула.. А це, як на замовлення, в день іменин... Не спроста, мабуть... є в цім якась

символіка...

- Можливо, - ввернув Теофан Захарович, маючи перед очима деталі химерного

сновидіння.

Телефон задеренчав удруге:

- Мужчіна єщьо у вас. Настаятєтьно трєбую: нє нарушайтє установлєннава парядка!

Намір випити на брудершафт зник.

- Іншим разом, - вимовилося не без суму.

А неквапливі акорди не вщухали.

- Не поспішаймо, повагу маймо,

Це ме-ну-ет...

- Треба йти, - підвівся з-за столу.

- На жаль, - погодилася Віра.

Знову нагадав про себе телефон.

- Спасибі, Віро - іду негайно! - Вам за бен-кет! - попрощався перефразованими рядками

кобриної співанки.

Вертаючи до себе, біля чергової сьомого поверху зустрів Лучинську попідручки з

Раїсою. У відповідь на "добрий вечір!" обидві синхронно кивнули, всміхнулись.

Видалося, зловтішно.

 

 

11. ШЛЮЗИ

 

До жаху завчасно, всього на сорок другому році, пішла з життя Веделиця. З погляду на

тривалу тяжку хворобу, такий фінал передбачали. Та все ж злиха боляче вразив він

безцеремонною несвоєчасністю, волаючим протиріччям, здавалося, невичерпній життєвій

енергії, стрімкій науковій кар'єрі цієї людини.

Сумна вість розпросторилася миттєво, опанувала загальною увагою. Витіснила на задній

план усі інші події.

Про подробиці смертної години Гулий дізнався з показаного Вірою листа.

 

Від Олени Лало до Віри Твердомедової писано 22 червня 1974 р. у Москві.

Люба посестро!

От і лишилося нас двоє. Не стало, як уявлялося мені, самого життєздатного кута нашого

трикутника, дорогої, незабутньої Тамари. Мир, царство небесне душі новопреставленій,

стражденній!

Доглядала нашу Третиночку до останнього подиху. Так довелось: на заміну обіцяного

колись порядкування на весіллі. Сподівалася врятувати. Де там! Хвороба напосілася

незгойна. Не відступила ні перед лікарями з онкологічного центру, ні перед дивовижною

волею хворої. Не зарадили й наші з нею моління.

Умирала страх тяжко. Мало не півроку тривала вже не хвороба, радше сказати,

неймовірно затяжна агонія. Щоправда, траплялися просвітки. Іноді на короткий час

гамувалася лють нападів, і тоді ставало можливим погомоніти. Ми квапно користалися з

того. Тамара ставала відвертою, як ніколи раніш. Багато розповіла такого, про що в

минулому ні гу-гу.

Скажімо, причетність до роду Веделя визнала за безпардонний блеф, один із своїх

кар'єристських заходів. Казала, ще за часів навчання, почула від моєї матері про

вірогідність нашого родинного зв'язку з Едвардом Лало й оперативно знайшла для себе

не менш уславленого "предка" серед українців. Використала схожість прізвищ, для чого

навіть змахлювала дещо.

Зі слів бабці по матері знала про свого прапрадіда по батькові, захирілого чиновничка.

Недолугий п'яничка, він на учті в пристойному домі поцупив срібне видельце. Впіймався,

нажив прізвиська "Виделичник". Трансформоване у Виделиця, воно прізвищем дісталося

у спадок Тамарі. І та, коли задумала неіснуюче родичання, замінила у першому склaді

"и" на "е", стала Веделицею.

У першу мить мені аж не повірилося, що за свого витонченого розуму могла вона

ступити на таку авантюрну стежку. Але, подумавши, дійшла висновку про виправданість

її вчинку підпорядкованістю меті, досягти якої вважала завданням життя.

Дуже шкодувала з приводу образливого невизнання твого козацького походження та

виказаного сумніву щодо переказу про фундатора вашої династії Охріма Твердомеда і

його участі за малим не двісті років тому в славнозвісному морському десанті

запорожців на Тамань під проводом отамана Сави Білого. До речі, ще раз - на жаль,

востаннє, - демонструючи свою чудову пам'ять, переказала, не минаючи ані титли,

довгого - на шість чотирирядкових строф - вірша, викарбуваного на пам'ятнику тому

десантові. Адже почула того вірша лише раз п'ятнадцять років тому на твоєму весіллі.

Карталася також з-за іронічно-зневажливого "пхе!", яким тоді ж, у Керчі відреагувала на

розповідь твоєї сестриці про непорозуміння, через яке ви з Твердомедів перетворилися на

Твьордомйодових, про плеяду вчителів української мови, які з діда-прадіда подвизались у

вашому роду, про твою дитячу мрію успадкувати предківський фах. Нездійснену через

скасування улюбленого предмета в школах Кубані.

Настійливо просила переказати, що як виживе, ніколи більше не допустить подібних

вибриків. Коли ж не вдасться подолати хворобу, то благає вибачити її посмертно.

А ще призналася в інтимному зв'язку з Тимуром Бахметьєвим. Карала себе нещадно за

надто запізніле усвідомлення глибини першого і єдиного кохання, за підлу

меркантильність, якою його необачно підміняла, за легковагу до почуттів - свого і

парубкового. Вину за розрив покладала виключно на себе. Можливо - ні, безперечно! -

саме та розлука спричинила її невідступну хворобу.

Двома останніми тижнями діймали її марення, що незмінно снувалися довкіл одного й

того ж стрижня: хтось тяжко спраглий просить пити, а вона не дає. Каже, нема, а сама

переховує вщерть повні відра, глеки, та ще поцуплену з вашого акваріуму здоровенну

мушлю червономорської тридакни. Потай розглядає накопичені запаси, занурює у

прохолодну воду пучки, куштує  її кінчиком язика... Затим, озираючись сторожко

навкруги, перевертає розмаїту тару, починаючи з тридакни, виливає живильну вологу на

землю, зазнаючи жалю і злостивого задоволення разом. Розуміє ницість свого

нелюдського вчинку, чекає на кару. Упевнена, жаску, невідворотну, та примусити  себе

переінакшитися, напоїти спраглого неспроможна.

У передсмертні години, сповнена страхіть, спостерігала, як її вже неживу, міцно

зв'язують по руках і ногах, кладуть на дно глибокої ями, засипають суворою рінню,

привалюють важенними брилами каміння, щоб не підвелась, не випручалася ніколи.

19-го червня, саме я подумки - чоловік поїхав у відрядження, а мені відлучатися, щоб

зателеграфувати, не випадало через критичний стан хворої - вітала тебе з днем

народження Андрійка, наступив останній просвіток, і вона розповіла про кошмарне видіння

власного похорону, що постало вслід за стонадцятим повтором осоружної маячні круг усе

тої ж одмови напоїти спраглого. Силувалася витлумачити: "Не так воно просто, як

бачиться на перший ... Здається, повинна спокутувати чиюсь велику..." І вмовкла. Навік.

 

Мій годинник показував одинадцяту ночі. Її також і, як виявила пізніше, на цьому

зупинився.

Пробач Віруню, але додати до тут написаного нічого більше зараз не маю сили.

Здоров'я тобі і щастя!

Завжди, як знаєш, незмінно твоя Олена.

 

Ще під час читання листа Теофан Захарович згадав про сумніви щодо родинного зв'язку

небіжниці з Веделем, який, знали в інституті, не був одруженим та про зняття тих

сумнівів делікатним припущенням Нижда, за яким йдеться про опосередковане, а не

пряме споріднення. Однак по закінченні читання на тому спинятися не став:

- Мученицька, нагла смерть.

- Півроку жаскої агонії... - поволі, мовби долала опір усвідомленню власних слів, почала

Віра, - на руках у безмежно відданої Оленочки, що, як лише вона здатна, саможертовно

доглядала подружку в квартирі чоловіка, з яким тільки-но одружилася та відразу й

о-щас-ли-ви-ла несподіваним дарунком.

- Здається, чоловік Оленочки порядна людина.

- Дуже порядна! Тільки... як би це мовити... словом, занадто древня: має аж за

п'ятдесят.

- Гм... занадто древня, - здивувався Теофан Захарович, - які проте у вас трьох, що мали

стільки спільного у роки навчання, затим неоднакові склалися долі... А Тамари шкода.

Особистістю вона була далеко не пересічною. Втрата велика не лише для вас з

Оленочкою.

- Неймовірно велика. І нестерпно тяжка. До того ж разючий збіг: дев'ятнадцяте червня,

одинадцята ночі... відходить у вічність Тамара, в ефір лине думка-привітання Оленочки з

днем народження Андрійка, що ми з вами якраз відзначаємо, водночас адміністратор

готелю безцеремонно, у дуже брутальний спосіб кладе край нашій зустрічі на "Сьомому

небі"...

- Адміністратор готелю?

- Атож, хіба ви не пам'ятаєте?

- Пам'ятаю, тільки поштовх до втручання в наші стосунки, здається мені, йшов не від

адміністратора.

- Тоді від кого?

- Схоже, без ініціативи вельмишановного дуету колег по праці не обійшлось.

- З якої речі?

- Аби ж я знав...

Дізнатися невдовзі посприяв Дух, на розмову з яким уже вкотре наразився під час

наступної чи то палючої безсонної, чи тривожно дрімотної - не тямив гаразд, яким

прикметником визначити - ночі, проведеної за набутим останнього року звичаєм у фотелі

біля Кремінного томагавка.

- Відчуваю потребу в істотному поповненні твоєї пам'яті деякими відомостями про

окремих представників релюдзівської когорти душ, до якої належати, як казали пристойні

люди у попередньому столітті, честь маю, - без будь-якої передмови почав Дух.

- Я весь увага, - потрапляючи в тон йому, відповів Теофан Захарович.

- Гаразд! Почну з душі, що за часів Оду перебувала в тілі Ранкової Роси.

- А трипільської доби співіснувала з жінкою, яку ти показував мені двічі: молодою біля

печі без димаря й у поважному віці за смаженням турячої туші на жару тогочасного

багаття-устріни.

- Вірно! А стосовно буття її за теперішньої доби ти міг би що-небуть сказати?

- Про таке ти, здається, мене не інформував. Пробач за модне слівце. Вжив аби

об'єднати доречні тут "не говорив", "не показував".

- Справді, не інформував, але хочу спитати: у кого зі своїх сучасниць ти спостерігав щось

подібне до притаманної Ранковій Росi звички чи, краще сказати, традиції, або й ритуалу,

проводжаючи чоловіка на полювання, виливати вслід йому воду?

- Вслід?..Воду?..

- Не обов'язково воду, але, благословляючи в дорогу, вдаватися до чогось самою

винайденого й узятого за звичай.

- Не прига... - Теофан Захарович не докінчив того, що намірився сказати, бо раптом ніби

внутрішнім слухом почув незабутній, дорогий голос:

"Мій коханий Теофане,

Мій володарю, мій пане..."

Та це ж скомпoнований Дариною славень, який вона неодмінно наспівувала, проводжаючи

його, свого чоловіка в черговий рейс і в благодійний вплив якого вірила так само свято, як

вірила колись Ранкова Роса в охоронні та сприяючі полюванню властивості вилитої вслід

Оду джерелиці,- осягнув миттєво.

Переказувати зблиск пам'яті та раптовий здогад потреби не було. Дух, як завжди,

перехопив співбесідникову думку "на корені"-

- Тепер знаєш, з чиєю душею жила твоя дружина?

- Виходить, ми з Дариною і Оду з Ранковою Росою одне і те саме подружжя?

- Щодо душ, саме так.

- Незбагненно...

- Я б цього не сказав. Подібні випадки трапляються не так і рідко. Адже спорідненість у

минулому, якщо вона була вдалою, сприяє майбутньому повтору. Інша річ, що індивідам,

які беруть участь у таких повторах, нічого про них не відомо. Подібно до невідомості про

раніший випадок зв'язку твоєї і Дарининої душ, в якій ти перебував до поточної розмови.

Це один із заходів Релюдзу - переводити такі дані у підсвідомість.

- Якщо так, то я вдоволений. Значить, розлука моєї й Дарининої душ, що трапилася понад

два роки тому, не довічна? Значить, можна сподіватися на повтор обопільного життя?

- Чому б ні?

- Порадував ти мене, Душе, надзвичайно порадував, спасибі!

- Прошу!.. Та, думаю, тобі буде цікаво дізнатися про переміщення в сучасний стан душі

ще однієї достойниці, яка існувала за трипільської доби.

- Чи не дочку тамтешньої жінки з душею Ранкової Роси маєш на увазі?

- Так.

- О, метка, надиво працьовита красуня!... Безумовно цікаво!

- Не буду вимагати здогадів, упізнавань за паралелями, чого досягти у даному разі

непросто. Скажу навпростець: душа трипільки, яку показував дівчам із лялькою в руках,

що по часі виросло в чепурну, завзяту до праці молодицю, зараз перебуває в особі не

сторонньої тобі Віри Твердомедової.

- Невже?!. - мало не прокинувся від несподіванки Теофан Захарович.

- Розумію твою збентеженість, але раджу зосередитися. Маю зробити ще низку

повідомлень, серед яких будуть і - теж вдамся до модного слівця - сенсаційні.

- Слухаю.

- Спершу ще про дочку. На цей раз Зеленої Твані.

- Вона мала дочку?

- Мала. І, уяви собі, від Оду.

- Оду?.. Але між ним і Ранковою Росою, як я зрозумів, раз поставши, ніколи не згасало

кохання.

- Це так. Але життя є життя, час є час, і діють вони іноді дуже облудно. Зелена Твань

всіляко намагалася відбити чоловіка у Ранкової Роси. Це їй не вдалося та все ж улучити

сприятливу годину, щоб завагітніти від Оду, вона спромоглась. І народилася дівчинка.

Вона росла подібно до багатьох дітей племені, але дещо й відрізнялася від інших.

Передусім надзвичайно великою прив'язаністю до матері. Як тільки навчилася добре

ходити, невідступно слідувала за нею, через що ставала свідком, а часом і

співучасницею багатьох материних вчинків.

Була присутньою і за підступного спорожнення мушлі з джерелицею, що нею недоброго

дня в сумної пам'яті засушливе літо Ранкова роса збиралася окропити стежину вслід

чоловікові. За виходу на лови, які стали для нього останніми.

Кількома роками пізніше наповненими жахом очима спостерігала страхітливий похорон

матері. За присудом Найстарішого, тіло Зеленої Твані - як людини недоброї слави -

опутали сиром'ятним ремінням, запроторили на велику глибину, закидали диким

камінням, а вдодаток придавили, накотивши зверху здоровенного валуна, того самого, що

колись містив під собою собаче  лігво - колиску прирученого Ранковою Росою песика

Цюцю.

Невдозі по тому дочка Зеленої твані й сама померла. Раптово, від укусу чорної гадюки.

Душа її протягом минулої прірви часу багато разів з'являлася на Землі поряд з іншими

душами нашої когорти. Останній раз протягом усього-на-всього сорока одного року

служила щойно померлій Веделиці.

- Признаюсь, Душе, хоч і попереджав ти про сенсаційність своїх повідомлень, сподіватись

аж на таку сенсацію мені було годі.

- Розумію. Втім, здається, тобі кортіло про щось спитати.

- Про Зелену Твань саму. Адже душа цієї злочинної жінки також із вашої когорти. Треба

думати, і вона, кочуючи у складі твоїх однокогортян із доби в добу, врешті втілилася в

сучасній людині. Якщо так, то невже перебуває десь поруч з нами?

- Перебуває. В особі Лучинської.

- Дякую! Саме це останнім часом стало приходити мені на думку.

- Слушно. До речі, Лучинська давно уже стала небайдужою до тебе.

- О Господи! Такого ще мені не вистачало!

- Тут нічим зарадити не здатен. Але пояснити цим, а то і виправдати її ставлення до твоїх

стосунків з Вірою, гадаю, можна. Чекай, не варто витрачати час на обурення чи

дивування, - уловивши порух Теофана Захаровича, попередив Дух, - наша зустріч

доходить кінця, а мені ще потрібно завершити початий ряд.

Тож знай: душа Найстарішого, пізніше волхва трипільської доби, нині перебуває в особі

професора Сербина; душа умільця часів неоліту Вовка і трипільського винахідника Кола

персоніфікувалася в образі науковця Мостича, а мисливця і штукаря Зайця - у довічнім

м.н.с.  Нижді.

- Разюче! Ти, Душе, мов шлюзи відкрив, і до мене, як вода зі ставу на млин, ринула

інформація. Не думав я, не здогадувався про існування таких незвичайних зв'язків, такої

глибини коріння.

- Вважати такі зв'язки незвичайними нема підстав. Вони лише здаються такими через

практично повну відсутність відомостей про них, а в дійсності самі що ні на є природні. За

достатньої обізнаності сприймалися б як цілковито буденне явище. Що ж до глибини

нашого коріння, то вона дійсно велика. Доречніше сказати, неосяжна.

Теофан Захарович зібрався відповісти, та був зупинений.

- Знаю, знаю про твоє розуміння, але розмовляти нема часу, бажаю тобі розсудливих дій,

а ще пильної уваги до каменя. Дістався він за щасливої нагоди. Тож бережи його, не

загуби!

Останні слова маскувалися стороннім шумом, що звідкись виник і наростав.

Сприймались із зусиллям... Раптом у вуха ввірвався інший знайомий голос:

- Мерщій зачиняй вікно, Теофане! Злива!... Мов шлюзи небесні зірвано...Не краплини

-ріки в кімнату вливаються!

- Зараз, зараз, вуйнучко Клавцю!- моторно скочив з фотеля.

 

 

12. ОБРУЧКА

 

Усе ж  на брудершафт вони випили. Аж у серпні. Під час нетривалої експедиції на

південне узбережжя Азовського моря.

Нижд зі студентками повезли в Севастополь зібрані матеріали, а вони вдвох ще

лишалися. Гулий, щоб розрахуватися за житло і човна, домовитися з колгоспом про

сприяння наступним дослідженням, Віра - чекаючи попутної вантажівки, яка мала йти зі

станиці Запорожської в Темрюк, аби з нею поїхати до матері.

День видався нерівний: то хмарилося, то ясніло. Смерком пішов дощ, загнав у

"резиденцію". Так прозвали вони манюній пляжний будиночок, у якому мешкала Віра -

до вчора з двома студентками-практикантками, - на відміну від ще меншого, "хатини" -

притулку Теофана Захаровича і Нижда.

Вечеряли смаженою барабулькою. Доморобне вино, пляшку якого разом із чвертю відра

щойно виловленої риби подарував од щирого серця човняр, як немога краще пасувало до

вподобаного ними за час експедиції наїдку.

- Під таку погоду лише по одній випивать, казав порою мій свекор, - вслухаючись у

шарудіння дощу, промовила Віра.

- Це ми якраз і робимо.

- А ще свекор мав звичку пити з друзями на брудершафт.

"Цього ми ще не робили", -  хотів, було, на продовження взятого тону зауважити Теофан

Захарович, та стримався, запитав із нарочитою іронією:

- Часом не маєте наміру перейняти свекрову досить оригінальну звичку?

- Загалом ні, але з вами той ритуал виконала б охоче.

- То за чим стало? - промовив зопалу й подумав услід, що, мабуть, краще було б

утриматися від такого запитання.

- За вашою згодою, - відповіла несміливо, ледь чутно.

- Здається, не мав я нічого проти ще на вашому "сьомому небі"...

- Тоді наливаю! - аж  засвітилася, зрадівши.

І вони випили. За всіма правилами брудершафту. Не відступивши ні перед обов'язковими

тут обіймами, ні перед поцілунком. Другим їхнім поцілунком, після пам'ятного першого,

котрим дисертантка Твердомедова засвідчувала щиру подяку керівникові Гулому на учті

з нагоди захисту. Ритуал, якого справити два місяці тому було перешкоджено підступами

Лучинської та іже з нею - нині сумніву щодо цього не залишалось, - відбувся.

Теофан Захарович не брався визначити, який зміст вкладала у це дійство Віра. Що ж до

себе знав: далеко не той, що міг би чи навіть мав намір вкласти, перебуваючи в гостині у

Віри на її так званому "сьомому небі". З набутої відтепер можливості спілкування на "ти"

був задоволений. Про амурну забарвленість взаємин з часу "відкриття шлюзів" і гадки не

допускав. "Досить! Не переступай межу! Знай місце своє, древність!" - суворо

наказував собі й либонь уникаючи зайвих випробувань, затримуватися в "резиденції" не

став.

- Бажаю тобі, Віруню, на Добраніч! - прощаючись, уперше в стосунках між ними вдався

до займенника другої особи в однині та до запозиченого з листа Оленочки "Віруню" і,

скориставшись ослабленням дощу, поквапився до "хатини".

Відчував невиразне занепокоєння. Можливо, Кремінним томагавком, якого не захотів

зоставляти вдома - прихопив у експедицію, а зараз лишив на благенькій тумбочці, що

разом із двома пошарпаними розкладачками становила немудряче умеблювання

тимчасового житла двох науковців.

Заставши камінь на попередньому місці, ніби заспокоївся. Взяв до рук і довго розглядав.

Уважно, мовби зазирав у вміст інформації, якою, знав, повнилися комори кремінної

скрижалі.

Од смаковитої вечері дещо розімлів. Тому не відразу збагнув суть раптом почутого

слова: "Відбрудершафтився?".

Дух, а говорив саме він, утямивши стан розмовника, пояснив:

- Кажу, нарешті ви з Вірою випили на брудершафт.

- Так, випили, - ствердив Теофан Захарович.

- Я радий. Хвалю за стриманість. Вітаю твоє теперішнє ставлення до Віри.

- Дякую! Вона за твоїми словами має душу дочки трипільської жінки, яка жила з душею

раніше приналежною Ранковій Росі, пізніше - Дарині. Оскільки ж ми з Дариною -

подружжя, виходить, я для Віри обертаюся мовби на вітчима, а вона для мене - на

падчірку. Тобто робиться, хоч і не рідною, а таки дитиною, донечкою. Значить,

ставитися до неї маю, як до своєї дитини. Опікуватися віднині не лише її науковими

інтересами, що за обов'язками керівника робив досі, а також чи ще більшою мірою її

життєвими справами.

- Як і належить сумлінному вітчимові, - погодився Дух.

- Так. Між іншим, коли по-серйозному, то уявити мене ближчим, аніж у такій іпостасі,

для неї неможливо.

- Що маєш на увазі?

- Вікову відміну. Недарма ж кількома роками молодшого за мене чоловіка Оленочки

вважає людиною древньою.

- То вже її справа, - усміхнувся Дух, - хоча передбачити, яким боком вона здатна

повернути сю справу, не берусь бо то - жінка! А втім, міркуєш ти логічно.

Наступила пауза, під час якої Гулий мовби з пришвидшено прокручуваної магнітофонної

стрічки сприймав повтор тиждень тому мимохіть підслуханої розмови студенток.

Перша студентка. Як тобі подобається наша шефиня?

Друга студентка. Як на мене, класна тітка, на великий палець, О! - відмовила так

проречисто, мов увіч показала засмаглу правицю з чимдуж задертим угору палюхом.

Перша. І мені до вподоби: кльова!

Друга. Здається, небайдужа вона до керівника.

Перша. Нічого дивного. І я на її місці байдужою не була б. А за такого чоловіка, як оце

має, і поготів.

Друга. Ти знаєш її чоловіка?

Перша. Не знаю, але листа від нього випадком прочитала.

Друга. І що в нім?

Перша. Нічого значного, самий дріб'язок.

Друга. Невже?

Перша. Точно! Я спершу просто здивувалася, а подумала - жахнулась і ... жаль її стало

предуже. Дружина більше місяця поневіряється в усевладді моря, спеки, а він бодай

словечко тривоги, співчуття чи про те, що скучив... Одна приземленість, ницість, доброго

слова не варті.

Друга. Лаявся в листі чи що?

Перша. Аби лаявся і то було б краще. А він - уявляєш?! - про фарбу для туалету, про

мишоловки, отруту для тарганів... І про гроші. Мовляв, лишилося дев'ять карбованців,

але оскільки Андрійко перебуває у бабусі в Темрюці, йому поки що вистачить...

На цьому Теофан Захарович тоді голосно кашлянув. Дівчата по той бік фанерної стінки

сполохалися, відійшли від "хатини". Але, маючи добрий слух, і за збільшеної відстані

розчув зауваження другої студентки.

- Усе ж таки краще приземлений та у відповідному до свого віці, ніж древній стариган,

якими б достоїнствами він не володів..

На цей раз неприємний для себе зміст, що відчував у прикметникові "древній",

посилювався зневажливим у іменнику "стариган".

- Повторююсь, у логіці тобі відмовити не можна, - перервав паузу Дух і перейшов до

іншого: - Поспішаючи з "резиденції", ти думав про Кремінного томагавка. Чи не мав на

увазі зустрітися зі мною?

- Як розумію зараз, мав.

- Про що збирався спитати?

- Про схожість. У дечому між Вірою і Дариною, яку, дивуючись, а більше радіючи давно

помічаю. В усмішці, у голосі, в окремих порухах.

Понад усе вразився сьогодні, коли за брудершафту відчув обійми і поцілунок Віри

точнісінько такими, якими свого часу щасливила мене Дарина. Аж моторошно

зробилося. І сумніви посіли. Подумав, можливо, примарилося під впливом знань, які

здобув унаслідок твоїх аж до неймовірності разючих повідомлень.

- Думаю, не примарилося. Теми схожості ми торкалися і раніш. Пригадай!

- Пам'ятаю, була розмова про подібне в особистостей зі спільною душею, але

розмежованих у часі. Ти наголошував на необов'язковості його обмеження тривіальними

рисами зовнішності.

- Радий твоїй пам'ятливості. Одначе, пригадую, розмову ту ми до кінця не довели.

- Авжеж! Перемкнулись увагою на церемонію освячення трипільцями нового воза.

- Чудово! І це ти, виявляється, відзначив і запам'ятав.

- Не надто густо відбувалося межи нами розмов, аби дозволяти собі необачність їх

забувати.

- Коли так, може, продовжимо тодішній діалог?

- Я не від того.

- Гаразд! Почнім з нагадування. З мого показу, але самостійно ти розпізнав спільне у

трипільського волхва з Найстарішим, затим також у трипільської господині з Ранковою

Росою, у Коленка з Оду й у косацької ведунки зі своєю тіткою Яриною. Пізніше виявив

те саме між Ранковою Росою та Дариною. І вже зовсім недавно запідозрив аналогічний

зв'язок для пари Зелена Твань-Лучинська.

-  Ти слушно об'єднав двох останніх словом "пара". По-моєму, його можна застосувати

до попередніх прикладів теж.

- Хочеш сказати, досі ми відзначали подібні риси попарно лиш в особистостей, що хоча й

існували в різні часи, душу мали одну й ту саму?

- Так. І це зрозуміло: душа здатна впливати і неминуче впливає на поведінку, на

формування характеру, а опосередковано й на деякі зовнішні ознаки людини. Але у

Дарини і Віри душі різні, а спільного у них виявилося немало.

- Спробую дещо зауважити з цього приводу.

Згідно з провідним принципом РЕЛЮДЗу, душі посилаються на Землю для

удосконалення, яке полягає в звільненні від негативних властивостей чи їх послабленні та

у набутті й розвиненні позитивних. Процес цей іде поступово, з огляду на тривалість

людського життя дуже повільно, але відбувається. Головним чином у ході спілкування

між окремими людьми чи їх групами. Контактуючи, люди обмінюються досвідом, але не

тільки. Наприклад, здавна помічено - чоловік і жінка за довгий час обопільного життя

набувають помітної подібності у звичках, в характері, навіть у зовнішності.Те саме

різною мірою спостерігається у людей, довгі роки пов'язаних сумісною працею, у

студентів одної групи по кількох роках навчання, у військових, що довгий час служили в

одному підрозділі.

- В майбутньому слід чекати у космонавтів, унаслідок довготривалих сумісних польотів,

- додав Теофан Захарович.

- Безперечно. А як ти думаєш, що лежить в основі такого явища?

- Посилатися на звичайне наслідування, примітивне мавпування вважаю недоречним.

Певно діють якісь  інші причини. Ясна річ - не гени.

- Ясно, та не дуже. За моїм припущенням, коли не гени, то щось, відповідне їм, душа у

своєму строї повинна мати. Я б назвав такий відповідник спіреном. Розуміється,

відповідність між генами і спіренами полягає не у хімічному складі чи фізичній структурі,

а у значенні, яке перші мають для живого організму, другі - думаю, повинні мати для

душі. Передбачаю також істотні відміни між ними. Гени, визначаючи властивості

організму, водночас відповідають за спадковість. Спірени також визначають властивості

- певна річ, душі, - але до спадковості стосунку не мають, оскільки душі не породжують

собі подібних. З другого боку, якщо люди чи взагалі істоти до взаємного обміну генами

нездатні, то душам обмінюватися спіренами чи просто наділяти ними одна одну

властиво.

- О, зрозумів! Значить, душа трипільської господині, що потім жила в Дарині, поділилася

своїми спіренами з душею дочки, яка нині перебуває у Вірі. Таким шляхом у душах

Дарини і Віри виникли спільні спірени, а самі Дарина і Віра набули зумовлених цим

спільних властивостей.

- Саме так. Згідно з моєю гіпотезою. Плекаю надію на підтвердження її майбутніми

дослідженнями. А тепер питання до тебе: як маєш відреагувати на розмову студенток,

допіру згадувану тобою подумки?

- Вона допомогла мені ясніш усвідомити своє місце у стосунках з Вірою. Це загалом. А

зокрема - намагатимусь сприяти їй справедливіше поцінувати свого, можливо, дійсно

приземленого, але, певен, по-справжньому відданого їй чоловіка, не допустити розлучення

з ним.

Нагода здійснення такої обітниці трапилася вже наступного ранку. Тільки-но перші

промені сонця позолотили пляжні будиночки, обоє науковців рушили на море, аби в

останній експедиційний день скористатися з серпневого тепла азовських хвиль. Теофан

Захарович не захотівши лишати Кремінного томагавка без нагляду, помістив його у

кисетку, приторочив до пояса.

Купалися, плавали довго. З однією піскуватої мілини перепливали на іншу, то

наближалися одне до одного, то віддалялися. Досхочу насолоджувалися ласкавими

обіймами води, тишею, сповненим благодійних пахощів моря повітрям...Раптом:

- Ой! - злякано вигукнула Віра, - Нема обручки!...

Стоячи по груди в воді, вона піднесла правицю, розглядала її, повертаючи перед очима. З

пальців поволі скочувалися краплини. Відриваючись від тіла, зблискували.

Ще не визнаючи пропажі, кинула погляд і на ліву руку. Обручки не було на жодному з

пальців. Лише на підмізинному правої, серед стійкої засмаги світлим кілечком виділялося

місце, яке з часу весілля посідав щирозлотий знак шлюбної вірності його володарки.

- Коли ти її загубила? - підплив і став поряд Гулий.

- Тільки-тільки...думаю, саме на цьому місці...щойно торкалася до неї...ще попеняла на

воду за велику лужність...через неї, мабуть, і зісковзнула моя обручальна.

Три останні слова вимовила з особливою інтонацією. Начеб і шкодувала за втратою та

водночас раділа. Чому? Якби то знаття!...Можливо, через сподівання, що разом із

втратою звичного - по правді, порядком набридлого! - амулета, має позбутися чогось

зайвого, від чого здавна мала намір та ніяк не наважувалася звільнитись. І от звільнення

прийшло само собою.

Теофан Захарович відчув Вірин настрій, наказав:

- Стій! Ні на крок із місця!

Сам притьмом кинувся до берега. Вгрузаючи по кісточки в піску, пробіг із сотню метрів

до легкової машини, з якої кілька молодих людей викладали причандалля для підводного

спорту. Позичив маску без трубки і ластів, не гаючи ні хвилини, вернувся. Вже біля самої

Віри сполоснув скло маски, одягнув її, пірнув.

Вода через силу планктонної дрібноти була малопрозорою. Все ж, завдяки масці, дещо

розгледіти вдавалося. На щільній верстві піску, наче застиглі хвилі проступали намиті

прибоєм складки. З їх гребенів подекуди зривалися табунці піщинок. Підхоплені

струменями, мерехтливо поблискуючи, декотрі з них шикувалися, перешиковувались у

воді, знову тяжіли до дна, інші розвіювалися, щезали серед жовтуватого мороку. То тут,

то там рачки-самітники неквапно волочили на собі химерні хатки-черепашки, проорювали

ними кривулясті борозенки. Зграєчка мальків султанки наблизилaся до Віриних колін,

зависла на місці, ледь помітно ворушачи манюніми плавцями. За мить сполохано майнула

вбік.

Зуживши легеневий запас повітря, Гулий виринув, на повні груди вдихнув, пірнув знову.

Пропливаючи над самим дном зліва направо, круг непорушно стоячої Віри, дециметр за

дециметром обстежував грунт. Бачив приблизно те, що першого разу. Коли знову відчув

брак кисню, намірився виринути вдруге та раптом - аж не повірилося! - помітив обручку.

Десь за метр від правої Віриної ступні вона, на третину вгрузла у пісок, трималася руба.

До персня прямував і був уже не далі півпяді чималий рак-самітник. Поглинути його він

би, певно, не зміг, але, торкнувшись, перекинути, покласти плазмом був спроможний. І

тоді пісок не забарився б присипати, навік полонити недопильновану Вірою річ.

Через гостру нестачу повітря Гулий відчув колючий біль, гнітюче тиснення в грудях.

Важко загупало в скроні. Належало терміново спливати, але випустити з поля зору

обручку було ризиковано. Зусиллям волі примусив себе наблизитися до неї, мало не з

самої ракової клешні вихопив, затис у жмені вкупі з піском. І вже тоді відштовхнувсь од

грунту, злетів угору, вигулькнув перед Віриним обличчям.

- Прошу!

- Спасибі...- не дуже впевнено подякувала. І чого більше почувалося в її голосі -

вдоволення чи жалю - розпізнати годі.

Обоє стали виходити з води. Хлопці, що позичили маску, з цікавістю чекали на березі.

- Колосально! - дивувався один, коли Теофан Захарович, красно дякуючи, вертав

прилад, -Розшукати настільки дрібну річ в азовській воді під час планктонного цвітіння,

не знаю, кому до снаги.

- Вступайте до нашого товариства підводного полювання, - жартома запрошував другий.

 

- А великі вступні та членські доведеться платити? - У свою чергу пожартував Гулий.

- Для асів у нас пільги!

- Тоді подумаю, скажу за наступної зустрічі.

- Будемо чекати!. Вас обох! Неодмінно! -весело загукали на прощання хлопці.

Уже коли підходили до "резиденції" виявив пропажу кисетки. Зникла разом із каменем.

Як вона могла відв'язатися, коли, в якому місці - збагнути не міг. Можливо, під час

пошуку обручки, можливо, перед тим. Певніше за все у воді. Але шукати в морі, коли

навіть приблизно не знаєш місця, де це трапилося, річ безнадійна. Як відреагує тепер

Дух? Чи з'явиться хоч після такої пропажі?

Дух усе-так з'явився. Другої ночі, коли Віра була в дорозі на Темрюк, а сам, упоравшись

зі справами, збирався виїхати у Севастополь наступного ранку.

- Прийшов ненадовго, за інерцією, - мовби вибачаючись, пояснив свою появу, - маємо

попрощатися. Багато чого ще міг би тобі показати і розповісти та втрата Кремінного

томагавка раптово поклала край нашому  винятковому спілкуванню. Як на мене, воно

було цікавим.

- Надзвичайно! - з пристрастю вигукнув Теофан Захарович.

- Радію такій оцінці. Наші зустрічі для мене теж являли неабиякий інтерес. Одначе

відходжу. Не від тебе - від особливого спілкування між нами. З тобою лишаюся, але, так

би мовити, на загальних засадах. Можливо, назавжди, тобто до невідворотного переходу

у небуття нашої з тобою спільної особистості. А можливо, ще настане колись

часина-друга взаємин, на які так поталанило нам останнього року. Залежить від

повторної зустрічі з Кремінним томагавком.

- Значить, можна сподіватися на таку щасливу можливість? Не втрачати надії?

- Сподіваймося, Теофане! Не втрачаймо!